Книга 1: Гордість

Короткий опис свого життя? Гаразд.

Мене звуть Ейнар тер Вентру. Точніше, це моє головне ім'я, тому що повне я не зможу вимовити впродовж року без перерви на необхідні для життя речі. Моя сім'я правила країною Рентран близько двох тисячоліть. Це не дуже багато, враховуючи тривалість життя таких, як я. Моя мама померла під час пологів, а батько взяв нову дружину, щоб королівство не залишилася без прекрасної королеви. Ви, напевно, вже очікуєте почути історію нещасної принцеси, яку ображає увесь Світ. Ви можете подумати, що я розповім про свою любов і доброту до оточуючих. Словом, ви чекаєте історію заїжджену як подихаючий кінь про те, як Добро перемагає Зло за допомогою феї-хрещеної або чарівного їжака... Але що якщо не ділити світ на чорне і біле? Що робити, якщо нічого подібного не існує? Ви можете кивнути мені у відповідь, погоджуючись зі мною, але темряву будете величати злом, а світло – добром...

О, до чого це? Ах, так. Я – та, кого ви назвали би втіленням зла, тому що такий образ був необхідний батькові. Він хоче, щоб люди бачили чітку різницю між добром і злом. Тому через два роки після другого шлюбу батька у королеви народився син. Андрен... Що я можу вам розповісти про нього... Ну, Андрен — це Андрен... Йому зараз шістнадцять, і він схожий на янгола з людської релігійної книги. Батьком було вирішено виростити з нього хорошого хлопчика, який, можливо, зійде на престол. Як ви вже зрозуміли, я – злий персонаж, який повинен намагатися взяти владу в свої руки, не гребуючи брудною грою, але проблема в тому, що мені все одно.

Зараз королівська сім'я велично вітала своїх підданих з балкону замку, відновленого після набігів тролів. Тільки я похмуро дивилась на залишки населення. Тролі становили велику загрозу для нашого королівства, але батько чомусь не поспішав оголошувати їм війну. І очевидно причиною була наша слабка обороноздатність і небажання людей вступати до лав лицарів, що кілька років тому стало необов’язковим для драконів з чистої лінії.

Моє обличчя ставало все більш похмурим поки сонце нагрівало мою чорну сукню. Король творчо підійшов до створення наших образів... Праворуч від мене стояла біла постать – брат. Всі дами в захваті від нього (не знаю, чи вплинули на це його блакитні очі і світле волосся, чи титул спадкоємця корони) хоча він був ще зовсім молодим для всіх цих придворних інтриг, які особисто я ненавиділа.

Я не могла дочекатися закінчення промови. Більш того, причина була знайдена – витримали наліт озброєних недотварин, які славляться своєю силою і люттю. Я б не сказала, що ми його взагалі витримали. Охорона сховалася в казармах разом з іншими «захисниками».

Я хотіла би скоріше вибратися звідси ...

— Ми– гордий народ! — резюмував король. ― Я пишаюся нею!

І тут мене чекав сюрприз.

— Я хотів би надати слово драконці, яка сміливо встала проти зграї лютих воїнів, –  посміхнулась, уявляючи цю божевільну. — Принцесо, гордість моя, скажи кілька слів!

Якби ж він сказав, що саме я мала мовити, тому що після слів «скажи якусь промову» я завжди впадаю в ступор ...

— Вітаю всіх вас, — почала стандартно, розтягуючи ці слова, щоб встигнути подумати. – Це було неймовірно важко, – запевняла народ, розмахуючи в повітрі своїм срібним клинком. – але я перемогла, маючи силу свого народу, відчуваючи вашу підтримку!

Люди аплодували, вигукуючи побажання Чорній принцесі. Я задоволено посміхнулася. Тим не менш, мене навчили добре брехати ще в дитинстві. Я вивчила мову тіла разом з мовою ельфів і сусідніх драконів. Незважаючи на поширену думку, що всі дракони говорять однією мовою, це було неправдою. Просто якийсь дурень пустив цей слух, а тепер всі так думали.

