Відпустка

…щойно за блондином впали важкі грати, його оточили чоловіки у формі тюремних охоронців. Щоправда, поводилися вони, скоріше, не як вартові, а як почесний ескорт, ведучи чолов’ягу довгими одноманітними коридорами. Один, навіть, біг попереду, й попереджувально відчиняв всі двері.

Так, блондин опинився в кабінеті з широким письмовим столом, двома кріслами, й нервовим типом, що намагався напустити на себе спокійної рішучості. Чолов’яга вже допетрив, де саме опинився, і що нервовий тип, судячи з усього – директор цієї в’язниці. В кабінеті висіли портрети якихось сурйозних іспанських донів в стародавніх нарядах, в кутках стояли стенди із середньовічними обладунками і екземплярами старовинної зброї, з масивних шаф визирали потрісканими політурками древні фоліанти.

Директор, між тим, виглядав…не дуже. Відвернувшись від блондина в лікарняній піжамі, сивий аристократ втупився в закрите вікно, підкреслено не дивлячись на того. Дочекавшись, поки охоронці вишмигнуть з кабінету, директор заговорив:

– Отже, ти все ж таки знайшов мене, Карлосе…

Блондин байдуже доплентався до крісла і просто всівся, закинувши ногу на ногу. Цей сюрреалізм добряче його доконав, але кінця йому було не видно. Блондин втомився. Ледь не кожна пересічна людина бачила в ньому якогось Карлоса…чи то наркобарона, чи підпільного вченого, чи ще когось там. Чолов’яга почав підозрювати, що спроби пояснити цим нещасним йолопам їх помилку залишаться марними. Його просто ніхто не слухав. То ж, він вмостився якомога вдобніше, і просто став чекати, що буде далі.

– Про тебе довгий час не було жодної чутки… – між тим продовжував свою сповідь директор, з нотками приреченості в голосі. – І я вже майже переконав себе, що з експедиції вижив тільки я. Однак… насправді…я ніколи не вірив до кінця, що тебе зжерли акули. Мабуть, ті кровожерливі тварюки самі злякалися такого монстра, як ти! І от, через стільки років…ти прийшов по своє золото…

Слідчий:

– Які стосунки зв’язували вас і директора Хуареса в минулому? Про яке саме золото згадував директор?

Підозрюваний (розгублено):

– Не маю жодного уявлення…

…– Але цього клятого золота вже немає!! – сивий директор нарешті обернувся до блондина. Очі його горіли гарячковим вогнем, чоло спітніло, рухи були різкими й смиканими. Він був переляканий до нестями, тримаючись лише на природній гордості й сміливості відчайдуха.

– Мені довелося замітати сліди, купити нову особистість, нове обличчя, і цю нікчемну посаду, аби сховатися в цій темній забутій богом дірі, в сліпій надії, що ти мене ніколи тут не знайдеш!!! Не вийшло…

Сивоволосий звісив голову.

– Скажи, – мовив він стиха, – чого ти хочеш? Мою голову? Всі мої статки? Мою нікчемну владу?..

– Спати. – абсолютно щиро видав блондин. Від цього директор безмовно кліпнув очима й відвалив щелепу.

– Я хочу спати, – рівним голосом повторив чолов’яга, – тут є ліжко?

– А…а-а-л-ле… – директор все ще перебував в глибокому шоці від почутого, – це-е…це ж в’язниця…не готель…

Рівно через дві хвилини, головним коридором тюремного блоку «С» вели найнебезпечнішого в’язня за всю історію острова. Всі тюремники поприлипали до грат своїх камер, громоголосо скандуючи в єдиному ритмі:

– Е-СКО-БАР!! Е-СКО-БАР!! Е-СКО-БАР!!

Шестеро конвоїрів нервово стискали цівки дробовиків, обливаючись потом, очікуючи, що в будь-яку мить озвірілі в’язні вирвуться зі своїх кліток і знесуть їх живим цунамі.

