Мідь та пшениця

Річард спланував свій маршрут. Спочатку експресом до Парижу, звідти потягом до Берліну, потім зупинка у Відні, а звідти прямий до Харкова. Придбав квитки заздалегідь. Вирушав одразу після останнього іспиту.

Напередодні дня "Д" Річард був сильно схвильований збираючи рюкзак. Мала Лізі бачачи, що брать чомусь радий, тому спитала, що сталося. Щасливий хлопець без утайки розповів, що скоро зустрінеться з дівчиною яка йому дуже подобається. Як спеціаліст. Показав її фото і закружляв сестричку. Та весело розсміялася радіючи тому, що братик щасливий.

Роберт Паттінсон вирішив порадувати сина після іспитів і провести день разом. Його турбувало, що останнім часом той віддалився. Та списував це на завантаженість у школі і не став розпитувати. Ось закінчаться екзамени, він розслабиться і розкаже, що його турбує. Може просто не може обрати де свою кіберологію вивчати, чи закохався.

Усміхнувшись думці, що його син може бути закоханим Роберт зайшов додому. Зустріла його лише дочка Лізі, за якою доглядала няня Кеті, що була не в курсі того де старша дитина. Телефон його був вимкнений.

Чоловік почав відчитувати найману робітницю за те, що не услідила за підопічним. Та огризалася, що не спроможна контролювати майже повнолітнього хлопця. Скандал зупинила Лізі, яка стрибала на одній ніжці примовляючи:

- А я знаю, а я знаю де Річард!

Чоловік став на коліно, щоб зазирнути дитині в очі.

- Куди він подівся серденько?

Дочка побігла у кімнату брата.

- Він поїхав до неї! - сказала вказуючи на фотографії над ліжком.

Чоловік пополотнів побачивши колаж з десятків фотографій однієї дівчини. Йому неодноразово доводилося мати справу зі сталкерами, що робили цілий іконостас з його світлин.

Це був жах! Він сам своїми руками виховав сталкера!

Серце прихопило. Він мало не впав на підлогу та няня встигла підхопити його. допомогла дійти до стільця.

Принишкла Лізі тихо стояла в куточку і спостерігала як няня метушиться над татом пропонуючи то воду то ліки. Вона злякалася, що зробила, щось погане і заплакала. Тато поспішив обняти і втішити її.

- Все, все. Заспокойся. Ти правильно зробила, що сказала. Тихо, тихо. - і над головою дочки запитав у жінки. - Кетрін, ти не знаєш, що то за дівчина?

Та лише зробила великі очі і похила головою.

- Ех. Тоді будь така любязна, виклич поліцію.

За п'ятнадцять хвилин прибув знайомий констебль, що вже неодноразово допомагав розв'язати проблеми пов'язані з неадекватними фанатками артиста. Та він був дуже здивований, що причиною його приїзду був член родини.

- Тож коли ви востаннє бачили хлопчика? - розпитував поліцейський няню.

- Вчора вранці він з рюкзаком пішов здавати останній екзамен. Я ще здивувалася навіщо йому такий великий, адже на екзамені потрібна лише голова на плечах. Річард віджартувався. І взагалі він був останні дні дуже веселий.

- Отже він сам, це зробив. Ніхто його не змушував. Думаю версію з викраденням можна виключити.

- А ви можете з'ясувати, що це за дівчина до якої він поїхав? - запитав зтривожений батько.

- Так. Зараз. - поліцейський сфотографував один зі знімків на стіні і відправив колегам. - Знаєте. - протягнув він розглядаючи колаж на стіні. - Здається всі ці фото взяті із соцмереж. Більша частина це селфі, тому можете не хвилюватися, що ваш син когось переслідував з камерою.

Констебль ще намагався розпитати наймолодшого свідка - та та вже розповіла все, що знала і тому всю увагу зосередила на бублику, що їй дали погризти.

Задзвонив телефон офіцера:

- Так слухаю. Ага. Хороші новини. - сказав він прикривши мікрофон. - Дівчини в поліцейських базах немає.

- Та хто вона така взагалі?! - вибухнув чоловік. - І чому мій міг поїхав до неї?

- Містер Паттінсон, заспокойтеся. Дихайте повільно. Вдих, видих. Ось так. Правильно. Ми працюємо. Скоро все з'ясуємо. - офіцер задумався поступаючи себе пальцем по губам. - А ваш син користується банківською карткою, чи ви йому кишенькові гроші готівкою видаєте?

