Аюра 2: спогади вогняного молота

Двоє чоловіків стояли посеред безкрайньої пустоти, де під ногами був лише одноманітний мілкий гравій.

– Де ми? – запитав Аґлар.

– Я переніс нас туди, де ми знайдемо Аюру, – одізвався Мефіон.

– Щось я нічого не розумію, – буркотнув дворф. – І що тепер?

– Спробуємо її покликати.

Аґлар зітхнув, вибору все одно не було. І дворф це добре відчував. Тож він не став сперечатись, набрав повні легені повітря та з усіх сил прокричав:

– Аюро, де ти? Аюро!

Його голос чомусь гучною луною розлетівся увсебіч.

І тоді світ навколо раптом став змінюватись.

Він надбав кольорів, пейзажів і деталей, а під ногами вже була звичайна земля. За мить вони вже знаходились у саду, перед досить багатим дворфійським будинком, який здався Аґлару знайомим.

– Де це ми? – запитав Мефіон.

– Це Торквемор, дім Аюри.

– Нічого собі! То вона із заможної сім'ї?

Аґлар хотів відповісти, але раптом почулися два голоси. Другий був їм обом занадто знайомим. Чоловіки про всяк випадок сховались за кущами.

– Просто сходи на ті оглядини, онуко! Раптом тобі той молодий дворф сподобається? Я саме так із твоїм дідом і познайомилась, – з–під арки до саду вийшла вже не молода, але разом із тим дуже свіжа дворфійка.

– Я сказала, що не піду. Так і буде! – поряд із бабусею йшла дещо молодша, може десь на пару років, версія Аюри. Вона була у світлій сукні, що дивовижно підкреслювала її струнку фігуру. Довге руде волосся дівчини було вкладене у красиву зачіску. На обличчі – природніх кольорів косметика. На тілі й у зачісці – коштовні прикраси. Вона була дуже красивою у цьому вбранні. Друзям аж подих перехопило на деяку мить, бо зазвичай бачили її у більш чоловічому вбранні: шкіряних штанях, куртці, сорочці, високих чоботях... Той, звичний їм одяг сидів доволі вільно на ній і досить багато таки приховував, тоді, як ця сукня навпроти – дуже виразно підкреслювала.

– Але чому ти йдеш проти волі батька?

– Бо не хочу, як мама, померти так і не здійснивши свою мрію. Ти знаєш, вона завжди хотіла робити прикраси. І в неї чудово виходило. Бачиш цей браслет, – Аюра показала свій лівий зап'ясток. – Його зробила мама...

Тієї миті вона спіткнулася, наступивши на поділ своєї сукні. Аюра втрималась на ногах, але браслет злетів з її руки і полетів у зарості, де стояли Аґлар та Мефіон.

Дворф машинально спіймав прикрасу, виставивши руку.

Й тоді простір знову змінився. Але браслет так і лишився у долоні дворфа.

Цього разу вони опинились у занадто знайомих Аґлару декораціях. Бо то були його власні спогади.

Старенький і дуже простий будинок у провінційному, підземному дворфійському місті.

У ліжку лежала його мати, і дуже сильно кашляла. Раптом двері прочинилися, й до неї підбіг радісний син:

– Вдалося, мамо, я вступив до військової школи. У вільний час я працюватиму, і ми обов'язково вилікуємо тебе!

Аґлару було дивно бачити свою сильно молодшу копію. І дуже боляче – хвору маму.

– Це ти? – здивувався Мефіон.

– Так, воно мабуть через молот підтягнулося. Хоча його мені Маґор скує тільки через п'ять років, – дворф відповів без бажання. Його голос ледь помітно затремтів.

– Тобі вдалося вилікувати маму?

Відповіддю на запитання Мефіона стало наступне видіння. Стало зрозуміло, що пройшло зовсім мало часу з попереднього.

Аґлар мовчки відвернувся, не хотів дивитися. Бо це були похорони.

Він обернувся лише коли поряд зі свіжою могилою нікого не лишилося.

Тоді підійшов до неї, став на одне коліно і схилив голову. Розкритою долонею торкнувся м'якої землі.

– Пробач, мамо, я не встиг...

– Не кори себе. Її хворобу не можна було вилікувати навіть магією, – тихо одізвався Мефіон.

– Твій друг правий, синку, – почувся голос. І поряд з могилою з'явилась сяюча постать.

– Мамо... – не повірив очам дворф.

– Пробач, що залишила тебе самого...

Вони обійнялися. В очах дворфійки стояли сльози. Аґлар майже відчував її дотики. Вони були схожі на теплий бриз. Він теж не втримав сліз.

Вони деякий час поговорили.

Раптом обличчя дворфійки змінилося так, наче щось дуже сильно її налякало:

– Тобі потрібно йти, Аґларе. Твоя подруга в біді. Ти маєш її врятувати, інакше вона ніколи не прокинеться.

