Кому промокоди?

14.06.201.., смт.Транковець, Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, розлучена

Крізь відчинене вікно на другому поверсі транковецького коледжу харчової та переробної промисловості чути радісні вигуки учнів після останнього іспиту. Попереду місяць виробничої практики та два місяці канікул, то чому ж не радіти майбутнім технологам цієї промисловості? Сонце, купа смачних фруктів, тепле озерце Тарануха на околиці та три діючих дискотеки – що ще потрібно у …надцять років? Можливо, на додаток трохи більшої уваги з боку Його або Її, палкого поцілунку в сутінках під густими вишневими деревами та несміливого доторку тіл, від якого бере кригою неслухняні руки й одночасно охоплює полум’ям щоки…

Дещо з цього Клавдію Степанівну Коровай найближчим часом напевно не очікувало, а дечого було навіть забагато, тому прислухалася до підліткового гомону з сумішшю протилежних почуттів: прихованої заздрості та так само прихованого роздратування - й ця навіжена вінеґрета аж ніяк не додавала власного спокою. А той був конче потрібен, бо перед нею на вчительському столі лежала купка класних журналів у які треба було проставити підсумкові оцінки за минулий навчальний рік. Рука потяглася до олівця й зависла у повітрі, жінка замислилася, переводячи погляд з одного примірника на інший. Трохи повагалася, а потім рішуче взяла синю капілярну ручку, вільною рукою підсунула до себе товстий щорічник й розкрила на вкладці «Світова та українська література». Поряд зручно розмістилися відомості з переліком екзаменаційних оцінок й неприємна процедура, яку Клавдія боягузливо відкладала ось вже три дні, нарешті розпочалась. «Так, Сидоренко – добре, Кутяхіна – добре, Бобрець – задовільно, Будайкіна-…» - капілярна ручка у ваганні зависла над порожньою клітинкою, почала повільно наближатися до білого поля, потім злякано відсмикнулася. Жінка рвучко відкинулася на стільці, роздратовано жбурнувши писемне приладдя на поверхню стола, й за мить потяглась до олівця – рука завмерла, потім безсило впала на товстий зошит.

Ця сцена відбувалася з Клавдією кожного літа після випускних іспитів всі дев’ять років роботи в коледжі й з кожним разом ставала все більш огиднішою. Причина була в зайвій, на думку всього іншого викладацького колективу, принциповості молодої жінки – ще у першу сесію вона відмовилася ставити «потрібні» бали «потрібним» учням. Й якщо на молодших курсах всі на це байдуже закривали очі, то на останньому відбувалися справжні військові чи дипломатичні дії, особливо з приводу тих, хто сподівався продовжити навчання десь у виші. Першого року на посаді Коровай намагалася опиратися, довести батькам, колегам, директору коледжу, що література має значення не менше, ніж спеціальні предмети. Що духовний розвиток не менш важливий, ніж профільні знання, й нехтувати ним аж ніяк не можна, але все марно. Спочатку на неї дивилися як на вперту дурепу несповна розуму, засилали переговорників, намагалися крадькома чи відверто тицьнути хабаря, потім пішли спроби впливати через знайомих, навіть поривалися підключити батьків. Наприкінці баталії відбулася серйозна розмова з директором коледжу й було укладено «мінську» угоду: директор завчасно повідомляв потрібні прізвища, а вона користувалася олівцем, якщо не погоджувалася ставити високу підсумкову оцінку. Хто та як надалі виправляв олівець в журналах, не бажала знати – це була вже не її справа. Звичайно, підсвідомо розуміла, що до чого, але… принаймні, так виглядало, наче й не здалася, наче виявила принципову позицію. Чого ж тоді так муляє щорічно на серці після весняної сесії?

З прочиненого вікна знов почувся жвавий голос когось з учнів, одночасно війнуло спекою червневого полудня. Клавдія скривилась – задушливі літні дні не полюбляла з дитинства. З тим самим незадоволеним виглядом приречено зітхнула, взяла олівця й проставила свою оцінку. Далі робота пішла вже значно жвавіше, вагання втратили сенс, внутрішній спротив звично придушено. За годину з чвертю марудну справу було завершено й саме тоді, наче чекав під дверима, до кабінету зайшов Микола Сергійович – сорока трирічний викладач фізики, беззаперечний улюбленець жіночої половини колективу коледжу. З урахуванням того, що крім нього в коледжі працювало лише три чоловіки: директор Борис Ісакович шістдесяти двох років, його одноліток - викладач хімії Ботніковський та незмінно нетверезий завгосп Череденко, - зрозуміти вибір жіночої частини, наймолодшій з якої було сорок п’ять, а більшості глибоко за п’ятдесят, було доволі легко.

- Клавочка, ти як? Відстрілялася? – Чоловік виглянув назад, до коридору, роззирнувся на обидва боки, потім щільно причинив двері і розтягнувши губи у змовницькій посмішці попрямував до столу. – Там у викладацький намічається традиційний бенкетик з приводу останнього іспиту, ти як, приєднуєшся? Швиденько, киця моя, без тебе з нашими мегерами буде сумно!

Він поклав долоні на плечі жінки біля шиї та почав тихенько розминати м’язи під тоненькою батистовою кофтиною. Клавдія відкинулася на стілець, декілька разів крутнула з боку в бік затерплою шиєю й завмерла, напівприкривши очі. Повільні рухи пройшлися ключицями, зробили швидкий масаж оголених плечей й повернулися до шиї. Жінка трохи нахилила голову, звісивши вбік довгий хвіст темного ледь звивистого волосся, тонка шия вигнулася під вправними долонями чоловіка. Легенько розім’явши її, Микола Сергійович почав масажувати потилицю, пестливо проводячи маленькі кола кінчиками пальців, потроху просуваючись до скронь й ледь-ледь повертаючи голову коханки. Вона завмерла, лише прикриті вії час від часу здригалися та тоненька синя судина жваво пульсувала на скроні. Чоловік повільно схилився й обережно торкнувся губами цього місця, реакції не відбулося. Тоді більш сміливо ковзнув по гладенькій шкірі, викликавши майже нечутний тихий стогін-шелест з жіночих губ. Обидва одночасно здригнулися – в коридорі почулися чиїсь кроки.

- Пішли, кицюня, всі зібралися – лише тебе немає, - Микола Сергійович з жалем прибрав руки і відступив на крок. – Ти ж не хочеш, щоб Лідія Михайлівна потім увесь рік розповідала, що ти ігноруєш колектив? Як того разу, три роки тому, коли випадково забула з нею поздоровкатися? Чи знову почнеш приндитися, що неприємно слухати нікчемні теревені тих бабів? Мені теж набридло, але куди ж подіти усіх? Сваритися марно – неодмінно станеш ворогом до скону! Йдеш? Ну от й добре!

Клавдія Степанівна Коровай без жалю глянула на стос журналів, хитнула головою, погоджуючись з співрозмовником, та пішла до дверей.