Батько і королева першими покинули аудієнцію. Слідом за ними, вклонившись народу, пішли і ми з братом. Все це супроводжувалося абсолютною тишею. Люди кланялися до землі, виявляючи належну повагу королівській сім'ї.

— Тату, — сказала я королю, наздоганяючи його в коридорі, — їх залишилося занадто мало. Необхідно виділити кошти на озброєння і навчання нових воїнів.

Король зупинився. Він завжди прислухався до моїх порад, але не цього разу.

— Нам потрібні найманці, а не зброя.

— А як ти будеш залучати нових людей в прокляте королівство? — скептично запитала я. – Нас всіх обходять за чотири кілометри, щоб їх не торкнуло прокляття.

— А як щодо тролів?

— Вони божевільні!

— Але вони сильні і нас не бояться.

— Тому що для них золото дорожче життя! — роздратовано вигукнула я, але потім зрозуміла, що він задумав. — Ти ж не збираєшся наймати цих розбійників в лицарі?

— Саме так, гордість моя, — посміхнувся король і відійшов, залишивши мене стояти в заціпенінні.

— Не називай мене так, — прошипіла я батькові в спину, але він вже не чув.

Недалеко від мене почулися легкі кроки.

— Ви чимось засмучені? — стурбовано запитав Андрен, прикриваючи моє плече долонею.

— Твій батько хоче втнути щось дурне,  –  відповіла я, ледве заспокоївшись.

— Переконай його, — легковажно порадив брат. Я фиркнула, висловлюючи весь скептицизм.

— Краще я навчу старих воїнів, а ти мені в цьому допоможеш, — рішуче сказала, змахуючи руку брата з плеча. – Ми зустрінемося в казармах через двадцять хвилин. Одягнись зручно.

Кинувши останній погляд на брата, який говорив про серйозність мого наказу, я направилась до своєї кімнати.

Хоча... спочатку потрібно відвідати одне місце.

Через дві хвилини я вже спускалася до тюремної палати. Запах вологості і цвілі змушували мене дихати через раз. У мене був свій план відновлення військ.

— Що Ви тут робите, принцесо? — запитав охоронець біля входу.

Звісно, він повідомить про це батькові.

— Мені потрібно відвідати старого друга, а можливо і друзів, — суворо відповіла я.

— Король заборонив Вам спускатися в тюремну частину замку.

— Я так втомилась від тебе, — пробурмотіла, вдаряючи головою охоронця об міцну кам'яну стіну. Пролунало мелодійне «дзинь», що свідчить про хорошу якість металу. Охоронець почав потихеньку сповзати до підлоги. – Більше не маєш заперечень?

Мені ніхто не відповів, а отже висновок напрошується сам собою – жодного. Шлях вільний, можна йти.

Прогулюючись між тюремними камерами, я відчувала металевий запах крові та сечі. Незважаючи на всі мої старання ніяк не могла утримати обличчя байдужим і холодним, зморщивши ніс від огиди. По обидва боки від мене, за металевими прутами завбільшки з мою руку, в'язні стогнали і плакали. На них була накладена смертна кара. Всі присутні тут – вбивці і порушники закону. А ще у нас був один чаклун. Точніше, некромант.

— Привіт, Данте, — весело привіталася з некромантом. – Сумував?

– Пекло швидше замерзне, — прошипів чоловік у відповідь.

– Виходь на світло, нам потрібно поговорити,— нетерпляче наказала йому.

– Пекло швидше замерзне, – повторився Дан.

Розчаровано видихнувши, я відкрила клітку некроманта. Я знала, що він не зможе завдати мені болю. Його магія не працює в нашому королівстві. Не дивно, що воно прокляте.

– Ти вийдеш?

