Аюра 2: спогади вогняного молота

Вони не планували залишатись у Лівґорі на довго. Хотіли пробути дві ночі, не більше.

Вранці, поснідавши, мандрівники розділилися. Мефіон хотів зазирнути в місцеву книжкову крамницю. Він любив читати, й далеко не тільки про магію. Бувало так захоплювався, що витрачав усі свої гроші на книжки. Й лише безрозмірна торбинка його рятувала від серйозних проблем із спиною.

Аґлар хотів купити на ринку деякі речі і зазирнути дорогою до кузні, аби відремонтувати поламаний наплічник. Почувши про неї, Аюра напросилася піти разом із ним. Дворф не мав причин відмовлятись від кампанії. Та і в дівчини не було досвіду орієнтування у незнайомих містах.

У кузні вирувала робота. Помічник коваля вийшов до них, аби прийняти замовлення. Але, побачивши, що перед ним дворфи – одразу покликав майстра.

– Дворфи кажеш? – почулося з боку печі. А тоді з–за неї вийшов теж дворф невідомого віку, маючий на засмаглій голові безліч тонких білявих кісок, зав'язаних вузлом на потилиці. Він на ходу витирав міцні руки рядниною.

– Радий бачити у моїй кузні дітей землі, – привітався він.

– Навзаєм, – відповів Аґлар якось дивно всміхнувшись.

– Добрий ранок, – сказала розгублена Аюра, бо ніколи не чула такого привітання у Торквеморі.

У цей час коваль раптом почав уважно вдивлятися у лице її супутника.

– Аґларе, брате, невже це ти? Після стількох років? Як таке може бути? Ти ж загинув у битві із чорним магом?

– Давно не бачилися, Маґоре, – вдруге всміхнувся дворф. – Це довга історія...

Чоловіки міцно потисли одне одному руки.

– Радо послухав би! Чи ти спішиш?

– Ні, часу у мене вдосталь. Але у тебе ж є робота...

– Та то не робота, так перебиваюсь мілкими замовленнями, – Маґор розчаровано махнув рукою. – Для коваля нічого цікавого. Не те, що в наші часи!

Дворф ностальгічно зітхнув, а тоді згадав про Аюру. Якої не виявилось поряд.

– А де твоя знайома? – здивовано запитав він.

– Он, біля ковадла, – хмикнувши, махнув йому за спину Аґлар.

Маґор обернувся і щелепа його ледь не відвалилась від здивування. Бо дівчину, що кує метал він побачив вперше у житті.

– Вибач, не встиг її зупинити. Вона швидко, не хвилюйся, – явно веселився Аґлар.

Дворфи підійшли ближче до неї.

– Це Аюра. Днями вона перемогла на великому змаганні ковалів Торквемору. Проте ті йолопи не схотіли змиритися з її чесним тріумфом, бо вона жінка, – пояснив Аґлар, коли вони спостерігали за її роботою.

– У вас гарні матеріали, – вигукнула Аюра поміж ударами молота. – Та інструменти нівроку!

Вона швидко закінчила. Й кинула Аґлару його наплічник:

– Тримай, тепер краще за новий, – вона потягнулася. А тоді повернулась до хазяїна кузні: – Вибачте, що взяла ваші речі без дозволу, майстре Маґоре.

– Та нічого, я не проти, – якось зніяковіло залементував дворф.

– Ну що, випустила пару? – всміхнувся Аґлар.

– Ага, мені тепер значно легше. Але я б ще трохи попрацювала...

– Роби що хочеш, – махнув рукою дворф.

Маґор запросив старого друга на кухоль пива. Вони сиділи за столом, неподалік. Так, що добре бачили Аюру, та разом із цим звуки кузні не заважали їм спілкуватись.

– Ти де відкопав такий скарб? – налетів на друга коваль.

– Я ж казав, у Торквеморі.

– А, точно... Просто ніяк не можу оговтатись. Я навіть звідси, з такої відстані бачу її талант. У тому вашому Торквеморі що, всі посліплі?

– Я їм те саме сказав, – зітхнув Аґлар. – Вочевидь то застарілі традиції дворфам у голови вдарили.

– Чесно, я від міста майстрів такого не очікував. А ще колись хотів там оселитися. Добре, що так і не зібрався... – Маґор зітхнув. А тоді побачив те, як уважно Аґлар слідкує за рухами дворфійки. – То які у вас відносини?

– Та ніяких. Просто подорожуємо разом. Завдяки їй і ще одному магу я позбувся прокляття тиші, тож виплачую свій борг, – голос дворфа був спокійним. Проте Маґор бачив значно більше, ніж показував Аґлар.

– За ці п'ять років ти зовсім не змінився, брате, – помітив коваль і відпив трохи зі свого кухля.

– Ти помиляєшся, сильно, – покачав головою дворф. – Я мовчав п'ять довгих років. Доки один маг не зняв те прокляття. Я навчився слухати, бачити і помічати. Мені відкрилося дуже багато речей. Приємного мало...

Він зітхнув і зробив повільний ковток.

– Значить той чорний маг прокляв тебе...