- Так, звісно, він має рахунок в банку, тільки він має ліміт на зняття коштів до повноліття.

- Так зателефонуйте в банк і спитайте які були останні транзакції!

Той так і зробив.

Через 15 хвилин музики очікування Роберт нарешті діждався операторки. Мила дівчина спочатку відмовлялася надати конфіденційну інформацію про клієнта, та дізнавшись про те, що батько розшукує зниклого сина - спершу запитала у начальства, а потім відповіла:

- Остання транзакція була здійснена через термінал привокзального кафе у Варшаві. Це Польща.

Телефон перехопив поліцейський.

- Міс, це говорить констебль Сміт, чи не могли б ви сказати чи не купував власник рахунку квитки на потяг.

- Так, звісно. 15 травня була транзакція за квиток на експрес з Лондона до Парижа, потім…

- Пробачте, що перебиваю, але скажіть кінцевий маршрут.

- Так, звісно. - було чутно як дівчина, щось клацає. - Останній квиток Варшава-Харків.

- А назад до Лондона він білети не брав?

- Зараз. - знову клацання і шурхіт колесика комп'ютерної мишки. - Ні. Лише до Харкова.

- Дякую за співпрацю міс.

- Рада була допомогти. Хорошого дня.

- Навзаєм.

Вони попрощалися та відключилися.

- Тепер ми знаємо куди він їде. - сказав поліцейський повертаючи смартфон. Знову задзвенів його телефон. - Слухаю. Що? З'ясували хто дівчина?

До розмови прислухалися стривожений батько і няня.

- Вона аспірантка Каразінського університету. Це в Харкові. У березні приїздила до Лондона на конференцію. Яка ти казав конференція була? - перепитав у співрозмовника. Той чітко і по складам повторив термін. - Кі-бе-ро-ло-гя? Правильно?

- Кіберологія! Як я не зрозумів сам! - Роберт ляснув себе по лобі. - Я їду до Харкова.

- Я зв'яжуся з колегами. Вас там зустрінуть і допоможуть.

Дорогою до аеропорту, Роберт Паттінсон зателефонував дружині, і розповів про витівку сина.

- Не хвилюйся люба! Я вже їду до аеропорта, і обов'язково поверну його додому.

Півтори доби у потязі і Річард ступив на залитий сонцем перон Харкова. Та не встиг поніжитися у променях червневого сонця - як натовп підхопив і поніс його до метро. Добре, що за проїзд можна було заплатити банківською карткою і не вовтузитися з придбанням проїзного.

Через три станції хлопець зрозумів, що проїхав свою зупинку. Та вирішив покататися по червоній гілці. Як виходець з заможної родини - Річард майже не користувався громадським транспортом. До школи його відвозив шофер. Один єдиний раз коли він спускався до Лондонської підземки був коли зламався шкільний автобус, що мав відвезти клас на фінал футбольного турніру шкільних команд. Їх команда тоді програла, проте учні ще довго згадували цей день.

Разючою відмінністю від лондонського метро було те, що кожна станція мала свій дизайн. Річард спочатку просто розглядав з вікна. Потім почав виходити на станціях і роздивлятися. Доїхав до кінцевої станції червоної гілки. Потім повернувся і перейшов на зелену лінію. Проїхав її з початку до кінця. Перейшов на новозбудовану фіолетову гілку. Станції дихали новизною тому були не такими цікавим. Наостанок він покатався станціями синьої гілки. На початку 20-х років ці підземні палаци використовувалися як укриття. Річарду було важко уявити, що тут жили люди. Хоча він бачив фото тих часів.

Накатавшись хлопець вийшов станції "Університет". Каразіна звісно не такий старий як Кембридж проте має свою станцію метро. А це дуже круто!

Опинившись на поверхні Річард трохи розгубився від відкритого простору. Найбільша площа Європи. Так здається називають цей майдан.

Хлопець сотні разів переглядав сторіс Олександри, тому швидко зорієнтувався на місцевості. Парк по ліву руку і він вже бачив над деревами верхівку потрібної будівлі.

Валерій Петрович працював вахтером. Хтось може подумати, що це проста робота, сиди собі, перевіряй перепустки. Але ж це робота з людьми. Треба вміти спілкуватися, перекинутися словом з замученим професором, щоб підбадьорити його, чи заспокоїти студентку в якої здали нерви перед іспитом. Тут треба певні навички мати і знати підхід до людей.

