Глава 1. Карета не для Попелюшки

Ми познайомилися на третій день мого перебування у цьому дивному місці. Вискочив на мене з-за будівлі й одразу нагримав.

— Що ти собі, в біса, думаєш? Чому втекла від Світла? Думаєш в мене є час ходити й розшукувати кожну дурепу?

Сказати, що я була здивована замало. По-перше, мені не трапилося за ці дні ані душі. Тільки моторошні напівзруйновані споруди, вуглі й уламки. І я вже було подумала, що я єдина вціліла. Але тут переді мною матеріалізувався він. Охайний красивий й чистий. Прям соромно стало за свою брудну сукню. По-друге, чоловік явно цілеспрямовано прийшов за моєю персоною та ще й знав про Світло. Загадка якась.

Пару секунд мої повіки просто кліпали, перевіряючи чи не сталася в мене чергова омана зору та слуху. Високий чоловік у чорній рясі з відлогою нікуди не зникав. Хоч брови мої все, ще випиналися дугами на чолі, язик не розгубився й видав:

— Не дивно, що цей світ загинув, у ньому було забагато таких грубіянів як Ви.

Тепер вже настала черга здивуватися нахабу. Обличчя його пересмикнулося наче він щойно вкусив гниле яблуко.

— Господи, воно у такому положенні, а ще й гавкає! — цю фразу він промовив наче й не до мене, підіймаючи свої синьо- сірі очі кудись у свинцеве похмуре небо. — Ти хоч розумієш, на що себе прирекла? Заблукаєш або надовго зупинишся й все, забудеш куди й навіщо йдеш. Потім єдиний шлях — стати однією з них. — він махнув у бік купи сміття намагаючись вказати на якусь невидиму моєму зору перепону.

Не звикла, щоб мене отак лаяли, але дуже вже не хотілося знов залишитися на самоті. Тому я вирішила притримати язика й спробувати бути чемною. Нехай вже мені хтось нарешті пояснить, що тут відбувається.

— То нащо й куди я йду?

Він тяжко набрав у груди повітря й подивився кудись повз мене.

— Ходімо. Не варто зупинятися. Простір цього не любить.

Ми пішли залишками вулиці. Здавалося, що люди покинули це місто з десяток років тому. Бетон, цегла, балки й пил змішалися у гори таких собі териконів, які траплялися на кожному кроці поміж руїнами під сірим небом. Від величних споруд залишилися здебільшого лише облуплені стіни. А всі шибки, наче навмисне були вибиті невідомим розбишакою. Під ногами тут і там кришилися грудки розбитого асфальту та скла, які мені доводилося обережно перестрибувати.

Пройшовши блок ми присіли на шматок дерев'яної, вкритої брудом балки на якій незнайомець, нарешті, знов заговорив.

— Зрозумій, я спробую тобі допомогти. Але я не зможу весь час йти поряд. В мене купа роботи й велика черга.

Хм. Він сказав "черга"? На касі працює чи що? Припущення мені здалося настільки кумедним й абсурдним, що на моїх губах витягнулася широка усмішка, яку він одразу помітив й ще більше насупив свої густі чорні брови.

— Тобі дуже смішно, так? Розкажи, щоб ми разом посміялися.

Отут мене вже зовсім накрило. Чоловік нагадав мені мою колишню вчительку географії. Три дні самоти, посеред нічого. У порожнечі, де тільки похмурі руїни й жодного життя. Я почала істерично сміятися, витираючи брудним, колись білим рукавом сльози. Як добре, що поряд є ще хтось! Нехай грубий й непривітний. Він сидить тут і це вже як диво.

Чоловік у чорному чемно чекав поки мій нестримний хворий сміх нарешті вичерпається. Впродовж цього часу одна брова його скептично вигиналася на гору, а ніздрі нетерпляче роздувалися, частіше ніж було потрібно для дихання. Мій регіт все розливався поміж залишків стін поки не став натужним й не перейшов у відчайдушний плач. Боже, як мені боляче! Чому я тут сама? Де батьки та брат? Де моя чорна кішка Піка?

Незнайомець, побачивши ридання, сіпнувся від мене як від хворої проказою, встав з балки й пішов ритися в близькій купі сміття. На моє здивування він витягнув звідти пару чудових майже нових шкіряних чорних берців і якийсь невеликий блакитний із золотим предмет, який я спершу не могла роздивитися, бо мені заважали сльози.

Маневр чоловіка був успішним: цікавість перемогла і я, як мале дитя, остаточно змішала сльози із пилом на своєму обличчі й почала роздивлятися його знахідки. Берці були для мене більш ніж актуальні. За три дні мандрів мої босі ноги стали чорними мов вугілля та ще й кровоточили одразу у кількох місцях. Розмір взуття виявився ідеальним. Мене не турбувало наскільки берці пасують чи не пасують до моєї лляної вже зовсім не білої грубої сукні.

— Дякую, тепер я зможу йти набагато швидше,— промовила я.

— Будь ласка, — привітно підморгнув мені він.

Такого прояву прихильності від чоловіка я зовсім не чекала. Він здався мені одразу красивішим. Мене вже не так лякав його колючий проникливий погляд, страшні чорні брови й борода в яку акуратно були вплетені три коси зі срібними бусинами.

Цікаво, скільки йому років? Волосся яке вибивалося з-під капура було без сивин, але у кутках біля очей прорізалися численні дрібні зморшки. Я зовсім заплуталася. Йому однаково могло бути як двадцять п'ять, так і п'ятдесят.

— Як тебе хоч звати? — наважилася спитати у незнайомця я.

Той знов став серйозним й розгубленим.

— А це обов'язково?

— Так. Ти перша жива душа, яку я зустріла за три дні й ти ж наче намагаєшся мені допомогти. Чи не так?

— Ти маєш рацію... Що ж... Якщо тобі потрібно мене якось кликати, можеш мене називати Роном.

— Як руденького із Гаррі Поттера? Кумедні в тебе батьки! В тебе ж волосся зовсім чорне. Чи це не пов'язане з родиною Візлі?

— Я таких не знаю.

Отут вже, із подивом витріщила на нього очі я. Він не чув про Гаррі Поттера? Я гадала, що кожен устиг мінімально хоч подивитися фільм. Не кажучи вже про те, що книга стала в багатьох країнах обов'язковою у шкільній програмі.

Не похопилася я як слід заглибитися у свої роздуми, як Рон витягнув з-за спини оту блакитну із золотим річ. Спершу я подумала, що це якийсь ретро тостер, але потім, придивившись ближче, впізнала предмет! Це була невелика залізна карета, у якої відкривалась кришка нагору. Саме така стилізована лампа була колись у мене в дитинстві. Вона не світила, бо її знайшла десь вже зламану бабуся, але я її використовувала для складання маленьких записок із таємним текстом. Спогади несподіваною лавиною накрили мою свідомість. Згадалася моя поличка з книжками, якої вже давно немає, бо ми з братом виросли й зробили ремонт. Згадалися акуратні маленькі паперові свитки, які я складала в середину. Що там було написано? Вже не пригадати.

Я відкрила кришку й перевірила зміст карети. Схованка виявилася порожньою. Хоча дивним би було, якби це була саме та карета. А так, просто незбагненний збіг.

— Чому ти мені даєш цю лампу?

— Щоб ти її носила із собою й пам'ятала, що в тебе є ціль.

— Нагадай мені цю ціль, будь ласка. Бо я щось забігалась останнім часом.

— Ти маєш дійти до широкої річки посередині якої стоїть стіна із туману.

— Що!?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.