Двері зачиняються

"Навіщо тобі підказки, коли ти сам собі підказка?" (Іван Мартинюк, невідомий український філософ, періоди життя — теж невідомі)

Епізод 1

Сергій сидів перед розкритою на столі книжкою, на розвороті якої лежав геть пожовклий старий конверт, і думав, намагався зрозуміти, чого його понесло у цю крамницю: чи вітрина чимось привабила, чи просто погрітися, чи реклами в черговий раз надивився, хоча грошей на нову книжку і не планував. Але зайшов. І купив. Величенька така, про Південну Америку, наполовину атлас, наполовину коротесенька така енциклопедія про той континент, трохи кольорових ілюстрацій та фото — справжній путівник. Продавець ще казав, що це рідкісна серія, в якій про всі континенти отак в популярній формі розповідається, а про Південну Америку чогось був найбільший наклад, аж п'ятдесят тисяч примірників, тому її ще можна знайти, а інші — майже неможливо.

Сергій пригадував, як перебирав аркуші, трохи розглядав мапи — нічого цікавого, пробігся очима пару статей про історію материка, про його корінних мешканців, про добу колонізації, яка створила сучасні великі міста, про унікальну культурну та релігійну еклектику регіону, в якій християнство перепліталося з язичництво та магічними культами Африки. І не старе видання ще — лише 1989 рік. І не пожовкло сильно. Нормальний примірник, майже не потертий. І ціна в 700 гривень не налякала — багато для звичайної книжки, але геть мало, як для раритету. Але лист — той, що зараз лежав на сторінках, ну, не міг Сергій пропустити пухкий пожовклий конверт посеред сторінок.

Зараз атлас лежав на столі, розкритий майже по центру. На широкому розвороті ліворуч були зображені два аборигени на саморобному човнику-довбанці, один з яких був за кермувальника, а інший зі здійнятою острогою уважно вдивлявся в мутні води Амазонки. На правій сторінці в три колонки з невеликою мапою внизу була зображена частина Амазонки і ліси довкола. І жирненькою такою червоною крапкою з підписом "с. Кранео де пез”. Під малюнком був надпис: Єдине відоме село народу-рибалок, де до 1985 року не бачили людей інших рас”. І по центру розвороту лежав він — пухкий пожовклий конверт.

Сергій дивився на нього зі здивуванням: поворушив — совається, не приклеєний, конверт точно мав випасти, коли хлопець брав книгу до рук ще в крамниці. От як він його не помітив? Взяв обережно, роздивився. Марок немає. Адреса заповнена цифрами: 127.10.96.00. Дивно, схоже на сучасні ай-пішніки, але не воно. Добре, з цифрами згодом в математичні ребуси пограємо, подумав собі. Перевернув конверта тильним боком: внизу мілким шрифтом надпис. Придивився: “Київський паперовий комбінат. Наклад 10000 шт. 2025 рік.”

— Що? — аж вигукнув він і продовжив вголос до самого себе, передивляючись надпис, — Та ні! Але точно — 2025 рік! Що за хрінь?

Нервово смикнувся. Думки шалено перескакували з однієї на іншу: “Не може бути… Але папір геть старий… То може?.. Може в маршрутці хтось підкинув у сумку… Та ні, сидячи ж їхав, і людей майже не було… Чи коли йшов… Та і тоді, наче, не штовхався ні з ким…”

Дивний день, дивне придбання. Добре, раз так, то вже немає чого втрачати. Дивно це все, звісно, але вирішив нарешті відкрити. Вагався трохи: розрізати чи розпарити? Розпарити — зіпсувати можна старий папір, може клаптями розвалитися, розрізати — точно тоді не відновиш, але хоч конверта можна буде зберегти. Дістав канцелярського ножа і почав помалу розрізати, щоб не пошкодити вміст.

Дорізав краєчок конверта, важко видихнув, наче мішка з картоплею вручну тягнув. Вдих. Обережно намацав пальцями вміст конверта — витягнув. Почав роздивлятися.