Аби не затримувати сина довгим прощанням, вона тут–же зникла. А на місці, де вона стояла перед цим – щось зблиснуло на землі. Це був медальйон.

Аґлар підняв його, і цієї миті світ знову змінився.

– Що цього разу? – запитав Мефіон.

– Дідько, ось про це я її попереджав. Є речі, які не можеш забути, хоча дуже хочеш. І точно не бажаєш, аби хтось про них дізнався, – відповів Аґлар. Його обличчя було дуже блідим.

Вони стояли посеред знищеного набігом маленького людського села. Всюди лежали тіла жителів. Мефіон зблід і ледь стримував сніданок у животі.

Аґлар точно знав, куди йти.

Він мовчки пішов у хату старости. Вже від самих дверей було чутно гіркий плач.

Цього разу вони не бачили сцен з минулого Аґлара. Натомість поряд із відкинутою половицею і драбиною у підвал сиділа Аюра, спиною до них. Вона тримала в руках його молот. Він був перемазаний кров'ю.

Аґлару вистачило одного погляду у підвал, аби зрозуміти, що саме сталося.

Мефіон зиркнув туди, одразу затис рота і вибіг на двір.

Аґлар обійшов дівчину й присів перед нею на обидва коліна. А тоді м'яко забрав у неї свій молот. І відклав його на підлогу. Вона не противилась. Та ніяк не реагувала на нього. Лише продовжувала плакати.

Він торкнувся однією рукою її плеча, іншою взяв за руку і заспокійливим тоном покликав на ім'я:

– Аюро, все добре, ми з тобою. Все, що ти тут бачила – не правда. Послухай мене, Аюро!

Коли він заговорив, з неї почало по–трохи спадати заціпеніння. Дівчина налякано забігала очима, а тоді наштрикнулася на упевнений погляд Аґлара і тут–же почала заспокоюватися.

– Аґларе, це точно ти? Це не сон? – її голос був хрипким від довгих ревінь і криків.

– Ні, не сон. Ми з Мефіоном прийшли щоби тебе повернути, – в його голосі з'явилося тепло, якого точно раніше не було.

– Я... – вона затремтіла. – Я вбила їх усіх... Навіть малюків... Моїм тілом хтось кермував, і я могла тільки дивитись...

– Це все не правда. Щось надурило тебе. В минулому я був у цьому селі, коли служив у гвардії. Мій тодішній командир хотів розпалити війну поміж дворфами і людьми. Й наказав мойому загону перебити тут всіх. Ми відмовились це робити. Але не змогли разом з тим вчасно його зупинити. Не всіх дорослих вдалося врятувати. Проте всі діти вижили, я тобі клянуся. Бо власним молотом вбив свого командира саме на цьому місці! Покарав за військовий злочин і розпалювання війни. Після того командування передали мені. Жоден, чуєш, жоден малюк не постраждав! Якщо хочеш, ми з тобою потім з'їздимо у це село. І ти на власні очі побачиш докази моїх слів. Адже ти мала запам'ятати лице кожного з них... – остання фраза прозвучала із неприхованим щемом.

– Дякую, Аґларе, ти знову врятував мене, – витираючи сльози радості вільною рукою, мовила дворфійка, що нарешті, після його промови почала оживати.

Але дехто був проти такого фіналу. З тіла Аюри раптом вирвалась якась темна сутність.

Миттю декорації села зникли, і дворфи та маг, що ледь встиг витерти обличчя, знову опинились на гравійній пустоті.

А перед ними розросталася химерна істота із слизькою сутністю.

Аґлар миттю відпустив дівчину, схопив свого вогняного молота і став на її захист.

– Що це? – налякано крикнула Аюра, розуміючи, що її зброї при ній нема і вона фактично зараз беззахисна.

– Це злий дух, який, мабуть, колись давно оселився у молоті Аґлара і був там запечатаним доки ти не залишив його у кузні, – пояснив Мефіон. – А точніше доки його не торкнулись руки Аюри.

– Когось він мені нагадує, – похмуро вигукнув дворф.

Мефіон розкрив свою торбинку, дістав звідти дворфійську сокиру і віддав її Аюрі:

– В мене є тільки це, підійде?

– Так, дякую! – отримавши зброю, дівчина миттю оговталася і приготувалася до бою, ставши поряд з Аґларом.

У цей час сутність закінчила рости і сформувалась у темного чародія, тільки велетенського на зріст. Проте замість людського тіла у нього був скелет у чорному вбранні.

– Ти! Це ти мене прокляв! – розлючено викрикнув Аґлар. Бо впізнав би його у будь–якій личині.

Скелет гучно розреготався, бо якимось чином зберіг голос мага:

– Я тепер буду вічно з тобою, дворфе! У твоїх снах, мріях і бажаннях!

Після тих слів мертвяк почав кидатися у друзів різними смертельними і забороненими закляттями. Мефіон ледь стримував їх своїм вітряним бар'єром.