За хвилину вони разом заходили до викладацької, де навколо поставлених у ряд двох пошарпаних канцелярських столів сиділо з десяток жінок та єдині двоє чоловіків – директор та викладач хімії. Бенкетуючі зосереджено жували, тому прибулих зустріла лише хвиля нерозбірливого хрумтіння, цокання та плямкання, яку можна було вважати привітанням.

- Заходьте-заходьте, молоді люди, ми вас не дочекалися, розпочали святкувати! – Директор коледжу, маючи багаторічні підозри на виразку шлунку, єдиний не був зайнятий пережовуванням й знайшов змогу відволіктися на пару, яка щойно увійшла. – Клавдія Степанівна, як завжди навесні, вся у роботі – вирішує подальшу долю нашої юної зміни! Як там підсумкові, Клавочка? Можна буде забрати журнали? Чи Вам треба ще трохи часу?

Клавдія підозріло втупилася у директора, вишукуючи найменший натяк на кепкування, але невеличкий чоловічок дивився цілком приязно, з спокійною посмішкою волооких семітських очей. Погляд на інших присутніх теж не виявив нічого сумнівного, тому молода жінка мовчки зайняла звичне за останні роки місце за столом – на куті біля вікна. Микола Сергійович так само звично очолив нечисельний гурток жінок-п’ятидесятниць, всіх чотирьох, кому от-от мало виповнитися п’ятдесят – вони разом вважалися «молодою» частиною колективу. До того ж вважалися у більшості випадків самими п’ятидесятницями. Клавдію Коровай до цієї спільноти від самого початку не зарахували: на одностайну думку гуртка, молода жінка своєю присутністю занадто нахабно спростовувала заманливу тезу про «молодість» чотирьох інших.

- Отже, шановні колеги! Нарешті усі зібралися, тому дозвольте мені виголосити тост за успішне й остаточне завершення чергового навчального року! – Борис Ісакович підвівся зі свого місця головуючого на торці стола та підніс руку з чайною чашкою в синій горошок. – Молоді, будь-ласка, націдіть штрафну аби знали як спізнюватися! Й не треба кривитися, Клавонька, я людина старих традицій! Спробували б Ви за часів нашого завгороно Приходька Якова Лукича у день вчителя спізнитися на банкет – от тоді покривилися! Якось довелося за раз гранчак коньяку випити! Ну, шановні колеги, минув ще один рік нашої почесної праці, випущено чергову зміну спеціалістів, підтверджено високий рівень підготовки! Все це дякуючи Вам, мої любі, та вашій відданій праці! Тому, будьмо, колеги!

Почулося цокання чайних чашок й нечисельних бокалів, кабінетом покотився дух різноманітних настоянок на самогоні та дешевого коньяку, який одразу поглинула хвиля пахощів смажених курячих ніжок, салату «білочка», сервелату та копченої свинячої щоки з вакуумної упаковки – словом, всіх звичних атрибутів, притаманних небагатим застіллям колективу коледжу, які Клавдія в глибині душі відверто зневажала, хоча рік за роком вимушено приймала участь. Вона хильнула сто грам коньяку з своєї чайної чашки, у носі неприємно залоскотало від сивушних випарів. «Ох, ти ж, бісове молочко… Мабуть, Лідії Михайлівни саморобний коньячок, впевнено відчувається. Кожен рік його приносить в одній й тій самій пляшці з під «Наполеону», - Клавдія квапливо потягнулася до нарізаного скибками лимону. «Треба не забути похвалити її бо потім з’їсть за «неуважність». Ні, краще одразу, тоді можна буде наливати горілку Ботніковського – він у своєму хімкабінеті непоганий спирт ректифікує». Зробила це не відкладаючи, отримавши приязну посмішку Михайлівни - сухої високої бабці з губами зібганими в купу, наче гузно у курки. Ботніковський підморгнув з розуміючим виразом, завбачливо відвернувши обличчя від власниці вічного «Наполеону», та підсунув ближче свою пляшку. За столом тривало прискорене поглинання їжі. Перед другим та третім тостами, проголошеними Ботніковським, як завучем з викладацької роботи, та Лідією Михайлівною, як головою профспілки, Клавдія вже наливала горілку хіміка, рясно додаючи яблучного соку. Далі поспіль потяглися виступи присутніх - за усталеною традицією кожен повинен був щось промовити у якості чергового тосту. Чашки та бокали не встигати порожніти й з кожним разом голоси тостуючих ставали веселішими та більш розкутими, кожен наступний намагався не наслідувати попередника й видати своє, особливе. Клавдія Коровай, невизнана письменниця з багаторічним досвідом, в ці моменти рік у рік судомно вигадувала власну визначну промову, підбирала слова й приклади, сподіваючись вразити присутніх - й завжди до неї не доходила черга, як до наймолодшої. Десь після сьомого-восьмого тосту урочисте святкування плавно переходило в режим більш-менш пересічної пиятики зі співом пісень й танцями, що тривала до вечора. Попервах з цього раділа, потім це дратувало, а останні два роки стало байдуже.

Тому була неабияк ошелешена, коли Борис Ісакович несподівано підняв обидві руки, привертаючи увагу й мовив в притишений гомін:

- Шановні колеги, мало не забув! Цього року керівництво нашого міського м’ясокомбінату вирішило нагородити викладацький колектив коледжу за багаторічну працю з підготовки кадрів, які здебільшого потім й працюють у них! Нам виділено премію у розмірі …цять тисяч гривень! Не поспішайте радіти, шановні, послухайте уважно! Керівництво м’ясокомбінату може сплатити цю суму безготівковим чином за квитки на якийсь культурний захід! Тому пропоную випити ще раз за наших випускників та спільно вирішити, що робитимемо з цією несподіваною… несподіванкою. Чия у нас черга виголошувати тост? Клавдія Степанівна залишилася, як завжди? Так? Тоді просимо, Клавочка, побажайте колегам чогось гарного з приводу свята та запропонуйте куди витратити гроші! Отже, за давньою морською традицією починаємо обговорення з молодшого за чином! Просимо, Клавочка, просимо!

Клавдія розгублено оберталася на всі боки – звідусіль на неї дивилися розчервонілі обличчя різного ступеню сп’яніння, вкриті різної товщини шарами косметики. З усіх цих біло-червоних плям, подекуди перекреслених доріжками-струмочками від поту, дивилися великі й маленькі, посоловілі й не дуже, вимогливі очі. Всі почали навперейми щось промовляти до неї, розмахуючи руками з затиснутими чашками, огірками й надгризеними курячими ніжками. Від горілки Ботніковського вже відчутно гуло у голові, слова присутніх плуталися, зміст не доходив до мозку: «…на всіх!», «Треба щоб ти…», «…сказати їм…», «А чому не…» Жінка ніяково озирнулася на Миколу Сергійовича – той розвалився на стільці в розстебнутій до середини груди білій сорочці й вперто намагався звести до купи очі, які підступно розбігалися в різні боки. «Так, Коля накидався, та й я сьогодні чогось перебрала… А що ж казати?» - Клавдія скерувала благаючий погляд на Бориса Ісаковича й рвучко підвелася.

