Гуси-гусенята

Іноді бувають дні, особливо після вихідних, чи святкових, коли здається, що небо тебе ось-ось розчавить і тоді хапаєшся навіть за уявну соломинку, аби лишень струснути з себе окаянне похмілля справжньої чоловічої забави.

Андрій Павлович Непийпиво в пиятиці помічений не був, але сьогодні ранком він жадібно пив холодну воду і посміхався сам до себе.

– Ну, як відпочивав на вихідні? – запитав його кум, Іван Петрович Наливайко, зайшовши до кабінету.

– Ой, не питай куме, чому заплакані очі, – відповів Андрій Павлович, словами відомої пісні, придушуючи в грудях бридку відрижку.

– Так… так… Субота – не робота, неділя – вихідний, а понеділок похмільний?

Іван Петрович невдоволено змахнув рукою. – Сам знаєш – на рибалці, як на рибалці.

– Що, два дні рибалив, а риби не бачив?

Іван Петрович тремтячою рукою раз по раз витирав хусткою спітніле чоло.

– Аби не кум Павлуші, Сашко, то піймали б ми облизня, та сухом’яткою давилися б, заїдаючи оковиту. Завіз нас із хлопцями Павлуша в село, до свого кума, та наловили вони нам в лантух півників… Ой і добра ж юшка вийшла... Павлуша, на тверезу голову, там щось плескався у воді, а ми вже пили-пили, пили-пили, та співали… З п’ятниці на неділю якийсь провал в пам’яті. Гарно відпочили. А як там на полюванні? Ми, рибалки, тихо помішані, а ви мисливці – буйно, – ляснувши долонею по плечі кума, запитав Іван Петрович. – Дичиною пригостиш?

Андрій Павлович крізь зуби римує:

– Ходили-ходили, по лісу бродили…

Іван Петрович, скривившись, як від оскоми, торкається руками грудей:

– В середині одна відрижка клята. Ну, ну! Розповідай! Як там на полюванні? Вепра замочили?

– Що тут розповісти… Зібралися ми в єгеря, як і домовлялись. Ну, з вечора, як завжди: банька, стіл, і таке інше… Зарікався я не пити йоржа… А тут наш партайгеносе, Гончаренко,.. з тим баварським пивом, хай йому грець... Друзі йому на полювання, цілий ящик приперли, бодай би їх свині покусали. Так ми як з ланцюга зірвались: пили горілку, а пивом запивали, доки єгер нас силоміць на тапчани спати не вклав десь опівночі, та й вимкнув світло… А з першими півнями – підйом. Вранці я думав, що голова лусне. Похмелятись єгер заборонив, його слово на полюванні – закон. Потім – інструктаж, зброя, все як годиться. Мене поставив другим номером. Розбрелися по місцях. Стою в засаді, а в голові немов черви ворушаться. Вітер шарудить по верхів’ях дерев. Я присів біля стовбура дубка, голову до дерева притулив, думаю, може дубком хміль вийде. А листя під ногами таке м’яке-м’яке, сухе і пухнасте. Я рушницю обняв, як малу дитину, і, навіть соромно сказати,. тільки-но кліпнув очима…

– О!!! Мисливці… туди вашу раз туди! Ви думали кабан до вас сам на шашлик попроситься? Іван Петрович налив склянку води та подав кумові. – На, випий, мисливець довбаний!

Андрій Павлович хильнув і крякнув.

– Ех, вода не горілка – багато не вип’єш. Аби ж не те кляте пиво…

Іван Петрович аж підскочив на стільці.

– Тебе ж саме твоє прізвище застерігає – НЕ-ПИЙ-ПИВО. Прямо на лобі написано, як тавро, на всьому роду відмітина… Ну, що далі? Розповідай, не канюч!

– Так от, зажмурив я очі аби трішечки заповнити час і в мить, як на біду, – Андрій Павлович хитає головою, – і треба ж було такому притьмаритися,.. – ніби йду я на річку скупатись. Вечоріє. Навкруги безлюдно. І я, щоб не змочити спіднє, поліз у воду голяком. Скупавшись – не знаходжу на березі свій одяг, хоч убий. Я туди, я сюди – немає, думаю хтось поцупив. Стою на березі в чому мати народила і соромлюсь своєї голизни. Вирішив перебіжками пробиратись селом до батьківської хати. Люди, вгледівши на мене, жахаються, як од навіженого. Нарешті я заскочив у чийсь двір і заволав про допомогу, та на мене, як на гріх, накинувся здоровенний собацюра. Я ж, з переляку, як мавпа вискочив на дерево. Бачу з будинку вийшов господар з рушницею в руках і почав палити…

Не повіриш, відкриваю очі – луп-луп, не второпаю, що коїться. В лісі шум-гам, лунають постріли, гілля мов скошене сиплеться на голову. Від переляку та дурного сновидіння в мене волосся на голові заворушилося. Лежу і не дихаю. Дивлюся, кабан прямо на мене пре, лише гілля лущить, а я навіть пальцем ворухнути не можу, мов параліч розбив. Уяви, у мене від переляку, відкілясь із нутра, вирвався такий нелюдський рев, що кабан так загальмував, аж здибило його. Жбурнувши в мене листям він чкурнув у хащу.

– Пити треба менше, куме. Бо кабанчик міг і чоловічу гідність відсапати. Ну й мисливці… Туди вашу раз туди, свині б вас покусали…

Івана Петровича почали хапати судоми від сміху.

– Це лише поміж нами. Гаразд? – благаючи попросив Андрій Павлович.

– Куме, хай мені заціпить… Гарно відпочили, змістовно, не завадило б і похмелитися.

– Наливай, куме, твоє прізвище ніби й створене лікувати людей щопонеділка.