Етюди

~Тому, хто сказав, що мої почуття мають значення,

і навіть погані емоції – це нормально, присвячується~

Вітер плутається у темній хвої ялиці та кедрів – вони відповідають йому стриманим похитуванням, місяць погладжує світлий пісок дикого пляжу – він переливається сріблом під стриманим блідим сяйвом. Тихо потріскує посеред пляжу невелике вогнище: язики полум’я облизують сухі гілки, і ті з хрустом піддаються, темнішають, згорають, а окремі грайливі іскорки стрибають на пісок, здіймаються в небо і пустотливо відбиваються червоним на рослинах, піску та камінні.

Такими – тихими і затишними – були ночі на мальовничому Криті. Крізь потріскування вогню та шепіт трав можна було почути сміливі кроки моря, що облизувало береги острову з усіх боків, а моментами – пінилося та шуміло, розбиваючись об строге і різке каміння сірих скель. Ось воно розкинулося попереду, прямо перед очима, на тисячі кілометрів вперед, втікаючи десь за горизонт. Темне і прохолодне, дике і неприручене. А позаду – гострі хребти гір, рясно вкриті малахітами пахучої хвої. Зверху – темне небо, всипане міріадами зірок, і ясний місяць, округлий, ніби крапля розлитого молока.

Але все це зараз губилося на фоні розмов та юнацького сміху – навіть море не було здатне заглушити його. Троє із групи сиділи біля вогнища на піску, і на їхніх обличчях відбивалися тіні й танцювали полум’яні язики. Ще троє зайшли у прохолодну воду, і море з радістю приймало їх до себе в обійми, облизуючи тіла юнаків так само вимогливо, як і ступні берега. Останній же силует, що належав їхній компанії, якраз спускався із вигинів гір, оминаючи кедри, вниз, прямо до групи молодих людей, що сиділи біля вогнища.

- А я вже хвилюватися почав, куди ти так надовго зник. Думав йти шукати вже! – окликнув його молодий чоловік, поправляючи своє пряме бурштинове волосся, як зараз знаходилося в стані ніжного безладу.

- Я тут приніс ще трохи хмизу для вогнища, - посміхнувся юнак у білому літньому хітоні, кладучи поряд із друзями оберемок сухих гілок. – А ще… натрапив на квіточки мирту, не втримався – і нарвав для всіх нас. Вплести у волосся, - опустив сірі очі, трохи ніяковіючи. – Я пам’ятаю, що тобі, Прагмо, більше листя подобається, ніж квіти, тож я зірвав і декілька пустих гілочок.

- Так ось чому ти затримався, - ласкаво промовив Сторге.

- Дякую, мені приємно, що ти пам’ятаєш цю деталь, - стримано подякував, але в кутиках його вуст залягло щось тепле, і очі зелено-карі, зазвичай прохолодні, також потеплішали. Прагма завжди відчував певну симпатію до цього юнака: завжди до всіх уважний, пам’ятає найменші деталі, жертовний. Агапе був хорошою людиною – раціональний юнак давно вже схилився до цих висновків, ще у момент, коли сіроокий приніс йому цілу корзину персиків, поки Прагма лежав хворий і мучився страшно. А ще потім – сидів біля його ліжка і вислуховував гарячкову маячню. І найкращим в цьому було те, що для кожного із компанії Агапе зробив би те саме.

- Допомогти тобі вплести у волосся? – натхненний подякою, палко запропонував хлопець, заправляючи за вухо прядку свого власного, мідного і трохи хвилястого.

- Якщо тобі не складно, то будь ласкавий.

- Ох, твоя зачіска так ретельно вкладена, що мені навіть трохи ніяково чіпати її, - запустив пальці у волосся Прагми, обережно вплітаючи тоненькі гілочки з пахучими листочками. – Я трохи тут все заплутав… виглядає ще страшніше, ніж волосся на голові Сторге, - але чоловікові у рожевому хітоні не було до цього ніякого діла – подумаєш, зачіска. Він завжди може зробити її ще раз, це не велика проблема.

