Двері зачиняються

– Що це? – спитав Аврелій, – Як це обійти?

– Це тисяча років. Їх не обійдеш, треба розгебти рік за роком, і потім зможемо пройти, – Гриша повільно розвів руками.

– А навіщо нам їх розгрібати. Якщо розгребти якусь купу, то там можна знайти гівно, – Аврелій запитально дивився на Гришу.

– Ти не розумієш, бо ти кіт – це лише Ви своє гівно загрібаєте. Ми не загрібаємо вже давно – вакуумні калососи винайшли ще триста років тому, тому я не переймаюся про екскременти. Тут воно якщо є – то в самому низу, вже перегнило чи скам’яніло. А згори точно не буде – найближчі триста років точно. Тому треба розгрібати. Бо ми ніколи не обійдемо цю когнітивну перешкоду, вона позапросторова. Розумієш?

– Не розумію. Я живу в двох просторах одночасно, і тому позапросторовість, як сутність, мені важко уявити, як і тобі, бо ти просто просторова істота, ти живеш в одному просторі. Як ти можеш говорити і розмірковувати про позапросторовість, якщо її не існує? Можна одночасно перебувати в декількох просторах, але не позаними. Вихід за межі простору чи просторів – це, по факту, самознищення. Припинення існування твоєї свідомості.

– От ти закрутив… Може і так, але позапростір існує – це наша назва того, що ми ще не сприймаємо, не можемо зрозуміти, але відчуваємо, що це розширить межі нашого розуміння процесів.

– Ну, це проста неосвіченість, якщо бути точним.

– Хто б казав за освіту! У вас же немає освіти, як такої.

– Мене моя мама всього навчила, і мені диплома для того не треба: я маю дев’ять життів, з яких використав вже три, тому доволі освічений і досвідчений і як на кота, і як на людину. Бо ти в своєму одному житті окрім свого одного простору більш нічого і не побачиш. А я вже бачив шість різних просторів, два з яких бачу прямо зараз, а попередні чотири дуже добре пам’ятаю.

– І які ж вони ці простори? – трохи дратівливо і з нотками заздрощів спитав Гриша.

– Мій другий простір темний… – почав був Аврелій

– Ну, зараз почнеться про антисвіти… – перебив Гриша.

– Ні, так не завжди. Перші два мої простори були дуже світлі…

– А другі два, значить темні? – Гриша перебив його знову.

– Ні, другі два були дивні: один світлий, а інший – без часу. Якщо ти мене перебиватимеш, то так і не зрозумієш, як однобоко ти живеш, це по-перше, а по-друге, не почуєш, як пройти тисячу років навпростець, не витрачаючи час та зусилля на розгрібання цілої епохи, яка знову нікого і нічому не навчила. Хоча, ти знайдеш щось скам’яніле, зможеш передати це дослідникам на вивчення, тобі подяку напишуть…

Вони обидва помовчали. Кіт почав першим:

– Перші мої два простори були дуже світлими, рожевими. Вони мало відрізнялися один від одного. В них жили дивні рожеві бульбашки. Коли вони лускалися, я переводив душу бульбашки з одного простору в інший. Це була нескладна робота. Бульбашки знали, що вони луснуть врешті решт, тому не переймалися процесом переходу.

– А як ти тоді виглядав?

– Як зараз – ми не змінюємося зовні, в яких би просторах не існували. Тільки колір хутра був трохи з рожевим відтінком – все що я там їв, було в рожевих відтінках, все що там зростало, чи навіть каміння – все було рожевим. Гарне місце. І світло там було рожево-білим. Але це не головне. Там було легко: бульбашки легко сприймали перехід, дякували. В другому просторі вони знову ставали бульбашками, які кам’яніють і засинають назавжди. Я переводив їх на спеціальні пляжі, де вони кам’яніли. Там були рожеві моря. Їх хвилі перетирали ці камінці на рожевий пісок. Пісок час від часу десь зникав. Ходили чутки, що з іншого простору на цю локацію прибували автоматизовані кораблі, які забирали пісок для виробництва декоративних пісочних годинників, які торгували за грубі гроші поціновувачам. Але, так як влади в тих просторах не було, то ніхто не жалівся на те, що пісок десь зникає. От такими були мої перші два виміри.

