1
Мене дратує у ньому все: і світлий чуб, і невиразного кольору очі, і зухвалий вигин занадто пухких, як для чоловіка, губ. Коли вони складаються у посмішку, яка, здається, каже – «я знаю про тебе все», мені хочеться засичати дикою кішкою.
Він не належить до того типу чоловіків, які мені подобаються і, разом з тим, я все частіше ловлю себе на думці про нього.
Тарас… Тарік…
Фу! І це доросла жінка! Я не повинна навіть дивитись у його бік, а в пам’яті несподівано спливає момент, коли ми вперше зустрілись поглядами…
В клубі не було де яблуку впасти. Буквально. Віка принесла від бабці кілька величезних, червоних і коли давала мені одне, хтось її штовхнув – ми зловили яблуко мало що не грудьми. Коли несподівано замовкла музика, наш сміх все ще бринів над головами людей. Знайомі не реагували, незнайомі зацікавлено розглядали нас – блондинку її і темноволосу мене – ми привертали увагу контрастом і диким реготом. Остання літня дискотека і ми відтягувались на повну. Саме тоді я відчула… наче дотик, легкий але дуже надокучливий.
Він стояв під стіною клубу і дивився просто мені в очі. Що було у його погляді? Здивування? Захоплення? Захват? Чи щось більше? Дивно… я не пригадую, щоб ще хтось дивився на мене так. Навіть мій чоловік.
Тим не менш, тоді я стояла, наче в трансі, здавалось він зараз покине друзів і піде до мене. Але Віка схопила мене за руку і потягла на вулицю, де нас вже чекали. Зв’язок обірвався, а я подумала, що втрачаю нагоду змусити Юрка трошки понервувати і, разом з тим, неймовірно лестила думка, що я отримую такі погляди навіть від набагато молодших за мене…
Боже, я досі не знаю, на скільки ж він молодший!
Другий чіткий спогад – його обличчя, коли він дізнався, що я виходжу заміж. Шок, здивування і біль.
- Нащо?
Не пам’ятаю, що я відповіла, як ми розійшлись. Можливо, моя сестра, яка досить добре знала його, згладила неприємне враження жартами.
А я? Щасливі люди у своєму щасті жорстокі до тих, хто його не сприймає. А я була щасливою і байдужою до почуттів і, невідомо чи закоханого у мене хлопця; і мого, такого болючого для мене колись, першого кохання; і мого першого коханця, який банально злякався, що я чогось вимагатиму, тому зник не попрощавшись і в погляді якого я досі бачу жаль за втраченою мною.
Я жила своїм життям із його злетами та падіннями і не думала про інших.
Стільки років пролетіло… Десять. За весь цей час я жодному чоловікові не дозволила обійняти себе більш ніж для дружнього привітання; не дозволила поцілувати більш аніж у щоку чи руку; не прийняла жодної пропозиції на каву чи пиво, якщо була хоча б нотка натяку на щось більше. У мене був лише чоловік – законний і вінчаний. Хай у нас були кризи стосунків і почуттів, але ми все витримали, притерлись, заспокоїлись.
Кажуть, кохання із часом переростає у звичку. Смішно, бо у моєму розумінні кохання або є, або його немає. Згідно з космічними та науковими законами енергія не зникає. Вона може перетворитись у щось інше, рівноцінне. А кохання і звичка це аж ніяк не рівноцінні почуття і поняття.
Оглядаючись назад, я можу порівняти своє кохання на початку наших стосунків, до бурі у затоці: багато хвиль, вітру, галасу і шкоди. Так, я ревнива безмежно. Хоча абсолютно впевнена, що чоловік мене не зраджував, але занадто прискіплива увага жінок до нього, виводить мене з рівноваги. Він відплачує тим самим і навіть більше.
У розумінні мого коханого чоловіка – всі жінки однакові: хитрі, підступні, зрадливі. Скільки разів він намагався підловити мене, не знаю навіть я. Було все: і натяки, і прямі питання, і звинувачення, і несподівані візити на роботу.
І приємно. І смішно. І образливо.
Навіть тепер, після десяти років шлюбу, незначна зміна у вигляді, чи не той тон у розмові, чи хтось банально помилиться номером – і у нього примружуються очі, стискаються губи, весь він стає схожим на мисливського пса, що взяв слід.
