Липень, 2027

Це літо я не зможу забути ніколи. Не зможу забути тому, що не можу його згадати. Скільки не намагаюся відновити все в пам'яті, але окремі фрагменти й події вислизають від мене. Немов мокрий пісок на пляжі, коли будуєш замок. Я просіюю мокрі піщинки спогадів, просочені чи то морською водою, чи то гіркими сльозами, щоб зловити те, чого мені не вистачає для повноти картини. Але марно, чергова хвиля накочує на берег і змиває замок, що ледь почав формуватися. А з ним і все, що я встиг згадати про те літо.

Із Софією ми познайомилися випадково, на фермерському ринку в Екс-ан-Провансі, де ми зіткнулися біля одного з прилавків. Я професійний фотограф, і у відпустці фільмував усе, що ловив мій жадібний до краси погляд. Розкішні пейзажі півдня Франції, поля, сади й виноградники, що ліниво проводять свої дні в сієсті під спекотним прованським сонцем. Грізне скелясте узбережжя, що жадібно вгризається в соковите синє море. Пихаті пляжі Лазурного Берега, що ледь приховують роздратування від тисяч всюдисущих туристів. Дивовижну старовинну архітектуру, що увібрала в себе цілу гаму стилів і епох: і гротескно-похмуру готику, і чепурне бароко, і романтичний рококо, і навіть стародавні римські споруди, що гордо несуть тягар майже двох тисяч років похмурої історії цього регіону.

І звичайно ж я знімав їжу. Вишукані готові страви у закладах, вуличну їжу і свіжі продукти на ринку.

– Ха-ха, дивись, він фотографує кабачки, – сказала одна старенька продавчині, поки я знімав яскраві жовті й зелені цукіні на фермерському столі.

Вона хихикала, вважаючи, що я не розумію французьку, але такі прості речі важко не зрозуміти. Тим паче, що слово "кабачки" я вивчив попереднього вечора, замовляючи вечерю в чарівному маленькому ресторанчику неподалік. Тож я тільки непомітно посміхнувся і продовжив фотографувати фрукти й овочі, солоності, мед, горіхи, морепродукти, сири, свіжоспечений хліб та інші делікатеси, потішаючи фермерів, місцевих жителів і туристів.

Іноді питав дозволу, а іноді просто знімав, проходячи повз. Ніхто не заперечував і не просив за це гроші.

– Гей, з тебе один євро, друже, – якось сказав мені продавець на ринку в Амстердамі, коли я фотографував там вітрину зі свіжою зеленню.

– Серйозно? – викотив я на нього очі, відтягуючи час, щоб хлопець встиг щось відповісти, але той тільки широко посміхався, задоволений своїм жартом, що спантеличив туриста. – Що це за дивні ціни, друже? У Відні за це просять цілих 2 євро. Ти продешевив, приятелю, тобі час підвищувати ціни.

Ми разом посміялися над цим, я похвалив його зелень, сказав, що вона найкрасивіша на ринку, і ми обидва залишилися задоволені.

Я рідко бачив, щоб люди захоплено знімали продукти на фермерських ринках, доки не зіткнувся із Софією. Якось так вийшло, що ми одночасно намагалися сфотографувати красиво нарізані у формі квітки соковиті та стиглі помаранчеві кавайонські дині. Ми обидва були так захоплені фільмуванням, що не помітили одне одного, аж поки не вдарилися і ледве не звалилися у дині.

Ми довго перепрошували та питали, чи все гаразд, поступаючись один одному фотографувати першими, поки не зійшлися на тому, що будемо знімати по черзі. Софія знімала на телефон, і коли помітила, що я цікавлюся, що в неї вийшло, стала показувати мені вдалі дублі. А я фотографував камерою і теж став показувати їй свої гарні кадри.

Ми намагалися не заважати фермеру продавати свій апетитний урожай, тож, коли підходили покупці, у нас був час погортати знімки, познайомитися і перекинутися парою слів.

Софія виявилася фуд-блогером з Гамбурга, і вона на тиждень приїхала в Прованс, щоб здійснити свою мрію і написати серію статей про місцеву кухню. Продукти, рецепти, приправи та спеції, вина, заклади, традиції - все про смак і радість життя.

– То що, ви нарешті визначилися, вибрали найкрасивішу диню? – з грайливою посмішкою запитав нас літній фермер, коли ми закінчили фотографувати.

Ми з Софією розгублено переглянулися, і я зрозумів, що не хочу прощатися з нею, не хочу проґавити щось дивовижне і радісне, подароване мені долею.

– А знаєте що, месьє, виберіть нам, будь ласка, найсмачнішу, найсолодшу диню, на Ваш розсуд. Ви ж у цьому експерт, а ми так, туристи.

Старий був задоволений заслуженим компліментом і вибрав одну з динь, яка, на його думку, пахла особливо стиглою. А я тим часом запропонував Софії дійсно з'їсти таку диню разом. У мене в рюкзаку були з собою вода, щоб помити диню, і ніж, щоб порізати її.

У відповідь вона запропонувала піти далі і зібрати на ринку кошик для пікніка. Мені сподобалася ця ідея, і в підсумку ми купили кошик, свіжий багет, копчену качину грудку, козячий сир, інжир, баночку меду з горіхами та пляшку розе.

– Тут зовсім недалеко до узбережжя: скелі, море, маяк. Ти за кермом? – запитала Софія.

– Так.

– Я теж, – задумливо відповіла вона. – Камінь-ножиці-папір, щоб вирішити, хто з нас поведе?

– Ні, – заперечив я, – давай краще візьмемо таксі, щоб спокійно разом випити це прекрасне, хоч і тепле, вино.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.