Книга 1: Гордість

Якось я не подумала про те, що робитиму, коли приїду до столиці дроу. Тепер, після уявної смерті, я порожнє місце, мене не те що до вмираючого принца дроу не підпустять, мене навіть у Замок не впустять. Проходячи повз скляну поверхню вітрини кондитерського магазину, побачила своє відображення… Ну так … Мій зовнішній вигляд бажає кращого. Тепер стало зрозуміло чому деякі обірванці дивляться на мене з жалем. Одна старенька навіть почастувала яблуком. Інші ж дроу, які виглядали презентабельніше, удостоїли мене лише зневажливим поглядом. Та й пахне від мене, напевно, не квітами після добової їзди на коні, якого, на жаль, довелося залишити біля заїжджого двору і віддати останні гроші за те, щоб за ним доглядали до завтрашнього вечора. Було прийнято рішення насамперед привести себе до ладу. Хотіла продати другу сережку, але мене навіть не пустили на поріг, обґрунтувавши це тим, що я вкрала прикрасу. Мало того, що расова дискримінація серед дроу була вищою, ніж серед інших рас, так мене ще й прийняли за бездомну злодійку. Нижче нема куди.

Придушила розчарований подих. Сіла біля лави перекупника під пильним поглядом власника, напевно, він хотів мене вже прогнати, коли з волі випадку, ніяк інакше, повз нього проїхав уже знайомий кінь з вершницею, субтильну постать якої приховував знайомий плащ. Не роздумуючи, кинулася до неї та перекрила шлях. На мене з-під плаща дивилися знайомі очі. Лірель впізнала мене.

Далі сталося те, чого я аж ніяк не могла очікувати. Змірявши мене вже звичним у цих місцях зневажливим поглядом, Лірель ударила каблучками боки коня, обігнула мене і продовжила собі їхати далі, ніби нічого й не сталося. Серце пішло в п'яти. Ніби щойно збудований міст до моєї мрії впав під моїми ногами, варто мені було тільки на нього ступити.

– Іди з дороги, – мене штовхнув ногою якийсь чоловік на коні, напевно, з охорони принцеси. І цього моя тонка душевна організація не витримала. Швидше рефлекторно схопила охоронця за ногу і смикнула на себе, вириваючи його із сідла. На шум обернулися всі присутні, зокрема Лірель.

Чоловік з гідністю підвівся, обтрусив одяг і дістав меч. Я зробила те саме, беручи позицію для бою. Дроу здивовано оглянув мій меч і перевів погляд на мене. В його очах промайнуло здивування, але він не став відступати. Публіка чекала на видовище. Ми ж дивилися один одному в очі, очікуючи хто першим зробить випад. Він побоювався мене. Я ж знала, що напад на вартового загрожує наслідками… Мене судитимуть, посадять у карцер. Карцер… Він же має бути у підвалах Замку. Допомоги від Лірель чекати безглуздо, необхідно діяти самостійно.

Змахнула мечем, цілячись у плече – удар був відбитий. Не вагаючись більше ні секунди, чергувала нехитрі удари, щоб не видати остаточно свої незвичайні для простолюдини вміння у фехтуванні. Хоча він, напевно, вже впізнав вогненний стиль бою. А меч… Нехай вважає, що вкрала…

Я грала зі стражником, вимотуючи його. Поки що ніхто навіть не отримав легкої травми. Мене не затримали лише тому, що всім було цікаво подивитися, хто ж переможе. Хоча кінець вирішений наперед – мене запроторять до в'язниці і стратять. Якщо я не встигну вибратись і дістатися до принца. В голові промайнула думка про те, що, напевно, існував шлях простіший ніж цей, але сама Алексія вказала мені шлях, тому повинна допомагати і надалі. Дуже на це надіюсь. Якось між іншим згадала, що давно не відвідувала храм богині і не підносила їй дари. Нічого, ось тільки побачусь з Даром, допоможу йому, зроблю найбільше підношення, яку колись робила.

Пропустила удар.

Бік обпік біль. Мене відразу скрутили і одягли на руки кайдани. Кров стікала на бруківку – це було останнім, що я побачила. І чи то від болю, чи то від утоми знепритомніла.

Прокинулася від затхлого запаху. Дроу явно краще дбали про комфорт ув'язнених. Не було звичного запаху нечистот та крові. Не було чутно стогонів. Навіть краще за деякі постоялі готелі, які я бачила (нехай і бачила я небагато). Вирішила озирнутися. Власне кажучи, відповідь на питання чому відсутній звичний для подібних закладів запах – ув'язнених крім мене не було. На думку спало відразу два пояснення: або дроу не схильні до правопорушень, або день страти не відкладається через лінощі ката.

Через якийсь час мені набридло оглядати порожній коридор і аскетично обставлену камеру. Пролунали гучні кроки, які відлунням відбивалися від пустуючих стін в'язниці. Ішла жінка. Це я могла сказати напевно, звук тонких каблучків, що цокають, я можу дізнатися з тисячі. То була Лірель. Пам'ятаючи про минулу зустріч, насторожено оглянула її. Вона була незвично блідою, все в тому ж плащі, що й завжди. Здавалося навіть її волосся втратило місячне світло, перетворилося на бляклу паклю.

– Ти зможеш допомогти йому? – приречено запитала дівчина, в її очах іскрився біль.