- Колеги, тихіше! Тихіше, будь ласка! – Голос директора дещо вгамував розбурханих бабів. – Не нагадуйте наших учнів, дайте людині слово мовити! Кажіть, Клавочка.

Від різкого руху в голові запаморочилось, схитнулася й незграбно сперлась долонею на поверхню стола мало не потрапивши в миску з помідорами, вловила трійко уїдливо-злостивих поглядів. На жах зміст всіх промов, які роками збиралася виголосити, кудись подівся з голови, залишивши лише порожнечу й нудне завивання сирени алкогольної інтоксикації.

- Я хочу поздоровити… всіх нас… з закінченням чергового етапу… - Коровай почала голосно, часто перериваючись аби подумати над наступними словами, й поступово промовляючи все тихіше. - …велика відповідальність, яку ми гідно… несемо багато років. Хочу подякувати Борису Ісаковичу особисто й всьому колективу за… все хороше й взагалі… спасибі!

Жінка несміливо посміхнулася навкруги й спробувала вмоститися на місце, але застигла напівсидячи під поглядами колег, повними вимогливого очікування. Навіть Микола Сергійович нарешті зібрав підступні очиська до купи й зосереджено дивився кудись в район її лівої брови смішно відкопиливши нижню губу. «А-ааа, вони ж про премію хочуть…»

- А давайте наступного тижня в місто до театру поїдемо? – Несподівано для самої себе швидко промовила Клавдія у суцільній тиші, опустивши зір додолу. – Там зараз гастролі…

Доказати не встигла, перервана голосним реготом. Підняла ображений погляд й потемніла на лице:

- Га-гааа… театр… ги-иии! – Микола Сергійович дрібно, але голосно хихотів, посміхаючись нетверезою дурнуватою посмішкою. – Ой, кішечка моя, я не можу! Оце насмішила, так насмішила! Ми ще не у тому віці аби по театрах вештатися, так красуні? Пропоную замовити квитки на Олега Вінника – він за місяць до обласного центру приїде. Як, вовчиці, згодні?

Викладач фізики обвів присутніх косооким орлиним поглядом та зробив спробу гордо випнути груди, відчутно похитнувшись при цьому. Кімната вибухнула голосними схвальними вигуками на підтримку нової пропозиції та не менш голосним реготом з приводу старої, хтось з гуртка п’ятидесятниць чмокнув п’яного новатора в щоку, залишивши змазаний відбиток помади.

- Так! Так! Хочемо на Вінника! Колєнька красунчик наш! – Жінки вигукували без перестану у шаленому захваті. Історичка Євгенія Володимирівна, сорокап’ятирічна крашена білявка з короткою зачіскою, хвацько затягнула відомий хіт, негайно гуртом підхоплений іншими. – Зграю тримала в зубах степова цариця! Вічно нагонила страх удова-вовчиця! В небі з’явилося знов…

На Клавдію ніхто не звертав уваги, всі сміялися, співали, обговорювали майбутній концерт та ділилися плітками з життя зірок шоу-бізу. Молода жінка непомітно зітхнула, налила собі пів чашки горілки й мовчки перехилила, не розбавляючи соком. «Дурепи! Які ж дурепи! Уявляю цей «культурний захід»: вирядяться у старі кримпленові сукні, перед концертом обнишпорять всі крамниці на центральній вулиці й запруться до зала з клунями та пакетами! В антракті гуртом гайнуть до буфету, де куплять для вигляду одну пляшку шампанського на всіх, яку не відкоркують, натомість гордо сьорбаючи з фужерів завбачливо прихоплений «Наполеон» Михайлівни й закусюючи бутербродами з розм’яклим на жарі салом під часником. Потім скажено волатимуть під спів Вінника разом з повним залом таких самих вовчиць-удовиць. Гидота яка… Й Микола теж з цією пропозицією… Теж гидота… Кішечкою мене назвав привселюдно… Кошак підтоптаний». Рука автоматично потяглася до пляшки й чергові пів чашки шубовснули всередину, притупляючи образу й одночасно змиваючи залишки свідомості. Навколо стало трохи тихіше, всі вгамувалися, розбилися на купки та мляво пили-закусювали. Клавдія кинула погляд у вікно. «Сутеніти невдовзі почне. Мабуть час йти… А цей кошак нехай Женєчку Володимирівну розважає, я ж бачу, як вона на нього дивиться… Вовчиця, бляха… підтоптана. Нічого-нічого, попросиш ти у мене солоденького… кошак. Я тобі такий театр влаштую…»

Молодиця непомітно вислизнула за двері й добряче похитуючись почвалала коридором до свого класу, в голові блакитним сяйвом палала відмінно ректифікована Ботніковським горілка у світлі якої одна за одною поставали дивовижні сцени помсти підтоптаному кошаку, де вона була то крижано-безжальна, то палаюче-уїдлива. Але неодмінно у напівпрозорій вечірній сукні з оголеними плечами, довгих білих рукавичках по лікті та витонченій шляпці з вуаллю. Шляпка уявлялася дуже чітко: біла, невагома, з широкими ледь звислими крисами, розкішним павичевим пір’ям, яке закріплене разом з мереживом вуалі на тулії застібкою з великим діамантом. Клавдію щільно оточували мужні лицарі та витончені ельфи в сяючих обладунках, які за мовчазним граційним помахом дівочої руки завзято кидалися рубати зграї злих драконів, рятувати пташенят добрих драконів та захищати Світ від вселенської Чорноти. Й ніхто не звертав при цьому уваги на переляканого Миколу Сергійовича в куцій лівреї прислужника, який шмигав поміж присутніх з срібною тацею, увінчаною поодинокою трьох літровою пляшкою коньяку «Наполеон». Знервований чоловік іноді кидав боязкі улесливі погляди на Клавдію-Крісті, але та не зважала на це, зайнята розмовами з високим почетом та прийомом гостей з сусідніх королівств. Потім з тіні дивним чином з’явився незворушний Гейбл у білому фраку й встав перед нею на коліна, низько схиливши голову з чітким пробором в синяво-чорному лискучому волоссі. Залою палацу пронеслася хвиля стриманого ремствування, лицарі та ельфи потягнули з піхов срібну зброю, роззираючись поміж собою й кидаючи стривожені погляди на Крісті. Вона заспокоїла присутніх лагідною посмішкою й зробила два рішучі кроки до Гейбла. Досконалий вампір неземної краси підняв до своєї коханої рясно всіяне сльозами обличчя та простягнув руки, очі його були наче два чорних глибочезних озера, але не лякали небезпечною глибиною, а принаджували обіцянкою вічно-солодкого спокою. Крісті не мала сили опиратися цьому поклику тисячоліттями юного нащадка лорда кровопивць й зробила останній невеличкий крок… Гарячі руки торкнулися її колін, пірнули під сукню, кінчиками пальців ледь торкнувшись смужечки шкіри над краєм шовкових панчіх, пробіглися підв’язками поясу й повільно ковзнули до…

Тілом прокотилася хвиля жаги, тіло вигнулося, спершись на плечі та потилицю, адамове яблуко на горлі здригнулося від стогону, а низ живота судомно стрепенувся. Клавдія трохи розплющила праве око, повернула голову набік й роззирнулася – ані лицарів, ані ельфів у класі вже не було, крізь просвіти завіс на вікнах розрізнявся початок сутінків, а десь збоку лунало незрозуміле голосне сопіння. Жінка напружила посоловілий погляд, намагаючись сфокусувати зір на білій постаті, яка вовтузилася з боку її широко розчепірених ніг.