У темряві клітки почувся шелест і за мить я могла бачити чаклуна особисто. Це був високий чоловік років тридцяти (хоча хто їх знає тих чаклунів, можливо йому вже перевалило за сотню). Його обличчя, як і одяг, було вимазане кров'ю і землею. На тлі цієї чорноти, немов два діаманта, можна було розгдедіти світло-блакитні очі. Його коротке волосся було незрозумілого кольору через бруд, але я знала, що воно темно-каштанове, хоча чаклуни його роду мали чорне волосся. Одяг чоловіка був порваний і майже нічого не приховував, тому я була змушена дивитися на його холодні, як лід, очі.

— Що Вам потрібно? — запитав чоловік люб'язніше, навіть не збентежений тим, що дірок в його одязі більше ніж ниток.

— Я хочу, щоб ти допоміг мені навчити воїнів різним речам . Якщо в брудній бійці є хтось кращий ніж ти, скажи мені, — сказала я з усією своєю величністю.

— А раптом я відмовлюся? — запитав Данте з лукавою посмішкою.

— Ти помреш,—коротко відповіла я.

— А раптом я згоден?

— Я відпущу тебе на всі чотири, — після хвилинних роздумів я прийняла це рішення без короля.

— Коли ми почнемо тренуватися, принцесо? — запитав чоловік зі злісною посмішкою на губах.

—Сьогодні. Ти приймеш ванну в моїх покоях, а я дам наказ принести одяг.

— Йдемо разом? – у його голосі була виразна нотка сарказму.

Проігнорувавши цей виклик, я повернулась на сто вісімдесят градусів і якомога швидше спробувала покинути підвал. Здавалося, що я ніколи не змию цей огидний запах, який лоскотав ніс і змушував вдихати через раз. Данте йшов за мною, як чорна тінь – ні на крок позаду. Я не знала, як поводитися в такій ситуації, тому що вперше звільнила ув'язненого без дозволу батька. Чи потрібно про щось говорити? Чи варто запитати його як у нього справи? Ні, дурня якась.

Я хрюкнула від таких думок, мріючи про одне – позбутися цього настирливого запаху крові і нечистот.

У такій тиші ми пройшли кілька поверхів, і через триста двадцять один крок я відчула, що дихання зовсім збилося, а серце калатало як божевільне. Праворуч від мене йшов спокійний некромант. Його дихання було рівним і глибоким.

— Хіба принцеса не звикла до важкої роботи? – він знущався наді мною.

Я холодно ігнорувала його слова і робила вигляд, що вони мене не ображають. Взагалі—то, у мене чудова фізична форма, але щільно затягнутий корсет заважав спокійно дихати навіть стоячи. Я вже мовчу про те, щоб піднятися крутими сходами...

Так ми дісталися до моєї кімнати. Тільки стоячи перед дверима спальні я задумалась про правильність свого рішення. Некромант зловив мене на ваганні:

— Ви передумали?

— Ні ,—відповіла я після десяти секунд роздумів і відчинила двері. Некромант як дикун увійшов першим.

— Готичний? — Данте анітрохи не здивувався, коли побачив дизайн моєї кімнати. Це скоріше розсмішило його.

Немов вперше, я оглянула свою кімнату зі стінами темного кольору і меблями із занадто гострими кутами. Ліжко взагалі нагадувало пащу якогось чудовиська. Як в таких умовах батько планував виростити адекватну принцесу?

— Добре, що принаймні вона не рожева, — знайшов некромант хорошу сторону цього дизайнерського ходу, — я ненавиджу рожевий. Якби твоя кімната була в дівочих кольорах, я б тебе вбив з принципу.

Данте розсміявся ніби розповів веселий жарт.

— Якби моя кімната була рожевою, я б повісилась на цьому шпилі, — я вказала на загострений "зуб" ліжка, а потім кивнула на другі двері, які вели до ванної кімнати. — Покоївка повинна була наповнити ванну водою. Йди вже.

Не звертаючи уваги на мій командний тон, він попрямував до бордових дверей, які вели до ванної кімнати.