– Я… – хотілося вже зізнатися у своєму безсиллі, але раптом камінь, захований у наплічний браслет, ніби обпік руку. – Думаю, зможу.

– Завтра на світанку тебе хочуть стратити, – попереди принцеса. – До того часу тебе треба звільнити.

– Ти не маєш ключів? – здивувалася я. – Ти ж принцеса!

– Хочеш сказати, що у тебе були ключі? – розлютилася вже вона.

– Ні, але я завжди могла відібрати їх у вартових!

–А я не можу! – роздратовано відповіла Лірель!

– Добре, – здалася я, знімаючи наручний браслет. Звідти випав мішечок з камінчиком. – Не знаю, чи зможеш ти ним скористатися… Але цей камінь має оживити мертвого.

– Мертвого? Але Дар живий! – я вперше бачила принцесу такою роздратованою, без звичного для неї єхидства та саркастичності. – Мав би? А якщо він не поверне Дара до життя ?!

– Заспокойся, – я спробувала надати голосу максимальної впевненості. – Цей камінь – подарунок богині, він повинен йому допомогти.

– Але для цього Дару доведеться померти? Ти розумієш, що ти верзеш?

– Так. – я простягла їй мішечок з каменем крізь грати.

– Нізащо, – вона вдарила по простягнутій руці – камінь вислизнув із моєї руки і закотився в протилежний бік коридору.

– Лірель…

– Не називай мене так, ти взагалі краще би тут не з’являлася, – дроу різко розвернулася і, цокаючи підборами, витончено пішла.

Я завмерла, не розуміючи, що сталося з Лірель. Я розраховувала на її допомогу. Зараз божевільна ідея дістатися до принца через карцер мені видалася просто неймовірно дурною. В мене відібрали меч. Раптом згадала про завдане в бою поранення. Підняла край порізаного жакета, вимазаного кров'ю, і побачила гладку шкіру – регенерація працює як і раніше. Ризикувати і перевіряти магію вогню не стала. На думку знову спала шалена думка. Я читала, що більшість замків у подібних «готелях примусового перебування» закріплені магією. Без неї замок можна відкрити звичайною відмичкою. Дуже сподіваюся, що до мене подібних ув'язнених тут не було і дроу не переглянули своїх легковажних поглядів на захист. Як зробити відмичку з підручних засобів (шматок дроту, який змотував зламану ніжку ліжка) і як з нею працювати знала віддалено, лише з оповідань брата та інформації з книг. Звичайно, раніше не було потреби для практики, адже для мене всі двері були відчинені.

Я чесно намагалася прислухатися до цокання всередині замка, але, ламаючи відмичку за відмичкою, втрачала надію з кожною невдалою спробою. Сонце невблаганно хилилося до горизонту. Стемніло. Все частіше відвідували думки про те, як мене стратять. Сподіваюся милосердно повішають на міській площі. Або ж Лірель все ж таки спроможеться втрутитися? Усередині закипала злість. З чого раптом вона дозволяє собі таке ставлення до мене?

Сама не помітила, коли пролунало глухе «клац». Замок упав на кам'яну поверхню підлоги. Тепер я не просто обірванка, злочинниця та злодійка, я ще й зломщиця. Чудово. Мені це навіть починає подобається. Можливо, якщо не зможу повернути собі корону, засную банду, слава про яку буде поширюватися швидше за вітер і кожен боятиметься нас. Непогана альтернатива.

Трохи забарилася, розшукуючи камінь – подарунок богині Алексії та бога сонця Дажа, який відкинула дроу. Мені навіть зіграла на руку моя затримка зі звільненням, ніч накрила пологом темряви коридори. Я ж із якимось незвичним азартом вжилася в роль злочинниці.

План побудови замку я не знала, але згадала вид із вікна Дару – він виходив на Південь і знаходився на третьому поверсі. Справа залишалася за меншим, до того ж я ніби відчувала тяжіння. Мені вдавалося уникати вартових, але скоріше завдяки тому, що вони оглядали територію ліниво, мабуть, давно не було подібних випадків.

Тому, зовсім розслабившись, завернула в один із коридорів, натрапивши на високого чоловіка у плащі.

«Мода тут така чи мені просто трапляються екземпляри, які віддають перевагу плащам?» – якось навіть байдуже подумала я, оглядаючи міцну явно чоловічу постать, приховану під плащем.

– Перепрошую? – спробувала обігнути його я, ніби нічого надзвичайного зараз не відбувається, але чоловік перегородив мені шлях.

– Прощаю. – коротко відповів він, з-під капюшона показалася нахабна усмішка, оголюючи ікла. Це вже цікаво. Шкіра, не прихована під одягом, була звичного кольору, трохи смаглява, але не чорна – навіть далеко не дроу.

Світлим ельфам тут робити нічого, з дроу у них негласна війна з початку їх рас. Це може бути тільки… О, демони, ні… Тільки не…

– Демон. – швидше констатувала, ніж запитала.

Посмішка на вустах чоловіка застигла, почулося утробне гарчання. Рука звично потяглася до меча, але натрапила на порожнечу. Несподівано відчула себе повністю оголеною та беззахисною.

– Я поспішаю. – знову зробила спробу пройти і дивно, але чоловік поступився.

Я ще довго відчувала його погляд спиною. Доти, доки не звернула до чергового коридору. Мені це не подобається.