Всередині виявився десяток пом’ятих і колись розмоклих аркушів білого паперу формату а4, які і створювали ілюзію пухкості конверту. Аркуші були всипані дрібним друкованим текстом. Літери не попливли. Сергій промацав їх пальцями — так це ж лазерний друк! Сучасний. От чому літери не розкисли. Він кинувся читати, повсякчас намагаючись розгледіти текст:

“Сергію, тобі пишу я — Сергій. Ти сам собі пишеш цього листа, повір в це. Ти його напишеш вранці 4 лютого 2025 року. Якщо сьогодні ти читаєш його, то відповідно в день, коли ти відкриєш конверт, на календарі буде 3 лютого 2025 року.”

Сергій прокліпався, отетерів, ще раз перечитав перший абзац, знову прокліпався, глянув на телефоні дату, потім спантеличено видихнув, втягнув голосно повітря, і знову занурився у лист. В другому абзаці читав:

“Зараз, коли ти потроху опановуватимеш себе, і вже перевірив дату на телефоні, я (вважай що ти), сам собі тут напишу те, що знаєш про себе лише ти.” У Сергія закалатало серце. Очі бігали далі рядками. “Мало хто вірить, що ти пам’ятаєш себе з трьох років. Ти пам’ятаєш, як розбив собі ніс у під’їзді, коли врізався у двері. Ти пам’ятаєш сусідського рудого пса, якого гладив в той день, перед тим ударом, коли двері під’їзду потягнуло протягом, а собака побіг до хазяїна, бо той гукнув його, а ти за собакою? А потім був удар. Ти пам’ятаєш, як мама схопила тебе на руки і піднімалася сходинками напів темного першого поверху, і як кров з твого носа, що нестерпно болів, крапала на її блузку. Ти запам’ятав те, бо якраз перестав плакати. А запам’ятав ти це все, бо це твій перший спогад про біль.”

Сергій відсунув листа. Серце калатало, спогад був дуже яскравим, він аж провів пальцями під носом, щоб перевірити, що немає крові. Подивився на пальці — сухі, крові не було, а от фантомний біль у носі відчув, засвербіло так, що аж чхнути захотілося. І чхнув так, що в очах потемніло…

Вдих-видих, вдих-видих, очі знову спрямовані на листа. Той лежить на розвороті путівника, ліворуч рибалка вже майже впритул до води спрямовує острогу в глибину Амазонки… Що?!

Сергій був готовий поклястися, що коли він вперше дивився на це фото, то рибалка просто стояв на носі човника, а другий сидячі кермував. Нині ж, перший вже майже схилив голову над водою і його острога була занурена в воду, а кермувальник, в азарті спостерігаючи за першим, аж привстав, намагаючись розгледіти, що ж там намагається зловити перший. Сергій знову розхвилювався.

Він скочив зі стільця і аж посунувся назад, мотиляючи головою. “Ні-ні-ні! — голосно промовив, — Не може цього бути. Сон якийсь, маячня…” Тупцюючи назад, вперся у стіну. Стіна виявилася необхідною в той момент, бо Сергій відчув, що хоч щось незмінне таки існує. Він обмацав її однією рукою, щоб впевнитися, що вона йому не мариться, обперся спиною, і опустився на підлогу. Обхопив голову руками, дихав, намагаючись заспокоїтися. Наче попустило трохи. Підвів голову і поглянув у бік столу. В цей момент, саме з того боку він почув гучний плескіт води та радісні вигуки на невідомій мові. “Мабуть щось вловили… — розпачливо подумав він, — Вони рибку, а я бєлку, по ходу… Марення якесь…”

В повному розпачі він спочатку звив, потім нервово засміявся. Ні, думав собі, не може бути, щоб я купив стару книгу, в якій на мене чекає більш як тридцять років лист, який я написав собі сам, а картинка в книзі виявляється ютуб-роликом… Не може такого бути… Навіщо і як я собі завтра напишу листа, який прочитаю сьогодні? Брєд… Повна маячня… Картинка…

Він сидів так хвилин зо п’ятнадцять. Перебирав в голові причини, чому він міг з'їхати з глузду, щипав себе декілька разів, згадував другий абзац листа — дехто міг знати про ніс з рідних, але замутити такий розіграш, коли він випадково зайшов до магазину, в який і не планував заходити? Ні. Все якось складно виходить. Вдома нікого не було і ніхто не приходив, щоб підкинути листа у книгу, яку він, вважай, щойно приніс… Ні, тут щось не так. Треба дочитати листа: таки сам собі двадцять сторінок надрукував — не просто так… Господи, думав він, що ж воно таке, що я не можу зрозуміти, чому зі мною все це зараз відбувається?

