День Кохання

Наступного ранку Квітці повідомили, що чекати на евакуацію вона буде у найближчому місті із назвою “Кітум-17”. Для цього майже одразу спорядили антигравітаційний броньовик, який більше нагадував техніку для рудників, аніж пасажирський транспорт. І от тепер вона сумно сиділа поряд з двома мовчазними військовими та дивилась у маленьке кругле віконце, намагаючись побачити хоч щось цікаве на тлі непривітних краєвидів планети.

Найбільше дивувало те, що ніде не було видно тутешніх мешканців і дорогою не зустрілося жодного поселення. Кругом була тільки порепана земля, поодинокі блукаючі дроїди і купи промислового сміття. Вона намагалась запитати про це у військових, але ті лише відвертали голови, чи то не розуміючи її чи не бажаючи відповідати.

Кітум-17, як їй розповіли ще на військовій базі, був одним з найбільших міст Ратума. В ньому вона мала прожити декілька днів, поки військові налагодять зв’язок з Землею та організують евакуацію із Зовнішнього Кільця.

Про Зовнішнє Кільце Квітка знала так само мало, як мешканці цієї планети про Землю. Військовий, що розмовляв з нею вчора, пояснив, що колонізація Ратума відбулася ще за Першої Хвилі, тому зв’язку з материнською планетою довго не було. А коли з’явилась загально-галактична комунікація, вже утворилось Зовнішнє Кільце зі своїми правилами, законами та економікою. Ратум, як і більшість планет Зовнішнього Кільця, не поспішав підпорядковуватись праматері людської цивілізації та втрачати звичну йому автономію. Земля ж, в свою чергу, не дуже прагнула повертати блудних дітей додому та залишатись без захисту на кордонах галактики.

Якоюсь мірою це було вигідно всім. Земля керувала колонізованими планетами всередині Чумацького Шляху, а Зовнішнє Кільце залишалось такою собі вільною зоною. Тут не діяли закони Галактичної Співдружності, але мешкало досить багато представників людської цивілізації, щоб брати на себе клопіт з’ясовувати стосунки з усім, що наближалося до галактики.

Квітка перервала свої роздуми, коли їхній броньовик наблизився до міської стіни. Вона була настільки високою, що здавалося затуляла пів неба. Військові, що супроводжували Квітку, наче по команді занурились у набирання кодів на свої браслетах і через мить в стіні дивовижним чином утворився отвір. Та ще й такого розміру, що броньовик зміг пролетіти крізь нього на повній швидкості.

Кітум-17 виявився дійсно вражаючим мегаполісом. Поки її доправляли до тимчасової домівки, Квітка з цікавістю розглядала неймовірно високі хмарочоси та широкі багаторівневі вулиці. Верхівки деяких споруд ховались аж у хмарах і майже між усіма будівлями були мости та ще якісь підвісні конструкції. Квітка припустила, що тут можна жити, взагалі не спускаючись на землю. Дивним було лише те, що майже всі будівлі були старими та занедбаними. Вони мали грубі кубічні форми, а деякі виглядали закинутими та напівзруйнованими. Лише вдалині блищали шпилі кількох нових футуристичних на вигляд споруд.

Військові завели її до одного з хмарочосів і після недовгої розмови з адміністратором, той люб’язно дав їй ключі від приміщення на десятому поверсі. Квітка зробила висновок, що на Ратумі певно щось на кшталт військової влади, бо адміністратор будинку навіть не спробував щось розпитати.

Вона закріпила на голові кільце інтерпретатора, яким її екіпірували військові, але ніхто не проявляв до неї цікавості і не намагався спілкуватись. Люди були якісь пригнічені та заклопотані своїми справами. Квітка вирішила, що це й на краще. Врешті їй тут не жити, а лише дочекатись евакуації на Землю.

Вона знайшла своє помешкання на десятому поверсі, але зайшовши всередину, зрозуміла, що спілкуватись їй таки доведеться, принаймні з адміністратором. Приміщення складалося з однієї великої кімнати, в якій не було нічого. Тобто геть нічого! Це була порожня металева коробка без ліжка, стола, стільців і, навіть, без вимикачів світла. Поки що за вікном був день, але вона не уявляла, що буде робити, коли сяде сонце. А найбільше її бентежило, що тут не було вбиральні. Звісно, може це бідний квартал і вбиральня одна на весь поверх, але Квітка дуже сподівалась, що це не так.

