Мій Ангел

Потираючи ниюче підборіддя, Мілан зачинився в санвузлі і тепер уважно розглядав своє обличчя щодо можливих наслідків. Добре підколов лягавих, нічого не скажеш. Натомість —  відстали. Покрутившись перед дзеркалом, зрозумів, що начебто нічого страшного там немає і сполоснув обличчя… Потягнув із шафки  коробку із заспокійливим. Розкрив і з нерозумінням витяг звідти стопку порізаного пекарського пергаменту замість блістера з інструкцією. І на кожному каліграфічний напис... Затремтів. Випустив... Дрібні прямокутники вмить промокли і забили злив. Чорнило на них розпливлося, здіймаючись чорними фактурними розводами. Сковтнув, з жахом спостерігаючи за повільно здіймаючимся рівнем води

 Підвис.

Не бачив цієї води, бачив застиглі кисті  настромлені на квіткові стебла. Наче й не кисті це, а метелики, прибиті шпильками до пофарбованої фанери. З підписами їхніх назв…

Рікові теж дістався підпис. Своя персональна страшна фраза...

Коуді нервово стиснув пальці на краях рукомийника,  схилився, не в силах впоратися з наростаючими емоціями і жахом. Губи засвербіли, наче це не тому хлопцю, а Мілану прошили їх шпилькою. Навіть неякісні роздруківки добре передавали весь жах дій хворого збоченця.

"Кричи для мене… мій ангеле.."

У двері ванної несподівано постукали.

Завмер у паніці, відчуваючи, як пробив холодний піт.

"Волай…"

— Ти як? — пролунав голос Стефана за дверима. Чути було, як він притулився до дверей з того боку. —  Ти якось весь поблід, і я вирішив переконатися, що все добре.

"Погано, дуже… неслухняний…"

Замовкни...

Смикнувся, замружився на мить, женучи все це геть, до болю стискаючи пальцями край рукомийника, а потім різко відхитнувся і випростався. Поглянув на себе в дзеркало, зляканого і важко дихаючого.

— Це просто Стеф, — прошепотів, звертаючись сам до себе. — Мій Стефан…

Просто мовчи.

Відчинив двері тільки коли впорався з власними емоціями і тут же вперся в колишнього поглядом. Нервово облизав губи. "Просто Стеф" був на півголови вищий. Та й значно сильніший. І навіть знаючи, що ця людина в житті не підняла ні на кого руку, Мілан відчував нервове тремтіння в ногах.

— Я думав, ти пішов… — тихо промовив Мілан, не знаючи про що з ним говорити і як спровадити геть. Просто зараз ця людина була зайвою.

— Чекав, поки вийдуть, — знизав плечима Стефан. — Що вони хотіли?

— Поговорити ...

— Про той випадок?

"Тим випадком" Стеф називав викрадення Мілана та насильство над ним. Втім, він не знав усієї картини. Він удостоївся лише кількох загальних фраз.

Решту Коуді просто не розповів. Не хотів бачити свій відбиток жаху в його очах. Нехай краще злиться і нервується від того, що його відштовхують, вкотре.

— Ключ поверни…

Стефан пом'явся, а потім витяг з кишені зв'язку ключів. Під пильним поглядом Коуді відстебнув той, що відмикав двері до студії.

— Від квартири також…

— Я думав… тобі просто потрібен відпочинок від мене, щоб упоратися з тим випадком. — голос Стефа став геть засмученим. Коуді на мить прикрив очі, стримуючи емоції.

Думав він… Просто… сказати, що потрібна перерва простіше, ніж розповідати, що тіло зашрамоване і викликає огиду. Що від дотиків… будь-яких, навіть невинних, сіпає і  б'є  жахом. Показувати себе таким Стефану Мілан не збирався. Тільки не йому.

— Мені потрібен відпочинок взагалі... —  зараз голос Коуді був схожий на шелест, а не на те, що зазвичай видає людське горло. Відібрані ключі обпалили долоню і чомусь нагадали той набір ножів на столі безумця.

Стеф м'явся і дивився на нього розгублено. Знову виглядав побитим собакою.

— Міл, я сумую за тобою…

"Мій ангеле... кричи для мене..."

Коуді нервово повів плечем і сховав відібрані ключі в задню кишеню джинсів.

— Буде тобі, Стефане, я втомився від нас.

Насправді збрехав. І його найдорожчий чоловік чудово відчував це. Інакше не наважився б стояти і вимагати уваги. Тому не здавався і шукав зустрічі. Вони занадто добре знали один одного, щоб навіть у цій ситуації бачити очевидне.

 Раніше нерозлучні друзі. Пізніше не менш палкі коханці. Мілан теж нудьгував. Йому ці стосунки не набридли. Просто… як пояснити коханій людині, що боїться дотиків? Боїться вночі прокидатися від чужого дихання поряд? Як пояснити, що в кожних обіймах йому здається та тварюка? І кожного разу, коли поруч стоїть людина, згадується, як чужі пальці пробираються під шкіру.

 Стефан не зрозумів би таких одкровень і обов'язково поліз би своїми руками куди не треба... Втім, а що на тілі Мілана Коуді залишилося тим самим, таким як треба? Відверто нічого. Тому Стефана доводилося відштовхувати, щоразу грубіше та зліше. Просто оберігати його від цього жаху.

Коуді не дивлячись перетнув студію, де біля вікна стояла тумбочка з кухонним начинням. Клацнув електричним чайником і за звичкою витяг дві чашки. Не питаючи, сипнув каву в обидві.

— Міл...

Здригнувся. Стеф, підійшов надто близько.

