Мій Ангел

"Він любив кульки. І отримував від цього бісове естетичне задоволення. На полицях цих декоративних дрібничок, маятників зі сталевими сферами на нитках, було хоч греблю гати. В будь-який інший час Мілан охоче би сфотографував диковинну колекцію у відблисках свічок. Зараз же він панічно стискав щелепи, повиснувши на руках…

Зап'ястя нили під  вагою втомленого тіла. Плечі, здавалося, вже давно вивернулися із суглобів. А виродок, винний у всьому цьому, запускав кульки, одна за одною, переходячи від полиці до полиці, від маятника до маятника, поки вся ця сталева дичина не починала рябіти в очах і одноголосно стукати з усіх боків. І лише тоді плавною, дратуючою ходою цей виродок підпливав упритул. Так близько, що його чистий м'ятний подих відчувався на шкірі.

— Волатимеш для мене? — оманливо ласкаво питав він, натхненно, майже не відчутно проводячи пальцями сухими устами Мілана. — Не варто стримуватись.

Погляд блискучий та пильний, і рухи до нудоти спокійні, розслаблені. Мілан впізнавав  ці рухи і цю плавність. Навіть передбачав, що за ними ховається. Тремтів від однієї думки і намагався мовчати, не зійти на перелякане скиглення. Не дати йому того, що він так хотів почути. Його мучитель тим часом, відвернувшись до столу, задумливо перебирав свої іграшки. Перевіряв на гостроту тонкі леза… І навіть так Мілан бачив його мрійливий вираз обличчя. Бачив і себе, пораненого та втомленого, у відображенні дзеркала, загубленого на протилежній стіні серед полиць.

Бачив і не думав, бо навіть це було страшно.

— Мовчиш…— він таки визначився з ножем і обернувся. Провів сірим лезом перед своїм обличчям. Примружився, наче примірявся, де саме торкнеться вістрям. — Даремно… Ти все одно будеш кричати і захлинатися стогонами, мій ангел…"

Ці слова переслідували Мілана вже котрий день. Він прокидався з ними, жив із ними, і навіть лягав спати. А кінця та краю не було видно. Чужий голос так і дзвенів у вухах. Наче та людина ходила за ним не відстаючи і шепотіла, жадібно спостерігаючи за кожною його  дією. Чисто як господар за тільки-но  придбаною твариною. У такі миті на шиї знову відчувався нещадний тиск звичайного шкіряного ременя, і плечі нили від вивертаючого тупого болю, дарма що фантомного. Мілан  надто довго висів на руках, надто довго мерз, щоб усе так просто забути. Занадто багато підвивав і скиглив, не в змозі впоратися із болем. І щоразу вслухався в стукіт остогидлих куль, в його кроки… Щоразу холодів від тягучих, мов гума, слів його хрипкого голосу. Його мучитель багато шепотів і примовляв. Бувало в потилицю, бувало в рот. А бувало, і в розрізану шкіру…

І Мілан тремтів і кляк щоразу,  коли йому  здавалося, що ця людина знову стоїть десь неподалік і дивиться. Спостерігає, ліниво схиливши голову до лівого плеча. Гаденько посміхається, немов вже смакує всю ту заплановану на майбутнє гидоту.

Насправді, спостерігав зараз не він, а офіцер. Убитий життям детектив Ешлі Саєн, який схоже  дратував Мілана кожним своїм рухом і кожним звуком. Коротким їжачком волосся, виразними вилицями на  обличчі  і бісовою горбинкою на гачкуватому носі. Їбучою  ямочкою на підборідді. Напевно, убий цього чувака і він все одно дратуватиме.

— Як ви себе почуваєте? Чи зможете виділитт  мені хвилин двадцять і розповісти що саме трапилось? — спокійно, майже з тими ж  інтонаціями  мучителя, поцікавився детектив.

Мілан Коуді дивився на офіцера поліції і розумів, що цей лягавий його бісить. Він не хотів говорити нікому, нічого...

Забути хотів, а не колупатися у всьому цьому.

— Я взагалі не бачу  потреби у цій розмові, — відгороджувався, даючи зрозуміти, що говорити не збирається. Мовчки біснувався: від цієї ситуації,  від палати, від дратуючого психолога, що намагався виколупати все назовні. Тепер і цей… клоун у пальті… падло з дурнуватою ямочкою.

— Зрозумійте, зловити і покарати його — у ваших же інтересах, пане Коуді, — терпляче гнув своє детектив, пропонуючи писати заяву.  До біса, хай у дупу собі засуне цю заяву, виродок...  У голос же сказав інше:

— Як покарати? — Він підвів на офіцера важкий погляд. — Влаштувати судові дебати? Чи посадити у клітку на триразове харчування? Я ось хочу щоб його шкіра була вщент зрізана, точнісінько як і моя. Щоб він пройшов через те, що і я…  відчув той же страх як і я…  і ту саму муть що і я, — він уважно подивився на Саєна, вбираючи кожну його емоцію... — Яке з моїх "хочу" ваш закон зможе забезпечити? Його максимум це гуманний вирок, необхідність якого ще треба довести.

Ешлі Саєн мовчав. На його  чолі пролягла зморшка, очі на мить застигли і, здається, навіть подих став трохи відчутнішим. Цей гад не міг заперечити. — Чому  ж ви вагаєтесь? Відповідь же в'ється у вас на язиці. Я навіть знаю, як вона звучить… Звичне й ганебне "ні". Я ж правий, — Коуді криво посміхнувся.

— Проте, якщо ми закриємо його, ніхто більше не постраждає… — усе ще намагався триматися детектив Саєн.

Мілан пирхнув. Йому зараз якось зовсім  по цимбалам,  добереться той виродок ще до когось чи ні. Але говорити про це якось не з руки.  Тому хлопець зло посміхнувся, дивлячись у темні очі Ешлі...

Хороші очі, такі б фотографувати, і типаж хороший, особливо для хорору, сірих тонів, монохрому. Його б узяти в кадр, а не слухати ті байки, що він верзе.

Втім, що він за фотограф, якщо не зможе вламати на фотографію середньостатистичного копа? Детектива… Підчепити його, заради фотографії, чи що

— Гаразд… я вам розповім, питайте.— Мілан різко змінив тактику. Заговорив легко і навіть з відвертим нахабством, із садистським задоволенням спостерігаючи, як починає нервувати офіцер. Звичайно, Мілан Коуді не мав наміру розповідати все, що той виродок робив, тим більше ось цій  людині перед ним. Усередині жах, якого вкрай важко позбутися. Себе хочеться плекати, а не відповідати на дурнуваті питання, а тим більше бути відвертим.