- Ти чогось не договорюєш…
або
- У тебе, напевно, хтось є…
або
- Ти якась занадто вибрана сьогодні…
або ще безліч схожих фраз.
Спочатку я ображалась, намагалась довести, що він помиляється і цим ще більше переконувала його, що щось приховую. Тепер все інакше, я реагую по іншому, із спокійною посмішкою віджартовуюсь:
- Так, є. Аж два. Сплять у сусідній кімнаті.
Наші сини. Вони дуже швидко навчились виносити мені мозок набагато професійніше, аніж їх татко.
Ні до, ні після весілля ми з чоловіком не говорили про дітей. Хоч наші батьки вимагали онуків, ми, не змовляючись, вирішили трохи почекати, насолодитись одне одним законно, доробитись до чогось більшого, аніж у нас було.
Коли через місяць після весілля я подумала, що щось не так, мені стало смішно: ми були обережні, що може бути не так? У мені підігнулись ноги, коли я побачила дві рожеві смужки на тесті.
- Соня, ти прикалуєшся? Хто тобі насцикав на тест?
Але другий показав те саме. І третій. І четвертий. Якщо у свої двадцять чотири я фізично була абсолютно здоровою і готовою, то морально – ні. У душі мені все ще було вісімнадцять і я не уявляла, як це – бути мамою.
Зараз я думаю, що діти були Божим дарунком, який тримав нас разом, поки буря у затоці не заспокоїлась.
Буря минула, плесо гладке і лише час від часу з’являються хвилі. Але тепер, нарешті, видно, що затока є дуже глибокою і це набагато важливіше. Глибінь приховує у собі силу та спокій і є надійним захистом від рифів, на які так часто налітають закохані човни.
Тому я не вірю, що кохання стає звичкою. Звичка – це щось автоматичне, те, на що не звертаєш уваги. Так, вона стає частиною тебе, її важко змінювати і боляче позбуватись. Може саме тому люди вигадали собі виправдання. Але правда така, що кохання не може бути звичкою вже тому, що вимагає постійної праці, вкладу, старання. Хтось розумний сказав: «кохання – як багаття: воно тішить око і гріє тіло, але якщо не підкладати хмиз – погасне, зітліє, стане лише згадкою».
Спочатку я, як і всі новоспечені і від того самовпевнені дружини, намагалась змінити в Андрієві те, що мені не подобалось. А він, як закоренілий тридцятилітній холостяк – затято опирався. Рік притирання був катастрофічним. Ми все ще бачили одне в одному тих ідеальних партнерів, якими були в період зустрічання. Спільне життя день за днем ламало наші уявлення і це було не надто приємно. А потім була грандіозна сварка, що виникла через дрібницю, але врешті змусила нас виговоритись. І тоді, нарешті, прийшло полегшення та прийняття. З’явилось розуміння та усвідомлення. Буря почала заспокоюватись, а наша затока – глибшати.
Ми часто сварились і потім…
Дивно, що сім’ю без сварок вважають ідеальною. Може сварки – це погано, але якщо у людей немає стику інтересів, то чи не байдуже їм одне до одного насправді? Спільні інтереси? Світогляд? Ніколи не повір’ю, що у двох абсолютно різних людей – абсолютно однакові погляди на все у житті.
Компроміс? Так. Але тільки той, хто йде на компроміс розуміє, як це насправді важко.
… і знов бачу його погляд, звернений до мене…
Чи зможу я піти на компроміс із своєю совістю?
Чому я взагалі думаю про компроміс із своєю совістю? Всі ці роки я була вірною і жоден чоловік не викликав у мене інтересу чи фізичного бажання.
А з Тарасом… Ми випадково перетинались раз чи двічі на рік, «привіт – привіт» і нічого більше. Зустрічі, яких, по-суті, не було і які не залишали відбитків у моїй пам’яті, аж до цієї зими.
Я вийшла з магазину з оберемком покупок і за рогом зіткнулась із Тарасом. Незапланована, несподівана зустріч і він, заледве впізнавши мене, обійняв, притис до себе так міцно, що перехопило подих. Секунда, дві… він відсторонився і я кожною клітиною тіла відчула поцілунок, якого так і не відбулось.
Саме тієї миті я зрозуміла, що переді мною вже не хлопець, не юнак – це чоловік, який здатен опанувати свої бажання.
Гримнули двері, хтось засміявся, ми розійшлись, а він почав все частіше навідуватись у мої думки.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!