Глава 5. Садок вишневий

Потягнулася бентежна черга одноманітних днів. Мої ноги крок за кроком провели мене до руїн більш сучасного характеру. Все частіше траплялися великі покинуті фабрики з іржавим обладнанням, незрозумілим загадковим устаткуванням й знерухомленими машинами. В таких місцях не було ані плющу, ані кущів, ані запаху. Мізки самі уявляли які аромати наповнювали простір раніше: біля цієї жирної плями пахло керосином, у цьому зеленому куту — пліснявою й мохом, біля отієї чорної купи — вугіллям й пилом.

В одному з ангарів я натрапила на довгий червоно-бурий потяг. Здавалося, він стоїть тут настільки довго, що іржа проїла його наскрізь: доторкнись до нього й він розсиплеться в прах. Вікна лякали чорною порожнечею за яку я не наважилася зазирнути. Мені здалося, що темрява пильно слідкує звідти за кожним моїм рухом. Тут я не затримувалася. Шосте почуття диктувало мені знов бути обережною. За локомотивом вишикувалися прямокутні вантажні вагони. Колії, наче вказували мені напрямок і я піддалася бажанню йти дорогою, яку вже хтось раніше проклав. Куди йде цей залізничний шлях? До іншого міста чи до чергового заводу?

Щебінь під ногами змішувався з пилом та битим склом. Ангар закінчився й мені знов відкрилися руїни нескінченного міста.

Я саме проходила вздовж дерев'яного високого щільного паркана, що заповнював простір між п'ятиповерховими будівлями, як зі мною трапилося те, що не можливо було пояснити. Авжеж, світ і без того став безповоротно дивним. Та, раптом, сталося дещо зовсім несподіване навіть для цього божевільного місця. Мне чимось зацікавила саме ця меланхолічно-сіра огорожа. Раніше, за такою могло ховатися будівництво або пустир після знесення споруди. Текстура деревини спліталася загадковими візерунками, приваблювала мене й не пускала йти далі шляхом іржавих залізничних рейок.

Підійшовши упритул я використала ніздрі, щоб перевірити наявність запаху. Не те. Річ була, у чомусь іншому. Руки досліджували шорсткі вертикальні дошки, шукаючи хоч якусь щілину. Паркан було зроблено на славу. Навіть після кінця світу допитливе око не могло задовольнити цікавість. Я відклала карету та вилізла на цегляний фундамент. Потім стрибнула щонайдужче й ухопилася руками за верхню грань огорожі. Залишилося тільки підтягнутися й зазирнути за край. Те, що я побачила за парканом можна назвати лише одним словом — розчарування. Тобто за огорожею був лише зарослий плющем та гірким полином великий порожній пустир, який аж ніяк не в'язався з очікуваним передчуттям.

Ну й не треба! Я стрибнула з фундаменту, піднявши в небо куряву пилу, підібрала з землі карету й зробила ще кілька кроків вздовж паркану. Раптом, я помітила в одній з дощок охайну круглу дірку від сучка. Звичайно, що я зазирнула! Це було як з ранкою в роті — язик воліє торкатися її знов і знов.

Чому я це зробила? Чому мені не достатньо було одного погляду на той бур'ян на пустирі? Час не повернути... Оку моєму відкрилося дивовижно зелене місце з великими живими деревами! Якась неймовірна скрита оаза серед руїн й бруду. Навіть небо над нею було блакитне!

Це марево не може бути правдою! Я знов відклала карету, підстрибнула й подивилась за край — пустир. Як це так? Довелося спуститися й, зазирнувши у вічко, переконатися, що в мене немає галюцинацій. Соковита зелень й небесна блакить знов вабили мене до себе.

Мені довелося поблукати навколо, щоб знайти слушну залізну арматуру, яку я використала у якості лому. Нею я розгромила одну з дощок паркану, щоб переді мною матеріалізувалося справжнє диво. Все ще не повною мірою довіряючи очам я продовжила працювати довгою залізякою.

Достатньо було відламати дві дошки, щоб пролізти у щілину й опинитися в іншому світі. Яке ж все красиве навколо: цей зелений пагорб з біленькою хатинкою, луг, повний квітів, дуб-велетень, вишневий садок та стежинка. Я наче потрапила знов у далеке щасливе дитинство. У бабусі з дідусем була дуже схожа ділянка! Навіть оті товсті верби над струмком й тин — все мені нагадувало мій улюблений куточок Землі.

Я йшла на зустріч казці, не озираючись. Мене більше не турбували пошуки запахів, мені було байдуже на блакитну із золотим карету, що залишилася за парканом. Це більше не мало значення. Я захотіла існувати тут. Без страху, без іржі, без щоденної боротьби, насолоджуючись зеленим листям та прозорою водою струмка.

У цьому місці час втратив значення. Мені не набридало бігати між трав, лазити по деревах, роздивлятися кору й гратися з водою. Навіть, моя брудна льняна сукня стала світлішою. Їй наче повернувся її первісний вигляд. Берці мені вже не були потрібні і я їх зняла. Залишила під гіллястою грушею одного ранку й більше не одягала. Натомість приємно було знову відчувати живу вологість землі під ногами.

Про Рона я почала забувати. Може й не було його ніколи? Отого загадкового чоловіка у довгій чорній рясі з відлогою та бородою. Наснився, примарився, здався наївному дівочому серцю от і все?

Минали щасливі дні й спокійні ночі. Мене не турбували голоси й поштовхи. Поза цим місцем світ припинив для мене своє існування.

Одного яскравого ніжного дня, коли я поверталася до біленької хати-мазанки після довгої прогулянки, я випадково подивилася під стару розлогу грушу, де мали б стояти берці, але їх там не виявилося. Забута тривога миттєво повернулася в моє тіло. В повній розгубленості я підійшла ближче до стовбура. Що, в біса, відбувається? За деревом я відчула рух чорної густої маси. Її тонкі смертоносні волокна потягнулися на зустріч мені.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.