4. Глава: Міністерство Магії.

«Триклятий Снейп! - лаяла подумки вона чоловіка, – він навмисне мене дратував чи так..., ЧИ ТАК? ТА ВІН ЗНУЩАВСЯ З МЕНЕ!»

Справа була ось в чому. Аби виростити оксамитову конюшину та хижу ромашку, потрібна місячна роса, яка з'являється лише на повний місяць. Снейп попросив аби та завтра о восьмій вечора принесла рослини. Так, повний місяць був, але дівчина дуже втомилася за час поїздки та й ця неприємна зустріч у коридорі. Можливо, це й була її провина, що Арі сама наштовхнулася на нього, але вона не любила це визнавати, а Снейп зі своїм «Я це вже зрозумів» і пересторогою, аби та не врізалася ще в кого, трохи роздратував дівчину. Вона знала, що сердиться не на нього, а на себе, на те що не слідкувала за тим, куди йде, та на те, що доволі таки агресивно поставилася до зовсім незнайомої їй людини. Арі трохи засмутилася. Їй стало соромно. Можливо, завтра вдасться перепросити... ще раз. Під час вечірньої зустрічі.

Дівчина зійшла схилом до забороненого лісу. Біля хатини Геґріда, на відстані шести-п'яти метрів, розташувалась невелика галявина розміром 20-20 метрів. У світлі місяця вона видавалася синьо-зеленою. Арі відразу помітила кришталеві краплинки, які збиралися на кінчиках невеличкої трави. Місячна роса, виблискує неначе діамант або аметист. На поясі дівчини була прив'язана невеличка пляшечка, розміром десять сантиметрів у довжину та вісім в ширину, вона була прозора та зроблена з товстого жовтого скла. Пляшечка легенько похитувалася в такт крокам Арі.

Місяць повністю вийшов з-поза хмар.

— Ось і він, повний місяць, – пробурмотіла вона.

Краплини роси спалахнули у сяйві світла та враз налилися ніжно-ніжно блакитною барвою. Ох, як же вона обожнювала цей момент!

Арі підійшла ближче, взяла пляшку в руки та відкрила її. Підставила до трави, і блакитні капельки відразу почали спадати додолу.

Місячна роса відрізняється від звичайної тим, що вона блакитна та ніжна на дотик, а ще коли вона спадає на землю, то з того місця відразу починає рости нова трава. Ще є роса сонцестояння, вона пекуча, як окріп, але пропалити скло не може. Як тільки роса сонцестояння падає додолу, від неї віє легеньким теплим паром. Траву цієї роси не варто вирощувати в теплицях, бо й так запітнілі вікна, стануть ще більш запітнілими й непроглядними.

Пляшка з місячною росою була майже повна, але Арі подумала, що й цього вистачить, тому закрила її. Вона все ще сиділа на коліна, перебуваючи у своїх думах.

«Невже це все насправді... Мені трохи..., моторошно. Я покинула світ магії явно не через одну причину, і боюсь, що може відбутися ще одна, але набагато, набагато гірша. Хоча, що може бути гірше... чому так важко? Можливо, в мене ще є час відмовитися від цієї роботи? Пояснити всім чому, де, як. Я не шкодую, що знову потрапила у Гоґвортс... хоча, якби не шкодувала, то не думала б про відмову від цієї роботи».

Не встигла Арі встати, як раптом з-за кущів, попереду неї, почувся шурхіт. Дівчина застигла, вдивляючись у непроглядну темряву лісових хащ. Вона знала, що саме може перебувати у цьому лісі, але думка про якесь чудовисько, наприклад павука, величезного павука, чи перевертня, змушувала дівчину здригнутися усім тілом.

«Ще смерті моєї тут не вистачає».

Різкий та голосний свист, і за мить, Арі падає на землю...Щось м'яке піднялося та сіло дівчині на живіт. На обличчі лежало щось схоже на пергамент, може, лист? Арі обережно піднялася. На ній сиділа сова яка грізно позирала на дівчину. Птах розправив крила, махнув ними та здійнявся у повітря, залишаючи їх на самоті.

— М? – лист був від... від Міністерства Магії (скорочено М.М.)

— Чого це вони вирішили написати?Гнівно і доволі агресивно вона порвала листа, написане у ньому було наступне:

Доброї ночі, пані Стрейдж!

