День Кохання

Після їжі Квітці дійсно покращало. Кір помітив це і сказав:

– Якщо тобі вже краще, то нам треба йти.

– Куди? – не зрозуміла вона.

– За місто.

– А хіба так можна?

– Ні, – спокійно відповів хлопець. – Але інших варіантів немає. Ти вся обліплена маячками.

– Що? – знітилась Квітка.

Кір лише красномовно глянув на її руки.

– Почекай! Це ж просто печатки неонові. У нас такі на фестах ставлять…

– Що таке “фести”?

– Не важливо! – Квітку почало тіпати. – Скажи краще, що в біса не так з цими сердечками?

– В основному те, що фарба зроблена з радіоактивних сланців.

– То ці сердечки радіоактивні?!

– Не настільки, щоб зашкодити твоєму здоров’ю, але достатньо, щоб маркувати тебе на Мапі Кохання. А дивлячись на те, скільки ти встигла їх назбирати, то на мапах будеш світитись наче спалах наднової.

– Які мапи? Про що ти взагалі?

– Немає часу, Квітко! Вже сутеніє. Треба вийти з міста до півночі. Збирайся, я зараз.

І він знову гайнув до свого слоту. А коли повернувся, то на руках і ногах мав стяжки ременів із безліччю невідомих їй предметів. За плечима в нього був ранець, а в руках – два рулони термопластика. Кір швидко розпакував один з них і сказав:

– Давай руки.

– Навіщо?

– Термопластик зменшує зону випромінювання технецію, – і він почав швидко обмотувати її руки, починаючи з плечей. – Так ми обмежимо кількість твоїх шанувальників з усього Кітума-17 до кількох сусідніх кварталів.

– Може ти мені, нарешті, поясниш, що тут має відбуватись?

– Сподіваюсь, тобі не доведеться про це дізнатись і ти спокійно повернешся на Землю, не травмувавши себе нашими традиціями, – невесело сказав він. – Бери свій наплічник і гайда!

Вже давно були сутінки, але вулиці були світлі як вдень. Кількість рожевого неону схоже досягла свого максимуму. Як тільки вони вийшли, мало не всі чоловіки в околі трьохсот метрів, а також деякі жінки, почали зацікавлено розглядати Квітку. Вони дивились то на неї, то на свої браслети, які видавали тихі ритмічні звуки.

– Трясця! – вилаявся Кір. – Все гірше ніж я думав. Сюди, швидко!

І вони завернули у якийсь нелюдний провулок на стику двох хмарочосів. А коли трохи віддалились від місця уваги, Кір тихо сказав:

– Стій! Забули щоки заклеїти.

Він дістав з паска на нозі ніж і за кілька хвилин вирізав досить рівні кружечки з термопластика. Тоді покрутив їх і наклеїв Квітці на щоки, закривши ними сердечки.

В цей момент вона спробувала уявити, як виглядає із замотаними аж до кінчиків пальців руками, кружальцями на обличчі і кільцем інтерпретатора на голові.

– Слухай, може вони на мій дивний вигляд реагують, а не на випромінення? – спитала вона.

– Якби ж то… – невесело зітхнув Кір.

– Гаразд. То куди далі?

– Підемо через п’ятий сектор. Це найкоротша дорога до стіни.

І вони пішли. В більшості Кір вів їх порожніми вулицями. Мабуть, добре знав місцевість, бо коли Квітка гуляла сама, то жодного разу не натрапила на вулицю без людей. Часом вони проходили крізь закинуті хмарочоси. Ті були схожі на лабіринти з металевих коробок та коридорів. Всередині не було дверей і деякі стіни мали дірки, тому їх можна було пройти наскрізь.

Квітка вже вирішила, що все не так страшно, як здавалось, і скоро вони дістануться Стіни. Аж раптом в одному з напівосвітлених провулків неочікувано виник гурт молодиків. Вони жбурляли бляшанки у неонову вивіску і голосно лаялись. Кір одразу шарпнув Квітку, щоб затягнути її назад до напівзруйновааного хмарочоса, але було вже пізно. Пискляві звуки, що долинули одразу з п’ятьох браслетів привернули увагу молодиків.

– Хто це тут? – посміхнувся один з них. – Чуєте, хлопці! Схоже до нас сама королева кохання завітала?

Кір вийшов наперед і спокійно сказав:

– Ми поспішаємо.

– І куди ж це? Чи не до Стіни бува? – паскудно посміхнувся другий хлопак і підійшов ближче. – Хочеш сам розважатись з королевою і ні з ким не ділитись? Не для того існує День Кохання, хлопче!

– День Кохання почнеться через дві години. А зараз ти не маєш права її займати, – з натиском сказав Кір, заступивши Квітку.

– А то що? Викличеш патруль? – весело засміявся третій. – Ми тільки но звідти. В п’ятому вже всі намахані.

Молодики підступили ближче і у Квітки похололо всередині. Але тут сталося дивне. Кір мовчки натиснув щось у себе на плечовому паску, повітря наповнилось свистом і всі п’ятеро раптом попадали. Він одразу спробував потягнути Квітку за собою, але вона не могла рушити з місця, безглуздо втупившись у нерухомі тіла.

– Не хвилюйся! Це лише снодійне, – заспокоїв її Кір. – Через півгодини отямляться. Ходімо, у нас мало часу.