— Хлопця вбили… якого я фотографував, — пояснив він, розуміючи, що його колишній  буде крутитися тут доти, доки не почує хоч щось. Треба просто засунути зручну версію. — Мав плани на нього. Занадто гарний в образах… Був. Графічний буквально у будь-якій своїй позі, як би не падало світло. Його любила камера… — кинув цукор у чашки, собі пів ложки, і Стефанові дві. Залив водою повільно, тонким струменем, від чого на поверхні чорної жижі піднялася кремова піна, а мелені зерна повільно осіли. Пар клубився і невагомими завитками піднімався вгору, як те чорнило у воді, лоскотав ніздрі. Напевно... єдине місце, де цей виродок не був... Коуді насупився, занурюючись у спогади, у мірний перестук маятників, який назавжди відбився у свідомості. Відблиск тонких лез на столі.

— Знаєш, мені було б простіше, якби він мене вбив, — зізнався, тремтячи від звучання власного голосу.

У тиші студії навіть говорити не треба. Було чути будь-який шепіт і будь-який стогін.

— Але ж ти живий. Тобі пощастило більше, ніж тому... Хлопцю,— лагідно заперечив Стефан. Він сів поруч, узяв чашку і підняв уважний погляд. Вивчав обличчя Коуді та ховав за своїм спокоєм цілий вир емоцій.

Як же Мілан любив фотографувати це його обличчя і ці очі.

"Кричи для мене...

Кричи для мене…

Ще ..."

— Чи пощастило…

— Розкажи…— Стефан пильно дивився на нього. Мілан же ковзав поглядом по його приємному обличчю, сірим очам, рівним вилицям і носу, згадував смак його чуттєвих губ... Як вони, замість "розкажи", шепотіли щось інше.

— Ходімо фотографуватися, — відвів очі.

 Стояти поряд із Стефаном зараз важко. Не хотілося ні близьких стосунків, ні розмов, ні співчутливих поглядів.

Чого дійсно хотілося, так це втекти кудись на безлюдний острів, де не буде ні людей, ні затишних кімнаток, в яких можна когось сховати.

— Я не хочу фотографуватися, — несподівано видихає Стефан, — я хочу зрозуміти, що з тобою відбувається. Хочу знати. Розкажи. Не зрушу з місця, поки не розкажеш.

Він лише поклав долоню на його зап'ястя.

Мілан здригнувся, зусиллям волі змусивши себе стояти, не забирати руку.

— Слухай, я ніби вже кілька разів сказав, я не хочу тобі цього говорити. Достатньо того, що я це знаю.

Стефан насупився:

— А тобі на думку не спадало, що мені важливо зрозуміти… що саме він із тобою робив?

— А тобі, блядь, не спадало на думку, що я маю право це не розповідати?! — вигукнув Мілан. — Я не хочу це розповідати, чуєш? Забирайся!!!

Напевно, дарма скрикнув. Стеф мовчки стиснув пальці на зап'ястя і смикнув його на себе. Обійняв, цілуючи в губи жадібно й шалено. Даючи зрозуміти весь свій відчай і водночас скидаючи в непроглядне пекло.

Кров забухтіла у вухах… Мілан закричав.

А коли відчув свободу, вдарив зі всієї сили.

***

Двері за Стефом зачинилися безшумно. Мілан мовчав деякий час, а потім нервово змахнув зі столу чашку. Легка керамічна штучка лопнула від удару, миттєво обпалюючи виплесненою кавою його босі стопи. Розвалилася на кілька частин і безліч мокрих брудних уламків. Дивитися на це було нестерпно, а прибирати нема кому.

"Дивися на мене, ангеле"...

"Кричи для мене"

Як ці папірці опинилися в упаковці з-під пігулок?

 Камери... Мали зняти. Нервово підлетів до ноутбука, поліз у папки  із записами камер стеження і відсахнувся, спостерігаючи тупо очищені теки.

Повітря миттєво не вистачило.

 Мілан схопився пальцями за власне волосся, потягнув його, до болю закусуючи губи.

Тільки не кричати, не кричати.

"Кричи для мене…"

Здавалося, він знову стоїть навпроти і гаденько посміхається, схиливши голову до лівого плеча.

— Ні… будь ласка… не знову…

Завив, відсахнувшись до стіни. Подумки був не тут, а десь там. Власне скиглення прорвалося назовні тонким писком. Голову кружив важкий запах східних прянощів, кави та сексу, власної крові. Очі знову виявилися щільно зав'язані і тіло знерухомлене. Зуби впивалися в кляп. Той виродок піддівав шкіру ножем, зрізав її, розвертаючи, торкаючись пальцями. Усміхався... Тяжко дихав, вилизуючи, і кінчав. Доводив до болісної знемоги. Насолоджувався.

Вчепився пальцями у власний одяг, розриваючи його на собі, дряпаючи і зриваючи кірки ледве підсохлих ран. Згадував те, що відбувається, і не хотів більше відчувати цього на собі. Підвивав, захлинаючись в істериці.

Лиш згодом, притулившись чолом до дощатої підлоги, Мілан з болем втягував в себе повітря і намагався дихати. Горло і прес настільки стиснуло спазмами, що здавалося так і задихнеться, без допоміжних засобів.

А коли дихання все-таки прийшло в норму, нарешті розтиснув пальці, відлип від підлоги і сяк-так здійнявся на ноги. Дістався до свого смартфона.

Подзвонив.

— Детектив Саєн… здається… у мене проблема, — видихнув і з силою стукнувся потилицею об стінку, намагаючись упорядкувати думки. — Я… розумію, що поїхали, але… поверніться, будь ласка… Або надішліть того, в кому впевнені на всі сто. Тут… хтось вкрав мої таблетки та стер записи з відеокамер, фотографії. Я не знаю коли. Я боюсь…