Мене звати Долорес Амбридж, і наступного року я буду викладати у школі чарів та чаклунства Гоґвортс "Захист від темних мистецтв". Так, для відома. Але річ не про це, я отримала вельми цікаву інформацію, що до вас у Гоґвортс проник смертежер. Доказів цьому поки що немає, тому я й написала вам, аби ви з цим розібралися. Допоможіть міністерству вистежити мерзотника, а у разі відмови або розповіді про це завдання ще комусь, ми запроторимо вас до Азкабану за зраду, або служіння Тому-Кого-Не-Можна-Називати. Ми сподіваємося, що ви зробите правильний вибір.

Долорес Амбридж.

— Ні, – прошепотіла Арі, – вони..., вони не можуть так зі мною вчинити. Не цього разу..., не цього разу!Це можна рахувати за шантаж, і дівчина це добре розуміла. Але погрожувати Азкабаном вони не мали права... Невже її знову можуть запроторити до в'язниці?А Арі добре пам'ятала той день:

***

— Ні, будь ласка, я вас благаю, це якась помилка..., я ні в чому не винна, придивіться до нього, це зробила, – не встигла Арі заперечити, як її перервав владний голос Бартеміуса Кравча.

— Ти просидиш тут п'ять років і два місяці, відьмо, ти вбила Джона Ердерґа і повинна розплатитися за це сповна. Ти – одна з тих гидких підступних та тупих смертежерів, які...

— Але..., але, благаю, погляньте, у мене навіть мітки немає, перевірте мою паличку, в-вона покаже, що я...

— ЧХАТИ Я ХОТІВ НА ТЕ, ЯКИМ ЗАКЛЯТТЯМ ТИ ЙОГО ТАК ЖОРСТОКО ВБИЛА, – загорлав Кравч.

— Прошу, проведіть хоча б слідство...

— ТИ ЗАЛИШИШСЯ ТУТ З ІНШИМИ СМЕРТЕЖЕРАМИ...

— Я б ніколи не вбила Джона! Повірте мені, я...

– Досить!

***

Арі ніби виринула з глибокого сну. Дівчина не хотіла до Азкабану...

Вона піднялася з землі, очі у неї були трохи мокрі. Одна нога боліла від того, що вона на ній довго сиділа, тому дівчина шкутильгаючи пішла до замку. Знадобилося усього-на-всього п'ять хвилин, аби віднайти кабінет тітоньки. Арі пройшла повз оранжереї та відчинила двері до свого нового (сподіваюся, тимчасового) дому. Вона зробила помах чарівною паличкою, і свічки, які знаходилися на невеличкій люстрі над стелею, заграли бурштиновим вогнем.Кабінет був неймовірно гарний, хоч і невеличкий.

По середині, на кам'яній гладенькій підлозі, знаходився жовтогарячий килим. Стеля висока у формі купола, а на ній малюнки янголів. Золота люстра над головою дівчини, легенько похитнулася. Це через протяг, який увійшов разом з нею до кабінету. Сама кімната була круглою. Попід стінами – з обох боків – стояли високі до стелі шафи з книгами. Ліворуч від Арі знаходився неймовірно милий камін з жовтої цегли, у ньому вигравали язики полум'я всіх теплих кольорів, а перед ним стояла невелика канапа пшеничного кольору. На ній лежали в'язані подушки. Майже такі сами були в Арі вдома на ліжку, тільки білі. Праворуч від неї знаходились двері, напевно що, з темного дуба. Арі подумала, що то двері до її спальні, але дивитися на неї не було часу, наразі є і важливіші справи, аніж огляд того місця.

Дівчина сіла за стіл, який стояв у кінці кімнати майже попід круглим вікном, приготувала перо та чорнило, поставила на блискучу дерев'яну поверхню пляшку з місячною росою і прийнялася перечитувати листа.Встромивши перо в чорну рідину, Арі почала шкрябати відповідь. Так... вона погодилась.

— Схоже, я і міс Невдача, – найкращі друзі у світі, – сухо пробурмотіла.Вона піднялася з місця та пішла в оранжерею.

(От тільки потім повернулась, бо забула росу).

Відчинивши двері, на неї відразу війнуло пахощами трав, квітів та інших рослин. Під однією запітнілою скляною стінкою стояло декілька довгих горщиків, уже наповнених землею. Арі підійшла ближче до них, вдягнула спеціальні рукавиці з драконячої шкіри та прийнялася працювати.

«І як мені з цим впоратися? Вони сказали, що до замку проник смертежер, а отже, він вже тут, правильно? Правильно. Мені залишається лише його вирахувати та видати».

Арі взяла якесь насіння на підвіконні. Висипала трохи у горщик і почала добряче змішувати, неначе вона готувала якийсь крем для торта або тістечок.

