Один бар з рибною назвою на березі Балтійського моря

Ми зайняли їхнє місце.

Нас приглянула собі лиса. Прийшла на розвідку, її пригостили рибними смаколиками в суміші з вершковим маслом. І, схоже, рудій місце сподобалось. Тепер вона кожного вечора, майже в однаковий час, приходить, і вимагає викуп за те, що ми розташувались на її природньому ареалі та заважаємо полювати на дрібних тварин й ростити діточок.

Як тільки ворони починають низько кружляти і дуже голосно волати, ми розуміємо – прийшов час обіду для лісового мисливця. І починаємо готувати їстівну плату. Вибираємо кістки з риби, поливаємо розтопленими натуральними заправками. А великі птахи облітають вздовж, розмахуючи крилами і сповіщаючи оточуючих, чи то воронів, чи то інших птахів та звірів, про обережність.

Ставимо миску із їжею, поруч – миску з водою. Лиса, без всіляких заходів безпеки, підходить до ємності з водою, вмакує свого язика, потім ще раз. Далі – головна страва. Трохи обідає наспіх. Пізніше витягає великі шматки, набирає їх до рота як можна більше, і зникає з нашого зору, за кутом. Через деякий час повертається й забирає другу їстівну порцію, котру вже виклали для неї. Птахи-охоронці, мабуть, усвідомлюють, що лисиця забирає їжу, якою вони до недавньої пори ласували досхочу.

Але ж і для воронів рибного харчування вистачає. Вони, взагалі, нахабні та галасливі. Поставиш в перерву тарілку з супом на столі, поки сходиш за ложкою, – працює ворон над твоєю їжею, вибирає шматочки м'ясні.

А як ці крикливі птахи допомагають справлятись із залишками на тарілках, залишеними гостями бару! Або, взагалі, допомагають розібратись із тільки поданою їжею відвідувачам, котрі, посміхаючись, дивляться на таке безкоштовне шоу, наче воно включено у вартість меню.

Діточки цих птахів‐хижаків ходять по траві з відкритим ротом-дзьобом. Наче нагадують, що їм теж корм потрібен. Як дивишся на таку картину, то проминають думки, наче з птахом щось трапилось. Як же можна стільки хвилин поспіль ходити, чи стояти, задерши голову, з роззявленим дзьобом? Поплескаєш в долоні, тоді птах ображається, відходить, іноді закриває рота, іноді – ні. При цьому, весь цей перфоменс супроводжується кар-кар-карканням птахів - батьків, які, наче попереджають: "Не підходь, бо зроблю лихо". Підходити ніколи, багато роботи. Лише в моменті, береш у руки телефон, щоб залишити у пам’яті якусь незвичну світлину, або відзняти півхвилинне відео.

Але іноді і птахи- хижаки потребують людської допомоги. Чуємо на ранковій робочій зміні вже такий звичний, але не очікуваний для цього часу вороній гомін. Наче і діточки по землі не гуляють. І для приходу лиса ще зарано.

Підходимо. Розглядаємо. Пташеня, ймовірно, невдало злетіло, чи невдало приземлилося. Заплуталось крильцятами в зелено - коричневих гілках дерева. Та якось застрягло там у повітрі. Спочатку ми шукали сміливця залізти на дерево. Але швидко зрозуміли, що сам процес підняття на таку висоту – не є можливий. І, не гаючи ані хвилі, з'явилась не дуже висока драбина. Її вистачило. Треба було похитати ті самі гілки, які закрутились між собою, і в пастку яких потрапив малюк.

Гадаю, також для своїх діточок, приловчилась збирати тут їжу і сорока. Цей птах, який майже завше підстрибує, тому що йому так зручніше пересуватись, на противагу воронам, дуже обережний. Спуститься на стіл, чи на землю, пострибає, пооглядається навкруги, щоб поруч нікого не було. Не зрозуміло, від кого він більше застерігає себе, від людей, чи від інших птахів. І починає збирати залишки їжі. Потім знову озирається по боках, тоді розправляє крила і вирушає до своєї пташиної домівки.

А як сорока виблискує на сонечку! Стійке чорне забарвлення, яке має зелений відлив на спині і голові, наче переливається з темно-блакитним пір’ям на крилах. А білий колір придає контрастність і, навіть, яскравість.

Ось так і минають дні. Виявляється, постійними візитерами рибного бару бувають не тільки люди. Але й дикі тварини також.

А часом лисиця починає нахабніти, поїсть, віднесе рештки, як зазвичай. А потім повернеться і вирішить відпочити. Прямо посеред майданчика, під великим парасолем. Витягне задні лапи, підгорне під себе передні, і покладе на них мордочку свою. Ворони кричать, сповіщають небезпеку. І раптом – сорока. Вона підлітає, дзьобає лису, навіть її руду пухнасту шубу намагається ушкодити, – якійсь пух вилітає. Але лисичка лежить собі, і вухом не веде. Та сороку не чіпає навіть лапою. Що з лисою не так?