Але декого слова Агапе справді зачепили.

- Що? Страшніше?! – буквально загорівся, точно вогонь, Манія, обпаливши диким темним поглядом силует Агапе. – Та Сторге просто прекрасно виглядає, а особливо зараз, коли-, - але долоня Сторге, яка щойно підкидувала хмизу у вогонь, враз м’яко опустилася на пальці Манія та трохи їх стиснула.

- Не спалахуй так, все нормально. Не думаю, що Агапе навмисно хотів когось образити, - серйозно і трохи прохолодно помітив Прагма, і в його каро-зелених очах залягла легка тінь.

- Так, це правда! – палко завірив хлопець, ніяковіючи. – Вибач! Я правда не мав нічого поганого на увазі… Хотів навіть запропонувати і тобі вплести квіти в волосся. І тобі, Маніє, також.

- Я сам можу… - «вплести своєму Сторге квіти у волосся». Ні, він не може так сказати. Потрібно стриматись, заради свого друга. Він добрий, м’який, ласкавий і ввічливий, завжди ставиться до Манія та його недоліків терпляче і з розумінням, але… не лише Манія існує в житті Сторге. У нього є й інші друзі, які також мають право проводити час із ним і торкатися його… Якщо б не тепла долоня юнака на його тонких пальцях, він би точно не втримався і закінчив би почату фразу, але одразу пригасив раптовий приступ ревнощів, хоча це було неприємно, і прикусив губу. – Нічого, не звертай уваги. Я буду радий, якщо ти допоможеш нам із цим, Агапе.

Коли Агапе почав вплітати у бурштин волосся Сторге білі квіти мирту, юнак ніжно провів по руця Манія вверх, а потім погладив його по голові, заплутавши пальці у блідо-рудих кучерях його волосся, та сказав в півголосу:

- Хороший хлопчик, - заради цих слів він був готовий бути слухняним. А ще заради цього тепла в ніжно-карих очах, із яким Сторге завжди дивився на нього, коли Манія міг приборкати свої негативні емоції або хоч ненадовго позбутися їхнього нищівного впливу.

Пальці Агапе відчувалися не так приємно – декілька разів юнак навіть смикнув волосинки – але до того моменту Манія вже повністю заспокоївся, тож сприймав це як просто тимчасові незручності, з якими можна миритися.

- Ось і все, - задоволений собою, втер чоло Агапе. – А іншим хлопцям я вплету, коли вони награються там, - і погляд його линув в море, прямо до яскраво-червоних та диких кучерів Ероса, а потім до золотих пухнастих баранців Філія та бронзових хвильок Людуса.

Море ласкаво погладжувало їхні добре складені, гарні тіла, а вони бавилися, ганяючись одне за одним у воді та намагаючись завдати опоненту найбільш неочікуваного та сильного удару із водяних бризок.

- Може зійдемося вже нарешті на тому, що це я – майстер у водних боях, та признаємо мою перемогу? – зухвало підійняв підборіддя Людус, задерши кирпатого носа до неба та поправляючи мокру бронзу волосся.

- Я б із радістю віддав перемогу тобі, Людусе, - і не лише її, адже Людус був таким веселим, вільним, нестримним, і бачити на його вустах цю посмішку, як і цей самовдоволений вираз обличчя, справді було приємно. - Але мені здається, що кожен із нас заслуговує називатися майстром, і добре постарався для цього. Тож чому б нам просто не сказати, що перемогла дружба? - бачити Філія зі збитим диханням, із вогниками в блакитних очах, чути його м’який, немов шовк, сміх, було напрочуд дивно. Завше такий спокійний, але Ерос і Людус знали до нього підхід, знали, як зробити так, аби відкрити приховані потоки енергії та запалити в серці Філія іскру.

Але навіть зараз він все ще не зраджував собі і був все так само ніжним, і вогонь в його серці все ще не горів, а тлів. У такі моменти Еросу хотілося дражнити блакитноокого юнака ще більше, ніж зазвичай. А так, як Ерос не звик відмовляти собі у своїх бажаннях, він різко вхопив Філія за руку і притягнув до себе, іншою рукою обійняв стан юнака.