Та зараз було нудно. Всі розїхалися. Ні з ким і словом перекинутися.

Та ось за дверима вахтер помітив якогось хлопчину. Абітурієнт чи що?

- Агов! Вітаю юначе! Ти тут зарано. Приймальна комісія, ще не працює.

Хлопець, що саме смикав одну з ручок дверей злякався і підстрибнув. Валерій Петрович усміхнувся собі у вуса. Ще не втратив здатність тихо підкрадатися.

Хлопець стояв і кліпав роздивляючись чоловіка.

"От налякав бідолаху, що дар мови втратив. Так старшокурсників від куріння відучати корисно, а це ж зовсім пацан" - бідкався про себе вахтер роздивляючись шкільну форму. І когось нагадував цей хлопчина. Здається у його дочки над ліжком висів зацілований постер з актором схожим на нього.

- О! Так. Я декого шукаю. - і постарався заглянути над плечем вахтера в середину корпусу. Валерій Петрович відмітив про себе, що хлопець говорить з сильним акцентом.

- А нема нікого.

- Як це?

- А так. Позавчора було вручення дипломів, і вчора всі роз'їхалися.

- Куди роз'їхалися? - впалим голосом запитав хлопець.

- Хто куди. Хто на море, хто за кордон, а хто просто на рідні грядки. А хто конкретно тебе цікавить?

Хлопець дістав з внутрішньої кишені піджака фотокартку рудої дівчини.

- Так це ж Саша!

Хлопець нахмурився. Схоже мову він вчив старанно, та не знав деяких нюансів.

- Це скорочена форма імені Олександра. Як Віл скорочено від Вільям.

Хлопець покривав головою приймаючи відповідь.

- А де ж тоді Саша?

- Вдома. До мами поїхала.

- Так на Баварії!

Хлопець нахмурився. Він знав що Баварія - це регіон в Німеччині. Вчора проїжджав його. Але до чого німецька місцевість до українського міста.

Вахтер розсміявся.

- Відразу видно, що ти тут вперше. - сказав чоловік поблажливо посміхаючись. - Це так один з районів міста називається. Взимку там нарешті відкрили станцію.

Хлопець згадав одну зі станцій фіолетової гілки.

- Дякую за допомогу!

- Будь ласка. Вітаю у Харкові!

Вони розпрощалися і хлопець побіг в бік метро.

Вранці, коли Валерій Петрович повернувся додому - його зустріла збуджена дочка. Вона з захопленням розповідала, що вчора до Харкова неочікувано приїздив краш її дитинства - Роберт Паттінсон!

От ніби не сиділа і мало не підстрибувала на стільці майже сорокарічна тітка, з розлученням за спиною і сином-школярем, а дівчина-підліток, що розповідає про свого улюбленця. Валерій Петрович тепло посміхнувся присьорбуючи чай.

- Тато, пам'ятаєш в мене над ліжком постер висів? Я його вчора відкопала і взяла автограф!

- А я вчора бачив хлопця схожого на твого, цього Патісона.

- Паттінсона. - педантично поправила його дочка поправляючи тарілку з бутербродами.

- А я як сказав?

- Патісон. Як гарбуз.

- Один хрін.

- Він разом з сином приїздив. Ти напевно його бачив.

Настя скучала. Її магазинчик не міг зрівнятися з супермаркетами. Проте тримався на плаву за рахунок школярів, що забігали купувати шкідливі смаколики після школи, та тих кому ліньки пройти зайві кількасот метрів. Останні зазвичай були з категорії п'яниць, і за другою просто фізично не могли дійти туди де дешевше. Мама казала не кривитися на перегар і продавати їм алкоголь. "Гроші не пахнуть" - любила вона цитувати древнього царя. Хоча там здається йшла мова про сморід від вбиралень.

Коли будували метро тут товклися десятки будівельників і робили кассу. А як відкрили станцію - стало порожньо. Наплив клієнтів-школярів вже сплив, наступна хвиля з тих хто заходить купити щось після роботи - буде пізніше. Мама збирається розширятися і відкрити ще кілька точок в переході, тому з самого ранку оббігала якісь установи у центрі. Повернеться лише ввечері, щоб превірити касу. Ігри в телефоні осточортіли, тому Насті нічого не залишалося як спостерігати за поодинокими перехожими крізь скляні двері. Тому вона відразу помітила хлопця в зеленому піджаку, що вийшов з метро і почав розгублено озиратися. Спочатку пішов в одну сторону. Потім в іншу. Покружляв на місці. Потім запримітив магазинчик і цілеспрямовано попрямував до нього.