Блондин, вдягнений в новенький хрусткий комбінезон помаранчевого кольору, перебував в повній прострації, бажаючи лише одного: дістатися виділеної йому камери й завалитися на койку. І лише з боку скидалося, що він рушить впевненою ходою, строго по прямій лінії…

Слідчий:

– Жодних записів щодо вашого ув’язнення не залишилося, між іншим. Що ви на це скажете?

Підозрюваний (з нотками іронії):

– Що в тюрязі хрінова канцелярія?

Слідчий (журливо):

– Жартуєте. Втім, як ми обидва знаємо, надовго ви там не затрималися…

…була вже ніч, коли щось вирвало блондина з його неспокійного сну. Він сіпнувся на вузькій шконці, кліпаючи в темряві очима. Йому виділили цілий «хілтон» по тюряжних мірках: камеру на чотирьох мешканців, в якій наразі чолов’яга перебував сам один.

Слабеньке розсіяне світло із загального коридору досягало кутової камери примарним сяйвом, в якому ледь вгадувався силует охоронця. Блондин ніяк не міг збагнути, що саме його збентежило, аж почувся слабенький «в-ж-жик!», і охоронець без звуку осів на підлогу.

За гратами «хілтону» промайнула тінь.

Сховавшись за ковдрою, блондин забився у куток шконки, клянучи мить, коли вирішив обрати цей тропічний райський куточок для відпустки.

З темряви пролунав тихий шепіт:

– Агенте Карлос!..

«Агент?! Щось новеньке…» – подумав чолов’яга.

– Я-а? – обережно подав голос він.

Почувся писк електричного замку на гратах, і от в камеру зайшла якась химерна фігура. Вдягнута у все чорне, з трьома зеленими лінзами ПНБ* замість очей.

– Добре! – вигукнула фігура крізь чорну лижну маску, – ви просто віртуозно обрали цю камеру, сер!

«Ого…» – ще більше здивувався блондин. Звісно, нічого він не обирав, але прийняв стратегічне рішення не патякати про те. До того ж, до нього вперше зверталися на «сер».

Фігура в чорному пройшла до кута камери, де був встановлений металевий гальюн, і натиснувши якусь потайну пластину, посунула вбік санітарний виріб. За ним виявився лаз, що вів за межі камери…

Слідчий:

– То ви працюєте на іноземні спецслужби?

Підозрюваний:

– Та ні! Той недороблений Джеймс Бонд просто вдерся до мене й витяг з койки!

Слідчий (з нотками сарказму):

– То це було…що? Викрадення з тюремної камери?

Підозрюваний:

– Просто…Слухайте далі!

…– Хочу сказати, – промовила фігура в чорному, спритно зламуючи замок на дверях бойлерної, куди вони виповзли з підкопу – що для мене велика честь брати участь в одній операції з вами, агенте Карлос! В Академії про вас досі ходять легенди!..

Фігура швидко звірилася з екранчиком портативної мапи, й швидко рушила темним переходом серед іржавих стін підвалу. Блондин незграбно трусив слідом.

– Куди ми зараз? – прохрипів він.

– Штаб передислоковано на «Аїду». – не обертаючись повідомила фігура в чорному.

– Куди?!

– Атомна субмарина, класу Лос-Анджелес, – пояснила фігура, не відволікаючись від переналаштування старенької відеокамери, встановленої на розі коридорів, – буде очікувати нас в двох милях за лінією рифів. Маємо поквапитися.

Цієї мити блондин відчув, що в камері було не так і непогано…навпаки!.. там було, яке-неяке, ліжко!

– Е-мм…послухайте…агенте?.. – спробував закинути тенети чолов’яга.

– Сміт. – коротко відповіла фігура в чорному, витягуючи з підсумків на поясі якісь детальки і спритно збираючи з них невідомий технологічний пристрій.

– Справа в тому, що я не…

– Вибачте, агенте Карлос! – перебив його Сміт. Він закінчив збирати свою пекельну машинку, яка тепер виглядала як маленька гармата з конусом-дулом, направленим просто в стіну. – Затуліть вуха й відкрийте рота!