Треба було швидко щось зробити. Аюра раптом кинула магу:

– Прикрий мене! – й швидко побігла до скелета. Аґлар матюкнувся і кинувся слідом. Бо терпіти не міг діяти без плану. Мефіон ледь встигав відбивати від них магічні атаки супротивника.

Добігши до ворога, вона підстрибнула, замахнулась топіром і відрубала скелету кисть руки. Але він тут же відштовхнув її сильною магією так, що вона з розмаху впала спиною об гравій і ще деяку відстань проїхала лежачі, лишаючи по собі велику борозну.

Це остаточно розлютило Аґлара, його молот запалав з такою силою, що скелет аж був на якусь мить засліплений.

Борючись із раптом спалахнувшим страхом, чорний маг вивернувся в останню мить. Аґлар помітив, що він злякався, але чомусь не молота. А того, що було у вільній руці дворфа. Чоловік не знав, як медальйон матері опинився в його долоні. Адже він точно пам'ятав, як надів його собі на шию.

– То ось, чого ти боїшся! – Аґлар всміхнувся і був замахнувся, аби накинути медальйон на скелета.

– Стій! – крикнув Мефіон. – Разом із ним зникнуть твої спогади про матір!

– Я готовий ними пожертвувати, – не обертаючись сказав дворф. Він не сумнівався ані миті. Та раптом на його руці повисла Аюра:

– Не треба, не роби цього! Я колись загубила єдину річ, що нагадувала мені про маму. Не вбивай свої спогади, адже я бачила, як сильно ти її любив і як гірко оплакував! Має бути інший засіб, я вірю в це!

– Ей, я все ще тут! – крикнув скелет і направив у них потік небувало сильної темної магії. Мефіон, кинувши всі сили – перехопив його, і тепер вони билися у магічній дуелі.

– Давайте швидше, у вас дві хвилини, – крикнув маг. Він був весь мокрий, волосся скуйовджене, на обличчі вирувала велетенська напруга на межі з болем.

– То як тоді, якщо не... – запитав Аґлар.

– Може просто намотаєш його на свій молот вище руків'я? – запропонувала дівчина. – Це має спрацювати.

– А це гарна думка, – приємно здивувався дворф і тут–же зробив за її вказівкою. А тоді наче щось згадав, і кинув Аюрі браслет її матері:

– Тоді він теж має спрацювати.

– Що? Звідки?

– Потім. Все потім.

Дівчина скивнула, і почепила мамин браслет на свою сокиру. Тоді ж вдруге скивнула Аґлару, готуючись до бою.

– Ми готові, – крикнув він, і тієї ж миті, як Мефіон зібравши залишки сил відштовхнув чародія, дворфи кинулись у ближній бій.

Тепер їхня зброя наносила скелету помітної шкоди.

З кожним ударом ворог зменшувався.

Аґлар хотів нанести вирішальний удар, коли чорний маг надбав свого прижиттєвого зросту.

Проте Аюра жестом зупинила його:

– Дозволь мені це зробити.

Щось таке було в її очах цієї миті, що дворф вирішив не суперечити.

І, занесши сокиру, Аюра з одного удару знесла скелету голову. Над його шиєю самотньо повис шматок нижньої щелепи. А за кілька секунд – мертвяк розсипався у пил, який змішався із гравієм під ногами.

– Ми це зробили, – ззаду почувся хрипкий голос Мефіона. Він лежав на землі, розкинувши руки і часто дихав. Поряд з ним валялися його чарівна торбинка і порожня склянка від якогось зілля. – Дайте мені перевести подих, і я поверну нас у кузню Маґора.

Дворфи весело переглянулися і мовчки всілися поряд із ним.

Аґлар зняв медальйон із молота й відкликав зброю. І тоді, мабуть вперше у житті, розкрив його кришечку.

Там були зображення його матері та якогось темноволосого благородного дворфа. Він довго їх роздивлявся, немовби стараючись закарбувати ті обличчя у пам'яті. Аж поки Мефіон не покликав. Чоловік навіть не помітив, що Аюра із цікавістю зазирала йому через плече майже весь час.

– Ну що–ж, тепер ми можемо повернутися, – сказав Мефіон, заздалегідь приготувавши закляття. – Але ви маєте залишити тут те, що належить цьому світу спогадів.

Аґлар рішуче поклав на камінці гравію медальйон. Аюра ж не одразу знайшла сили віддати мамин браслет.

Проте коли Аґлар мовчки поклав їй руку на плече – таки наважилась. І швидко кинула його до медальйона. Ще й трималась з усіх сил, аби не побігти й не забрати.

– Не хвилюйся. Ми їх ще знайдемо, тільки тепер по справжньому, – сказав Аґлар. Ці слова остаточно заспокоїли дівчину. І вона повернулась до прикрас спиною.

Мефіон зрозумів усе без слів і швидко переніс їх своїм буревієм.

Їм на прощання махала рукою сяюча постать дворфійки. Але вони не встигли її помітити.