Аюра 2: спогади вогняного молота

Дворфи ще поспілкувались деякий час, аж поки Аюра не прийшла на перерву.

– У вас гарний помічник, – звернулась вона до Маґора. – Він давав точні вказівки і я тому легко впоралась з усіма замовленнями.

Дівчина витирала піт рушником, який взяла у помічника. І виглядала цілком задоволеною.

– Радий чути. Значить він заслуговує тих грошей, які я йому сплачую.

– А можна запитання? Я там на полиці помітила один меч. Це ваша робота?

– Так, моя. Його я колись викував для себе.

– Він чудовий! Я очей не могла відірвати.

– Той меч свого часу не раз рятував моє життя, – помітив Аґлар. – Свого часу ми з Маґором були напарниками. Служили у одному загоні.

– Нічого собі! То ось як виглядає зброя, якою вбивали, – замислено мовила вона. – Тепер зрозуміло, що то за дивні відчуття були в мене, коли я його торкнулась. Мороз по шкірі і якийсь дивний шепіт з багатьох голосів, який чула тільки я.

Це тривало якусь мить, але мені вистачило аби тут–же покласти меча назад, на полицю.

Цієї миті Маґор виглядав приголомшеним:

– Я чув про таке... – він облизав посохлі від хвилювання губи і продовжив: – Не так давно, може років триста тому жив легендарний герой дворфів, шахтар Дралар. Казали, він умів чути голоси магічної руди. А ви, Аюро, почули голос мого меча. Це дивовижно!

– Взагалі–то, Дралар – мій покійний дідусь. Просто тато досить пізно одружився, – дещо зніяковіло мовила Аюра. – Проте раніше я торкалась дуже багатьох речей з магічної руди, та і сама кувала з нею зброю, але ніяких голосів не чула.

– Як би нам перевірити, чи це вам не здалося... – замислено мовив Маґор. А тоді перевів погляд на друга. Аґлар спохмурнів:

– Ні, я проти.

– Проти чого? – здивувалась дівчина.

– Чому, Аґларе, він же найкраще для цього підходить?

– Хто підходить? – Аюра переводила здивований погляд з одного дворфа на іншого.

– То вона не знає, Аґларе? – Маґор якось хитро всміхнувся, погладжуючи вуса.

– Не було необхідності розповідати, – зітхнув Аґлар, розуміючи, що діватись нема куди. – Та й будучи німим, я все одно не міг його прикликати та контролювати.

Тоді він сказав слово виклику, і в його руці матеріалізувався великий дворучний вогняний молот, щільно прикрашений дворфійськими рунами і візерунками.

Аюра зачудовано роздивлялась зброю Аґлара. Навіть підійшла ближче. Але торкнутись не наважувалась.

– Він дивовижний! Я в житті ніколи не зустрічала такої зброї!

– Цей вогняний молот створив я, – похвалився Маґор.

– Ваша майстерність вражає! – щиро відповіла дівчина. А тоді перевела погляд на товариша і запитала: – Можна мені його потримати?

– Я проти, – повторив свої слова Аґлар.

– Чому?

– Ти навіть не уявляєш собі, скільки життів він забрав. Є речі, які краще ніколи не дізнатися.

– Я хочу бути майстром–ковалем, хочу дізнатися все про те, як кувати найкращу зброю. Та є речі, які з відстані не побачиш, і можна взнати лише тримаючи зброю в руках. Мене ніхто не вчив ковальській справі, я завжди навчалась саме так – беручи в руки роботи мого батька, вивчаючи кожну крапку візерунка, кожну найнепомітнішу насічку. Бо не тільки руни мають значення, а і власне те, як саме їх наносити. Глибина, товщина, довжина насічки, та інші параметри. А те, чи почую я якісь там голоси – мене не обходить.

Аґлар замислився.

– А якщо Маґор зробить такий саме молот? Такий варіант тебе влаштує?

– Ні. Бойовий досвід закаляє зброю. Я з таким явищем вже стикалася. Кожна битва по свойому впливає на візерунок. Тому власне й існує легендарна зброя, яку неможливо повторити. Навіть якщо скувати двійник твого молота, інший досвід битв повністю його перекує. Він матиме зовсім інше полум'я, – відповіла Аюра.

– Це правда, Аґларе, – одізвався Маґор. – Другий такий молот створити не можливо. Ти ж не хочеш вдруге пройти точнісінько через все те, що пережив?

Аґлар спохмурнів від деяких спогадів.

– Я б і ворогу того не побажав, – зітхнув він. А тоді провів по лицю вільною рукою, і з рештою не встояв під напором друзів: – А... Робіть що хочете.