Сергій повільно підвівся, продихався, пішов до столу. Глянув на атлас. Лист на місці. Рибалки зі своїм човником-довбанкою наче як трохи далі стали під розлогим гіллям, яке нависало над берегом — таки пливуть, рибалять далі, от зараза! Таки не померещилося те хлюпання води.

Вирішив дочитати листа. Чим далі він читав, тим менш розумів. Він писав сам до себе:

Завтра, 4 лютого 2025 року, почнеться твій “день сурка”. Ти потрапиш до нього, щоб ти не робив: я пишу цього листа зі своє більш як сотої спроби вирішити цю проблему. Мені вдалося з’ясувати лише одне: кожного разу 4 лютого 2025 року мене, тобто тебе, переносить в нову точку відліку. Я не знаю, як я додумався придбати конверта і написати тобі цього листа, бо ці кляті сто спроб вже вичавили мене емоційно та фізично. Але я пам’ятаю, що після покупки конверта, після того як надрукував і запечатав цього листа, я втратив свідомість і прийшов до тями аж в 1989 році. В якійсь ще радянській квартирі. Я вклав конверта в новенький путівник по Південній Америці, який ти придбав сьогодні. Я сам здав його до букиністичного магазину. Мені довелося прожити довгих 36 років, щоб дістатися сьогоднішнього дня — 3 лютого, щоб зрозуміти, що я це роблю не вперше. І сподіваюся, ти зможеш це зрозуміти. Після сотої спроби мій механізм дій повторюється до дрібниць, за годинами. Коли ти читаєш листа, я вже стою під твоїми вікнами.

Видихни і поглянь на мене — я здійму ліву руку вгору. Прошу, утримайся від бажання підбігти до мене. Не намагайся підійти до мене — це нереально. Але ми можемо говорити. Набери 097-36-36…”

Сергій не міг повірити: він розумів, що таке “день сурка”, знав про теорію колапсу двійників при подорожі у часі, але що все це може трапитися з ним? Ні, точно якась маячня.

Тим не менш, він підійшов до вікна, відсунув фіранку, всередині все обмерло: під вікнами його 3-ого поверху стояв бородатий дідуган у пальто і чорній шапці. Як тільки Сергій з’явився у вікні, той підняв лівицю з телефоном і подивився прямо на Сергія.

Сергія чомусь це навіть не дивувало вже. Він повернувся до столу, взяв свого смартфона і набрав вказаний у листі номер. Серце закалатало — пішов гудок.

Відповідь не забарилася:

— Привіт, — трохи хрипкий голос на тому кінці дроту, пауза, — не бійся, підходь до вікна, — Сергій повернувся до підвіконня, — О, бачу тебе, себе молодого, дивно… Поки мовчи. Щоб ти розумів, що це саме я говорю, придумай якийсь жест для мене — я його повторю, щоб ти бачив…

— Жест? — Сергій задумався, — Зроби крок ліворуч, в бік дитячого майданчика, а потім розвернися до вікна і зніми шапку, щоб я роздивився твоє обличчя.

Дід показово розвернувся у бік майданчика, зробив широкий крок, потім розвернувся знову до вікна і зняв шапку, дивлячись на Сергія у вікні.

— Не переймайся за рибалок. Коли ти поглянеш знову в путівник — їх не буде вже на фото. Сутінки в Амазонії починаються рано, то вони вже скоріш за все витягнули і човника, і рибину на берег, і потягли до свого поселення, то максимум, що ти почуєш, це віддалений хрускіт гілок. Не хвилюйся — вони безпечні. Вранці, як ти прокинешся, вони знову рибалитимуть.

— Звідки ти це знаєш? Коли путівник був у тебе, то ти це бачив сам?