- Гейбл? – Голос з пересохлого горла пролунав тихо й шипуче, цілком по-вампірськи.

- Який гей? Я не гей, ти що! Це ж я, кицюня… Я так скучив, кішечка моя, так скучив за тобою… Ти не уявляєш, як я скучив… - Схвильоване мурмотіння Миколи Сергійовича вмить розвіяло пристрасні чари й Клавдія усвідомила себе у власному кабінеті літератури, лежачи спиною на столі з класними журналами, з розсунутими ногами й спідницею, задраною до грудей. «От, халепа… Забагато хильнула сьогодні. Майже та сама ситуація, як сім років тому, коли ми з Миколою вперше у нього в підсобці… Я опісля тиждень у коледжі соромилася з’явитися, навіть взяла лікарняний, так ніяково було. Хоча чого б це? Сама ж тоді його спровокувала, бо після розлучення відчувала таку самотність… Й він мене від цієї самотності «рятує» вже сім років. Хоча, як «рятує»… не дуже у нього й виходить та й не часто… Скільки разів збиралася стосунки розірвати, але ні – починає канючити, за груди крадькома хапати, на дружину жалітися: «вона у мене така колода, така колода, а ти, кицюня, така гарна, з тобою так добре…» Й я завжди здаюся, раніше чи пізніше. Звикла вже, та й людина він по-своєму непогана…» Микола Сергійович не припиняючи щось несвідомо-збуджено белькотіти під ніс, незграбним рухом потягнув з неї трусики, але зігнута в коліні жіноча нога стала нездоланою перешкодою для оповитого алкоголем мозку. Задумливо набурмосившись, чоловік тягнув тонку тканину то в один, то в інший бік, все більше розпаляючись. На розчервонілому спітнілому обличчі розгубленість зміняла образа, а ту швидко замістила роздратованість. Нарешті викладач фізики вдався до перевіреного засобу:

- Ну-ууу, кицюня-яяя, я так скучии-ииив… - Тихенько заканючив, намагаючись налізти на принадне тіло, яке пластом лежало поперед нього. Цього разу на перешкоді стала тендітна ліва стопа, яка м’яко сперлася у плече й не дозволила просунутися далі. – Ну-ууу, кішечка моя, може потім пограємось, як ти любиш… Я так ску-ууучив…

Він трохи натиснув й нога піддалася, згинаючись, темні чоловічі брюки шубовснули вниз, виявляючи сімейні труси в смужку, дихання в обох пришвидшилося. Тендітна стопа поворушила пальцями, зручніше вмостилася у вигині рихлого плеча, м’язи напружилися й чоловіка було відсунуто назад під незадоволене муркотіння. Знову невеликий тиск, струнка нога згинається й у відповідь відштовхує настирного звабника вже сильніше.

- Ну-ууу, кицюня-яя! Я так скучив! – В голосі Миколи Сергійовича чуються роздратовані нотки, нога знову піддається. – Я тебе зараз з’їм усю!

- Ги-иии… з’їш… ги-иии! – Микола Сергійович завмер, прислухаючись до незвично уїдливого сміху коханки. – Ой, кошак підтоптаний, я не можу! Оце насмішив, так насмішив! Ти вже не у тому віці аби когось «з’їсти»! Та й на Вінника не схожий… - Обидві ноги одночасно й сильніше відштовхнули чоловіка аж на два кроки від столу, потім права зігнулась й сперлася на стільницю.

Чоловік стояв й ошелешено переводив погляд з усміхненого незвичною злостивою посмішкою обличчя Клавдії на широко розчепірені звабливі жіночі стегна. Він облизнув пересохлі губи й знов витягнув у кумедну трубочку, збираючись розпочати черговий тур канючення, але не встиг видати й звуку.

- А ти чого не смієшся, Коля? Образився? Ну, повзи сюди, кошачок підтоптаний, не канюч! «Я-яяа так ску-ууучиииив!» Цікаво, коли ти встиг, га? За ті пів години, які після насміхання з мене минули? Бо тоді ти аж ніяк не виглядав таким, що скучив? Що скажеш, кошак підтоптаний? – Молодиця промовляла веселим, але напруженим тоном, лежачи спиною на столі з закинутими за голову руками й ледь похитуючи з боку в бік правою з хтиво розчепірених ніг. Ліва розслаблено лежала стегном на стільниці, звісивши литку донизу. Примружені жіночі очі, ледь скошені з-за випитого, уважно стежили за виразом обличчя коханця. – Якщо так сильно скучив, то біжи швиденько, оголоси всім, що погоджуєшся на поїздку до театру, а я тут почекаю… недовго.

Микола Сергійович незадоволено скривився й роздратовано мовив:

- Ти чого, кицюня? Образилася з-за моєї пропозиції? От дурепа, з-за такої дрібниці… Та чого ти, насправді, я ж ненавмисне й трохи той… п’яний був! Ну, вихопилося, пробач, кицюня! Я так скууу… той, ну, ти ж розумієш?

Він зробив несміливий крок до розсунутих ніг, вдивляючись в обличчя жінки. Клавдія рвучко сіла на стільниці, спершись кінчиками пальців ніг у підлогу, повільно схилилася трохи вперед, теж вглядаючись у обличчя коханця. Не відриваючи очей, неквапливо стягнула мережеві трусики, спостерігаючи за розквітаючим задоволенням Миколою Сергійовичем, зібгала їх у жмені, почекала мить й різким рухом кинула невагомий жмуток тканини в збуджене обличчя навпроти. Чоловік відсахнувся з несподіванки, ноги заплуталися у спущених штанях, й рихле тіло незграбно гепнулося дупою об підлогу, видавши тоненький зойк чи то від болю, чи то з переляку. Сидячи, він ошелешено втупився знизу догори в пів оголену жінку, з задраною під пахви темною спідницею. Чорні трусики висіли праворуч голови викладача фізики, зачепившись за вухо й трохи затуляючи зір.

- Та пішов ти, Коля, в дупу! Ти не ображайся, я теж зараз трохи нетвереза… вихопилось! Пробач, кошак підтоптаний, але я, на відміну від тебе, НЕ СКУЧИЛА!!! За тобою, кошак драний, точно не скучила! – Клавдія стисла кулаки. – У дружини будеш ліжковий податок вимагати, а я тобі лише коханка! КОХАНКА! Розумієш? Від слова «кохання», розумієш? А не від слова «яскучивкицюня»! Все, закінчили на сьогодні! По домівках, дупи мити, тепле молочко пити й в колиску, до солодких снів!

Вона обсмикнула спідницю донизу, обдивилася кофтинку й похитуючись рушила до дверей, тягнучи сумочку за ручку по підлозі наче іграшкового паровозика.