- А я вважаю, що переможець тут я, - погладжував голу мокру спину, вдивляючись своїми отруйно-зеленими очима прямо у небесну глибочінь очей Філія. Як Ерос і припускав, легкий відтінок збентеження плескався в його погляді. - Погоджусь на нічию лише за поцілунок, - смуглошкірий парубок лише бавився, жартував, і ніяк не міг очікувати, що з вуст Філія злетить покірне «добре», він стане на носочки, аби дотягнутися до Еросу, а удар серця потому губи юнака м’яко накриють його власні і почнуть цілувати.

- Філіє, - відірвавшись від поцілунку, солодко протягнув зеленоокий парубок, та прилинув до його вуст знову, на цей раз перебравши ініціативу собі до рук, та цілував пристрасно, дико, глибоко. – Ось так цілуються дорослі, - Ерос був не набагато старше, але завжди не упускав шансу нагадати про це своєму другові. – Якби ми були одні, я б ще повчив тебе дечому, - прошепотів на вухо, але так, аби Людус точно почув.

- Повчив би ти, ну звісно! Філіє, не вір йому, він дилетант.

- Мовчи, Людусе, я не з тобою зараз розмовляю. Ну то як, тобі сподобалось?

- Еросе…

- Я от цілуюся набагато краще!

- Щоо?! Не бреши ото, а то відвалиться дещо!

- Не сперечайтеся, друзі, - посміхнувся Філія, знову опинившись посеред двох вогнів. – Людусе, поцілуй мене, - він знову був спокійний, його прохання прозвучало м’яко. – Лише так ми зможемо вирішити це питання без зайвих сварок, - і Людус поцілував друга радісно і піднесено, прикривши свої темно-зелені очі.

- Ну то як?

- Мій вердикт… Ви обидва цілуєтеся напрочуд добре, - виразити свою невдоволеність результатом суддівства Філія (кожен-бо сподівався на першість) хлопці не встигли, адже з берегу почувся крик Манія:

- Гей ви! Годі там облизуватись! Ходіть сюди!

Декілька хвилин потому вони троє, мокрі, також сиділи біля вогнища на своїх хітонах, біля Сторге, Прагми і Манія, і Агапе тепер вже їм вплітав квіти мирту у волосся (самому ж Агапе із цим допоміг парубок в рожевому хітоні, в знак подяки за те, що той пам’ятав усі деталі), і між ними в цей час почалася розмова по душах.

- Агапе такий хороший. Завжди робить для нас щось приємне, - посміхнувся ніжно Філія, поправляючи квітку у своєму золотому волоссі.

- Але я чесно ніколи не можу зрозуміти, як він може робити це так безкорисливо. Нащо ти це робиш, Агапе? Який мотив? – цікавився вітряний Людус, поки сіроокий парубок розплутував його мокре волосся. – Але звісно не переставай, мені подобається.

- Це тому що… я вас люблю, - сказав Агапе, трохи ніяковіючи. – Я думав, це зрозуміло і так…

- Але я також вас люблю, а проте не роблю нічого такого! – сплеснув руками Людус.

– Я думаю, що це нормально, - ніжно-карий погляд Сторге ласкаво впав на Людуса. – Кожен із нас по-різному любить, це очевидно. Агапе виказує свою любов через жертовність і подарунки, а я от через турботу. Ви для мене як сім’я, і кожного я вважаю за свого брата.

- Ого! Це занадто складно, як би я мав дізнатися, що саме ви вкладаєте в ці речі, якщо сам я люблю інакше, ніж ви?