Вона важко зітхнула і вийшла з гнітючого помешкання. Приклавши до дверей пошкрябаний металевий браслет, яким спорядив її адміністратор, вона закрила двері. А тоді ще кілька хвилин стояла втупившись в них поглядом і думаючи, що робити далі.

– Не можеш відкрити двері? – раптом почулося у неї в голові.

Квітка аж підскочила від несподіванки. А тоді збагнула, що спрацював інтерпретатор. Вона обернулась і побачила юнака. Той насмішкувато спостерігав за її діями, а точніше за їх відсутністю. Бо останні кілька хвилин вона бездумно тупилась у двері свого тимчасового житла.

– Можу, – їй було якось дивно чути чужий жіночий голос, що долинав з інтерпретатора, перекладаючи її власний. – У мене все гаразд.

– Коли все гаразд, двері так довго не розглядають, – насмішкуватий вираз не сходив з обличчя юнака.

– То вже моя справа, скільки розглядати двері, – Квітка сама здивувалась наскільки її роздратував цей хлопець.

На вигляд, йому було не більше ніж їй, тобто десь двадцять один. Ну хіба може на рік-два старше.

– То значить все гаразд і допомога не потрібна? – іронічно уточнив він.

– Потрібна, – здалася Квітка. Їй дуже не хотілось повертатися назад до адміністратора. – Але не з дверима, – з викликом додала вона.

– Не проблема! Кажи, що сталося, – в голосі хлопця з’явились нотки поблажливості.

Квітка стиснула зуби, але опанувавши себе, спокійно запитала:

– Ти часом не знаєш, де і як тут можна придбати меблі?

– А ти не тутешня, так? – весело засміявся юнак.

– Так, – ледь стримуючись вичавила з себе Квітка.

– Ходімо, – по діловому сказав хлопець і притулив її руку разом з браслетом до дверей.

Двері відчинились і хлопець без особливих вагань зайшов до її помешкання.

– Дивись, – сказав він і притулив долоню до стіни на тому рівні, де міг би бути вимикач світла.

І наступні кілька хвилин Квітка споглядала справжню магію. Стеля засвітилась рівномірним неоновим сяйвом. В стінах утворились ніші, з яких повиїжджали ліжко, столик та пухкенькі стільці. А тоді сталось найдивовижніше: ліва стіна почала втоплюватись вглиб, виокремлюючи елементи кухні, а права стала прозорою і за нею з’явилися обриси душової кабіни. Лише один сектор залишився непрозорим. Вочевидь, це була вбиральня.

– Неймовірно! – вигукнула Квітка, одразу забувши про своє роздратування.

Вона обернулась до юнака і простягнула йому руку:

– Квітка.

– Що це значить? – не зрозумів хлопець і з його обличчя вперше зникла самовпевнена усмішка.

– Моє ім’я.

– А, ясно, – отямився юнак, а тоді спантеличено подивився на руку дівчини і приклав до неї свою долоню схожим чином, як щойно до стіни. – Досить дивне ім’я. Що воно означає?

– Рослину.

– Не чув про таку технологію, але звучить непогано.

Квітка раптом згадала, що досі не бачила ані рослин, ані тварин на Ратумі.

– А я – Кір, – схаменувся юнак. – Кореляція Інерційного Рушія.

– Що? – здивувалась Квітка.

– Та знаю… – раптом зніяковів хлопець. – Мікромеханіка вже давно втратила позиції. Але коли я народився, це була найпопулярніша технологія.

Квітка округлила очі, але вирішила про всяк випадок не з’ясовувати, чому на цій планеті дітей називають на честь рушіїв.

– То ти теж з цього поверху? – вирішила змінити тему вона.

– Наступний слот, – автоматично відповів він, задумавшись про щось своє. А тоді раптом швидко додав: – Як щось буде потрібно – звертайся!

На цих словах він підняв долоню на рівень обличчя, а тоді розвернувся і вийшов з приміщення.

– От тобі і перший контакт, – видихнула з полегшенням Квітка, після того як двері за хлопцем зачинились.

