Глава 5. Садок вишневий
Потягнулася бентежна черга одноманітних днів. Мої ноги крок за кроком провели мене до руїн більш сучасного характеру. Все частіше траплялися великі покинуті фабрики з іржавим обладнанням, незрозумілим загадковим устаткуванням й знерухомленими машинами. В таких місцях не було ані плющу, ані кущів, ані запаху. Мізки самі уявляли які аромати наповнювали простір раніше: біля цієї жирної плями пахло керосином, у цьому зеленому куту — пліснявою й мохом, біля отієї чорної купи — вугіллям й пилом.
В одному з ангарів я натрапила на довгий червоно-бурий потяг. Здавалося, він стоїть тут настільки довго, що іржа проїла його наскрізь: доторкнись до нього й він розсиплеться в прах. Вікна лякали чорною порожнечею за яку я не наважилася зазирнути. Мені здалося, що темрява пильно слідкує звідти за кожним моїм рухом. Тут я не затримувалася. Шосте почуття диктувало мені знов бути обережною. За локомотивом вишикувалися прямокутні вантажні вагони. Колії, наче вказували мені напрямок і я піддалася бажанню йти дорогою, яку вже хтось раніше проклав. Куди йде цей залізничний шлях? До іншого міста чи до чергового заводу?
Щебінь під ногами змішувався з пилом та битим склом. Ангар закінчився й мені знов відкрилися руїни нескінченного міста.
Я саме проходила вздовж дерев'яного високого щільного паркана, що заповнював простір між п'ятиповерховими будівлями, як зі мною трапилося те, що не можливо було пояснити. Авжеж, світ і без того став безповоротно дивним. Та, раптом, сталося дещо зовсім несподіване навіть для цього божевільного місця. Мне чимось зацікавила саме ця меланхолічно-сіра огорожа. Раніше, за такою могло ховатися будівництво або пустир після знесення споруди. Текстура деревини спліталася загадковими візерунками, приваблювала мене й не пускала йти далі шляхом іржавих залізничних рейок.
Підійшовши упритул я використала ніздрі, щоб перевірити наявність запаху. Не те. Річ була, у чомусь іншому. Руки досліджували шорсткі вертикальні дошки, шукаючи хоч якусь щілину. Паркан було зроблено на славу. Навіть після кінця світу допитливе око не могло задовольнити цікавість. Я відклала карету та вилізла на цегляний фундамент. Потім стрибнула щонайдужче й ухопилася руками за верхню грань огорожі. Залишилося тільки підтягнутися й зазирнути за край. Те, що я побачила за парканом можна назвати лише одним словом — розчарування. Тобто за огорожею був лише зарослий плющем та гірким полином великий порожній пустир, який аж ніяк не в'язався з очікуваним передчуттям.
Ну й не треба! Я стрибнула з фундаменту, піднявши в небо куряву пилу, підібрала з землі карету й зробила ще кілька кроків вздовж паркану. Раптом, я помітила в одній з дощок охайну круглу дірку від сучка. Звичайно, що я зазирнула! Це було як з ранкою в роті — язик воліє торкатися її знов і знов.
Чому я це зробила? Чому мені не достатньо було одного погляду на той бур'ян на пустирі? Час не повернути... Оку моєму відкрилося дивовижно зелене місце з великими живими деревами! Якась неймовірна скрита оаза серед руїн й бруду. Навіть небо над нею було блакитне!
Це марево не може бути правдою! Я знов відклала карету, підстрибнула й подивилась за край — пустир. Як це так? Довелося спуститися й, зазирнувши у вічко, переконатися, що в мене немає галюцинацій. Соковита зелень й небесна блакить знов вабили мене до себе.
Мені довелося поблукати навколо, щоб знайти слушну залізну арматуру, яку я використала у якості лому. Нею я розгромила одну з дощок паркану, щоб переді мною матеріалізувалося справжнє диво. Все ще не повною мірою довіряючи очам я продовжила працювати довгою залізякою.
Достатньо було відламати дві дошки, щоб пролізти у щілину й опинитися в іншому світі. Яке ж все красиве навколо: цей зелений пагорб з біленькою хатинкою, луг, повний квітів, дуб-велетень, вишневий садок та стежинка. Я наче потрапила знов у далеке щасливе дитинство. У бабусі з дідусем була дуже схожа ділянка! Навіть оті товсті верби над струмком й тин — все мені нагадувало мій улюблений куточок Землі.
Я йшла на зустріч казці, не озираючись. Мене більше не турбували пошуки запахів, мені було байдуже на блакитну із золотим карету, що залишилася за парканом. Це більше не мало значення. Я захотіла існувати тут. Без страху, без іржі, без щоденної боротьби, насолоджуючись зеленим листям та прозорою водою струмка.
У цьому місці час втратив значення. Мені не набридало бігати між трав, лазити по деревах, роздивлятися кору й гратися з водою. Навіть, моя брудна льняна сукня стала світлішою. Їй наче повернувся її первісний вигляд. Берці мені вже не були потрібні і я їх зняла. Залишила під гіллястою грушею одного ранку й більше не одягала. Натомість приємно було знову відчувати живу вологість землі під ногами.
Про Рона я почала забувати. Може й не було його ніколи? Отого загадкового чоловіка у довгій чорній рясі з відлогою та бородою. Наснився, примарився, здався наївному дівочому серцю от і все?
Минали щасливі дні й спокійні ночі. Мене не турбували голоси й поштовхи. Поза цим місцем світ припинив для мене своє існування.
Одного яскравого ніжного дня, коли я поверталася до біленької хати-мазанки після довгої прогулянки, я випадково подивилася під стару розлогу грушу, де мали б стояти берці, але їх там не виявилося. Забута тривога миттєво повернулася в моє тіло. В повній розгубленості я підійшла ближче до стовбура. Що, в біса, відбувається? За деревом я відчула рух чорної густої маси. Її тонкі смертоносні волокна потягнулися на зустріч мені.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!