Липень, 2027

Я знов і знов згадую та забуваю це літо. Спогади накочуються на мене, але пам'ять підводить, коли літо закінчується. Я проживаю ці тижні раз за разом, насолоджуючись ними й втрачаючи в них самого себе. Хвилі накочуються на пісок, і вода забирає в море залишки мого літа із Софією.

Стиглі фрукти, ароматні овочі, запашні прянощі, тепле море, синє небо, пурпурова лаванда, біле вино – все змішується в потік спогадів, розчиняється в ньому й губиться десь у розмитому проміжку між минулим і майбутнім.

Пікнік виявився чудовою ідеєю. Середземноморська природа була просто казковим фоном, їжа дражнила наші рецептори й давала безліч тем для розмови та приводів краще пізнати одне одного. Ми сміялися, розповідали історії зі своїх життів, насолоджувалися прованськими делікатесами й запивали їх шикарним вином.

А коли море поглинуло втомлену за день вогняну сонячну кулю, ми фотографували захід сонця – Софія телефоном, а я камерою, встановленою на невелику переносну триногу. Поки небо темніло і наливалося багрянцем і бузком, наче свіжий синець, ми разом подивилися свіжозняті фото вечірнього моря. І якимось неймовірним чином перегляд фото у телефоні переріс у поцілунок, після якого інші фото вже не мали значення.

Я жив у невеликому готелі в самому Екс-ан-Провансі, а Софія винайняла маленький будиночок на околиці міста, щоб там готувати на кухні місцеві продукти та пробувати якісь рецепти. Тож наступний тиждень ми залишалися то в мене, то в неї. А на ранок невиспані, але задоволені, ми їздили околицями, вбираючи радощі спекотного південного літа.

Добродушне тепле море не хотіло відпускати нас, коли ми зупинялися, щоб провести кілька годин на пляжі. А прохолодні вечори приносили не лише порятунок від спеки, а й нові відчуття від вишуканої вечері в черговому ресторані з приголомшливою кухнею. Але головне, чим мені подобалися вечори, – це обіцянкою ще однієї ночі разом.

Хоча й дні ми проводили не менш захопливо. Кожен із нас відхилився від наміченого плану, але зрештою ми разом отримували неймовірні нові враження. І вони здавалися ще цікавішими від того, що переживали ми їх разом.

Разом їжа здавалася смачнішою, вино – п'янкішим, краєвиди – красивішими, а архітектура викликала ще більше захоплення. Світ здавався прекраснішим.

Але в мене були квитки додому на шостий день нашого знайомства, і я запитав Софію, що ми робитимемо далі.

– А ти можеш поміняти квиток на пізніше?

– Не знаю, – поморщився я, – Можу спробувати. Але ти ж теж їдеш наступного дня, так?

– Так, я збиралася. Поки не зустріла тебе. Я могла б затриматися на тиждень. Або навіть на два. Якщо ти хочеш, звісно.

– Звичайно, хочу, – почервонів я, – Якби я міг розтягнути цю відпустку на все життя, я б, не вагаючись, це зробив. Щоб це літо ніколи не закінчувалося.

– Я теж, – вона пригорнулася до моїх грудей і тихенько прошепотіла. – Але давай для початку спробуємо продовжити її хоча б на тиждень.

Ми вирішили спробувати залишитися тут ще на пару тижнів, щоб за цей час повною мірою насититися млосним життям спекотного літнього Провансу, насолодитися одне одним і вирішити, як нам бути після відпустки.

Тисячі кілометрів між нами були проблемою, тому ми робили все можливе, щоб продовжити це літо. На щастя, у нас обох був вільний робочий графік, і нам не потрібно було поспішати повертатися до офісного рабства. А ось несподіваною проблемою виявилося житло.

Готелі у Провансі треба було бронювати за пів року, бо в сезон цвітіння лаванди весь цей регіон ставав місцем паломництва для туристів з усього світу. У своєму готелі я не міг залишатися. А в будиночку, який винаймала Софія, ми змогли пожити ще кілька днів, поки не потрібно було в'їжджати наступним гостям.

Але господиня допомогла нам знайти гостьовий будиночок на фермі в її подруги, за пів години їзди від Екса. Нас це цілком влаштувало. Машину, яку я брав у оренду, теж довелося повернути, але Софія приїхала у відпустку на своїй, тож із транспортом у нас усе було гаразд.

Ми їздили на лавандові поля і гірські озера, дивилися замки й храми, їли в різних закладах. Ми поїхали на виноградники та залишилися на пару днів у старовинному шато, щоб побувати на екскурсії в підвалах виноробні і пройти повний курс дегустації місцевих вин. Після цього не те що за кермо сідати – на ногах було важко триматися. Сил залишалося тільки на секс і сон.

Ми їздили на оливкову ферму, на пасіку, ми були в мильній мануфактурі недалеко від Марселя. Їздили в рибальське село, де нам приготували найсвіжішу рибу і морепродукти з улову дня.

І ми все фотографували, а Софія ще й надиктовувала собі записи, а вечорами іноді друкувала замітки, час від часу дещо публікувала і відповідала на коментарі. У ці моменти мені подобалося спостерігати за нею. Бачити, як вона захоплена роботою, як усміхається, читаючи й друкуючи щось, як пурхають над клавіатурою її тонкі пальці.

І я з сумом розумів, що чергові два тижні добігають кінця. І що далі? Я спіймав себе на думці, що лежати поруч із Софією з келихом вина і дивитися, як вона працює, це все що мені потрібно. До біса роботу та всі справи. Я фотограф. Я зможу знайти собі роботу де завгодно. У Німеччині або де б ми не вирішили жити разом. Можливо, вона теж могла б перебратися до мене? Яка різниця блогеру, звідки вести свій блог, вірно?

Ми обидва відтягували важку розмову, побоюючись, що щось може піти не так. Не знаючи, як порушити цю тему і наважитися докорінно змінити життя. Але поки Софія працювала, я розумів, що хочу, щоб це літо в Провансі ніколи не закінчувалося.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.