Хоча треба сказати, що за одну розмову зі своїм новим сусідом, вона дізналася про Ратум значно більше, ніж за пів дня з мовчазними військовими.

Наступного дня Квітка наважилась сходити до Продуктового Сектора. Про нього їй розповів адміністратор, який виявився досить дружнім чоловіком.

Продуктовий сектор був у сусідньому хмарочосі і виглядав, як великий ангар з неймовірною кількістю живих істот, бо люди тут складали не більше третини. Ятки та магазини розташовувались тут у кілька ярусів і до них треба було лізти драбинами.

Квітка купила перше, що трапилось їй під руку і було схоже на різнокольорові сливи, а тоді через місток між хмарочосами втекла назад до свого слоту.

– Навіщо ти купила ікру траптопода? – засміявся Кір, перелізши по іржавій арматурі зі свого балкона на балкон сусідки. – Її ж треба готувати три дні, щоб отрута вийшла.

– Я не знала що купити, – спробувала виправдатись Квітка. – І там було так багато народу…

– А звідки ж це ти, щоб отак нічого не знати? – щиро здивувався Кір.

Квітка вагалась кілька секунд, а тоді сказала:

– З Землі.

– Що? – не повірив хлопець. – З тієї самої, що в дитячих казках. Ну ти кумедна! Як не хочеш говорити – не кажи, але навіщо таке вигадувати.

– Я не жартую! – і Квітка неочікувано для себе розповіла йому все про катастрофу.

Кір був вражений. Він якийсь час мовчав, а тоді, нарешті, спитав:

– А правда, що на Землі цілі пустелі води?

– Так. Це моря та океани.

– Моря… океани… – повільно повторив юнак і раптом спитав: – То тебе заберуть?

– Сподіваюсь, – зітхнула Квітка.

Вони якийсь час мовчали, а тоді Кір сказав:

– Ходімо я тебе відведу в слот з нормальними продуктами.

Пройшло вже чотири дні з того часу, як Квітка опинилась у місті. Завдяки Кіру вона досить непогано освоювала тутешній побут. Іноді вони робили спільні вилазки, але більшість часу хлопця не було вдома і вона самотужки досліджувала Кітум-17. В розумних межах, звісно! Тобто не виходячи зі свого сектору. Кір про це одразу попередив, а вона не задавала зайвих запитань. І коли помічала сигнальні маячки – вертала назад.

Вона вже почала звикати до багатоярусної транспортної системи, до трамваїв, що злітали в небо прямо з зупинок та до яскравого неонового оздоблення абсолютно всього, навіть смітників. Перший шок від потрапляння на чужу планету пройшов і тепер Квітка намагалась відноситись до перебування на Ратумі, як до цікавої пригоди.

Вона, як допитлива туристка, на все звертала увагу. І вже кілька днів не могла не помітити одну дивну тенденцію. Місто почало вбиратись у рожевий колір. Люди носили рожеву одежу, на дверях крамничок з’явились великі неонові серця, а хмарочоси на різних рівнях засвітились рожевими гірляндами. Коли Квітка помітила, що навіть смітник перед її хмарочосом почав світитись яскраво рожевим неоном, вона не витримала і спитала про це у Кіра.

– Так День Кохання ж уже скоро, – байдуже відповів він.

– А що це?

– Чотирнадцятий день Другого місяця. Священне свято. Давня традиція, яку запровадили ще перші колоністи Землі. У вас же також є День Кохання?

– Був колись, наче, – непевно відповіла Квітка, згадуючи історію Раннього Техногену.

– Що значить “наче”? Це ж спадок людської цивілізації!

Хлопець виглядав одночасно і обуреним і схвильованим. Це аж трохи спантеличило Квітку.

– То як ви святкуєте? – вирішила перевести на інше вона. – Весь день – суцільне кохання? – весело додала вона.

– Щось таке, – роздратовано відповів Кір. – Давай не будемо про це! – раптом різко сказав він.

– Гаразд, – здивувалась Квітка, а про себе подумала, що мабуть у хлопця щось не склалось в особистому житті того дня.

Ажіотаж навколо свята зростав з кожним днем. Квітці вже здавалося, що місто скоро стане геть рожевим. Особливо абсурдним це виглядало на фоні грубих металевих хмарочосів, між якими натягували гірлянди з рожевими кульками. В Кітумі-17 мабуть не було такого місця, де можна було б забути про День Кохання.