Другі два простори були не такі гарні, але не менш цікаві. Основний простір, з якого я переводив душі в інший, був як цей майже, архітектура трохи інша, правда, трохи інша фізика, але загалом, як звичайний для тебе простір з різноманітними вуглецевими формами життя. А от другий простір був за своїми властивостями більш пристосований до силіцієвих форм життя. Тому при переході певні проблеми були: ті істоти ставили багато питань, намагаючись наперед зрозуміти, як їм там буде. І цей простір – він був нерухомий, статичний, часу в ньому не було. Це була рівнина наповнена блискучим брунатно-сірим піском, камінням, брилами. Душі, ставали піщинками, камінцями чи каменюками і просто лежали там. Я бачив в них життя. Вони цікаво жили: лежали і дивилися на всі боки, спілкувалися поміж собою. Ті хто був згори бачили все і розповідали як лине світло на них, хто лежить поруч, це вони розповідали тим, на кому вони лежали самі. Потім над ними поставали нові шари сіро-брунатної породи які повторювали їх розповіді. А ті, хто опинявся нижче, переказували далі вниз, і так до самого дна рівнини, в якому товстими шарами спресованої породи розходилися лише уривки чуток про якийсь верхній світ, де щось відбувається. Іноді в цьому світі відбувалися землетруси і породи знизу виходили на поверхню. Але, не побачивши нічого, бо ці пласти вже втрачали на той момент можливість бачити, лише могли щось чути, вони поверталися назад під землю, правда трохи захоплюючи з собою мілкого каміння і пилюки, яка ще могла щось бачити. Такі прожилки породи звалися там «балакучими», вони завжди згадували верхній світ, але їм ніхто внизу не вірив. Іноді вони згадували інший простір, де були дивними істотами, які могли рухатися – в такі казки взагалі ніхто внизу не вірив.

– А яким буде мій другий простір, коли я помру і ти мене переведеш? – спитав Гриша.

– Я не буду тебе переводити – я не переводжу своїх знайомих в цьому просторі – для мене це травматична подія. Якийсь чужий кіт тебе переведе на той бік, можливо навіть не з цього міста. Я про це особисто попіклуюся, будь певен. А щодо яким він буде, ти все одно мені не повіриш, поки сам не побачиш. Ти не сприймеш цього. Ти побачиш той світ своїми очима, і вказуючи на предмети в ньому, тільки тоді зможеш отримати відповідь, що це таке. Наприклад, стіл, який зробили зі спиляного живого дерева. Я його бачу як стіл геть по іншому – це для мене чотиринога дерев’яна істота, яка не може ходити, скалічене вашим видом живе дерево. Якщо ж дерево померло само і ви з нього щось змайстрували, я бачу цей предмет так само як ви. І таких різних речей, які для вас виглядають однаково, для нас може бути сотні чи тисячі варіантів. Тому тобі треба бути там, щоб розуміти, про що я говорю. Твоєї освіти і уяви, щоб зрозуміти інший простір наразі просто не вистачить. І це я дуже просто тобі пояснюю.

– Ти хочеш сказати, що я не здатний цього розуміти через обмеженість сприйняття?

– Не тільки. Це обмеженість простором в якому ти є. Наприклад, я бачу твоє місце в сусідньому просторі, де опиниться твоя душа після смерті. Але ця точка має 4 виміри мінімум, окрім часу. Час в цій точці тече нерівномірно: зараз його там немає, точка порожня від часу. Як ти опинишся там, вона поступово наповниться часом, якщо ти вирішиш, що там потрібен тобі час, а якщо не забажаєш часу – то будеш там перебувати безчасно. Якось так. Не питай нічого, мені дуже складно буде тобі пояснити, як ти зможеш обирати собі існування у часі чи поза ним. З психологічної точки зору, можливо для тебе теперішнього це і буде позапросторовість. Але це позапросторовість від твого нинішнього простору, яка виникає в іншому просторі, який ти поки не сприймаєш. Тому на початку я і казав, що позапростору не існує. Розумієш?

– Розумію… – Гриша сумно і зачудовано одночасно дивися на Аврелія, потім спитав, – Як ти так можеш жити, пам’ятаючи це все?

