Дев’яносто ударів за хвилину

Примітка: *Lionel Richie — Hеllo

Більшу частину літа ’Він провів вдома, з батьками та братами, але вже настав час повертатися до гуртожитку, щоб підготуватися до нового навчального року. Втім, перед цим мала статися одна подія, в якій хлопцеві довелося прийняти участь.

Останній місяць у домі родини Тхітіват гостював дядько ’Віна зі своєю дружиною, пані Ліною із загадкової України. Про рідну країну жінки ’Він знав лише, що та розташована десь у Європі, а про саму дружину — що вона за професією перекладач, як і дядько Сін, та що заміж вона вийшла вдруге.

У пані Ліни був син від першого шлюбу, про якого ’Вінові також було не дуже багато відомо. Той був молодший за ’Віна на два роки, зараз закінчував школу у рідному місті, а також у нього були серйозні проблеми із здоров’ям, через що і пані Ліна, і дядько Сін помітно хвилювалися. Сін знайшов хорошу клініку, де б мав спостерігатися син пані Ліни, а ’Вінів тато домовився, щоб юнака зарахували до того ж університету, де вчився сам ’Він, на перший курс факультету дизайну.

Нещодавно Сін та його дружина отримали дуже вигідний контракт, але для нової роботи їм потребувалося переїхати до Америки на цілий рік. І умови складалися такі, що взяти з собою сина пані Ліна не могла. Тому батьки ’Віна запропонували перевезти юнака до Таїланду, щоб вони могли наглядати за ним. Тож сьогодні всі готувалися до зустрічі з новим членом родини.

’Вінові спочатку було байдуже до нового родича, ще й такого проблемного, але його так засмикала дорученнями мама, а ще В’ю, який полюбляв знайомитися із новими людьми, безперестанку тріскотів про кузена, що хлопцеві й справді стало цікаво побачити гостя. Тому він без заперечень допомагав мамі підготуватися до зустрічі і в назначений час спустився до вітальні, щоб привітатися із юнаком, якого з аеропорту привезли Сін з дружиною. Тато був у робочому відрядженні, тому гостей зустрічала ’Вінова мама та його брати.

На перший погляд кузен не справляв враження хворої людини, хіба що був надто, на смак ’Віна, худорлявим, але це могло бути просто властивістю його фігури. Він виявився доволі високим, струнким юнаком, можливо, лише на кілька сантиметрів нижчий за ’Віна. Витончені риси обличчя доповнювалися великими сірими очима, а худі зап’ястки прикрашав десяток різноманітних браслетів. Але більше за все притягувало погляд волосся юнака: довге, зібране у пучок на потилиці, незвичного золотавого кольору. ’Він подумав, що новий родич має дуже привабливий вигляд.

— Який він красивий, правда? — з захопленням прошепотів В’ю, схопившись від сильних почуттів за руку старшого брата. — Цікаво, це справжній колір волосся?

— Заспокойся, малечо, бо ти мене зараз звалиш, — ’Він посміхнувся і зосередився на гостеві.

— Доброго дня, — голос у кузена теж виявився гарним, трохи хрипким, але приємним на слух. — Мене звати Дан. Приємно познайомитися.

Юнак склав руки долоня до долоні і вклонився, трохи невміло, але старанно, вочевидь, бажаючи показати повагу до родини вітчима.

— Доброго дня, Дане, — пані Тхітіват посміхнулася і вклонилася у відповідь. — Ми дуже раді привітати тебе в нашій родині.

Жінка познайомила юнака із членами своєї сім’ї. ’Він кивнув, коли до нього дійшла черга, отримавши у відповідь ввічливу, але незацікавлену посмішку.

Нажаль, тітонька Ліна не могла провести багато часу з сином, тому що їм з чоловіком треба було встигнути на літак цього вечора. Тож, щойно приїхавши до будинку, їм вже потрібно було прощатися з усіма та повертатися до аеропорту.

— Ти впевнений, що все буде добре? — вже не вперше питала пані Ліна, стурбовано дивлячись на сина.

— Абсолютно, — посміхнувся той у відповідь. — Припини переживати.

— Я відчуваю себе винною через те, що знову залишаю тебе самого, — брови жінки вигнулися від суму.

— По-перше, я розумію, що це необхідність, твоя робота важлива і ти давно чекала нагоди, щоб показати себе. Це твій шанс, — Дан взяв її долоню в свої. — А по-друге, я не буду сам, поряд будуть родичі Сіна.

— Але ж ти тільки з ними познайомився, — пані Ліна все ще не виглядала остаточно заспокоєною.

— Впевнений, коли ми більше поспілкуємося, то подружимося, — Дан озирнувся і підморгнув В’ю, який одразу ж засяяв посмішкою.

— Але ти будеш сумувати, — привела останній, як здалося ’Вінові, аргумент мати юнака.

— Ти бачила мій розклад занять? А графік відвідування лікарні? Плюс тренування і позакласна діяльність. Мені вгору ніколи буде глянути, не те, що сумувати, — Дан посміхнувся і пані Ліна обережно обійняла сина, ледь не заплакавши. — Та годі, ти наче навічно їдеш. Рік швидко мине.

— Ну гаразд, — нарешті посміхнулася жінка. — Я буду дзвонити тобі якомога частіше.

Пані Ліна поцілувала сина у лоба, обійняла кожного з родичів чоловіка і вони з Сіном поїхали.

— Мені також треба повертатися до готелю, яким я зараз керую. Я приїхав лише привітатися, — вибачився перед гостем Ван і теж попрощався.

— Отже, залишилися ми вчотирьох, — посміхнулася пані Тхітіват. — Ходімо, вип’ємо чаю.

Вона розставила на столику біля дивану чашки і тарілочки з печивом, та розлила ароматний чай.