"А він красунчик" - помітила дівчина і швиденько поправила волосся та перевірила чи не потекла туш. Гостя вона зустріла широко посміхаючись.

Хлопець виявився іноземцем. Він почав, щось запитувати. Настя звісно вчила англійську мову, але нічого не пам'ятала. Проте вона вміла користуватися перекладачем на смартфоні.

Він розшукував дівчину. Почав описувати її. Очі, губи, волосся. Описав у повітрі руками їх фігуру. Настя зовсім скисла кинувши погляд на свій не повний другий розмір. Потім хлопець почав восхваляти її інтелект.

Зазвичай хлопці зависали на бюсті.

- І як же звати цю чудо дівчину?

- Олександра Грінблад.

Точно! Сашка! Настя мала здогадатися ще на рудому волоссі і пишних формах, та заслухалася. Дуже вже красиво говорив. Звісно переклад слів доводилося дивитися у смартфоні. Та з якою ніжністю він про неї говорив. Часом червонів. Миленький.

Блондин.

Точно один з її кавалерів!

Настя звісно не була близькою подругою Саші, проте знала її смаки, бо вчилася з нею в одному класі та й тусили вони в одній компанії. Тож вирішила побути купідоном і направити нещасного кавалера на путь істинний.

Вона пояснила як дістатися до потрібного будинку. Намалювала на чеку схему (хлопцю довелося купити тортик, бо негоже з порожніми руками приходити в гості) і дивилася услід доки він не звернув у потрібний провулок.

Почався вечірній ажіотаж. Та коли повз з мигалкою проїхала поліцейська машина вся маленька черга проводжала її очима. Не часто таке побачиш на їх тихій вуличці.

За пів години, Настя вже сама спостерігала як цей же автомобіль їде назад.

Мама не повернулася до магазину. Дівчина сама закрила все і повернулася додому.

Мама прийшла пізно додому і була дуже весела. Та алкоголем від неї не пахло. Вона щось притискала до грудей.

- Мам, а що сталося? Тобі безкоштовно віддали один з магазинчиків у переході?

- Ні. Але мені подобається твоя ідея! Ти пам'ятаєш я тобі розповідала про актора, що мені сильно подобався в юності?

Дівчина обережно кивнула. Було дивно бачити маму в такому збудженому стані.

- Він сьогодні до Харкова приїхав! І була фан-зустріч з ним. І я взяла автограф!!! - вона запіщала мало не стрибаючи від щастя, і показала підписану фотографію яку до цього тримала біля серця. Потім прискіпливо подивилася на свій скарб:

- Тільки ось влетів він мені в копієчку. Знайшовся якийсь підприємливий жевжик, що за 500 грн продавав такі фотки.

У дівчини аж очі полізли від такої новини.

- Ех, і чому я сама до такого не додумалася?

А це вже була її мама.

Річард, завдяки вказівці милої дівчини з магазину, доволі швидко знайшов потрібний двір. Ковані коричневі ворота, фісташкові стіни двоповерхового будинку під бордовою черепицею. Над парканом видніються верхівки ялинок та різних дерев, що прогинался під тяжкістю плодів. На даху крутився флюгер у вигляді відьми на мітлі.

Ще в метро він почав хвилюватися, і всоте почав прокручувати в голові слова які їй скаже при зустрічі.

"Мене вразила ваша лекція… Ні. Не те. Ваш запал передався мені…. Що за дурня? Ви мені подобає…."

Він так розхвилювався, що коли вийшов на поверхню забув всі українські слова які вчив останні два місяці. Навіть забув що має фото Олександри. Добре, що в дівчини був телефон і вони порозумілися через перекладач. Його власний смартфон розрядився ще у Варшаві, і можливості підзарядити не було.

Дорогою від магазину він трохи заспокоївся, і бубнив під ніс привітання підхоже до часу доби: "Доброго вечора. Доброго вечора. Доброго вечора".

Головне сказати перше слово, а далі якось піде розмова.

Потоптавшись перед хвірткою, Річард поправив рюкзак на плечі, зручніше перехопив тортик, глибоко вдихнув і натис на кнопку дзвінка.

- Зараз іду! - почувся трохи роздратований голос і тупіт кроків.

- Добрий… - закінчення фрази застрягло в горлі Річарда. Ворота відкрила доросла жінка з каро-зеленими очима і копицею неслухняного каштанового кучерявого волосся, що ледве стримував обідок.

