Вероніка

“Вибач мені”–тихо скотилося з губ останнє прохання.

Які є все ж таки різні, ці грані в кохання.

“Пробачте мені, я Вас не варта”

Сказала вона , розігруючі останню карту,

на полі пролитих емоцій та почуттів.

Кривавлять рани залишені серцем-берсерком, та чужих поривань розуміннь.

Провина лоскоче руки, прикрашаючи червоними пелюстками троянд передпліччя

“Так от, чому люди це роблять..? Спасіння..”

Спасіння духа й очищення серця.

Але ні, я більше не буду. Буду нести цей тягар, щоб пронизав він душу мою,

як проросше насіння.

Не забуду ніколи, пропагуючи вірність.

Я бачу тебе в кожній людині, метелику, квітці,

Гітарній мелодії, парфумі та книзі.

Вони переливом ідуть луною по серцю.

А дим від пекучих мостів зав’язає в легенях, злічуючи мої останні днини.

А я, як адиктивний, в’юсь до тебе, простягаючи листя, гниючи зсередини.

Я знову тут, на цій землі.

Завжди падаю, щоб розчинитися в ній.

Віддати себе землі–мій єдиний сенс вікування.

Я завжди до неї повертаюсь, у кожній своїй іпостасі.

Під плащем заховаю всі тайни вашого існування,

Особисті кордони та нічне інтимне мовчання.

Мені не треба слів, я відчую Ваш біль і без них.

Просто лягай до мене, я просочусь крізь Вашу шкіру прямо у серце.

Воно ще живе, ще б'ється.

Помираймо зі мною кожної ночі, але ні слова про смерть та весну?

Я заберу твою тайну під ковдру зі сліз.

Давай разом кричати без слів.

З любов'ю, Ваш Сніг!..