Настрій людей також змінився. Майже всі ходили веселі та задоволені, гучно розмовляли і часто обіймали один одного, навіть коли не були знайомі. Це було особливо дивно, бо Квітка чітко пам’ятала якими похмурими та непривітними здалися їй люди в день перебування в місті. Вона вже почала хвилюватись, що занадто мало знає про це свято, а схоже, що це щось грандіозне. Спитати б про це у Кіра, але слот хлопця вже другий день був вимкнений.

Залишався ще один день до початку святкування і Квітці здалось, що люди вже геть подуріли з цим святом. Вона кілька разів виходила на вулицю і кожного разу її хтось зупиняв. Переважно це були молоді хлопці та чоловіки і, з усмішкою намаханих наркоманів, питали:

– Кохання?

– Кохання, – відповідала вона, копіюючи те, як реагують інші.

Тоді вони притуляли до її руки рожеву кульку і на шкірі залишалась печатка у вигляді сердечка, що яскраво світилась рожевим неоном. Цих сердечок в неї вже було по лікті.

Вона швидко заскочила у продуктовий слот, щоб сховатися від святкової ейфорії, але люди там не відрізнялись більшою адекватністю.

Крім всього, здивувало, що серед інших продуктів з'явились пакунки з написом: "Для дітей до 18 років". На вигляд, у них були такі ж самі продукти, тільки запаковані окремо.

– Не скажете, чим вони відрізняються? – спитала вона у власника продуктового слоту.

– Вони не містять речовин, що можуть зашкодити дитячому організму, – з усмішкою відповів той.

А тоді дістав з ящика рожеву кульку і спитав:

– Кохання?

– Кохання, – втомлено відповіла Квітка і отримала ще одне сердечко на лікті до колекції.

– Бачу ви у нас популярна дівчина, – якось дивно всміхнувся власник слоту, коли шукав місце для нового сердечка.

– Не те слово, – Квітка не стрималась від іронії.

– Ви казали, що недавно приїхали до міста? – обережно спитав він.

– Так. Тиждень тому.

– Зрозуміло, – задумався чоловік. – Тож ви ще не святкували День Кохання в Кітумі-17?

– Ні, – зітхнула Квітка і хотіла додати, що взагалі не в курсі, що то за божевільне свято, але вчасно згадала, що розповсюджуватись про своє походження їй не рекомендували військові.

– Тоді розумію ваше збентеження. В нашому місті одне з найбільш масштабних святкувань Дня Кохання, особливо якщо порівняти з периферією, – знову всміхнувся чоловік.

“Чудово! Тепер він думає, що вона – село неасфальтоване!” – роздратовано подумала Квітка, але вголос сказала:

– Впевнена, що чудово проведу цей день у вашому місті.

Але, мабуть, в її голосі було недостатньо впевненості, бо чоловік раптом сказав:

– Не хвилюйтесь! Вам сподобається, – і додав: – От візьміть! Це мій найкращий десерт! Беріг його на вечір, але нехай це буде подарунок до свята від мене особисто.

– Дякую! – щиро сказала Квіта, здивована такою небайдужістю.

Вона вийшла з продуктового слоту, розглядаючи вміст невеликої рожевої коробочки. На вигляд це були глазуровані кульки, схожі на цукерки. Квітка дістала одну з них і спробувала. Смак був гарний. Схожий на шоколад, але з додатком чогось незнайомого. Настрій трохи покращився і вона з’їла ще дві кульки.

Раптом в голові запаморочилось, але вже через мить все знову стало ясно. Навіть, краще! Зникли втома та роздратування. Квітка вдихнула повітря на повні груди і раптом збагнула, як це чудово, що в такому непривітному світі люди вміють розслаблятися і весело проводити час. Вона подивилась на усміхнених перехожих і також розпливлася усмішкою. В результаті до свого слоту вона потрапила лише через годину, в чудовому настрої та з купою сердечок аж до плечей, а ще з недоїденим морозивом, що їй подарував якийсь веселий юнак.

Відкривши двері вона здивовано втупилась у сидячого на стільці Кіра. Він був чимось занепокоєний, а коли побачив її, то взагалі зблід.