— Ні, ти мені це розповідав телефоном, це наша не перша розмова…

— А яка? Яка за рахунком це розмова?

— Більш як десята за рахунком. Кожного разу ми її проводимо по різному, з різним часом. Але результат один і той самий.

— Який?

— Я попрошу тебе, щоб ти вранці придбав конверта, запечатав в нього цього листа і тримав при собі. Як запечатаєш — негайно повертайся додому.

— І що буде далі? Я потраплю в 1989 рік? Так? Потраплю?

— Так, потрапиш…

— А якщо я не зроблю так як ти кажеш, то що тоді?!

— Потрапиш. Іншого шляху немає. Чекай, не перебивай і послухай. Я, ти, ми оба вже проходили це і не раз. Щоб вирватися з “для сурка”, треба чіплятися за речі, які не змінюються — це така підказка тобі. Правильний порядок ключових речей визначає шлях до виходу з цієї ситуації. Поки ми робимо все, як і минулі рази. Далі ти маєш повірити, згадати, хоча це майже ніколи в тебе не виходило, прийняти навіть без віри мої інструкції, щоб ми надалі шукали вірний шлях. Тоді ми розірвемо цей ланцюг нескінченних циклів повторення. Поглянь у путівник. Негайно!

Сергій аж відсахнувся від вікна, але дослухався і підійшов до столу, відсунув листа, заглянув у книгу — картинка стала майже темною, рибалок на воді було не видно. Таки пішли додому, подумав він, як він, тобто я, тільки старший і на вулиці, собі щойно сказав… Повернувся до вікна.

— Кажи, що треба робити?

— Добре. Як я піду — лягай спати. Встань нормально, щоб о дев’ятій ранку вже був на пошті. Візьми листа з собою. Черга буде невелика, п’ять чоловік. Спокійно ставай до черги і купляй конверта. Потім вклади у нього листа, прямо на пошті, запечатай і до кишені пальто. Як вийдеш — буде дощ. Ти промокнеш, лист теж намокне — він мусить бути мокрий. Я поки не знаю значення дощу і води, але ми вже намагалися переписувати і берегти його від дощу, брали парасольку — це не працює, бо наступного разу ми навіть до розмови телефоном не дійдемо. Зрозумів?

— Так. Що далі.

— Далі? Не знаю… Я знайшов всі можливі підказки зі свого боку, ми граємо з тобою цей епізод вже втретє. Спробуй щось змінити зі свого боку, знайти щось стале, протягом залишку цієї доби, і якось мені сповісти… Минулі рази ти ставив позначки на листі і конверті: хрестики, дописував слова… Цифри писав на конверті…

— Тобто? Ти хочеш сказати, що 127.10.96.00 написав я?

— Так…

— А що вони означають, виходить знаю теж тільки я?

— Так. І не питай мене, чому я цього не знаю. Коли ти, тобто я, опиняюся в 1989 році — то я не пам’ятаю, чому я щось робив 3-4 лютого 2025 року. Але дивним чином я знаю, що робитиму наступні 36 років поспіль.

— Господи! — наче як прозрів, видохнув Сергій, — Це виходить, що ми в часовій петлі вже зробили не менш як 10 тисяч циклів?

— Якщо бути точним, то не менш як 13 140 циклів, мій юний друже. Але скільки їх було насправді, ми порахувати не можемо. Я збився на десяти тисячах…

— То може ми ніколи і не вирвемося з цього “дня сурка”? — перепитав молодий Сергій.

— Можливо і ні. Але самогубство не пробуй — ми вже це проходили. Після самогубства ти опинишся в 1989 році, тільки без листа і почнеш все наново, чекаючи 36 років, щоб надрукувати його на лазерному принтері, щоб довше збереглися літери. Цей варіант звісно найбільш клопітний, але поки єдине вірний.

— Чому? В чому клопіт зберігати листа на папері, в якого гарантія не менш як сто років і гарантія збереження друку не менша?

