Глава 3. Незабудка

Ніч прийшла миттєво. Наче хтось накрив чорною тканиною ціле місто. Я залізла у вікно найближчої будови. Відгорнула пошматовані пожовклі штори й легко перестрибнула всередину приміщення. Попри пітьму мені вдалося роздивитися простір. Під проломаною стелею, вкриті прошарком пилюки й павутиння, все ще стояло кілька старих шаф з книгами й оксамитово багряне крісло. Цього мені було достатньо. Я вмостилася у фотелі й забулася бентежним сном до нового ранку.

Розбудили мене чергові поштовхи землі. Цього разу марево мелодії голосів не тривало довго. Лише трохи посипалося пилюки мені на голову, а потім все зникло, наче нічого й не було. Це добре, не хотілося, щоб мені на голову приземлилася балка, бо тут моя подорож до річки із запахом би закінчилася.

А, може, й не треба мені туди? Нехай вже впаде на макітру якась цеглина. Й не потрібно буде шукати більше те, що навряд існує.

Я підняла свою блакитну карету із золотими віконечками й перевірила, чи скляний ґудзик не зник за ніч. Все на місці. Тоді краще залишити сумні думки й продовжити свою подорож. Та перш ніж піти, я хотіла роздивитися трохи кімнату. Особливо мене цікавила дивовижна бібліотека. Книжки зі шкіряними обкладинками стояли рядочками у шафах. Витягнула першу. Прибрала з неї пил та павутиння. Не цікава. Потягла другу. Така сама, як і перша. Потім, мою увагу привернув темно-синій корінець. Серед пожовклих сторінок книги я знайшла засушену квітку. Це була маленька блакитна незабудка. Від початку моєї мандрівки я ще не зустріла жодної квітки, лише дикі колючі чагарники, агресивний незнайомий бур'ян й повзучий плющ. А тут, маленьке крихке диво. Хто й коли її тут залишив? Гербарій може зберігатися сотні років у відповідних умовах, тож жодної зачіпки в мене не було. Я обережно понюхала знахідку. Нічого. Гарна квітка, та я боялася, що не зможу її вберегти. Тому поставила книгу із незабудкою назад, забрала карету й вилізла тим самим вікном, яке мені вчора ввечері послугувало парадним входом.

На вулиці було мертво сіро. Рона не видно. Черга чергою, а сподіваюся, що він все ж знайде час на мене сьогодні. Обираючи напрямок подорожі, довго не вигадувала: пішла туди, де мені здалося, були більш яскраві й цілі фасади.

Через кілька годин я натрапила на величний смутний палац, загублений серед такого самого депресивного парку. Я боялася зайти в середину, бо прогнилі перекриття не викликали в мене особливої довіри. Зі стелі шматками стирчав пресований очерет й залишки рельєфних гіпсових декорацій. Крізь деякі вікна можна було побачити гори дивовижних антикварних речей. Тут були й коники-гойдалки, й старі швейні машини з іржавими чавунними ніжками, й латунні статуетки. Я здавалась собі дрібною комахою на фоні високих помпезних стель.

Колись, раніше, я б обов'язково сфотографувала інтер'єр та екстер'єр. З натхненням одержимого туриста, я б намагалась зацементувати у пам'яті кожну дивовижну дрібничку, з якої складався забутий світом гігант. Тепер я могла лише роздивлятися, й вбирати у ніздрі повітря. Раптом, тут є хоч трохи запаху? Знов ні. Може річ не у місці, а у загадковій втраті нюху? Як інакше пояснити все, що коїться навколо?

Я вмостилася на кам'яні сходи, щедро притрушені старим пожовклим листям й знов згадала маму. "Не варто сидіти на холодному. Простудиш собі всі жіночі органи," — повчально казала мені вона при кожній нагоді. Тоді ця порада була доречна, хоч і щоразу викликала чимале дратування. Тепер, всі старі правила втратили свій сенс. Шкаралупа часу виявилася занадто крихкою. Відповіді губляться, перш ніж я встигаю їх задати.

