Етюди

Мальовничий Крит став для Дедала ґратами: морські хвилі то металеві прути, устелена травою земля — кайдани, що хапають за ноги та тримають у неволі. Чоловік тужив за своєю батьківщиною неймовірно: лише думка про прекрасні рідні Афіни змушувала його серце битися частіше. Здавалося б, нічого чоловіка більше не тримає тут, на цьому острові, що став його спасінням та засланням одночасно, щастям і бідою в одному обличчі. Дружина його давно померла, залишився лише син, малий Ікар. Взяти б його з собою і!..

Але цар ні за що не відпустить свого найціннішого майстра… Ні водою, ні землею не дістатися їм із сином рідних берегів, адже вони належать цареві, але небо!.. Небеса чисті, вільні, не знаходяться ні в чиїй власності.

Ця думка заполонила розум старого чоловіка, і ось вже декілька місяців поспіль він, зачинившись у своїй майстерні, у якій завше пахло мускатом, лише те і робив, що виготовляв для себе та свого маленького синочка Ікара дві пари крил із ранку до ночі.

Час від часу він та його син йшли гуляти узбережжям, збирати камінці й мушлі, а також пір’їни мартин і альбатросів, яких повно було тут, на цих кам’янистих берегах. Потім сонце заливало море, море світилося блакиттю віддзеркаленого неба, сміялось і переливалось криками мартинів і шумом вітру.

У майстерні Ікар любив проводити час так само палко, як і на морському узбережжі: хлопчик бігав і сміявся, грався із роздобутим раніше матеріалом, ганявся за окремими пір’їнками, що злітали від подихів вітра у відчинене вікно, і його щаслива усмішка радувала око старого батька. Хотілося скоріше побачити, як син злетить разом із ним у чисте небо! А як, напевне, сподобаються йому Афіни!

— Татку, татку! А скоро будуть готові наші крила? — кружляв він між міцними каркасами, які щодня наповнювалися новими деталями, дивився, як маленьке пухке та довге елегантне пір’я заповнює пустий простір та стає на свої місця, а потім дбайливо закріплюється смолою.

— Почекай ще трохи, сину, і ми полетимо. Станемо першими людьми, що злетіли в небо, — гладив і розкуйовджував своїми великими мозолистими руками темне Ікарове волосся, видихаючи порцію мускатного диму: зазвичай Дедал використовував його просто як пахощі для майстерні, підпалюючи у кутку, і ці цівки солодкого курива дарували чоловіку натхнення, наповнювали тіло енергією, розлітаючись усім приміщенням, а коли цього ставало мало — час від часу і закурював невелику порцію тертого мускатного горіху.

Коли ж момент істини настав, то Дедал дозволив сину навіть прикріпити дві останніх деталі до своєї пари крил, і патетично промовив:

— Ну ось і все, ми зробили це, сину. Разом.

Стільки щастя і гордості переповнювало його, стільки ейфорії і нестримної радості відчув він у ту хвилину, коли закріплені на тілі конструкції м’яко підхопив вітер, і довгі, прекрасні крила батька і сина розправилися, і вони обидва стрибнули зі скелі і полетіли… Небо, неосяжне, синє і глибоке, було повсюди, і яскраве сонце було так поряд, що здавалося б, рукою можна доторкнутися до його жовтогарячого звабливого боку.

— Тільки не підлітай надто близько до сонця! Інакше смола розтане, і ти впадеш! — попередив батько, але син не послухався: він злітав все вище і вище, сонце манило його, і він хотів… хотів до нього, в його теплі обійми. Сонце було прекрасним, золотим, й Ікар все підіймався, підіймався до тих пір, поки все не залило золотаве світло.

А потім вмить стало холодно і мокро. Він?..

— Прокидайся, хлопчику! — розплющив очі, побачив над собою стривожений натовп людей, і якусь жінку, яка вмивала його обличчя прохолодною водою і намагалася його розбудити. — О боги, дякую! Він живий, — малий Ікар нічого не розумів, його думки було затуманено. Останнє, що пам’ятав хлопець: хтось міцно хапає його за комір та рвучко тягне назад, далі — темрява. І ось він лежить на землі під палючим сонцем.

Із натовпу то тут, то там чулося тихе перешіптування: «Бідний хлопець, втратити і матір, і батька», «О, невже це син великого майстра Дедала?», «… але хто ж знав, що цей чоловік — божевільний», «Вирішив згубити себе і сина захотів забрати з собою».

На місці спогадів, що передували цим подіям, у малого Ікара зіяла величезна прірва. Лише потім, після отримання тривалої допомоги місцевого лікаря, поступово почали проявлятися старі спомини, не оплутані туманом мускатного диму: постала перед Ікаром і темна затхла комірчина, яку батько звав майстернею, згадались і його грубість, і побої, згадались їхні прогулянки узбережжям, під час яких батько збирав птахів, ящірок, маленьких гризунів — живих чи мертвих — та ховав до своєї сумки. Пам’ятав хлопець, як Дедал запалював пахощі, які ледь перебивали солодкий запах гнилі, металевий присмак крові та нутрощів. Живих тварин Дедал вбивав, відрізав їм частини тіла, знімав шкіру, діставав кості, птахів обскубував. Весь цей час вони пищали, кричали, благали, але він не чув їхніх голосів, заглиблений у свою справу.

Ікар не міг забути, як багато плакав. Постійно в його очах блищав прозорий кришталь сліз; від запаху комірчини хлопця нудило, а від видовища — вивертало. І батько все говорив про те, що вони злетять, що вони полетять в небо, у Афіни, що вони нарешті будуть щасливими, і ліпив щось накшталт крил, але це була вкрай сумнівна конструкція із кісток вбитих тварин, закривавлена, дивна — жахливе видовище. Це творіння людського божевілля й жорстокості розвалювалось від кожного подиху, і коли щось не виходило, Дедал звинувачував у цьому сина. І карав його за свої невдачі.

Коли ж Дедал вирішив, що його крила готові, то прив’язав до себе і до сина ці обвислі, смердючі і задубілі шматки тварин впереміш із їхніми кістками та пір’ям, схопив маленького сина і попри всі його протести потягнув за собою, до скелі. Щоб стрибнути вниз, прямо у морську глибочінь. Хлопець закричав. У мить падіння його врятували. Тіло ж батька впало у воду, і хвилі з’їли його, і продовжили облизувати каміння, ніби нічого страшного не сталося.

— Мій батько настільки хотів повернутися на Батьківщину, що збожеволів, — розказував згодом дорослий Ікар, — і заспокоєння він знайшов не в теплих та ясних мареннях із легким присмаком мускату, а в холодній морській безодні. Я ж своє і досі шукаю.