— В тім то і проблема: він буде написаний українською, на дорогому папері, набраний типографським шрифтом надвисокої якості… Конверт буде 2025 року. Коли його вперше побачать радянські міліціонери, а потім КДБешники — сам, розумієш, що буде. За цей лист я вже відсидів більш як десять разів, тричі мене насильно лікували в психіатричній лікарні. Добре, що срср розпадається швидко, але повних два терміни я відмотав — поки навчився знаходити адвоката, а потім і просто уникати того, щоб листа хтось знаходив чи бачив… Це довга історія, одним словом.

— А як ти там живеш, в тому 1989?

— Добре. Вже добре — в листі все про це описано, як і де заробити гроші, вижити в буремні 90-ті роки тощо. Я ще молодий на той час, я знаю, що і як відбуватиметься, тому маю гроші, матеріально забезпечений. А потім настає 4 лютого 2025 року і… Я, тобто вже ти, але з моїм знанням, приходиш до тями в 1989 році.

— Тобто завтра, я у 28 своїх років, але з твоїми знаннями потраплю в 1989?

— Так, це неминуче. Лист буде з тобою. В листі все розписано, як діяти, що робити, чого уникати. Він стане твоїм путівником. Ти відвідаєш Південну Америку на початку 90-х років — матимеш таку можливість…

— І я пам’ятатиму своє життя тут?

— Ні, лише один дитячий спогад…

— …Удар носом об двері у віці трьох років?

— Так, це все що нас об’єднуватиме. Потім, у 1997 році народжуся я, або черговий новий ти, і він житиме спокійно аж до 3 лютого 2025 року, поки він чи я, я не знаю напевно, як ми змінюємося, одним словом, поки я не куплю путівник, в якому знайду листа…

— Завершений цикл… 127.10.96.00? — молодий Сергій задумливо промовив цифри, — 127.10.96.00… Слухай, а якщо, коли я опинюся в 1989, дочекаюся твого народження і вб’ю тебе? Що буде?

— Хибний шлях. Я вже намагався разів з десять… Ми не можемо не те що торкатися один одного, навіть наближатися небезпечно. Знаєш звідки в тебе той спогад, про ніс? Спробуй пригадати, що відбувається перед тим?

— Що саме?... Сука! — молодий Сергій розсміявся, — То це ти? Ти хазяїн рудого пса?

— Так. Я намагався вбити тебе дверима, грюкнув так, що думав тобі черепа знесе, аби тільки не торкатися тебе. Іноді допомагав протяг — це відбувалося без моєї участі. І виглядало все наче двері самі тягне, наче все випадково, тому мама нічого і не помічає. Але це стало ключовою подією, яку я знайшов — щоб мій рудий пес зупинився саме на порозі, тому біль від дверей неминучий, пробач.

— Ні, це вже ти мені пробач, на тебе ж це тепер чекає в наступному циклі… — вони обидва сумно зітхнули.

Старий Сергій промовив:

— У мене закінчується заряд на телефоні, більш, як сорок хвилин, нам говорити не треба — немає сенсу. Ще одне, наостанок: як ти втратиш свідомість завтра, це станеться після походу на пошту, коли ти будеш в коридорі ще одягнений, твоєю крайньою думкою має бути лише одна: шукай ключові події. Ти маєш втратити свідомість саме з цією думкою. З нею ти повернешся до тями. Якщо ти знайдеш чергову ключову подію — тільки тоді її впишеш до листа, який ти надрукуєш ввечері 3 лютого чи рано вранці 4 лютого 2025 року.

— Але цей лист без позначок… І видно що він намокав декілька разів. А це значить…

— Так, що крайні десять циклів я не знайшов потрібної події, щоб дописати її в листа. Про все це ти прочитаєш у останніх абзацах. І пам’ятай: пес має бути саме рудий — інших ми не запам’ятовуємо чомусь, — він сумно зітхнув.

В слухавці пролунала одноманітна сумна мелодія на три звуки — в старого Сергія сідала батарея. Він відвів слухавку від вуха, знічено розвів руками, розвернувся і пішов з двору. Менш як за хвилину він зник з поля зору молодого Сергія, який задумливо стояв у вікна. На вулиці — стемніло.