«Ненавиджу Міністерство Магії, ох, як я ненавиджу його. Зазвичай воно тільки те й робить, що псує людям життя, мені вже двічі намагається його зіпсувати. Ха! А найсмішніше те, що я (можна та сказати) бачила вбивцю..., вбивцю Джона. Навіть розповіла, ким він виявився, але... мене навіть слухати не хотіли».

Коли земля стала попелясто-коричневою, Арі взяла пляшку з місячною росою, відкоркувала її та трохи нахилила до горщика. Декілька крапель потрапили на ґрунт, і він на тому місці відразу розбух.

«Ох, і хто ж це може бути! Так треба виділити декілька людей та почати вивчати їх минуле та теперішнє. Думаю, я зможу знайти щось цікаве».

Земля вкрилася липкою плівкою, з неї почали випинатися маленькі паростки, які билися за право вижити.

Як тільки земля вкривалася липкою та тонкою плівкою, починався процес росту. Насіння оксамитової конюшини ламало свою оболонку і прямувало догори, туди, де є багато кисню. Коли молоді паростки врізалися у ту саму плівку, яка з кожною секундою перетворювалася на кірку, вони починали боротися за право існування (не довге, бо потім їх використовували для зілля, настоянок тощо). Деяким вдавалося прорвати слизьку поверхню та встигнути ковтнути свіжого повітря, а деякі пересихали та помирали, стаючи добривом для тих, хто виявився спритнішим, вправнішим та швидшим.

«Бляха! Чому я нічого не скажу іншим?! Дамблдор міг би мені допомогти... Він... Ох, чорт. Про що я таке думаю? Це не їх справа, я не повинна вплутувати в це сторонніх. Так, добре, я впораюся. Мені лише потрібно знайти смертежера і все. Нічого ж складного, так?»

Арі обперлась об стіл руками та поглянула перед собою.

«З кого можна почати? Хто найбільше видався мені підозрілим?»

Навіщо вона ставила собі це питання, Арі не знала, хоча про відповідь здогадувалася.

«Снейп... ні, ні, ні, я не можу судити людину по її зовнішньому вигляду. Так, він, можливо і здається мені моторошним... трохи... але-е-е-е, це просто його стиль... готичний, стиль... хоча, знімати підозри з нього не стану. Треба буде трохи пошукати про нього інформації».

Плівка тріснула і на світ з'явилися блідо-блакитні маленькі рослини. Вони трохи підросли, десь з сантиметра три-чотири, але потім зупинилися.

— Ох, – Арі поглянула на них. На її обличчі виникла м'яка посмішка. Дівчина витягнула вперед руку та почала рахувати паростки вказівним пальцем.

— Один, два, три, чотири, п'ять... п'ять, шість, сім, вісім... лише вісім? Хоча, Снейп й не казав скільки конюшини йому треба тому... тц, нормальна кількість, а якщо почне бурчати, більше не буду йому нічого вирощувати.

Вона відсунула від себе довгий горщик, у якому скоро повинні були з'явитися невеликі кущі оксамитової конюшини та підсунула інший, але трохи менший.

«Земля занадто м'яка», – зазначила Арі.

Дівчини присіла навшпиньки та оглянула усе під столом. Там були горщики різних кольорів, більшість яких розмальовані в усі відтінки коричневого. Також там були коробки з різноманіттям насіння, від маленьких до величезних, навіть були розміром з долоню.— Круто.

На дворі була ніч, а Арі працювала в оранжереї.

Дівчина знайшла що шукала (мішки з ґрунтом). Там був й чорний, й грубий, й з піском, листям, деякими елементами коштовного каміння тощо. Але потрібного вона не знайшла, тому вирішила змішувати. Дістала мішок з чорним та грубим ґрунтом, висипала той, що був у горщику, та розв'язала мішки.

— Трохи чорного, – прошепотіла вона, – трохи грубого..., хоча, грубого більше ніж чорного. Скільки я сиплю? Геть нічого не бачу.

Арі прибрала мішки та дістала нове насіннячко. Вона посадила одне та полила місячною росою. Цього разу земля не набухла та й паростки не з'явилися. Арі це здалося дивним, тому вона дістала чарівну паличку і махнула нею. З кінчика палички посипалися іскри, і дія відбулася. На зовні визирнули паростки, але вони були... червоними?Чи їй це здалося?

«Напевно, гра світла, – спробувала втішити себе подумки вона, – у мене ж є ще насіння».

Ні, його у неї, не було. Поповнювати запаси Арі буде тільки у наступний вівторок або четвер, а рослини повинні бути у Снейпа вже завтра.

«Що ж..., я впевнена на сто відсотків, що це гра світла».

Розвернувшись на підборах вона, пружним кроком пішла з оранжереї до себе у кабінет.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.