Чому ж я тут? Чому вціліла? Світло було таке чарівне. Воно заспокоювало й давало надію, воно співало мені колискову життя, відбираючи печаль та тривогу. У ту сакральну мить, я стояла у своїй яскраво білій лляній сукні посередині порожнечі. Була тільки я та Світло наді мною. Уроборос — початок кінця й кінець початку.

Що сталося потім? Чому я втекла звідти? Несвідомий сильний поштовх здійнявся із самої середини моєї душі. Боса нога зробила крок у бік, потім ще й ще. Я бігла, не озираючись й опинилася посередині цього закинутого порожнього міста. Під ногами розкришились скло й бетон. Я відчула біль у п'яті. Так почалася моя втеча від Світла.

Навіть біля цього помпезного палацу я не відчуваю запах. Тож не варто тоді тут затримуватися.

Ступаючи занедбаною доріжкою, я обійшла навколо споруди. Позаду знаходилось кілька господарських будівель. Одна з великою кількістю розбитих шибок, була, скоріше за все, оранжереєю. Інша довга, з малими віконечками могла бути конюшнею. Доріжка вабила мене все глибше до нетрів колишніх володінь багатіїв. Тут, сховався серед сухих дерев й вицвілого листя іще одна споруда — будинок садівника.

Невелика двоповерхова вілла нагадувала мені кращі взірці архітектури вікторіанського стилю: крильце з колонами, асиметричні вежі із круглими віконцями, мансардні кімнати. Будівля виглядала не настільки занедбаною, як решта ділянки. Я пройшла трьома кам'яними сходинками рипнула дверима й безперешкодно опинилася в середині. Інтер'єр мене розчарував: здавалося споруду не добудували, а майстри втекли, не закінчивши оформлення стін і стелі. Між поверхами було відсутнє перекриття і я легко могла побачити одразу підвал та горище. Та все ж, якісь цегляні грубі сходи були. Вони йшли вниз, де стояли кілька столів, заставлених різнокольоровими пляшечками та старими колбами. Буцімто колись тут перебувала хімічна лабораторія славетного Шерлока Холмса.

Я зробила кілька кроків й раптом зупинилася. В дальньому куті підвалу заворушилася чорна тінь. Щось, схоже на велику напівпрозору плісень ожило й почало рухати своїми тонкими ватоподібними волокнами-руками.

Серце спустило шалені барабани. Тук- тук-тук. Все швидше й швидше. Я заклякла від страху, але, пригадуючи слова Рона, змусила себе стояти на місці. Незрозуміла моторошна матерія розповзалася потроху захоплюючи простір підвалу. Пальці боляче вчепилися у карету. Вдох-видих. Тінь перестала рости, тільки продовжувала вигинати чорні мацаки. Все. Я більше не боялася. Але й залишатися тут, не мала жодного бажання. Пітьма не переслідувала. Залишилася висіти у своєму кутку. Я обережно позадкувала з будівлі й після того, як знову опинилася на подвір'ї вілли, чухнула звідти щонайдалі.

Листя шурхало під важкими берцями. Великі могутні буки стояли зовсім сухі. Вони співчутливо споглядали за моєю втечею. Але й поради дати не могли, бо вмерли багато років тому. Я добігла до іржавого чавунного паркану. Ворота шукати не хотілося, тож я хвацько перелізла перешкоду, при цьому ще більше забруднивши сукню.

Вітаю! Глава була трохи моторошною... А як без цього? Дякую за зірочки, коментарі та зауваження!

Ваша Таліана

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олександра Буревій
02.11.2021 02:34
До частини "Глава 3. Незабудка"
Цікаво написано. Ще з минулої частини є підозри, до чого все іде, але подивимось, як буде насправді :) Цю частину варто додатково вичитати, є кілька одруківок та помилок.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Таліана
    02.11.2021 10:25
    Дякую дуже! Обов'язково з часом повернуся до вичитки. Ці тексти такі зачаровані: скільки не вичитуй, а помилки завжди знайдуться:)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше