Відпустка

… виниряючи з наркотичної нірвани, блондин втупився перед собою крізь лінзи сонцезахисних окулярів. Він сидів на жорсткій лаві, що підстрибувала під його голим задом (довжини халатика явно не вистачало). Просто проти нього сидів кремезний мужик в бронежилеті, тактичному шоломі з респіратором, озброєний автоматичною гвинтівкою. На рукаві чорної куртки мужика красувався шеврон з орлом та змієм, поверх яких йшла незрозуміла блондину абревіатура: «G.E.O.»*

– Ви тільки гляньте, цей cabrón* отямився – вигукнув хтось.

Блондин обережно повів головою, з’ясувавши, що знаходиться в тісному металевому відсіку, забитому озброєними чоловіками, обличчя яких ховалися за плексигласовими щитками та масками протигазів. Трохи далі «пасажирського» відділення, в якому сидів сам блондин і його нові приятелі, розташовувалася кабіна з широким лобовим склом і кріслом водія. Чоловік дивився достатньо поліцейських бойовиків, і швидко втямив, що знаходиться всередині броньованого фургону поліцейського спецназу, який мчить містом, збираючи шляхом всі ями та кочки.

– Погодився піти з нами без вибриків, за умови, що вдягне ці свої піжонські окулярики – доповідав спецпризначенець чуваку в дешевому діловому костюмі. Той був єдиний, хто не носив броні і відкрито сяяв одутлуватою пикою.

Блондин спробував рефлекторно поправити окуляри на носі, які скособочило від хилитання фургону, але руки його були скуті за спиною. Другий спецпризначенець витяг маленького фотоапарата й зробив знімок напівголого чолов’яги в замалому жіночому халатику і стильних Ray-Ban…

Слідчий:

– Так, тут ваші свідчення відповідають іншим матеріалам справи. В нас навіть зберігся той знімок. Хочете глянути?

Підозрюваний:

– НІ!

Слідчий (обурено):

– Ладно. Як хочете. Продовжуйте…

… зробивши знімок, спецпризначенець взявся за дужку окулярів, знімаючи їх з обличчя блондина. Тої миті чувак в костюмі відскочив назад, втиснувшись спиною в борт фургону.

– ¡Madre de Dios!* – хрипко видохнув він. – Йолопи! Ви що, не бачили кого взяли?!

В гнітючий тиші, що настала, пролунало одне ім’я:

Карлос Ескобар!

Здійнявся галас…

Слідчий:

– Між іншим, скільки ваших людей взяли участь в нападі на той фургон? Сорок бійців? П’ятдесят?

Підозрюваний (стомлено):

– Аж ніяк не п’ятдесят…

… фургон носило по дорозі, всі орали один на одного, клацали затвори гвинтівок.

– Йо! Тихіше хлопці! – стурбовано закликав до них блондин, жахаючись від думки про наступний ухаб і нервові пальці на спускових гачках, – та я взагалі не той, за кого ви мене…

В бурхливому хаосі, до чолов’яги нахилився щупленький спецпризначенець, і за лінзами протигазу блиснули знайомі блакитні очі. Блондин замовк вражений здогадкою. Маленький боєць схвально кивнув, потім посунувся до водія, і різко схопившись за кермо, вивернув вбік.

– ¡¡UN ESTÚPIDO HIJO DE PUTA, UN PEDAZO DE MIERDA, UN BASTARDO PATÉTICO, UN MARICA VERGONZOSO!!!* – видав водій за дві секунди, протягом яких боровся за кермо. А потім фургон на шаленій швидкості наскочив на бордюр, підстрибнув в повітря і почав завалюватися на лівий борт.

На коротку мить блондин відчув невагомість, споглядаючи, як, немов у сповільненій з’йомці, завалюється лінія горизонту, і як повз нього пролітають гвинтівки, патрони, недоїдок шоколадного батончику і пошарпаний Playboy.

Потім був удар і темрява…

Слідчий:

– Отже, це був не зовнішній напад. А-х-а. Ви діяли зсередини…

Підозрюваний:

– Так. Тобто – ні!! Ви що, взагалі мене не слухаєте?!

Слідчий (спокійним професійним голосом):

– Навпаки, я слухаю вас дуже уважно (роблячи якісь записи в теці). Що було далі?...

…цього разу він приходив до тями, лежачі на твердій пласкій поверхні. М’язи не слухалися, зору не було, і тільки слух ледь-ледь пробивався крізь вату, в яку огорнувся мозок.

– Чисельні гематоми і струси…надвисокий процент алкоголю та психотропних речовин в крові… Дивно, що він не сконав раніше… – бубонів чийсь голос.

Блондин внутрішньо сіпнувся. «Сконав?! Це про мене?!!»

– Дякую докторе!! – радісно відгукнувся хтось інший, – я маю повідомити цю гарну новину!!

Чолов’яга почув, як одні кроки швидким стаккато віддаляються геть, а інші, зважені й чіткі, наближаються до нього.

– Тепе-е-ер, – простягнув сухий м’ясоїдний голос, – нам, нарешті, ніхто не заважатиме.

Блондин відчув, як по жилах побігла якась рідина, що запекла вогнем. В легені увірвався судомний вдих, горлянка видала хрип, по віках пробігла тріщина, вертаючи зір.

Все навкруги було викладено холодним білим кахелем. Сам чолов’яга лежав на столі з металевим покриттям. Від медичної стійки над головою до його вен тяглися прозорі трубки, по яких струменів якийсь фосфорно-жовтий кисіль. Він спробував смикнутися, але зміг лише тихенько прокашлятися.

– З поверненням до світу живих, докторе Карлос!

Над блондином схилився власник сухого різкого голосу. То був високий старий з лисим черепом, вкритим пігментними плямами, і пронизливими пекельними очима. Білий медичний халат сидів на його худорлявій фігурі на кшталт військової форми, що нагадало блондину документальні фільми про нацистів Другої Світової.

– Х-хто-о?!.. – очманів чолов’яга від звернення до себе не стільки як до «Карлоса», скільки як до «доктора». Співбесідник зрозумів його по-своєму.

– О! Перепрошую! Я – доктор Мендоза. Так би мовити, неподільний володар цих затишних угідь. – по його тонких губах змією ковзнула усмішка, показавши великі жовті зуби.

Блондин скосив очі і зміг розгледіти табличку на білій стіні: «sala de sección»*. Він не дуже знався іспанською, але зміг скласти до купи розрізнені фрагменти, й похолов. Він знаходився у якомусь місцевому морзі…і лежав просто на прозекторському столі.

– Я прочитав всі ваші роботи, докторе Карлос, навіть ті, що заборонені в так званих «цивілізованих» країнах, – знову швидка хижа усмішка, – ваші дослідження в сфері генетичного коду людини, агресивних мутагенах та клонуванні, безсумнівно є революційними і новаторськими!

Мендоза, зціпивши руки за спиною, почав ходити навколо столу. Блондин безпомічно слідкував за ним поглядом.

– Я-я-а-а…н-не…

– О так! – кивнув вівісектор, – ви не закінчили свої експерименти. Уряд арештував всі ваші лабораторії, я пам’ятаю. Але, докторе, вам буде цікаво дізнатися…що я довів вашу роботу до кінця!

Мендоза знову нахилився над блондином, в його очах спалахнули потойбічні вогники.

– Препарат діє! Він ДІЄ, докторе Карлос! – прошипів навіжений патологоанатом, але тут же опанував себе. Випрямившись, він знову осанився і зчепив руки за спиною.

– Звісно, цей брудний підвал не порівняти з вашими технологічними центрами. Але у мене тут була серйозна перевага: ніхто не пхає носа у мої справи, і в мене завжди купа…м-м…необхідного матеріалу.

Старий зайшовся каркаючим сухим сміхом.

– Але-е-е… – до блондина поступово поверталася здібність розмовляти.

– Авжеж, тут є одне «але»! – підхопив Мендоза. – Ваш проникливий мозок, безумовно, вже дійшов вірних висновків. Я не можу лишити вас на цьому світі, докторе.

Мендоза заявив це так буденно, що блондин ледь знову не втратив голос.

– І знову ж таки – «але»! – продовжив той безумний прозектор, – я не стану вас вбивати, бо ви мені потрібні. Звісно, я розумію, що ви надто небезпечна і горда особа…але я про це вже подумав. Сестро, покажіть доктору Карлосу Ескобару, що його очікує!

Звідкись взялася жінка в щільному білому комбінезоні й хірургічній масці. Вона підштовхнула стенд на коліщатках, на якому була зображена схема людського черепа, стрілочки та занатовки іспанською.

Старий патологоанатом почав натхненно пояснювати лекторським тоном:

– Як бачите, я зроблю надпили у тім'яній області, зніму кістку як кришку з каструлі, й імплантую у ваш мозок оцей контролер. – Мендоза продемонстрував блондину запаяну скляну колбу, в якій брязкотіла якась фігня, розміром з четвертак. Більше за все та штука нагадувала шматочок плати, оплетений мікродротами зі слідами пайки.

– Після того ви станете кротким і слухняним, і я зможу використати всі ваші знання і досвід у моїх наступних проектах.

Старий посміхнувся обіцяючою усмішкою.

– О, і не слід хвилюватися щодо помсти з боку ваших людей, докторе! – старий зробив заспокійливий жест, наче блондин був дійсно лише злегка стурбованим, а не нажаханим до гикавки. – Як ви могли чути, я вже поширив новину про вашу кончину. Мені залишатиметься… – тут медична сестра в білому комбінезоні підкотила каталку з трупом незнайомця, – провести ще одну, банальну пластичну операцію, і поміняти вас обличчями із цим паном.

Мендоза виглядав ну дуже задоволеним власним планом.

– Певен, – мовив він, – що такий блискучий вчений, як ви, оцінить по достоїнству цю елегантну задумку. І, я радий, що ми змогли потеревенити.

За спиною патологоанатома медична сестра викладала на приставний столик зловісного виду пилки й блискучі скальпелі. Блондин вже не слухав старого, спостерігаючи за жінкою. Він помітив, як з-під шапочки жінки вибилося пасмо білого, з металевим відливом, волосся.

– Сестро, – скомандував Мендоза, не обертаючись, – наркоз!

Дарма він не обернувся, кинути погляд на свою помічницю. Бо жіночка в білому комбінезоні справді набрала в шприц якусь рідину, цього разу льдисто-синю, але замість того щоб ввести препарат у вену чолов’язі, вона встромила голку в тонку шию вівісектора й надавила на поршень.

Мендоза схопився за горло, очі його, сповнені жаху, викотилися з орбіт, ротом хлинула піна, й божевільний експериментатор гепнувся на підлогу.

Не промовляючи зайвого слова, дівчина знову наповнила шприц і під’єднала його до катетера крапельниці.

– Ні-ні-ні!!! – хотів зупинити її чолов’яга, бачивши, що стало з попереднім реципієнтом, та було запізно. Блакитний струмок побіг трубкою, і втрапив у кровяний потік.

Тіло блондина викрутило дугою. Він хотів закричати, та з легенів вичавило все повітря, до краплі. М’язи почали скорочуватися з шаленою швидкістю, і його тіло затанцювало на столі ламбаду. Все скінчилося за хвилину, після чого блондин змусив себе повернутися на бік, і його знудило на тіло Мендози.

– Fine! You got rid of the poison.* – відказала дівчина. Знімаючи з себе комбінезон і маску, вона зиркнула до нього своїми крижаними очима:

– Exit through these doors and go to the second gate. Do not be late to the meeting place. Remember, we have to be taken home tonight.* – скинувши з себе мотлох, під яким виявилася коротка сукня, дівчина просто пішла через подвійні двері.

Чолов’яга трохи посидів, приходячи до тями.

«Оце деньок…» крутилася в голові зациклена думка. Він ослаб і дуже втомився. І знову був голий, тільки зараз звернувши на це увагу. Здерши з вішалки лікарняну піжаму, він так-сяк вліз у неї, не змігши зав’язати шнурки на спині, й побрів геть з цього підвалу.

На дворі вже був вечір. Довгі косі промені сонця фарбували вулицю в золотавий колір. Блондин повільно йшов босими ногами по бруківці, прямуючи до якихось там воріт, про які згадувала сестра-спец-стриптизерка.

І як тільки він їх проминув, за спиною, з важким брязкотом впали масивні тюремні грати…

Слідчий (недовірливо):

– Хочете сказати, що не знали, буцімто міський морг розташований просто навпроти міської в’язниці?

Підозрюваний:

– НІ!!! Звідки, б*ха, мені це було знати?!?!

Слідчий:

– Хмм…

--------------------

G.E.O. (Grupo Especial de Operaciones) (ісп.): Загін анти-терористичних операцій.

Cabrón (ісп.): покидьок

– ¡Madre de Dios! (ісп.): – Мати Божа!

– ¡¡Un estúpido hijo de puta, un pedazo de mierda, un bastardo patético, un marica vergonzoso!!! (ісп.): аутентичній набір слів, що…не підлягає перекладу

sala de sección (ісп.): секційна зала

– Fine! You got rid of the poison. (англ.): – Добре! ти позбувся отрути.

– Exit through these doors and go to the second gate. Do not be late to the meeting place. Remember, we have to be taken home tonight. (англ.): – Виходь крізь ці двері і прямуй до других воріт. Не запізнюйся на місце зустрічі. Пам'ятай, цієї ночі нас мають забрати додому.

--------------------

Друзі! Дякую, що прочитали розділ «ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНІ ПРЕПАРАТИ»

Читайте далі! Наступний розділ: «п’янкий запах СВОБОДИ»