- А труси твої? – Почулося здивовано-збентежене у спину.

- Собі залиш, кошак підтоптаний… На довгу й добру пам’ять! – Зверхньо відповіла, всередині себе задоволено посміхаючись. – Все, Микола, впала куліса – далі можна роль мачо не відтанцьовувати. Підтягай штанці й додому, до колоди… А я до себе…

Шлях додому запам’ятався погано, після чималої дози спиртного та нервового збудження насунула цілковита апатія. Неквапливо йшла вечірніми вулицями рідного містечка, втупивши погляд у землю поперед себе й сконцентрувавши всі залишки сил на підтримці рівної ходи. Пару раз автоматично відповіла на чиїсь привітання, хвилин з п’ять простояла на іншому боці вулиці від освітленого входу у невеличкий місцевий бар, струснула головою, немов прокинувшись від сну, й пішла далі.

Десь за пів кварталу від домівки у спину наздогнав легенький літній вітерець, війнувши прохолодою під блузу та спідницю. Від несподіваного відчуття пронизливої наготи Клавдія різко зупинилася в тіні якогось дерева, міцно вхопилася за поділ спідниці спереду й ззаду та почала перелякано роззиратися на всі боки – ноги пів зігнуті, коліна й стегна щільно стиснуті одне до одного. Усвідомлення того, що пройшла через весь центр міста без спідньої білизни, невимушено здоровкаючись з кимось із знайомих та до того ж збиралася відвідати сама-одна місцевий вертеп, впало мармуровою брилою у роз’ятрену сваркою з коханцем душу, викликавши концентричні хвилі цунамі з сорому, ганьби й зневаги до себе. «Ну, Клаво, ти докотилася! Це ж треба! Звідки у тебе ця стидоба вилізла? У Матільди набралася? Прямий шлях у підвал… чи то у альтанку до Зєки – з його обмеженими друзями та їх заяложеними подругами-біксами… А потім, років за десять-п’ятнадцять волати на концерті чергового Вінника-Сєрова-Малінінна-Муромова разом з подругами-вовчицями про яблука на снігу? Зупинись, Клаво, ти ж не така!» Ще раз роззирнулася – ніхто не звертав уваги на поодиноку застиглу постать. Трохи заспокоїлась, руки розгладили зім’ятий поділ й вчепилися у сумочку. Послабила мало не схоплені судомою м’язи ніг та випросталась, стегна й литки здригалися дрібно-дрібно від перевантаження, наче пробігла залік на фізвихованні у три кілометри. Принизливе відчуття наготи притишилось, хвилі хтивого цунамі зносили пальми цноти десь далеко на околицях свідомості, поступившись у центрі заспокійливим навіюванням алкоголю. «А непогано я цього кошака підтоптаного провчила! Як він на дупу гепнувся з трусиками на довбешці!» - Клавдія пустотливо посміхнулась. «Треба буде викласти щось подібне у сцені з Крісті… Та ні, Крісті не така… Ну, та й я теж не така. О, вигадала – треба писати новий еротичний роман! Й розпочати його сценою з трусиками! Ні, це занадто вульгарно, Клаво! Треба придумати щось інше…»

Останні сто метрів жінка здолала швидко, але не поспіхом, внутрішньо все більше збуджуючись з кожним кроком від незвичного відчуття. У голові знов зашуміло, минулі неприємності зменшилися, ситуація почала навіть подобатися своєю… природною невибагливістю. Декілька разів змінила ходу, роблячи більші чи менші кроки, ловлячи ласкаве повітря поділом, потім навіть раз та другий невисоко підстрибнула, насилу стримавши рух руки, коли та підсвідомо сіпнулася притримати край легкої спідниці – він високо сколихнувся майже відкриваючи все, а спиною гайнула прохолодна хвиля безрозсудного очікування та азарту, нечисельні волоски на передпліччях та литках стали дибки. «Може Кірюші подзвонити? Не пізно ще, десята година…» - Виринула звідкілясь шала думка. Зупинилась біля повороту у двір, витягла з сумки телефона.

- Алло-алло… А-аааа… добрий вечір, Світлано Леонідівно, це Клава… А Кирило де? Так, зараз не п’ятниця, я розумію, що сьогодні вівторок… А можна Кирила? На городі поливає… О десятій вечора? Так, я пам’ятаю – турецькі гладіолуси… А… Добре, чекаю дзвінка у п’ятницю! Дякую, Світлана Леонідівно! На добраніч, Світлана Леонідівно!

Скривилась та висолопила язика аватарці стрункого вампіра, яка повільно згасала на екрані. Зітхнула й поволі пішла до свого під’їзду – весь запал останніх хвилин зник, залишивши по собі втому, хмару важких алкогольних випарів у голові та зростаючу образу на…

- Агов, Булка, тебе провести? – Голос Зєки з насмішкою пролунав від альтанки, а за мить однокласник й сам неквапом підійшов, уїдливо посміхаючись. – Щось ти пізненько сьогодні й без Кірюші? То може принцесі допомогти… її дупу до палацу дотягти? Ого, Клаво, та ти наче бухая? Я в шоці, Булка! Куди котиться світ, якщо принцеси таке втинають?

Зєка стояв навпроти неї, освітлений тьмяним світлом єдиного дворового ліхтаря, й невимушено посміхався, оглядаючи з голови до ніг. Від хлопця відчутно віяло сумішшю пива та розпашілого чоловічого тіла, наче тільки-но самостійно викотив на гору чималу діжку цього напою. Спортивна майка та шорти з емблемою Адідас вигідно обтягували суху фігуру, трохи вищу за Клавині метр шістдесят.

- От дивлюся на тебе, Вовчік, й думаю… - Клавдія Степанівна Коровай несподівано й беззаперечно визначилася з причиною своєї сьогоднішньої образи. – Ну кому й в чому ти можеш допомогти? Га? Ти ж собі допомогти не спроможний – то як мені допоможеш? Га? Ні-ні, звичайно, я пам’ятаю: кошенят топити – це до тебе! Тут ти незамінний! А ще що?

Після випитого на святкуванні, сцени з Миколою Сергійовичем, зневажливого тону матері Кирила, який швидше за все розмову чув, але не наважився втрутитись, Клавдія відчувала вселенську жіночу ненависть до хтивих жонатиків, переляканих матусиних синочків та нахабних волоцюг, які всі разом не вартували навіть погляду уявного Гейбла. Тому безжально спопеляла презирливими фразами здивованого Вовчіка-Зєку не стримуючись, як завжди, й не намагаючись уникати «гострих» кутів.

- Що, знову запропонуєш обговорити вплив алкоголю на поведінку осіб високого походження жіночої статі? Тим більше, зараз й привід є, так? Булка трохи нетвереза й можна спробувати помацати за м’якушку? Вона ж не одружена й закомплексована учілка-одиначка, а я – відомий на все містечко гультяй, якому складно відмовити! – Всередині Клавдії вирував торнадо з горілки й ядучих образ. – Знаєш, Вовчік, а давай! Пішли в твій підвал… тьху ти, до альтанки! Пішли! Що, здивований? Хіба я гірша за Матільду?