Сергій вийшов з трансу і почав читати листа, абзац за абзацом, щось окремо нотував. Перечитав всі десять аркушів, всі пункти були пронумеровані, ключові дати та періоди. І так з кожної сторінки аркушу, десь рік на аркуш, десь два, а де і перелік ключових подій протягом 3-5 років на пів сторінки без пояснень: продати червоний ланос в 1998 році, одружитися на Віолєтті через два місяці… “Отже ж, срака… — думав Сергій, — Ну яка-така Віолєтта, коли мені буде вже 37?.. Добре, хоч лист буде зі мною всі ці роки… Цікаво, зараз мої думки повторюються, як тисячі, а може і мільйон разів тому назад, коли наставав цей час повертатися у 1989 рік? Так, 2005 рік, серпень: переїхати до Житомира… Боже, це ж місто, якого не існує, як самі мешканці жартують…” Він пробігся очима текстом, шукаючи наступний переїзд — немає, або пропустив. Нереально за такий стислий термін вивчити своє минуле-майбутнє життя. Нереально. Повернувся до першої сторінки: як і де взяти гроші на перший час, куди влаштуватися на роботу, кого і коли уникати, кого не уникати, де жити, як лікуватися — майже дві сторінки інструкції. Намагався перечитувати інші. Постійно думав, шукав зв’язок із собою сучасним, намагався зрозуміти, будувати якісь логічні ланцюжки, але — ні. Там він не буде економістом, не матиме до початку 90-х комп’ютера і вчитиметься ним користуватися наново, бо тоді ще не буде навіть “віндоуса”, а перший телефон — мобільний, в нього з’явиться лише з їх появою наприкінці 90-х. Просто жесть якась. Роздуми, роздуми, роздуми.

Одним словом, в цю ніч він не заснув. Вранці вирушив на пошту. Як і домовились з Сергієм-старшим, взяв з собою листа. Придбав конверта, запечатав, поклав до кишені. Вийшов на вулицю — дощ, поки все добре. Сильно хотілося спати, почвалав додому, промок.

Як заходив в коридор своєї квартири, то втратив свідомість. Думка була одна — неможливо, треба згадати, що сказав старий Сергій. Щось типу “згадай себе”, ні… “Знайди себе?” — знову ні! “Подія? Знайди ключову подію?..”

Сергій важко відкрив очі в якомусь тьмяно освітленом коридорі зі старою лінолеумною плиткою. “Які ще події?.. Які ключі?.. Боже, де я?.. Що сталося?”

Одночасно він намагався роздивитися довкола, але картинка пливла перед очима. Пальто було мокрим, його трусило, голова боліла, чомусь щось верзлося про якісь ключі, машинально намацав кишеню пальто — може там є ключі, натомість витягнув намоклого конверта і … і знову все попливло перед очима — Сергій відключився.

Зрештою він повернувся до тями: було холодно лежати у мокрому одязі, його трусило. А коли він підвівся і трохи огледівся, то побачив конверт. І його першою думкою було “знайти ключову подію”. Він ошелешено розглядався довкола: стара радянська квартира з убогим ремонтом. Він пройшов у вітальню: ліворуч пошарпана “стінка” з серванту, книжкової та платяної шаф, тумба, на якій стоїть ламповий телевізор, може навіть чорно-білий ще, подумав, праворуч диван, два крісла, письмовий стіл. За диваном висів килим. Посміхнувся. Над столом у кутку була прибита якась картинка чи плакат — не видно. Роззирнувся, знайшов вимикач при дверях, клацнув — працює. Світло давала стара люстра з трьома лампочками-сороковатками. Підійшов до письмового столу, вгледівся у картинку — остовпенів: на вирваній з путівника сторінці два рибалки-аборигени пливли на човнику-довбанці посеред Амазонки. Один з них був за кермувальника, а інший зі здійнятою острогою уважно вдивлявся в мутні води річки. Глянув на стіл — порожній.

Звідкілясь донісся плескіт води, Сергій добре розчув, що щось велике і важке вирвалося з води і з характерним звуком шовбуснуло назад в глибину. Він не встиг помітити, як це сталося, але вже увіп'явся очима у плакат на стіні і явно бачив, як великі кола розходяться водою в парі метрів від човника зі знайомого йому вже путівника — при першому роздивлянні картинки, він міг поклястися, цих кіл не було!