– Що це? – впавшим голосом спитав він.

Квітка обернулась до дзеркала і побачила, що на щоках в неї теж світяться кілька сердечок.

– КОханки! – вигукнула вона і почала сміятись.

Кір вражено дивився на неї і не знав що сказати. Це здалося Квітці таким кумедним, що вона знову залилася сміхом. І не могла заспокоїтись, навіть коли хлопець почав щось говорити. Їй здавалося, що він занадто серйозний та набурмосений…

– Квітко, отямся! Ти мене чуєш? – Кір вже трусив її за плечі.

– Ну чого ти такий невеселий? – і вона ображено закопелила губки, а тоді просяяла від гарної думки і потягнулась обіймати його. – Кохання?

Кір роздратовано зняв з шиї її руки і всадив на ліжко.

– Сиди тут і чекай на мене! Я швидко, – рішуче сказав він, а тоді ще раз глянув на Квітку і додав: – Нікуди не йди! Зрозуміла?

– Зрозуміла, – змавпувала вона його, насупивши брови, а тоді знову весело розсміялась.

Кір швидко переліз на свій балкон і зник у сусідньому слоті. Пройшло лише кілька хвилин, як він повернувся з невеликим металевим циліндром. В скляній секції посередині бовталась яскрава зелена рідина. Одним боком він притулив циліндр до плеча Квітки, а з іншого рішуче натиснув. Вона відчула раптовий різкий біль і скрикнула.

– Потерпи! Зараз все пройде! – заспокоїв її Кір.

І дійсно, біль пройшов так само раптово як і з’явився. Вона бачила як поступово зменшується рідина в прозорій капсулі. А коли всередині циліндра майже нічого не залишилось, Кір обережно натиснув на його протилежний кінець і забрав від її плеча.

Квітка хотіла спитати, що це таке, але раптом їй стало млосно і вона відкинулась на ліжко. Перед очима все пливло, а звуки долинали, наче з іншої галактики. Якийсь час вона безглуздо дивилась на металеву стелю, але досить скоро відчула, що все повертається: і думки і голос Кіра…

– Квітко, подивись на мене! – він схвильовано заглядав їй в очі. – Невже забато вколов? Та ні ж, два кубики, як за інструкцією… – бубонів він сам до себе.

– Що це? – нарешті, спитала Квітка.

– Антидот для всіх видів еректину, – Кір неймовірно зрадів, почувши її голос. – Того, що ти наковталась сьогодні вдень.

– Я нічого не ковтала! – обурилась Квітка і сіла на ліжку.

– Ну звісно, – вже в звичній насмішкуватій манері сказав хлопець. – А хто наївся цукерок і морозива?

– І що з того? Це ж просто ласощі!

– Перед Днем Кохання до всіх продуктів додається невелика доза еректину. Особливо до ласощів, – іронічно додав він.

– А я звідки знала? Міг би й попередити, а не зникати на два дні! І що це за еректин? Наркотик якийсь? – на Квітку раптом накотило все невдоволення, що накопичилось за останні дні.

– Вибач, я не подумав, – він винувато опустив голову. – Мав би передбачити…

– Та не переймайся, – їй стало раптом незручно за свій спалах. – Вже все гаразд. Я при тямі і страх як хочу їсти. Будеш зі мною? Я там купила дещо…

– Навіть, не думай! – різко зупинив її Кір. – Зараз збігаю, куплю тобі щось з дитячої їжі.

– То ти серйозно? У всіх продуктах наркотик? – вражено спитала Квітка.

– Крім дитячих. І це тільки на час свята. Він майже не шкідливий і ним неможливо передозуватись. Надлишок сам виходить з організму при досягненні критичної норми. Єдиний недолік – довгий час дії, майже дві доби. Тому після Дня Кохання всім дають по кілька вихідних.

– Ти хочеш сказати, що суть вашого священного свята в тому, що всі мешканці міста ходять намаханими по кілька днів та обіймаються? – у Квітки округлились очі.

– Все не так просто… – почав був Кір, але побачив, що дівчину хитає і рішуче додав: – Тобі треба поїсти. Я швидко.

Він стягнув з її руки браслет, вибіг за двері і ретельно зачинив їх за собою.