Ваш автор

Вона вмерала хоч і не жила,

І мала віру в нього.

В кожне його слово.

Своє життя, в прямому сенсі, іншій віддала.

Вірила що так всім буде краще,

Але кому, звісно що не їй,

Вона кохала, все більше плутались думки, і робити що не знала.

Подумки питала в неба хоч одну пораду, воно зрадницьки мовчало,

Місяць майже вже зайшов, а дівчина утративши вагання, плакала та далі лиш коханого прохала, а серце все сильніше калатало:

"Любий мій вибач ти, що не сказала, що так вчинила, і мушу я піти хоч і кохаю дуже, Сильно, пристрасно, але у всесвіті мабуть так не можна, жодна душа на світі кохати неспроможна, так, як ми любили."

А він чекав, а він не знав, бо кохана ж не казала,

Прочитав її останній лист, він був ще мокрий від тих сліз, а тепер і від його.

Цей папірець описував кохання справжнє, чисте без прикрас, текст, рядки якого не водою, просякнуто, а болем,

Шансу на їх щастя в тих словах навіть малого не було.

За всі гріхи тепер себе картав не бачив більш цей хлопець надії,

Вона пішла як сон посеред ночі, щоб інші жили, розбивши їхнє спільне майбуття всі думки і мрії.

І ніби він й не винен, і був поряд,

Але ж не побачить хоч шукатиме і вічність

В натовпі цей погляд незвичних зелених тих очей.

І в одну мить, раптом стало неважливо скільки разом проведено і днів, і ночей

Тепер їх завжди буде недостатньо, мало.

Немає більш її, а значить їх немає,

Печаль все інше стало неважливе

В голові залишився лиш образ, а в телефоні фото де посміхається дражливо його кохання справжнє не фальшиве.

Любитиму тебе сьогодні, завтра,

Удень і вночі.

Кохав: учора і завжди;

Мабуть я, але не ти.

Твоє ім'я давно уже для мене мантра,

Моє ж, будь ласка, прошепочи.

Так, як вмієш тільки ти, лиш не тікай від мене, хоч на хвилиночку зажди.

Крила казково, сніжно - білі опусти, зриваюсь навздогін у політ не знаючи куди.

Мабуть я, але не ти.

Мене ніколи не забудеш, собі тільки не бреши, прийду до тебе уві сні, вкраду знову, кохана, почуття твої.

Те місце в серці, що лиш для мене маєш, та почекай - нам ще не час.

Сховаю крила чорні й білі, зустрінемось тоді, знайди мене в реальному житті!

Казав тобі, мене ніколи не забудеш.

Погляну в очі зеленавої краси, і в них побачу струни, що на них граю, у тебе на душі.

Уся тривога змиється у воді.

Колись, не зараз, уві сні.

Коли з'являться у небі місяць і зірки,

А небо чисте, від хмарин в моменти рідкісні, заграє всіма дарами, кольорами ночі.

Ти спиш, радієш, знов ідеш.

Стій, послухай, сьогодні солов'ї неймовірно співочі, згадай молодію свою;

Колись дивився тобі в очі.

Тепер вже знаю твою душу.

До зустрічей з іншими людьми звикаєш.

Але мене чому не пам'ятаєш?

Кохаєш іншого, та ніби ні?

Хоча можливо. Побачимося уві сні.

Знайди, і я заграю знову на струнах душі, такі знайомі до болю рядки.

Чому лиш спогадів старих не маєш? Та зустрічі зі мною - досі шукаєш.

-Хто ти, не розумію, надто швидко, вже світанок

Чому не знайдеш сам мене? А доля нас не омине?

-Птахи нічні вже не співають своєї пісні;

Знову прощатись важко, побачимося уві сні.