Я вирішила, що час купання ще не настав, тому просто стала підбирати одяг, в якому мені було б зручніше тренуватись з мечем. Взагалі-то холодна зброя мені не дуже подобалася. Я була зачарована магією. Шкода, що ніхто не може нею користатися. За розповідями старожилів, вона існувала тут і раніше, до смерті матері. З тих пір наша раса не могла перейти в інше втілення. Раніше, горді дракони – тепер, стали бідними відлюдниками, які не дуже часто підписували торгові угоди, а наш народ вісімнадцять років не перетинав кордон. І найприкріше те, що ми відчуваємо потік магії, але не можемо ним скористатися. Це відчуття можна порівняти з відчуттям спраги посеред пустелі. Коли знаходиш оазис, але не можеш зачерпнути воду, тому що у тебе немає рук. Правда були винятки. На все королівство було всього три людини, які вміли користуватися тими частинками магії, які витали в повітрі з давніх часів, але її було дуже і дуже мало, ледве вистачило, щоб підпалити нічну свічку. З цих трьох людей двоє були старими чаклунами, які працювали з тінями джерел ще до народження мого батька. Вони жили ізольовано, тому що їх боялися. Але мало хто знав про третього власника (а точніше власницю) таких навичок. Таємницею володів тільки мій батько, старі чаклуни і сама «відьма». Після настання статевого дозрівання контролювати магію стало дуже складно. Незважаючи на невелику кількість потоків, я могла сконцентрувати їх в маленькій точці, як лінза, і підпалити щось. Найстрашніше було спати. Мені часто снилися жахи, де мене спалювали живцем. І, коли мені вдавалося прокинутися, мене дійсно оточував вогонь. Перш ніж травники почали давати мені сонні трави, мене вночі охороняли вартові. Коли вони помічали, що я починаю занадто активно рухатись уві сні, вони будили мене. Тепер, коли не бачу снів, я більше не можу використовувати магію. Іноді це траплялося, коли я відчувала надмірні емоції. Їх теж потрібно було навчитись опановувати. Зараз я навіть не можу запалити свічку. До цього все ставалося випадково, з мого боку не потрібно було ні пасів, ні слів. За останні три роки не було зафіксовано випадків «самозаймання».

Замість різноманітних нарядів, які я перебрала в круглій гримерці, перед очима постали старі спогади. Єдині почуття, які у мене виникали, коли я бачила картини минулих днів, були розчарування і смуток через втрачену моїм народом здатність перетворюватися на драконів.

Рука, з нігтями, пофарбованими в буру фарбу, зупинилась на чорній сукні до підлоги. Я вийняла її, щоб краще роздивитися. Темний одяг прикрашала невелика кількість золотих ланцюжків, які звисали з плечей, стягуючись ззаду і імітуючи корсет. Мені ніколи не подобалась ця сукня. Нею можна пожертвувати.

Вимірявши потрібну довжину на око, я відрізала спідницю, залишивши тільки задню частину. Подумавши ще трішки, зрізала і її, але залишила більшу довжину ніж спереду. Такий от я кравець. Роботою залишилася повністю задоволена, тому поспішила одягнути плаття.

Зручність мого одягу полягала тільки в одному: шнурівка корсета була спереду, тому допомога слуг не була потрібна. Цей вид корсетів був придуманий спеціально для мене, тому що жінки боялися мене до такої міри, що тремтіли в руках і не могли розшнурувати мій корсет, а чоловіки ... Мій батько ніколи не пускав чоловіків до моїх покоїв. Більш того, він не дозволив би їм мене роздягнути. Вседозволеність обмежувалася тільки цим. І мене це влаштовувало.

Одягнувши раніше обраний одяг, в першу чергу оцінила довжину спідниці. Передня частина виявилася трохи короткою — чорна тканина закривала ноги трохи вище коліна. Але ззаду доходила до середини ікри. Вирішивши, що це не так жахливо, як могло би бути, одягнула високі ельфійські чоботи без підйому. Я стомлено видихнула. Тут теж шнурівка. Так як чоботи закривали коліна, шнурувати довелося довго. А їх аж два!

