Гуси-гусенята

Міський ветеринар, Олексій Павлович Чуйний, ішов із ветлікарні через пустир додому і перебирав думками сьогоднішню стерилізацію, нав’язану головою міськради. Він не вчувся як потрапив у щільне коло собак, які, вишкіривши зуби, вже були готові вчинити йому самосуд, та коли взрів, що потрапив у халепу, було вже пізно. Одне кинулося йому вічі – на собачих вухах миготіли світлячками, його ж мітки, «кліпси» примусової стерилізації. Дивно, собаки навіть не гарчали, мабуть, щоб не привертати уваги сторонніх до швидкої та жорстокої розправи над своїм бранцем. Вони лише загрозливо пригнули голови, вишкірили зуби, готуючись до рішучого стрибка на свого ката. Олексій Павлович навіть впізнав деяких своїх недавніх пацієнтів з міського ринку, яких він кастрував по заявці директора ринку. Попереду, прямо в очі йому дивився кошлатий і велетенський, як ведмідь, алабай Жан. Олексій Павлович навіть запам’ятав його кличку. Жан гарненько запам’ятав свого мучителя; і відтоді як йому почепили на вухо оцю ганебну мітку, він не полишав думки про помсту. Останньою краплею була передчасна смерть рябого вусатого різеншнауцера Стилета, його ближнього друга, що здох у жахливих муках від сепсису, після невдалої операції. Цей негідник ветеринар, Жан навіть не хотів називати його ім’я, не дав бідолашному Стилету відлежатися у стаціонарі, а відразу випустив на амбулаторний режим. Жан зібрав собачу раду на якій, під загальний вдобряймо гучним гавкотом, винесли ветеринару вирок.

За ветеринаром влаштували повсякденний зовнішній нагляд, а відповідала за це бридка і завжди пузата сука Пишка, вона, кожного разу на відстані недосяжній для підозри, проводжала ветеринара до під’їзду будинку, де за металевими дверима з кодовим замком зникав його мерзенний запах хлораміну. Собаки вже достеменно знали й дітей ветеринара, і в якій школі вони вчаться, і на якому дитячому майданчику безтурботно бавляться жбурляючи в них, беззахисних, всіляким непотребом та дражнячи обгортками із запашних цукерок. З прихильністю собаки ставилися лиш до гарненької, тендітної та щедрої дружини ветеринара – вона завжди пригощала їх цукровими свинячими кістками, які не просто зневажливо кидала на смітнику, а викладала на папері лагідно запрошуючи до трапези привітними й теплими словами: «Їжте, бідолашні, та не гнівайтесь, бо в нас теж собаче життя».

Перед виходом на справу Жан давав останній інструктаж на собачому майдані. Він так і прогавкав: «Люди розмножуються таким же чином як і ми, їх навіть держава заохочує до цього дійства матеріальною допомогою, ви лише погляньте стільки їх стало багацько на базарі, ніде навіть лапою ступити та все скаржаться на нас тому нікчемі, пузатому директору ринку, котрий, окрім «пішов геть, блохастий» доброго слова ні разу не сказав, та ще й змусив міськвиконком зайнятися нашою стерилізацією. Це ж звичайний геноцид всього собачого роду. Люди стали зневажати нас, а ми, бідолахи, не перестаємо бути їх вірними й надійними друзями. Тому й зараз ми не бажаємо смерті ветеринару, ми не злодюги якісь, а лише месники за нашу зганьблену честь, хоча я достеменно знаю, що деякі з людей топлять наших цуценят у цеберках із водою. Хапайте його зубами за гульфік!» – Жан підвищив тон гавкоту, – «Саме там знаходиться ціль нашої помсти. Хто перший захапає його грішне тіло тому я дозволю по життєво, першому, отримувати від торговки Зінки, курячу лапку». Собаки зрозуміло підгавкували своєму босу.

…Кільце загрозливо звужувалося. Собаки, дочекавшись від Жана команди «фас», стрімголов кинулися на жертву. Олексій Павлович, як футболіст, інстинктивно затулив пах руками, немов зрозумівши намір собак. «О! Господи! тільки не це», – блискавкою пронеслось в голові. «Як я після цієї ганьби гляну в очі дружини». Хруснула людська плоть. Собаки оскаженіло кусали пропахлі хлораміном руки ветеринара намагаючись добратися до самого потаємного. Гаряча людська кров заюшила їх злісні морди. Олексій Павлович несамовито кричав благаючи в людей допомоги, але руки від паху не відпускав. «Будь-що-будь, але зганьбити себе не дам», – думав він.

Нарешті Жан змилостився і щодуху гавкнув «Фу!». Собаки, вмить підібгавши хвости, незадоволено відступилися і лише в гарячці клацали зубами. Від осель вже бігли люди з дрючками в руках на допомогу ветеринару.