Вона непевною ходою, шаленіючи від власної поведінки, попрямувала до легкої споруди, яка темніла неподалік, вкрита густими паростками дикого винограду. На подив та полегшення в альтанці більше нікого не було, лише буяв насичений дух тютюну та алкоголю від кількох відкритих пляшок й переповненої попільнички на столі. Клавдія перевела подих: горілка горілкою, кураж куражем, але десь на задвірках свідомості був острах побачити пару непривабливих й неголених кримінальних обличь. «…а може навіть три чи чотири. Ні, Клаво, чотири – це вже занадто… Ой… Дурепо ти, Клавка, - для чого занадто? Ти що це удумала, хвойда руда?» З цими сплутаними думками, хтивими й переляканими одночасно, гепнулась на лавку й потягла до себе ближчу пластикову пляшку. Принюхалась до відкритого горлечка, ковтнула. «Пиво… Темне… Яка гидота…» Й під здивованим поглядом Зєки добряче приклалася до духмяного напою. Коли жінка поставила порожню пляшку на стільницю, її однокласник так само мовчки сидів навпроти з похмурим виглядом. В голові почали гупати ковальські молоти під неприємне дзвенькання битого скла, часто перемежаючись низько тоновим гудінням там-тамів невідомих канібальських племен. Неодмінно канібальських – це виразно відчувалось у ритмі: бум-бух-ха-ча, бум-бух-ха-ча, бум-бух-ха-…

- Ну… Вовчік… кажи… - Думки сповільнилися, кволо проривалися крізь ритм там-тамів, але слова вилітали одне за одним. – Що, я – Матільда, так? Так ти думаєш? Знаю, що так! Й той кошак підтоптаний теж так вважав! Й Кирило! А ось й не так!

- Яка Матільда? – Зєка підозріло роздивлявся співрозмовницю. – Ти що женеш, Булка? Щось трапилось? Допомогти чимось? Заспокоїти?

- Матільда? А-ааа, справді, ти її майже не знаєш… Є у мене одна знайома шльондра, я потім вас познайомлю… Трапилось? Та нічого особливого… Що зі мною може трапитися в нашому містечку? Тут хоч голяка гуляй, як я сьогодні – й нічого! Трапилось… Так, дрібнички… - Молода жінка, удаючи цілковиту байдужість, зневажливо струснула головою й спробувала відкинутись на спинку лави, але не розрахувала й гучно бемкнулась потилицею о поперечну рейку альтанки. – Ой, бляха… Боляче як! Та сиди, Вовчік, не хвилюйся… Все добре… Все у мене добре… Скрізь… Й завжди… Заспокоїти… А тобі я не дам сьогодні… Знаєш чому? Бо я – не Матільда, а ти – ненадійний! Чим ти мені допоможеш? От… А інші… вони теж ненадійні, але… вони мене розуміють, а ти – ні…

З очей раптом бризнули сльози, солоними струменями змиваючи всі негаразди важкого дня. Жінка навіть не спробувала затулитися долонями, лише іноді по-дитячому шморгала носом й тихо схлипувала. Ще за хвилину почала тихо-тихо підвивати, ледь помітно погойдуючись:

- У-уууу… Уууууууууууууу…

- Ех, Булка, Булка… Була б на твоєму місці якась інша курка - вдув би, як кажуть, «від щирого перця», щоб звивини на місце стали… - Зєка казав спокійно, без образи, з-під лоба спостерігаючи за однокласницею. – Але ж з тобою це не допоможе… Скільки тебе знаю – все дивуюся: як можна залишатися такою розумово незайманою в такому віці й ще мати декількох коханців? Як воно у тебе в голові поєднується? Що, знову якийсь принц тобі на улюблену розу насрав? А ти цього від нього не чекала? Ага-ага… Пішли, до квартири доведу… Матільда якась, бляха, - чому я не знаю?

«Дівчачі нотатки», Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, ображена

«14.06.201… 23:45

…оце бля-ааа… бляха-йо… яки наси…си..чений день! Я навть не знаю, що псати з приводу цієї хє… сьогонішніх висерів вибриків долі… Здається, схож висер запис у своєму щоденнику я робила наступного ранку післ тог, як мене трахнув Сєня Кролік переспала сп’яну з Семеном Гудком у общазі нашого інституту на четв курс... Чому так болить моя туп довпешк? Бляха… Так, лаятись – непристойно! Як я опинилася дома? Й чому без трусків? Це тому я така знервана? Чи тму, що Мтільда влаштувала кубло кошенятам з шматків мого улюбленого капелюшка? Руда шльондра… Я – шльондра? Хто? Я чи вона? Капелю…шок! Я віддала за нього пів місячної зарплатні… Сука вона! Ні, сука - це собака, а Матільда - кішка! Сука руда! А Микола Сергійович – кошак підтоптаний! Він сам винен… Й Матільда теж сама винна! Обидва винні… Я не хотіла, Матільда! Чи хотіла? Байдуже… Всі хвойди, й я – теж…»

«15.06.201… 14:19

Важкий ранок, дуже важкий, важка голова, ватяне тіло.... Навіть не знаю з чого починати, але викласти свої думки конче потрібно – інакше я збожеволію!

Я прокинулась сьогодні вранці у вітальні на дивані з розбитою потилицею й розмаїттям незрозумілих спогадів у голові. Бенкет у коледжі, Микола Сергійович, трусики, Зєка, Матільда, кошенята… Не знаю...

Добре пам’ятаю пропозицію Миколи з приводу квитків на Вінника, потім провалля думок й одразу я на столі у класі з розсунутими стегнами, а набурмосений Коля вперто тягне мої трусики. Потім сидить з ними на голові, а я насміхаюся з нього й відчуваю дивну втіху. Це добре чи ні? Хоча, з трусиками з’ясувала нарешті – й це неабияк тішить! Також яскраво пам’ятаю, що в ту мить мені було дуже добре, відчуття перемоги п’янило не гірше за чимергез Михайлівни, але чому? Щось відбулося… Бенкет-промова-театр-квитки… Згадала!

Так, я й зараз відчуваю ту саму втіху від здивування Миколи – так йому й треба! Кошаку драному! Я все згадала! От же кошак! «Я скучив…» А зась тобі…

Так, а що далі? Як додому дісталася? Звідки у мене ця гуля на потилиці? Й чому на кухні розгардіяш, битий посуд та плями крові? Й погнута банка «Сайри» в олії?

