Гуси-гусенята

Микита Сергійович був чоловіком грамотним і розумним водночас, що буває дуже рідко, особливо в наш буремний час. По життю, особливо в усіляких державних установах, що розвелося видимо-невидимо, попадаються чомусь люди або грамотні й нерозумні, або розумні, але неграмотні – біда та й годі. А ось Микитка, так його звала рідня і наближені особи, хоча й був колись конторською людиною (працював бухгалтером) так і залишився для людей своєрідним подвижником у суспільних справах.

Ну, чи написати кому заяву до суду, чи подати скаргу на елементи до недбалих нащадків, що позабули в сутолоці життя навіть звідки родом, і таке інше. Односельці, ледь що і відразу біжать до Микитки на консультацію. А от знаменитістю він став лише недавно, відтоді, як трапилася нужда на оформлення субсидій. Ось тут, він, маючи професійну звичку рахувати чужі гроші, рахував старанно: і собі, і людям все до копієчки. Односельці на Микитку молилися, як на справжнього фінансового екстрасенса, різниця була лише в тому, що всі відьми та відьмаки брали за свої послуги гроші, а Микитка навпаки – їм заощаджував, в цім й була його благодійницька подвижницька вдача.

Останні події в Києві, та заяви високо посадовців про підтягування пасків, Микита Сергійович сприйняв по-філософськи, стримано. «Їсти треба менше – ось і вся справа» – відповідав він на стурбовані запитання односельців «як надалі жити?» Але одна справа рахувати гроші на сплату по субсидії, а інша – «їсти менше». Тут вступають в дію інші закони рефлекторного характеру.

Микитка, як ми вже засвідчилися, був ще й розумною людиною і добре пам’ятав, ще зі шкільної програми, про досліди доктора Павлова з собакою; коли їй показували їжу то в неї починав виділятися через пробірку шлунковий сік – спрацьовував умовний рефлекс. Ось тут йому й прийшла на думку геніальна ідея: раз життя подорожчало у двічі, то скільки не підтягуй пасок, а дружині від цієї процедури можна було ненароком ще й задавитися, а рефлекс все одно буде спрацьовувати.

Як в людини грамотної та ще й розумної, новітня ідея по виходу з цієї соціальної кризи довго не трималася в голові і вже тягарем висіла на язиці. Ввечері, коли вони з дружиною, Ніною Петрівною, повечеряли гарненько гречаною кашею заправленою смальцем, та запили кисляком і обговорили телевізійні новини, Микита Сергійович, як у батюшки на сповіді, повідав дружині: і про досліди Павлова, і про умовний рефлекс.

Дружина, слухала чоловіка не перебиваючи, довірившись його начитаності, не перепитувала про незрозуміле, просто слухала, аж доки не почала зівати, проґавивши основну думку чоловіка.

– Що, що? – осоловіле перепитала вона учувши в словах якусь таємну загрозу для себе.

– Ось я тобі ще раз кажу, що умовний рефлекс на їжу можливо подолати лише резекцією шлунку.

– Що? Що ти Микито мелеш? Скажи по-людськи, задовбала мене оця твоя грамота!

– Для тебе розжую і до рота покладу, – спокійно зауважив Микита Сергійович, - бо знав дружину лише як розумну жінку. – Якщо жити стало коштовніше у двічі, а пенсії залишилися курям на сміх, то це означає, що і їсти треба у двічі менше, за-о-щад-ли-во, як казали в телевізорі високопосадовці, але на умовний рефлекс ціни не діють – будемо робити операції зі зменшення шлунка у двічі (тобто резекцію – по медичному). Тепер розумієш?

Ніна Петрівна аж сплеснула руками: – Свят, свят, свят… В тебе на старість, мабуть, дах зірвало.

Вона завзято хрестила собі рота і живіт, бурмочучи «Отче наш».

– Хрестись не хрестись, а завтра їдьмо в район до хірурга записуватися на операції, не катувати ж себе голодом, сказав, як відрубав Микита Сергійович і, ледь ткнувшись головою до подушки захропів, сном праведника.

– Господи, твоя воля, в молодості із-за абортів життя не було, а на старості, дожилися, ще й на резекцію треба лягати. Тьху, щоб вас свині покусали, іроди окаянні, – лаялася про себе Ніна Петрівна посилаючи прокляття і на умовний рефлекс, і на високо посадовців, що свої помилки в управлінні державою знову перекладають на простий люд.

Хай там що, а за подружжям Пилипчуків (таке прізвище наших героїв) люди потяглися у райцентр до хірургії. Односельці тепер хвалилися один одному: «Яка грамотна і розумна людина – Микитка, найшов таке просте рішення, відтепер ложкою манної каші наїдаємося».

Лікарі працювали уже в три зміни не покладаючи рук, навіть ліпосакції та ботекс відійшли на другий план.

Розв’язавши людські проблеми Микита Сергійович взявся за худобу. «Якщо ми зараз стали мало їсти, то на біса нам годувати кабана в півтора центнера, будемо водночас із кастрацією робити й резекцію», – подумав Микитка і повіз кабанчика у ветлікарню.