– Так, за мить від того, як я зніс йому голову.

– Але ж там був вибух, що обрушив скелю. Ми думали, ти лишився навіки у тій печері...

– То мій молот. Вийшов з–під контролю, бо я не зміг його відкликати без слів. Мене викинуло з іншого виходу й прямо у річку. Оговтався вже на березі поряд з селом якихось рибалок. Там жив десь рік. Мисливцем. Аж поки повз не вирішив проїхати один впливовий дворф. І я випадково врятував його від найманих убивць. Той дворф, Ральоф, виявився дуже впливовим дядьком у Торквеморі. Так я і став йому служити. За збігом обставин він і є батьком Аюри. Проте з нею я фактично не був знайомий до Великого Змагання Ковалів, куди мене призначили наглядачем. Звісно, не без допомоги Ральофа. Він навіть передбачив, що мене, німого, приставлять саме до неї. Інтуїція в нього відмінна, бо зустріли ми у тій шахті справжнього древнього голема. Який збісився і хотів нас убити. Ледь втрьох з Мефіоном впорались.

– Раніше ти не говорив так багато, – реготнув Маґор.

– То все наслідки прокляття, просто не звертай уваги. А що у вас сталося? Як легендарний майстер коваль Маґор опинився у такому маленькому й нікому не відомому місті? – у свою чергу запитав Аґлар.

– Після твоєї, так би мовити, смерті, наш загін розпався. Більше нікому було вести нас за собою. І кожен потягнув ковдру на себе. Розсварилися і розбіглися хто куди... Я спочатку хотів осісти у столиці або у Торквеморі. У столиці намагався відкрити лавку, проте конкуренція там якась не здорова. Ні, якби хотів, я би легко підім'яв би там всіх під себе. Проте Джуна була вагітна. І я не міг наражати її на таку небезпеку. Тож ми поїхали. Й осіли у тихому Лівґорі. Недалечко від славного Торквемору, щоб як маля підросте – пошукати щастя там. Але не судилося... – дворф залпом допив своє пиво.

– Як це сталося?

– Під час пологів. Не вижили обоє.

– Пробач, що нагадав про це.

– Не вибачайся. Не було і дня, щоб я не ходив на їхню могилу.

Дворфи деякий час помовчали.

– То які у тебе плани тепер? – швидко заспокоївшись, досить бадьорим голосом запитав Маґор.

– Допоможу Аюрі відкрити власну кузню. А далі ще не вирішив, – стенув плечима Аґлар.

– А повернутись не хочеш?

– Куди? У вже неіснуючу гвардію, що служить нащадку корони дворфів, якому вже ніколи не стати королем? А сенс?

– Ну, гвардія ж не розпалася. Це ми четверо розійшлися після твоєї загибелі. У неї зараз новий командир і нова еліта.

– Думаю, то нас вже не стосується.

Маґор покачав головою:

– Рано чи пізно Дорвін дізнається, що ти живий і прийде за тобою. Він точно захоче тебе назад.

– Ну то відмовлю. Мені нема куди повертатися. Я ніколи не вважав гвардію місцем, куди б хотів повернутись.

– Так, я бачу. Тепер у тебе є вона. – Маґор показав на Аюру. – Бо до неї ти б повернувся.

Аґлар відкрив було рота щоб відповісти. Але тут–же закрив його. Бо Маґор був правий. Не було сенсу сперечатися і щось доказувати. Старий друг занадто добре його знав. Не дарма вони були найкращими друзями і напарниками довгі двадцять чотири роки. З тої самої миті, як два юні хлопчики познайомились під час вступної кампанії у дворфійську військову школу. Тільки Маґор був трохи старшим за Аґлара. Та й у військову школу екзамен міг здати будь–який дворф, не залежно від віку.

– Ти правий, Маґоре, – відповів він через деякий час, нарешті зібравшись з думками. – До Аюри я б повернувся...

– Можеш у разі чого покластися на мене, брате.

– Тоді... Може даси Аюрі дрібку уроків? Все ж гарний наставник їй не завадить. Вона перемогла у конкурсі з чудовим молотом. Однак недоліки у нього все–ж були. Та ти і сам зрозумієш, коли візьмеш його до рук. Бо відкрити майстерню легко. А от те, що буде далі – то зовсім інша справа. І я не певен, що вона знає про зворотній бік медалі... Бо її батько, Ральоф, завжди був героєм в її очах. Вона бачила красиву картинку. І вчилась, спостерігаючи за його роботою. Але інші частини роботи майстра коваля вона навряд бачила.

– Ти дійсно став дуже балакучим, – реготнув Маґор. – Звісно, я з радістю повчу твою дівчинку.

Він дражнився, і Аґлар це добре знав. Тож пропустив повз вуха останнє слово.

– Ти не зрозумів. Вона не вбивала. І не знає, що це таке. Якщо її зброєю когось уб'ють в неї на очах, як гадаєш, що вона відчує?

– Та зрозумів я, зрозумів. Це одразу помітно. Вбивав той, хто стоїть перед тобою, чи ні.

..