Альтанка, Зєка й темне пиво… Ох, не дай боже… Та ні, я ж не малолітка якась… відчуваю, контакту точно не було! Але ж Зєка був? Точно був! Пиво… Мабуть, теж було… Навіщо? Добре, вже неважливо… Судячи з попереднього запису в щоденнику, я якось дісталася хати й образи на Зєку не було - лише на Миколу й Матільду. Й що? Й нічого. Нічого не пам’ятаю… Матільди немає, Микола не дзвонив. Хоча, можна подзвонити Зєкі, спитати, що до чого…

…взагалі нічого не зрозуміло! Зєка божиться, що спроводив мене до дверей – й по–всьому! А далі? Матільда, консерви? Та най йому! Клята шльондра! Зробити з мого капелюшка кубло своїм кошенятам! Пів зарплатні! Й саме пів коледжу з мене сміялося, коли про ціну прохопилася! Звичайно, як цим вовчицям зрозуміти, шо звичайний капелюшок може коштувати …тисячі гривень? Дурепи! Добре, це наразі неважливо… Гуля на потилиці й плями крові… Зєка каже, випадково вдарилася головою об риштування альтанки – можливо, але ж…

Так, немає часу на всі ці вагання-сумніви. Був - не був, можливо – не можливо, зрозуміють чи… Що з цього відбулося беззаперечно? З Колею – так, це я й сама пам’ятаю. Й з Матільдою теж – подраний капелюшок тому доказ, та й самої рудої хвойди ніде нема – мабуть втекла, як її насварила. Наче все вірно.

Чому ж на душі таке дивне відчуття втрати й одночасного задоволення? Давно у мене такого не було. Мабуть, з підліткового віку, коли з-за хвороби виникала пристойна причина не піти на заняття літературної студії в палаці культури або пропустити урок танців. Так, дуже нагадує. Мати завжди ставилась до цих гуртків, як чогось надважливого, а мені довгий час було не цікаво. «Ти повинна вирости справжньою освіченою й вихованою пані, а це неможливо без досконалого знання світової літератури та манер! Сучасна жінка повинна…» Ох, мамо-мамо, ти ж досі намагаєшся писати вірші… Може, це я в тебе маю цей нестримний потяг до письменництва? То чому ж іноді так важко написати хоч речення? Може саме від цього маю нині суперечливий стан? Найбільше турбує, що ніяк не можу зважити чого більше: задоволення від вчорашньої сцени з Миколою Сергійовичем чи втрати? Дивно й незвично для мене. Треба нарешті визначитися з пріоритетами, Клавдія! А поки що зателефоную Борису Ісаковичу й візьму пару днів у рахунок відпустки.

Де ж та Матільда?»

«17.06.201… 14:58

Минає третій день, як зникла Матильда, й мене крає сумління. Не треба було так з рудою, хоча вибрики цієї хвойди останнім часом неабияк нервували. Може я занадто суворо повелася з нею? Що робити з кошенятами? Вони з задоволенням смокчать коров’яче молоко з піпетки, але ж невдовзі треба в коледж та й навіщо вони мені? Звернутися, як завжди, до Зєки? Ні, чомусь здається, що після останньої розмови це виглядатиме якось… недоречно. Де ж Матільда? Шукала вчора у дворі, гукала біля вікна до підвалу, - нічого. Образилася? Бач, яка вередлива, можна подумати, наче якась блакитна британська з родоводом у сто років, а не пересічна руда дворова кицька! По підвалах їй не соромно швендяти, а тут й слова не скажи! В неї погляд на стосунки, як у того кошака підтоптаного – Миколи Сергійовича: на столі домагатися – то «скучив», а театр – то «насмішила»! От й Матильда така сама – капелюшка подрала, кошенят на мене залишила, а сама десь хвостом крутить.

Цікаво, що там Микола Сергійович? Не дзвонив обидва дні, навіть вибачення не попросив, кошак! Теж образився? А я, виходить, не образилась? Подивимось-подивимось чия вгору вивезе! Кошак підтоптаний! Принципово не буду першою дзвонити – нехай помучиться. Й розмовляти не буду, навіть помічати не буду. Прийду в коледж й спитаю при усьому загалі: Микола Сергійович, а де мої чорні мережеві трусики? Ото буде у нього пика! А у всіх інших! Уявляю цю сцену! Не пробачу, навіть якщо прилюдно вибачення виголосить. Хоча, навряд чи попросить – це ж треба тоді про події в класі розповідати, а поки щось бажання не спостерігається. Навіть подумки не хочу уявити, як вовчиці щохвилини шпинятимуть удавано-співчутливо. От якби знайшовся хтось аби викликав Миколу на дуель – захистити честь невідомої пані… Мене. Але щоб лише Микола, я та цей лицар знали причину, а ніхто ні про що не здогадувався. А після дуелі, коли переляканий Микола Сергійович тихенько зникає після вибачення, ми разом з кавалером святкуємо перемогу на схилі широкої річки. Палає велике вогнище, співає циганський хор, офіціант розливає вже другу пляшку шампанського в наші кришталеві фужери. Я дивлюся в очі свого захисника довгим поглядом й тихо кажу, густо червоніючи: «Ви врятували мою честь… З цієї миті вона належить лише Вам одному!» А він схиляється трохи, прибирає пасмо волосся з моєї шиї, ніжно торкаючись… Та де ж його взяти, того лицаря? Не ті часи, трусики красиво стягнути – й то неспроможні… Чому навколо все так складно? Чому сучасних чоловіків так важко сприймати без роздратування?

Чому вони не можуть зрозуміти: жінці важливо бути впевненою, що її люблять, а для цього потрібна не сама-одна фізична близькість, а й слова. Палкі слова. Але чоловік мовчить, і ми сприймаємо це як відсутність любові. Десь читала, наче їх мозок організований таким чином, що важче висловлює існуючі почуття в словах. Але натомість йому легше повідомляти факти, аналізувати, давати поради. Може з-за цього ми незбагненні один для одного?

Як тоді знайти того, хто… Й чи можливо це взагалі? Може причини в іншому? Адже жінки більш стійкі, ніж чоловіки, більш призвичаєні до змін: в усі часи саме дружина приходила в рід чоловіка, де змушена була підлаштовуватися до нового. Від цього залежали успішність шлюбу та продовження роду.

Але ж ситуація змінилася?

Чи не на часі вже чоловікам адаптуватися до нас? В давнину мисливці полювали здобич для всього племені й були твердими, сильними, стійкими – саме такими уявляє їх більшість нинішніх жінок. Їм не потрібно було спілкування і взаєморозуміння.

То може й жінці час мінятися? Не підлаштовуватися й догоджати, а… А що?

Так що? Треба на щось наважитися, Клаво, бо навіщо тоді всі ці твої роздуми? Хоча, пам’ятається мені, з колишнім чоловіком-актором це начебто допомогло. Чи так здалося тоді? Я більше року після розлучення кляла зрадника майже в кожному записі щоденника й відчула неабияку втіху, коли довідалась, що актор Корчевний затриманий за збут наркотиків. Це здивувало, бо за роки спільного життя потягу в той бік у нього не помітила, але втіхи не применшило. Деякий час навіть вважала себе не пробудженою відьмою, здатною підсвідомо втілювати прокльони. Перечитала купу книжок про зурочення та мольфарів, накупила мотлоху й сушених трав у різних бабусь. За місяць Веню випустили за браком доказів, я впевнилася у відсутності будь-якого відьомського хисту й впала в черговий крутий депресняк. То що, настрочити кров’ю з п’ять аркушів чорних побажань чи натомість піти сьогодні вночі й написати на паркані у Миколи Сергійовича «Поверни трусики, кошак підтоптаний!» Так? Чи чекати лицаря? Щось тебе, дівчинко, в психологічні нетрі затягло, наче в баговиння. Може вирішити спочатку більш нагальні проблеми, наприклад, що далі робити з кошенятами?