– У мене ще попереду шість життів. Я здогадуюся вже, що від життя до життя простори будуть все більш схожі, і насправді мало відрізнятимуться один від одного в філософському плані: в одному буде життя – в сусідньому буде місце відпочинку для життя, яке відбуло свій час чи функцію. Я навіть певен в цьому, бо спілкувався з котами, які живуть вже в четверте, в п’яте чи шосте. Коти, які живуть від семи і більш життів вже не спілкуються з тими, хто живе так мало – ми їх не зрозуміємо. Кажуть, вони живуть в трьох і більше просторах, але ці простори вже повторюються. Перші життя ми вчимося переводити душі з одного простору і інший, а далі навантаження зростає, і ми маємо бути одночасно в чотирьох чи шести знайомих просторах, в яких колись вже перебували. Це багатопросторові коти. Там, як кажуть, головне не плутати, кого і куди переводити. І тут є цікавий момент: ми обслуговуємо лише знайомі нам простори. І я не можу порівняти мені знайомі простори з іншими просторами – ми можемо перетинатися в однакових просторах, але існують і ті, в які я ніколи не потраплю. У мене є знайома кицька, ми зустрічаємося іноді, вона два рази від мене народжувала кошенят, до речі. Але ми з нею сумісні лише в цьому світі – всі її та мої інші попередні світи ніколи не співпадали. Але світи наших спільних кошенят починатимуться з цього простору, а як далі розійдуться їх наступні життя – нікому не відомі.

Вони помовчали трохи. Кожен думав про своє. Аврелій нарешті порушив тишу:

– Ти ще маєш бажання розгрібати цю тисячу років?

– Ні, - швидко відповів Гриша, –обійдемо її чи через вершину, чи кругом, та йдемо далі. Розповіси мені ще про свій нинішній другий вимір. Я хочу уявити, як там буде. Розповіси?

– Так, гайда помаленьку…

І вони, не зоглядаючись попрямували крізь тисячу років, на яку Гриші стало вже байдуже, а Аврелію було байдуже і того. Аврелій загалом і не розумів, що таке тисяча років – не міг рахувати більше семи, і то з помилками. Воно справа ясна: він же кіт, а дипломів котам ніхто не видає, бо давно відомо, що вони не здатні до навчання математики. Таке ото – ледве навчили їх через квантові перекладачі передавати свої думки людям, але мало хто ті їхні нісенітниці розуміє. Окрім Гриші, звісно. Гриша розуміє – він ті квантові перекладачі винайшов дослідив і першим котам вживляв ще років з десять тому. Аврелій це його четвертий кіт тут.

Вони переходили тисячу років спокійно, все тут було майже рівне, іноді треба було трохи здійматися угору чи низ, загалом це були майже рівні тисячу років, їх перетинало лише три річки часу, але дуже мілкі і повільні – так перейшли, тільки Гриша одного разу брав Аврелія на руки, бо тому було таки глибоко. Ще тут були невеличкі болота часу, майже висохлі. Нічого цікаво на березі цих боліт не було: старі незрозуміли книжки, якісь працюючі аудіовізуальні прилади, в зображені чи звуку з яких було все незрозуміло чи це були просто завмерлі чи зациклені картинки та звуки, якісь химернозакручені труби, з яких витікала в’язка рідина часу чи античасу – все як завжди на таких локаціях. Відчувалося, що це були дуже старі тисячу років. На більш молодих ділянках часу все виглядає більш структурованим та динамічним, на них більше об’єктів та руху. Гриша і Аврелій вже бачили такі. Нічого цікавого. Гриша вже і забув, що він шукає в кожній черговій тисячі років, які досліджує. А коту – коту було все одно, він нічого не шукав. Лише він розумів, що Гриша йде з ним пограниччям його двох вимірів вже цілу вічність, і не розумів, чому ніхто нарешті не зустрінеться їм з інших котів, щоб нарешті Гришу перевести в другий простір, де Аврелій бачив його яскраво закручену крапку, в якій Гриша мав вирішити чи потрібен йому в новій реальності час, чи ні. І так вони прямували далі, далі і далі, крізь тисячі і тисячі років, в яких один шукав те, про що забув і не міг ніяк згадати, а інший просто йшов в надії зустріти іншого кота. Бо він не може перевести того, з ким провів стільки часу, хіба що повернути, але чи треба це робити, поки так і не зрозумів.