З деяким небажанням я підійшла до дзеркала в готичній червоно-чорній рамі. Мені не подобалося виходити на зустрічі і бали через мою самокритику. І критикувати було що.

Колись чудова зачіска перетворилася в пташине гніздо. Я знову втомлено фиркнула, зрозумівши, що доведеться самій розчісувати волосся. Губи обурено надулися, нагадуючи, що темно-червону помаду доведеться або оновити, або стерти зовсім. Я обрала другий варіант. Разом зі зникненням червоної фарби з губ прийшло полегшення. Я ніколи не любила фарбувати вуста, тому що це підкреслювало їх неповноцінність. Верхня губа була якась вузька в порівнянні з нижньою, тому складалось відчуття, ніби у мене увесь час капризний вираз обличчя. Мої очі були густо обведені сурмою, яка на сонці потекла, перетворивши мене в єнота. Дивовижна Чорна принцеса!

Чомусь всередині, навіть у мене, почала зникати межа між нею і мною, тому, ніби стираючи сумніви зі своєї голови, я почала стирати всю косметику з обличчя, поки не побачила справжню себе. Зникла і лицемірна натягнута маска-посмішка. Зелені очі з вертикальними смужками зіниць, характерні всім представникам мого виду, стежили за пальцями, які намагалися привести в порядок моє волосся.

Я затремтіла від страху, коли чужі руки потягнули за пасмо. Позаду мене стояв напівголий Данте, знімаючи шпильки з мого волосся. Він посміхнувся моєму відображенню, радий, що зміг застати мене зненацька. Я сердито насупилась, але не відкинула мовчазну пропозицію допомоги. Насправді некромант мені не чужий. І, якщо у когось тут і є підстави для злості, так це у нього. Саме через мене він просидів у ізоляторі трохи менше року. Я його зрадила.

Я гнала спогади якнайдалі, намагаючись тримати на обличчі маску холодної байдужості. Крижані очі Данте спостерігали за мною без упину.

— Ми можемо забути минуле, — впевнено припустив він.

— Це було б чудово,—чесно зізналась я.

Дійсно, було б чудово забути все, що сталося.

— Але я не можу забути, — я відвела погляд від Данте, намагаючись з'ясувати, скільки він побачив, бо не стежила, чи була я одна в кімнаті, коли переодягалася.

— Я теж, — некромант провів кінчиками пальців по моєму плечу, погладжуючи тату дракона, що було своєрідним нагадуванням про кров, яка тече по моїх жилах.

Цим рухом він викликав нову хвилю тремтіння, але на цей раз зовсім не від страху. Мені знову хотілося спробувати його губи на смак. Ніби читаючи мої думки, чоловік повернув мене обличчям до себе. Тепер його руки вивчали мене ніби вперше. Коли його пальці простежували контур моїх губ, я тримала свій погляд на його очах, кольору гірського льоду. Як часто я бачила їх уві сні. Не чекаючи першого кроку від Данте, я потягнулася до нього.

Чоловік, немов злякавшись, відскочив від мене. Він схвильовано подивився на мене, напевно, згадавши наше прощання. Вийшло не дуже добре.

«Я більше ніколи не попадуся на твої слова і вчинки», — сказав він на прощання минулого разу, навіть не здогадуючись, що насправді я сама постраждала від тих подій. Мені було так само боляче розлучатися з некромантом. Але це був наказ мого батька. Саме він змусив мене шпигувати за чакнулом будь-якими способами. Як виявилося, найприємнішим методом виявився той, який в підсумку завдав багато болю нам обом.

— Ти ненавидиш мене? — знаючи відповідь на своє запитання, я все одно його промовила.

Некромант не відповів, продовжуючи гладити мене по плечах. Він подивився мені в очі.