— Дане, — звернулася до юнака пані Тхітіват, коли всі зручно вмостилися. — Ми зареєстрували тебе у місцевому університеті. Переночуєш сьогодні у кімнаті Вана, а завтра ’Він відвезе тебе до гуртожитку і допоможе облаштуватися.

— Дякую, — Дан блідо посміхнувся, кинувши байдужий погляд на ’Віна, що сидів навпроти. Хлопець вирішив, що кузен просто втомився під час довгого перельоту, тому виглядає трохи відстороненим.

— Ти впевнений, що не хочеш залишитися тут, зі мною та В’ю? — стурбовано запитала пані Тхітіват. — Ліна дещо розказала про твій стан. Я хвилююся, чи безпечно залишатися тобі на самоті. І твоє бажання піти в університет… Можливо, варто подумати про дистанційне навчання?

— Я не хочу все життя провести в чотирьох стінах, — похитав головою Дан. — Я закінчив звичайну школу і можу сам себе обслуговувати. Лікарі б не випустили мене з лікарні, якби була гостра загроза здоров’ю. Тому хвилюватися не треба, тітонько. Я знаю, як діяти у складних ситуаціях, а номери лікарні, служби таксі та Ваш у мене на швидкому наборі.

— Гаразд, не буду наполягати, — жінка по-доброму посміхнулася. — Тоді, можливо, ти хочеш прийняти душ чи просто відпочити після дороги? В’ю проводить тебе до кімнати.

— З радістю! — школяр підскочив і потягнув Дана, який також піднявся зі свого місця, за руку. Точніше, спробував потягти, тому що гість відступив на пару кроків і підняв руки, щоб підліток до них не дістав.

— Вибач, але так не можна робити. Я нещодавно пережив травму і тепер мене не можна штовхати, трясти чи різко смикати. Навіть міцні обійми під забороною. Перепрошую, що від мене стільки проблем, — Дан ніяково посміхнувся.

— Нічого. Вибач і ти мене, я спробую більше так не робити, — В’ю незграбно махнув рукою. — Ну… іди за мною.

Дан ввічливо кивнув пані Тхітіват і пішов за її молодшим сином. ’Він проводив їх похмурим поглядом і повернувся до матері.

— Що з ним таке?

— Дан впав і дуже сильно забився. Травмував хребет і ще є якісь ускладнення на мозок. Тому я хвилююся через те, як він буде жити сам. Але і Ліна, і він сам вважають, що все буде добре, — жінка схопила долоню сина. — ’Віне, я тебе прошу, наглянь за ним, поки ви будете у гуртожитку, та й в університеті. Допоможи, якщо це буде потрібно, щоб я не хвилювалася.

— Гаразд, — ’Він лагідно посміхнувся, намагаючись заспокоїти цим стурбовану матір. — Зроблю, що зможу, не хвилюйся.

— Дякую, — мама погладила його по щоці і заходилася прибирати посуд після чаювання.

~*~

До самого вечора ’Він відволікав молодшого брата відеогрою, щоб той не набридав гостеві і дав йому відпочити. Потім мама попросила покликати Дана до столу і В’ю понісся виконувати її доручення. ’Він крикнув, щоб брат не бігав сходами, але той, звісно ж, не почув його, або не звернув уваги.

Нарешті, всі розсілися за столом і можна було повечеряти.

— Мамо, а чому у Дана їжа в тарілці не така, як в нас? — спитав непосида В’ю, зазирнувши у посудину сусіда по столу.

— В’ю, — пані Тхітіват зробила «страшні очі». — Нечемно так себе поводити.

— Все гаразд, — відповів гість і пояснив школяру. — У мене дієта через лікування.

— Щось цікаве? — знову зазирнув до тарілки малий.

— Тобі навряд чи сподобається. Нічого смаженого, гострого та ніякого м’яса. І мінімум солодкого.

— Звучить жахливо, — В’ю справді виглядав наляканим. — Я тобі дуже співчуваю.

— Дякую, але все насправді не так страшно, як здається, — Дан прожував шматочок вареної риби і посміхнувся. — Коли я займався спортом постійно доводилося сидіти на різних дієтах, щоб тримати форму, тож я звик.

— А яким спортом ти займався? — одразу зацікавився підліток.

— Акробатикою.

— Це складно?

— Так, треба дуже добре контролювати своє тіло, — Дан спокійно відповідав, встигаючи їсти в перервах між репліками, і не було схоже, що він проти допитливості малого.

— Ти повернешся до акробатики, коли вилікуєшся? — з дитячою безпосередністю поцікавився В’ю.

Посмішка, яка ще секунду тому осяювала обличчя кузена, зникла.

— Не знаю, — він схилився ближче до тарілки. — Сподіваюся, що так.

В’ю відкрив рота, чи то щоб знову щось спитати, чи то щоб вибачитися, бо засмутив гостя, але ’Він штовхнув його під столом і похитав головою. Залишок вечері пройшов у напруженому мовчанні, а потім всі розійшлися по кімнатах.

— Я не хотів його образити, — похнюпився В’ю, йдучи до своєї спальні слідом за старшим братом. — Як гадаєш, Хіа, може, треба вибачитися?

— Думаю, наш кузен зрозумів, що ти ненавмисно. Мені здається, що зараз краще дати йому спокій. Він опинився в чужій країні, серед чужих людей. Хай відпочине від загальної уваги.

— Добре, якщо ти так кажеш, — з сумнівом у голосі протягнув молодший брат, але не став сперечатися, звикнувши прислухатися до ’Віна, чий авторитет був для нього беззаперечним. — Тоді, на добраніч.

— Добраніч, — ’Він скуйовдив волосся малого і пішов до своєї кімнати.