Це була не Олександра Грінблад.

Роберт Паттінсон по прильоту до Харкові відразу ж поїхав у відділок поліції. Там він відразу почав вимагати знайти його сина, тож черговій довелося постаратися, щоб зрозуміти, що потрібно цьому стривоженому англійцю. За час польоту той встиг себе накрутити, що його сина заманили в якусь секту і тепер продадуть на органи. Нарешті той заспокоївся і пригадав прізвище офіцера до якого йому треба було звернутися.

- Kovalenko. - повільно промовив він незвичне прізвище.

Потрібний офіцер виявився кремезним чоловягою, що органічніше виглядав би з молотом біля наковальні, ніж за маленьким письмовим столиком заваленим купою паперу.

- Капітан Коваленко. Чим можу допомогти? - запитав чоловік прискіпливо оглядаючи візитера.

- Hello. My name is Robert Pattinson, and I am looking for a son.

- А, так, так. Мені телефонували з приводу вас. Сідайте. Сержант Курочка запише ваші свідчення. - сказав капітан трохи ламаною англійською, і вказав на стіл свого молодого підлеглого, який більше був схожий на підлітка ніж на офіцерам поліції. Вчорашній випускник, Курочка працював лише кілька тижнів. Вести справи йому поки що не довіряли і завалювали канцелярською роботою. Проте він не нив і старанно виконував доручення завдання, розуміючи що робити потрібну справу.

Поки лейтенант розпитував відвідувача, капітан вийшов у коридор зателефонувати.

- Алло, люба. Пам'ятаєш ти мене тягала на побаченнях на фільми про вампірів? Ні, не про Дракулу. Там, ще хлопець своїй коханій живіт розгриз. - отримавши стрвердну відповідь продовжив. - Актор що зіграв того блискучого вампіра зараз у моєму кабінеті. - швидко відвів слухавку від вуха, щоб не оглохнути від вереску. - Так, так. Я візьму тобі автограф. Добре. Цілую. Бувай.

Дружина вже почала будувати якісь плани - там він не став слухати і повернувся до кабінету. Там Курочка за допомогою фотографії яку привіз містер Паттінсон встановлював особу дівчини до якої можливо приїхав його син.

- Олександра Грінблад. 23 роки. Приводів до поліції не було. Кілька дрібних штрафів за перехід у недозволеному місці. І все.

- Адреса?

- Є.

- Тоді поїхали.

Юджинія Грінблад займалася консервацією у дворі. Був саме сезон вишень і компот з них виходив неперевершений.

Закатуючи чергову банку - жінка уявляла як придушує свого продюсера. Цей тупий козел критикує її матеріал. Називає недолугими! Підсовує свій непотріб. Ще й виставляє повною дурепою перед спонсорами. Так би й скртутила б чиюсь шийку. Та поки закручувала кришки.

Тож коли хтось натиснув на дзвінок вона була трохи роздратована. За воротами стояв молодий білявий хлопець у зеленому піджаку і з тортиком. Тортик це добре.

- Добрий… - хлопець зблід побачивши хто відкрив ворота. - А де Олександра? - англійською запитав він.

- Гуляє. - відповіла Юджинія автоматично переходячи на іншу мову. Їй доволі часто доводилося спілкуватися з іноземними гостями тож вона бігло розмовляла англійською. У крайньому випадку покине це дурнувате радіо, з його дурнуватим продюсером і піде працювати перекладачем.

- О! Зрозуміло. Пробачте, що потурбував. - хлопець виглядав розгубленим і вже збирався йти та жінка вхопила його за руку.

- Куди? Вона скоро повернеться. Заходь зачекай. - тортик не міг зникнути у невідомому напрямку. Бачачи нерішучість хлопця вона представилася. - Я Юджинія Грінблад. Мама Саші. А тебе як звати?

- Річард. - представився хлопець помічаючи схожість між матір'ю і донькою. Крім того він згадав, що на багатьох із світлина разом з рудоволосою дівчиною була ця жінка.

- Яке красиве ім'я. Заходь. Не соромся. В мене якраз свіжий компотик. Дуже смачний.

Юджинія завела юнака у двір, всадовила на садову гойдалку, дала склянку з компотом і почала розпитувати юнака. Професійна чуйка підказувала, що з цього нежданного гостя може вийти гарний матеріал для ефіру. І той придурок з тілом грецького бога вдавиться своєю краваткою.