— Чи можу я ненавидіти ту, яка показала мені, що таке любов? — виглядало так, ніби некромант розмовляв сам із собою. — Чи можу я ненавидіти ту, яка показала мені, що таке біль від зради?

Я чекала відповіді, боячись видихнути, щоб не злякнути цей тендітний момент задоволення і болю.

Раптом в кімнату увійшла молода дівчина років чотирнадцяти. В руках вона тримала згорток нового одягу. Крізь сіру шапочку слуги вирвалося пасмо світлого кучерявого волосся. Я знала її.

— Вибачте, що потурбувала Вас, — поспішно сказала Лілі, відступаючи до виходу.

— Ти щось принесла, — спокійно нагадала я, намагаючись не проявляти злості від того, що дівчина зіпсував такий чудовий момент.

— Король подарував Вам сукню, — почала заїкатися дівчина. — Король сказав одягнути її завтра на прийом.

— Батько приймає гостей? — ця новина мене насторожила, тому що зазвичай ми спілкувалися з іншими народами тільки через голубину пошту. — Це звичайні люди?

— Не знаю, Чорна принцесо.

—Гаразд. Можеш йти, — скомандувала я, збоку почувся легкий кашель. — Ах, стій. Принеси одяг, який я просила залишити в пральні. Сподіваюся, він чистий.

Мій голос був максимально ввічливим, але чомусь мої співрозмовники боялися такого звернення. Як тільки я стаю ввічливою і посміхаюся, вони втрачають свідомість. Але Лілі молодець, вона тримається.

— Ти просила залишити мій одяг? — глузливо запитав Данте, коли за служницею зачинилися двері.

—Так.

Я не знала, що ще відповісти, тому мовчала, сподіваючись почути з вуст чоловіка відповідь на поставлене раніше запитання. Мені просто потрібно було це почути. Відповідь потрібна для того, щоб перестати сподіватися, що коли-небудь ми зможемо бути разом.

— Гарна сукня, — похвалив він.

Я була настільки схвильована, що не знала, знущається він чи ні.

— Гарний рушник, — відповіла я компліментом.

— Ти ж не бачиш, що під ним, — спокусливо посміхнувся чаклун, демонстративно піднімаючи брови вгору-вниз.

— Ти теж не бачиш, що під сукнею, — роздратована його іграми, дала волю своєму поганому характеру.

—Чому? Коли я залишив двері відкритими, щоб ти могла добре розглянути мене, я зміг зробити це сам. У тебе гарні ноги, не приховуй їх.

Моє обличчя почало горіти від сорому і злості, я не знайшла кращого виходу ніж зірвати рушник з чоловіка в надії, що не буду єдиною, хто червоніє від сорому.

Мимоволі я опустила очі на голу ділянку і ще більше почервоніла, а некромант лиш посміхнувся!

— Ой, ти... І щоб тебе більше не було в моїй кімнаті!

— Не лайся, —  фиркнув Данте, зробивши мене більше схожою на буряк, і нахилився за рушником.

Мені хотілося відповісти йому якимось хамством, все ж відправити його геть. Але я цього не зробила, бо знала, що він піде. Він піде назавжди і ніякі клітки його не зупинять. Цього разу точно ні.

І думка про те, що я кудись запізнююсь, проникла мені в голову. Демони! Андрен чекає на мене більше десяти хвилин у казармі.

У ту саму мить почувся легкий стукіт у двері. Я підійшла до виходу, сподіваючись, що це не мій батько чи хтось із його прямих підлеглих. Йому відразу повідомлять про напівоголеного чоловіка в моїй кімнаті.

— Швидко у ванну! — зашипіла я некроманту, який, здається, не збирався рухатися, тільки так негарно посміхнувся.

Пролунав ще один стукіт у двері, цього разу з більшим тиском.

— Вибач, Ейнар, ти запізнилась, — пролунав тривожний голос брата за дверима. — З тобою все гаразд? Можливо варто скасувати тренування?