- Ніколи не пізно поговорити про це, - запропонував раціональний Прагма. – Пропоную поділитися одне з одним тим, як саме ми любимо, зараз, аби потім в нас не виникало непорозумінь… Хоча б на цьому ґрунті. Той діалог, який щойно стався між Людус і Агапе, показав мені, що не всі ми здатні зрозуміти любов одне одного, якщо не проговорити її словами. І згадав, що сам я також нікому із вас не говорив, як саме я люблю, думаючи, що ви і так розумієте. Я люблю більше розумом, я люблю справами. І моменти, коли я холодно відчитую вас або читаю вам лекції… це не спроба показати мою безперечну над вами перевагу, це… мої намагання допомогти вам не припускатися більше помилок. Так звучить моє «люблю».

- А я… не дуже вмію аналізувати свою поведінку, але здається моя любов виявляється… - Людус нахмурив брови і чесно намагався згадати, що таке він особливе він робить, аби показати, що ці люди – важливі в його житті.

- У вмінні підняти настрій. Ти завжди вмієш підбадьорити, - посміхнувся Філія. – У тебе хороше почуття гумору.

- Так, точно! Філія має рацію. Ви маєте цінувати і любити мене лише за те, що я у вас є! Без мене померли б від нудьги! А ще мені здається, що коли я вередую і намагаюсь позмагатися із кимось із вас… це також враховується.

- Я люблю палко, і для мене є важливими тактильні відчуття. Тому, коли я торкаюсь вас, я кажу, що ціную вас. І я люблю, коли ви торкаєтесь мене також, - зізнався Ерос. Агапе у цей момент якраз перебирав його яскраво-руді пасма, милуючись ними. В Агапе цей парубок завжди викликав захоплення – такий емоційний і енергійний, живий. Йому імпонувала ця імпульсивність та гаряча кров, а зараз, коли він дізнався, що Ерос любить дотиками, він радісно зрозумів, що сам Ерос і сам не раз намагався сказати без слів Агапе, що любить його.

- А я люблю вас готовністю слухати, напевно. А ще бажанням залагоджувати конфлікти, навіть найменші. Я не хочу, аби ви сперечалися, і кожного разу, коли я намагаюсь примирити вас, навіть у дрібницях, я показую вам, що ви важливі.

- Залишився лише ти, Маніє, - Сторге знову м’яко накрив його долоню своєю, помітивши, що парубок нервується.

- О так! Мені цікаво почути, що ти скажеш, - підбадьорив Людус. Йому подобався світлий бік характеру Манія: імпульсивність, шал, живі емоції, – але він ніколи не розумів темного: одержимість іншими людьми, тривожність, нав’язливі думки. Це все було чужим для вільного від будь-кого Людуса, якому було з високої гори плювати на проблеми.

- Я… Взагалі-то, я дуже ревнивий і іноді мені складно позбавитися від нав’язливих думок, що я нікому із вас не потрібен, але… Я чесно стараюсь боротися із цим, і я намагаюсь стати кращим заради вас. І я переживаю за вас. Тож коли я тисячу разів питаю, чи справді вам нормально, чи не заважаю я вам, чи вам комфортна якась моя дія… Я просто намагаюсь сказати, що ви для мене цінні, і я ніяким чином не хочу завдавати вам дискомфорт, і мені важливо знати, що ви справді почуваєте себе добре. Я… люблю вас навіть через ревнощі і тривогу.

- Я люблю вас, як своїх братів чи дітей, - підхопив у підтримку зізнанню Сторге.

- Люблю вас дотиками.

- Люблю безкінечними лекціями та повчаннями.

- Люблю жертовно.

- Люблю бажанням звеселити та розбавити атмосферу.

- Я люблю вас бажанням примирити та поселити злагоду у ваших душах, - закінчив Філія, і всі вони взялися за руки в знак підтвердження своїх почуттів, і кожен вклав в цей жест свою, індивідуальну, не схожу на інші, любов. І малахітова хвоя ялівцю та кедрів, і яскраве вогнище, і зоряне небо, і прохолодне море тоді ніби зашепотіли: «Кожна людина любить по різному, тож, аби інші люди зрозуміли ваші почуття, дуже важливо пояснити співрозмовникові, що значить ваше “люблю”».