Він взяв її за руку і обережно повів між непритомними тілами. Квітка помітила, що в одного з них з шиї стирчить голка з синьою кулькою на кінці. Кір прослідкував за її поглядом і пояснив:

– В синіх завжди снодійне. Тільки червоні смертельні.

Це мало що прояснювало для Квітки, але вона міцніше стисла його руку. Через термопластик вона нічого не відчула, але їй стало спокійніше.

До Стіни вони дістались майже без пригод. Тільки в одному місці трапився гурт аж занадто веселої молоді, але цього разу їм вдалося обійти їх непоміченими.

– Потужності мого ранця не вистачить на двох, – сказав Кір вже біля самої Стіни. – Тому будемо рухатись стрибками.

– Ти не казав про реактивний ранець, – округлила очі Квітка.

– От кажу, – спокійно відповів юнак, закріплюючи якісь деталі на пасках.

Вона якийсь час спостерігала за його діями, а тоді нарешті спитала те, що не давало їй спокою:

– Слухай, звідки у тебе таке оснащення? Чи у вас на планеті кожен має джетпак та арсенал для знешкодження небажаних перехожих?

– Не кожен, – неохоче відповів Кір.

Запала незручна пауза і він продовжив:

– Я трохи заробляю тим, що переправляю деякі речі через Стіну… – хлопець зам’явся. – Тож іноді щось залишаю собі.

– Це ж незаконно, так?

– Так, – зітхнув Кір, не припиняючи щось примотувати до ранця.

– А батьки знають? – обережно спитала Квітка.

– Мої батьки загинули під час конфлікту на орбітальній станції п’ять років тому.

– Вибач…

– Це було вже досить давно, – спокійно відповів юнак. – Колись би це однаково сталося. Військові з активних гарнізонів на Ратумі довго не живуть.

– Твої батьки були військовими?

– Так. Капітанами оперативних груп. Підрозділ тата загинув весь, а мама врятувала свій ціною власного життя.

Все це юнак говорив майже буденно, але у Квітки від почутого стислось серце. Про справжні війни та військові конфлікти вона знала хіба що з книжок, і то лише через те, що цього вимагала її спеціалізація. Для мирної Землі це були забуті архаїзми. А тут, на Ратумі, це частина реального життя…

– То контрабанда це твій основний заробіток? – перевела на інше Квітка.

– Так, – неохоче відповів хлопець. – Після смерті батьків у мене було два варіанти: залишитись на базі і будувати кар’єру військового з повним забезпеченням, або поїхати в одне з міст і там вже самому викручуватись.

– Не хотів бути військовим?

– А сенс? – в його голосі прозвучало роздратування. – Нескінченно захищати безглузді форпости, щоб тримати уявну безпеку в повністю небезпечній зоні? Чи дивитись як один за одним гинуть твої товариші за мету, яка ніколи не буде досягнута? Ні, дякую! Існують набагато цікавіші способи закінчити життя, – і він з такою силою затис карабін, що той мало не розлетівся на друзки. – Ми знаходимось у такому місці, де завжди буде війна, бо це всіх влаштовує, і нас, на жаль, ніхто не питає.

На якийсь час запала тиша.

– А на Землі як? – нарешті, спитав Кір.

– Немає війни, – коротко відповіла Квітка.

– То ця утопія таки існує? – до хлопця повернулась його звична насмішкувата манера.

– Тобі б вона сподобалась.

Кір лише невесело всміхнувся.

– Все готово, – бадьоро сказав він. – Я пристебну тебе ременями і примотаю до рук магніти, про всяк випадок. Але все одно міцно тримайся, бо я таке вперше роблю. Бачиш он те заглиблення в стіні? Маємо туди дострибнути.

Заглиблення в стіні було в метрах двадцяти від землі. І хоч Квітка була вже пристебнута до Кіра трьома ременями, а все ж міцно обхопила його за шию, так що мало не торкалась носом його щоки та дихала прямо в обличчя. Кір раптом напружився і глухо сказав:

– Краще трохи відхили голову… щоб не порушувати баланс.

– Звісно, – почервоніла Квітка.

Перший стрибок був не дуже вдалий. Їх занесло вбік і вони трохи почовгались об Стіну, але все ж долетіли до заглиблення. Кір одразу щось відрегулював і наступні стрибки були майже без викривлень.

Зверху стіна мала досить широку пласку поверхню з високими бортами з обох боків. По ній можна було йти, майже не пригинаючись і не боячись, що хтось побачить.

– А чому ми просто не спустимось вниз з того боку на джетпаку? – спитала Квітка, ідучи за Кіром вже кілька хвилин.

– Нас так швидко помітять. Ми спустимось біля стоянки мінільотів і одразу зникнемо геть. Скористаємось початком свята. Перші хвилин п’ятнадцять всі витріщатимуться на те, що коїться. І тільки через півгодини хтось з блокпосту ліниво піде перевіряти летовище.

– Ясно… А коли початок свята?

– Офіційний початок опівночі.

– То це вже скоро!

– Так. Тому треба рухатись швидше, – і Кір прискорив крок.

Вони майже бігли, коли раптом вдарив гонг. Квітка зупинилась і заглянула в один з отворів в стіні.