Ну вітаю, 1989 рік… То кажеш кола на воді? То добре. Раз колами — то колами. Не вперше, як кажуть у нас у Південній Америці, не вперше. Ключова подія? Ок, хай би як там не було — знайдемо. Вперед!

Епізод 2

Перші сторінки почали надходити ще місяці зо три назад. Що дивно - поштою, просто в поштову скриньку в підїзді, з якої я іноді забирав квитанції. Я спочатку думав, що то якийсь початківець їх мені підкидає, і не переймався. І не читав сильно - не занурювався у текст. А потім - щось знайоме промайнуло у словах. Наче я це вже десь читав. І тоді вперше мені закралася думка, що аж надто під мій стиль цей новачок косить.

А потім, листи почали приходити в месенджери, на електронку. Я банив відправників. Але знову якось засів читати: ну дуже схоже на моє власне, тільки от я цього не писав! Стиль свій узнавав чітко: я пишу низьким стилем, використовую короткі речення, невеликі абзаци і роблю пробіли між розділами в один рядок. Ну, так багато хто може писати...

А потім з'явилися знайомі персонажі. Мої. Я їх точно знаю всіх - цей "початківець" явно знущався з мене, але пише гарно, без помилок майже, логічно, читати цікаво... І тоді я почав своє перше в житті розслідування: вирішив вистежити писаку, бо мені вже набридла ця історія, і до того я почав боятися чомусь. Перше, що спало на думку - написати заяву у поліції, про переслідування.

Заяву прийняли. А потім і мене - мене арештувала поліція за спробу шантажу самого себе вже за пару тижнів Я не розумів спочатку, але потім слідчий мені все пояснив: вони простежили за мною, бачили як я ходив на пошту і відправляв сам собі листи, вони простежили мої телефони, і виявилося, що в мене їх аж три і всі з різними сім-картками, і потім показали, що знайшли на телефонах мої відбитки та навіть зняли відео, як я сам собі відправляю повідомлення, отримую його на інший телефон і здивовано читаю.

Я відмовлявся вірити - але мені показали відео і скріншоти з усіх телефонів, і сказали, що знайшли їх в моїй квартирі. Потім мене повезли на психіатричну експертизу і визнали хворим: складне багаторівневе розшарування особистості - дисоціативний розлад ідентичності. Лікар, що оглядав мене, писав рівним гарним почерком, геть як у мене - тому я звернув увагу на це. Я підморгнув лікарю і промовив: докторе, може відпустите мене, напишіть якийсь легкий розлад.

І тут я почув у відповідь:

- Я не можу тебе відпустити, поки ти сам себе не відпустиш. Ти - це всі ми, тільки трохи інші. І ліки тобі вже не допоможуть. Тільки ізоляція. Якщо ти себе відпустиш - ми всі загинемо. І не буде кому писати і надсилати нові сторінки, і не буде кому ловити тебе чи лікувати тебе. Ти сам собі і лікар, і слідчий, і письменник-початківець. Ти небезпечний для нас. Тому - я мушу писати тобі такий діагноз і визнати тебе небезпечним для суспільства. Хоч ти нас всіх і породив, але ти заслабкий, щоб усіх нас позбутися. Та і ми не проти ще трохи проіснувати, поки ти живий. Тож для твого і нашого блага - ми зачинемо тебе, даватимемо заспокійливе і житимемо собі спокійно. Можливо навіть видамо збірку твоїх творів, які ти сам собі надсилав. Там на збірку вистачить точно, а можливо і на дві - ще і грошей на тобі заробимо. А ти будеш спокійно лікуватися.

- Ні!!! Ви не зробите цього, падлюки!

- Ну от, я ж казав, що ти емоційно нестабільний та небезпечний. Охороно! -гукнув він, і до кімнати забігло два охоронці в формі АТБ, скрутили мене і вивели.

- Ще один з глузду з'їхав, - промовив справжній я, стоячи під стіною у кутку і спостерігаючи, як чергового мене виводять з кабінету. В руках у мене був мобільний телефон, де я набивав крайні слова цього тексту...