Молот в його руці тут–же перестав палати. Тоді Аґлар підвівся зі стільця, поклав його на стіл перед Аюрою, розвернувся і пішов з кузні.

– Куди це він? – здивувалась Аюра.

– Не хвилюйтеся, він скоро повернеться, – запевнив її Маґор.

– Звісно, це ж його молот, – всміхнулася Аюра.

– Ні, його він може прикликати будь–якої миті, – погладжуючи вуса, відповів коваль. – Он бачите оту руну зліва? Це прив'язка до конкретного володаря. Тобто цей молот слухатиметься лише Аґлара. А в руках інших не матиме жодних сил.

– А якщо ця руна пошкодиться?

– Це нічого не змінить. Головне моє правило – не лишати ззовні важливих рун і візерунків, – підморгнув Маґор. – Ця руна була потрібна для створення зв'язку зброї із володарем. І зараз лише виконує функцію прикраси.

– Дивовижно... Я б хотіла вчитися у такого майстра, як ви, – із захопленням відповіла дівчина.

– Я не проти навчати вас. І Аґлар теж просив про це.

– Він просив? – здивувалась Аюра. І неочікувано для самої себе зніяковіла.

Дворф кивнув.

Коли дівчині нарешті вдалося впоратись з новими для неї емоціями, вона вирішила більше не зволікати.

І обережно взяла дворучний молот Аґлара до рук.

Він був дуже важким. В першу чергу її здивувало те, як легко дворф тримав його однією рукою. Руків'я все ще було теплим.

Вона неспішно роздивлялась усі найменші деталі молота. А Маґор запалив люльку і тихо пускав кільця диму, спостерігаючи за нею.

Коли раптом Аюра скрикнула і сіла на стілець Аґлара, міцно притиснувши до себе зброю. Дворф тут–же відклав люльку і побіг до неї. Торкнувся її плеча. Запитав: "що сталося". Але вона не реагувала. Лише сиділа із блідим лицем і дивилась кудись у простір. Маґор зрозумів, що вона зараз не чує і не бачить його. Він одразу позвав помічника, попросив його наглянути за Аюрою, швидко зачинив кузню і побіг шукати Аґлара.

Маґор знайшов старого друга не одразу. Довелося запитувати у перехожих, чи не бачили вони такого–то дворфа. Десь година в нього пішла на це. Бо Аґлар пересувався досить швидко. І нагнав його вже біля суспільної бані, де той планував помитися.

– Аґларе! – крикнув Маґор, біжучи до нього через площу і гучно хекаючи.

– Маґоре? – здивувався дворф і тут–же спохмурнів. – Що з Аюрою?

– Вона завмерла, – щосили намагаючись віддихатись, мовив коваль. А потім дорогою назад вже додав: – Спочатку все було добре. Вона довго роздивлялась твій молот, крутила його в руках. А потім...

– Дідько, я ж знав, що щось станеться, – вилаявся Аґлар. – Не варто було давати їй молот.

– У тому й біда, – відповів Маґор. – Цей молот створив я. Нічого не мало статися! – дворф з особливим тиском виділив слова "не мало".

Аюра все ще сиділа так само, коли вони повернулися. Її зіниці були розширені, начебто від страху. В очах стояли сльози. Дівчина була бліда і часом починала мілко труситися.

Аґлар, побачивши її, миттю забув про свій гнів. Він не став відкликати молот, боявся що цим може якось нашкодити Аюрі. Натомість підійшов і торкнувся її руки, міцно стискаючої руків'я. Вона була прохолодна на дотик.

– Мені потрібна буде допомога, – кинув він через плече. – Ідіть до книжкової крамниці, там має бути маг на ім'я Мефіон. Він зростом з дворфа, хоч і людина. Передайте, що Аюра в біді.

Маґор відправив цього разу свого помічника. Бо сам уже не мав сил бігти.

Помічник повернувся за лічені хвилини, адже зустрів Мефіона вже на підході того до кузні.

– Ти швидко, – не обертаючись сказав Аґлар. Він був спітнілим, щосили намагався взяти молот під контроль, чи бодай щось зробити, але в нього не виходило.

– Я бачив через вікно, як ви двоє бігли сюди, – пояснив маг, знімаючи плаща, відкладаючи речі й тим самим повністю звільняючи руки.

Після того він прочитав довге закляття мовою вітряного народу, при цьому світлом малював у повітрі якісь знаки. А коли все було готове накрив себе та друзів магічною бульбашкою, й лише тоді випустив те складне закляття, яке так уважно і послідовно готував.

– Зараз ми все побачимо, – пояснив Мефіон за мить до того, як нестерпно сильний буревій оглушив його і Аґлара.

А коли вони оговталися, то були вже не у кузні Маґора.