звичаєвість...

вже давно байдуже дуже

той долонний оплеск лине.

і хтось харкає в калюжу,

на уламок неба синій.

та й натужно розсміється,

як стрільне в калюжу, кине

тютюнового бичка.

і пошарить біля серці,

у кармані піджачка.

скаже щось і скулить плечі,

увійде у тихий вечір.

у барило, що без дна -

там потужно тихі кроки

відзеркалює луна.

а в кінці того тунелю

казна-що!... - в далі імлистій

хтось розгойдує орелю

(чистий, може, чи не чистий?...),

зорі там чомусь згорають -

дим накреслить завиток,

закарлючки ті зривають

і накидають хусток,

щоб не дуло в шпари світу.

фаєрами сяє вся

там зупинка біля скиту,

зяє де така діра! -

що й нема чим затулити...

...от, такі ось, бач, діла....