— Нічого страшного, все добре — посміхнулася я, відчинивши двері настільки, щоб він не побачив некроманта в моїй кімнаті. Нехай це буде для нього сюрпризом. — Я просто затрималася — дівочі справи. У мене було багато шпильок, заплутаних у волоссі і я не могла їх вийняти.

— Потрібна допомога? — запитав брат, висловлюючи люб'язність.

—Ні! — я відповіла занадто різко, і щоб пом'якшити відповідь, вирішила пояснити. — Лілі скоро прийде і допоможе мені, вона зробить це швидше.

— ­Ну, гаразд. Тоді ми будемо чекати тебе в амфітеатрі.

Брат уже розвернувся, щоб піти.

— Чому саме там? Я збиралася проводити тренування на полігоні.

— Я б там теж проводив навчання, але, здається, там зайнято.

—Тобто? — не розуміла ким він зайнятий.

— Боже мій, я сказав тобі, що не знаю! Зайнятий і все.

— Гаразд,— здивована різким тоном брата, я відповіла трохи повільно. — Я прибуду приблизно через десять хвилин.

Я не бачила необхідності вибачатися за затримку.

Андрен мило посміхнувся, кивнувши.

— Колись ти навчишся манерам,—сказав він і втік від моєї руки.

А в цей час я була змушена повернутися в кімнату, де мене чекав Данте, задоволено посміхаючись.

— Що? — отруйно зішкірилась, щоб він зрозумів, що зараз не час турбувати мене питаннями.

— Хтось говорив тобі, що ти дуже красива, коли злишся? — він все-таки задав питання, але не в такому романтичному тоні, як хотілося б ... Ні... Це було щось на зразок їдкого зауваження.

Акту вбивства запобіг стуку в двері. Я знову відкрила їх, різко смикнувши до себе. Лілі зблідла від страху, коли побачила моє обличчя. Намагаючимь взяти себе в руки, я глибоко вдихнула. Вдих і видих. Вдих і видих.

Демони. Це не допомагає.

Раз, два, три, чотири...

З кімнати долинув ледь стримуваний сміх ще живого некроманта.

Біжи, мертвий Данте, біжи!

Вирвавши одяг чоловіка з рук переляканої служниці, я грюкнула дверима, кинула згорток в обличчя некроманту і замахнулася для удару. Данте відволікся на кинутий одяг, тому не відразу помітив мій кулак, який з тривожною швидкістю наближався до його горла. В останній момент він просто зупинив мою руку в декількох сантиметрах від однієї з больових точок.

— Ніколи, ти мене не чуєш, ніколи, — прошипів некромант, — не намагайся завдати удару без впевненості в перемозі. Ти загинеш разом зі своєю гордістю.

Я завила від болю в руці, помітивши, як міцно Данте стиснув мій кулак. І схоже тільки після цього чоловік зрозумів, що занадто сильно схопив мене за руку, і відпустив мене. Я намагалася струсити біль, але це не спрацювало. Він торкнулася руки так обережно, як міг, перевіряючи цілісність кісток, я знову застогнала – вказівний палець був дивно скручений. Я далеко не чарівник-цілитель, але зрозуміла, що це ненормально.

— Дай подивитися, — жалісливим тоном сказав некромант.

— Я сама можу вправити, — відвернулась і легенько смикнула палець, поставивши його на місце.

На тренуваннях не раз доводилося вправляти кістки — не тільки собі — і іноді накладати шину або джгут. Цьому нас вчили перед першими тренуваннями з фехтування. Як сказав учитель: «Перш ніж нашкодити, навчіться лікувати».

— Одягайся, — повернулась я до Данте в хорошому настрої.

Я поспішила вийти з кімнати, тому що чоловік, незважаючи на мою присутність, почав одягатися, але щоб одягнутися, потрібно роздягнутися, а мій мозок не готовий цього витримати