Блондин встиг почути зростаючий писк, й поспішив вчинити за порадою Сміта. Але писк просочився крізь щільно затулені вуха, й відлунював всередині черепа ультразвуковим резонансом. В той самий момент, коли чолов’яга ладен був заволати благим матом, стіна, раптово, просто провалилася круглою діркою з рівними краями.

Блондин похапцем відступ від зловісної штуковини, нервово поглядаючи на конус.

– Концентрована звукова хвиля, – пояснив Сміт так, наче чолов’яга в нього щось питав, – безвідмовна річ!

За круглою дірою виявилося інше бетоноване приміщення, з якого нестерпно тхнуло. Сміт, не вагаючись, легко прослизнув у отвір, й обернувся на блондина своїми зеленими лінзами. Крехтячи й матюкаючись собі під носа, блондин поліз слідом, й втрапив тонкими тюремними капцями просто у…лайно. Так, підлога і навіть стіни сусіднього приміщення були вкриті шаром зловонної субстанції, яку чолов’яга тут же безпомилково ідентифікував як справжнісіньке лайно. Сміт, наче прогулювався у весняному парку, попер далі, незважаючи на хлюпання під ногами.

Попереду їх очікувала проста металева драбина, що вела на гору. Зсунувши каналізаційний люк, Сміт швидко, наче вуж, вислизнув назовні, й витяг блондина. Чолов’яга судомно вдихнув свіжого повітря, озирнувшись навбоки. Виявилося, що вони зі Смітом вилізли з-під землі просто через вулицю від тюремного муру. Блондин жахнувся, от-от очікуючи сліпучого променю прожектору, оглушливої сирени і гавкоту натасканих собак. Але на вулиці панувала нічна тиша, небо було вкрите цятками зірочок з круглим грошиком місяця.

Довго роззиратися Сміт йому не дозволив. Смикнувши чолов’ягу в коляску старого мотоцикла, агент вкрив його шматком брезенту, і вскочив в сідло. Тарахтячи, немов підбитий бомбардувальник, мотоцикл рвонув з місця й понісся порожніми провулками геть з міста…

Слідчий:

– Ви все ж таки стверджуєте, що не співпрацюєте з іноземними спецслужбами?

Підозрюваний: (мовчки зітхає)…

…мотоцикл спинився хвилин через двадцять божевільної гонки по бездоріжжю заміських тропок. Блондин боязко поворушився й визирнув з-під краєчка брезенту.

Він опинився на вершині пагорбу, з одного боку якого відкривався карколомний вид на залите вогнями місто далеко внизу, а інший бік зривався урвищем просто у морську піну на рифах. Була майже абсолютна тиша, чувся лише слабкий плескіт хвиль та шерех вітру. На небі сяяв великий мудрий місяць.

Сміт зтяг із себе ПНБ та лижну маску, за якою виявилося суворе й красиве обличчя еталонного героя: цегляна щелепа, орлиний профіль, відкритий ясний погляд. Сміт хвацько підморгнув блондину.

– Джентльмени, – несподівано гукнув він, – дозвольте представити вам агента Карлоса Ескобара, на псевдонім «Ігуана».

З темряви винирнули ще шість однакових чорних фігур з зеленими очами-лінзами. Всі вони поважно кивнули чолов’язі, який очманіло намагався второпати якого дідька він тут робить.

– Статус? – діловито спитав Сміт, й одна з безликих фігур тут же доповіла:

– Через десять хвилини супутник вийде на орбіту і наше вікно закриється. Йдемо рівно за графіком. Все як за підручником.

Сміт вдихнув п’янке морське повітря на повні груди й блаженно посміхнувся.

– Люблю, коли все за планом. Еге ж, агенте Карлос?

Блондин і радий був би відповісти, але він щойно помітив дещо дивне.

– Е-мм…агенте Сміт… – спробував він привернути увагу того, вказуючи пальцем на червону точку, що виникла секунду назад на широкому чолі співбесідника.

Наступної миті голова агента Сміта вибухнула бризками крові…

--------------------

ПНБ: прибор нічного бачення

--------------------

Друзі! Дякую, що прочитали розділ «п’янкий запах СВОБОДИ»

Читайте далі! Наступний розділ: «АДРЕНАЛІН і СОН»