Дозволю собі кохати. Знову...

Прокинулась я втомлена, голова гуділа, а нічний гість мирно сопів та похропував на дивані. Оклигає лише через кілька годин, добряче перебрав минулої ночі. З голови не йшли його слова про Аліну, та про смерть, але я так і не зрозуміла чи то її, чи когось іншого. І хто така ця Аліна?

Вмилася, заплела довге чорне волосся в косу, за та затягнула в вузол, заварила кави. Кава це мій ранковий ритуал, поки пила будувала плани на день, або як ось зараз працювала з паперами, та сортувала, що залишити вдома, а що взяти з собою на роботу. З вітальні почувся глухий, але сильний шум, вибігла, це, я як і думала, з дивану впав Адам. Він продовжував лежати на підлозі, але очі були відкритими, отже не спав.

— Йди вмийся, та приведи себе до ладу, подивись на себе, вигляд маєш мов безхатченко, а пахнеш ще гірше, мов помийна яма.

— Стулися, про що ти говориш, я жити не хочу, мені без неї нічого не треба.

Я зрозуміла, що справа серйозна, і в середині навіть щось защемило, бо когось люблять і після смерті, а когось викинули з життя, як ось мене.

Спочатку хотіла залишити його наодинці, але все-таки взяла за баки та силоміць потягнула у ванну, змусила вмитися холодною водою. Не гоже залишати людину з бідою віч-на-віч. Він опирався та брикався, щось бурмотів під носа, але я можу бути переконливою.

Вигляд у чоловіка не став кращим, але він принаймні повністю прийшов до тями.

— Кави хочеш? На автоматі запитала я, коли ми сиділи в вітальні. Я дивилася на зігнутого пополам Адама, що здавалося геть втратив гідність, в його очах не було вогню життя, ще з дня нашої першої зустрічі, і тепер до мене частково почало доходити чому.

— Налий мені чогось міцнішого, а краще відразу просто застрель чи викинь з вікна. Його голос звучав надривно та дуже тихо, здавалося він ось — ось заплаче.

Я проігнорувала це прохання і поклала перед ним горнятко кави, склянку свіжого апельсинового соку та дві канапки з сиром притрушені зверху сиром, горіхами та зеленю. Він скривився та в кілька ковтків випив сік, і повільно взявся за канапку.

— Може маєш щось від голови? - Так звісно, зажди хвилинку зараз подивлюся в сумці, або в тій чортовій аптечці точно щось має бути. Зрештою я дала йому відразу дві пігулки спазмалгону. Лише вони рятували мене під час критичних днів, або мігрені. Він проковтнув не запиваючи та не запитуючи, що це.

Ми довго сиділи мовчки.

А потім я запитала,

— Хто така Аліна? Адам продовжував мовчати. - Ну ж бо поділися, тобі стане легше, обов'язково стане…- Та в голові промайнуло, що з власного досвіду знаю, що не стане.

Ще кілька хвилин в кімнаті було тихо, а потім він почав говорити так само надривно та приглушено як і до цього. В голові чітко відчувалася туга та сум, і я розуміла його, просто мовчки слухала, бо це все, що я зараз могла зробити для нього у відповідь на його багаторазову допомогу та підтримку.

— Знаєш, ми мали б одружитися, але це клятий рак забрав її у мене. Вже два роки минуло, а вона не відпускає, сниться мені, і я бачу її мов вона жива, ніби поруч, і відчуваю її персиковий запах, а обійняти не можу. Ніколи більше не зможу...

Його таки прорвало, і він почав стенати плечима, стримуючи плач.

— Не стримуйся, відпусти увесь біль, чоловіки теж плачуть.

Він як дитина поклав голову мені на коліна, і ми просто мовчки сиділи так певний час, поки не завібрував телефон.

— Що ж справи не чекають, я візьму твоє авто, бо тобі за кермо не можна, а ти залишайся тут скільки треба, потім виклич таксі, і я чекатиму на тебе в офісі. І заради всього святого переодягнися, і прийми душ!