День Кохання

Перші відчуття, що продерлися крізь плівку несвідомості, виявились нестерпною різаниною в очах та сильним болем в усьому тілі. Дівчина спробувала ворухнутись, але біль лише підсилився. Вона зробила неймовірне зусилля і розплющила очі.

Навколо панувала напівтемрява, світло лиш де-не-де мляво заповзало в отвори між спотвореним металом. В свідомості почали спалахувати картинки.

Спочатку космічні пейзажі, що повільно змінювались у панорамних вікнах зорельоту, потім якась метушня, спалахи та вибухи… І останнє, що випливло з пам’яті це тиша рятувальної капсули...

Страх скував і так нерухоме тіло. Сталася катастрофа! Але де вона? Чи хоча б хто вона? Десь з глибин підсвідомості виникло ім’я…

“Квітка”, – ледь чутно прошепотіла вона.

А тоді глибоко вдихнула і спробувала зосередитись. Десь з куточків пам’яті почали виринати уривки фраз:

“Шановні пасажири, вітаємо вас на борту міжзоряного лайнера “Мрія”...”

“... кілька незабутніх днів мандрівки визначними місцями Чумацького Шляху...”

“... Повернення на Землю буде швидким та приємним завдяки новітнім технологіям квантових стрибків...”

“Увага! Увага! Стався непередбачуваний стохастичний стрибок у зовнішнє галактичне кільце...”

“... загроза життю… негайна евакуація...”

Сильний головний біль перервав спогади і Квітка застогнала. Вона спробувала сісти, але металеві уламки наче лещатами затисли все тіло. Мабуть це залишки капсули. Що ж тепер робити?

Але подумати про це як слід, вона не встигла. Почувся характерний звук розрізання металу лазером і через кілька хвилин її тіло було звільнене від залишків капсули. В очі вдарило світло і майже повністю вимкнуло зір. Дівчина спробувала затулити очі руками, але все тіло занило від болю і вона почула свій власний стогін. А тоді щось схоже на металеві маніпулятори підняло її і опустило у пластиковий контейнер. Квітка спробувала вибратись з нього навпомацки, бо досі бачила лише розмиті плями, але маніпулятор склав її руки вздовж тіла і знову вклав у контейнер. Вона не встигла, навіть, скрикнути, як контейнер, розмірами з людське тіло, закрили і він почав швидко наповнюватись в’язкою рідиною. За кілька секунд гелеподібна суміш досягла обличчя і їй одразу стало байдуже. Тіло розм’якло, а свідомість знову поринула у небуття…

Наступного разу Квітка прокинулась від неприємного дзижчання. Вона різко розплющила очі і раптом усвідомила, що бачить вже досить добре. Вона досі лежала у контейнері, з тою лише різницею, що в ньому тепер не було рідини, а все її тіло було перемотане сріблястими стрічками термопластику.

Очікуючи на шалений біль, Квітка зробила зусилля і сіла. Але, на диво, біль так і не з’явився. Вона почала роззиратись і помітила, що її контейнер не єдиний у приміщенні. Поряд зависли над підлогою ще кілька рядів прозорих капсул. Більшість з них були порожні, але в деяких також хтось лежав. Навколо панувала абсолютна тиша і це викликало моторошне відчуття. Все приміщення швидше нагадувало інкубатор, аніж медичний сектор.

Раптом капсула Квітки рушила з місця і попрямувала до високого вертикального отвору в стіні, що мабуть був виходом. Наче у човні, вона пливла коридорами в метрі над підлогою. А коли їй вже здалося, що подорож ніколи не закінчиться, капсула неочікувано завернула до ще одного вертикального отвору і вона опинилась у величезному ангарі.

Тут були люди у формі, які заклопотано метушились між літальними апаратами. Та ані їхня форма, ані моделі літальних апаратів Квітці не були відомі. Єдиний висновок, який вона могла зробити, що це військова база. Згадавши, що замість одежі у неї стрічки термопластику, вона відчула себе ще більш незручно. Починати розмову з невідомими людьми на невідомій планеті у вигляді сріблястої мумії було не найкращим початком.

Раптом чоловік у темному строї вказав на Квітку і різко сказав щось невідомою мовою. Судячи з тону, він був дуже невдоволений. Військові, що були поруч одразу кинулись до нього і один з них натиснув щось у себе на зап’ястку. В ту ж мить, її капсула розвернулась і майже понеслась назад по коридору. Але до інкубатору вона не повернулась, а опинилась у зовсім іншому приміщенні, що нагадувало робочий кабінет.

– Вітаю, пані! – військовий, що сидів за столом, відвів погляд від голографічного екрану. – Як ви себе почуваєте?

Квітка настільки не чекала почути зрозумілу мову, що замість відповіді лише промугикала щось невиразне.

– Ви мене розумієте, пані? – стурбовано спитав військовий.

– Так, звісно! – нарешті, опанувала себе Квітка.

– Тоді маю одразу повідомити, що на зореліт, яким ви подорожували було скоєно напад. Він був знищений і більшість пасажирів не змогли врятуватись…

– Хтось вижив? – майже задихнулась Квітка.

– Так. Ви!