Сьогодні ввечері повинен завітати Кірюша – от нехай й виправляється за слова своєї матінки, а я поки гляну, що там з «Крижаним полум’ям», бо читач теж почав зраджувати. Це ж треба, у розіграші промокодів на останню главу взяло участь лише дев’ять підписників! Довелося додати ще дев’ять від себе аби у підсумку вийшло… дев’яносто дев’ять. Вони теж мене зрадили. Чи вампірська сага вже не популярна? То нехай почекають кінцівки…

Чи не почати мені новий роман? Наприклад… наприклад… про сувору незалежну жінку, яку не розуміє чоловічий світ. Так, вона – темна ельфійка, мисливиця на драконів, яких годує серцями своїх залицяльників! Ні, занадто банально... До речі, треба не забути погодувати кошенят бо поки ще той Кірюша прийде, аби їх втопити… О, то нехай тоді буде мисливиця на місячних кішок – магічних дивних створінь, які мають здатність ховатися у будь-якій тіні! Точно – це буде круте фентезі про стосунки сильної жінки-мисливиці та її пихатого й зарозумілого чоловіка-фізика… ні, мага-алхіміка! Ой, як добре, така купа оригінальних ідей! Треба швиденько занотувати… Й оголосити підписку! Й промокоди! Й не забути погодувати кошенят!

Де ж та Матільда?»

Літпортал ПрозаНет

https://proza-net.com/amelia-z090760/blogs

17-06-201.., 17:15:08 Блоги. Amelia Storm (автор)

УВАГА!!! ЛЮБОВНЕ ФЕНТЕЗІ «Ксара. Пекельний прайд»

Любі мої читачі! Запрошую вас до нового світу, де буде сила силенна пригод, кохання, зрад, протистоянь, палких почуттів та купа несподіваних поворотів. Унікальна ідея неповторного світу, розробленого виключно мною, як завжди, заснованого на власному життєвому досвіді та викладена вустами Ксари – темної ельфійки. Ксара - відважна мисливиця на місячних кішок, яка подорожує безкрайніми хащами разом з магом-алхіміком Сіранієлем, своїм зарозумілим та пихатим чоловіком. Як складеться доля сміливої красуні у жорстокому світі, мої любі читачі, Ви маєте змогу дізнатися з першої книги циклу. Щиро сподіваюсь, вона припаде вам до душі так само сильно, як і мені.

"Ксара. Пекельний прайд" — це перша книга. Вона містить три частини: "Пекельний прайд", "Котяча академія" та "Алхімія зради". Приготуйтеся до шквалу пригод, добірного гумору, непересічних та яскравих героїв й хвилюючих подій! Невеличкий спойлер до початку першої частини: Ксара, молода рабиня, не підкоряється нахабним домаганням свого хазяїна, божевільного вченого-генія Сіранієля в таємній алхімічній лабораторії. Смілива дівчина відмовляє покидьку, а він з помсти кидає її на самоті серед дикого лісу, переповненого магічними створіннями, найжахливішими з яких є місячні кішки. Як складеться доля красуні, чи вдасться їй повернутися, аби помститися негіднику? Хто переможе – слабка ельфійка чи страшні кішки, які не тонуть у воді й не горять у полум’ї? Чи відбудеться весілля рабині й мага?

Викладка першої частини двічі на тиждень по одній главі: у четвер та неділю. Починаємо наступного четверга. Не проґавте! Чекатиму вас! Не забуваємо відстежувати авторку аби не пропустити оголошення підписки чи розіграш промокодів!

Як вам новина? Поки книга створюється, пишемо авторці якою Ви бажаєте бачити головну героїню!

Познайомитись з іншими моїми творами ви можете на сторінці https://proza-net.com/amelia-storm. Отже, запрошую!

З повагою, Ваша Амелія Шторм.

17-06-201.., 18:23:19 Бонька (читач)

Як цікаво! Беру до бібліотеки!

17-06-201.., 18:25:21 Amelia Storm (автор)

Бонька, приємного читання… Не забуваємо писати, як ви уявляєте головну героїню!

17-06-201.., 20:42:51 містерХ (автор)

Не зовсім зрозумів сюжет, вона подорожує з цим нахабою-чоловіком чи вона рабиня вченого-генія? Чи у них лише однакові імена?

17-06-201.., 20:54:48 Amelia Storm (автор)

містерХ, здається, все зрозуміло – Ксара спочатку рабиня божевільного вченого, а потім він закохується у неї та бере за дружину!

17-06-201.., 21:07:17 містерХ (автор)

Amelia Storm, спочатку рабиня, потім кидає у лісі, а наприкінці бере за дружину? Я вірно все зрозумів? Маячня якась – такого не буває! В житті все набагато банальніше.

17-06-201.., 21:26:49 Amelia Storm (автор)

містерХ, У Вас може й не буває, а у когось – буває! Звідки, як Ви гадаєте, взявся цей «банальний» вислів: «Від любові до ненависті – один крок?»

17-06-201.., 21:47:33 містерХ (автор)

Amelia Storm, ГГГГ Один крок! А у Вас тут декілька, до того ж одночасно в різні боки! Добре, облишимо чоловіка героїні – він же божевільний за сюжетом, тому нехай… Але сама героїня? Її мало не ґвалтують, викидають на смерть, а потім вона погоджується піти до цього мага за дружину? Де Ви таке бачили? Й що її переконало поміняти думку?

17-06-201.., 21:52:13 Amelia Storm (автор)

містерХ, Дивно, що ви не розумієте – він покохав її, а жінки це добре відчувають, тим більше такі, як Ксара! А ось як було пройдено шлях від зневаги до кохання - про це й буде у книзі!

17-06-201.., 21:56:34 Роза-Роза (читач)

Amelia Storm, Ох, який несподіваний сюжет. Я у захваті, викладайте швидше!

17-06-201.., 22:07:49 містерХ (автор)

Amelia Storm, Навіщо вигадувати таке? Навіть темних ельфів стає шкода – за що Ви з ними так?

17-06-201.., 22:12:18 Amelia Storm (автор)

містерХ, Ой, це просто не для Вас. Я тут переглянула мигцем Ваші оповідання: Беляші, Вантаж, Килимок – сучасна проза на п’ять-шість аркушів з життя торговців міського ринку. З одних лише назв можна засумувати… У мене – взагалі все інше: і твори, і життя. Не ображайтесь.

https://proza-net.com/amelia-w198425/blogs

10-07-201.., 20:05:59 Блоги. Amelia Storm (автор)

КОМУ ЦІКАВО!!

Мої читачі, ви де? Мало хто заходить, на жаль, та все ж я сподіваюся на зацікавленість. І, звісно, завжди щиро рада новим читачам!

Отже, питання: чого ви очікуєте від Ксари, після того, як вона перемогла у важкому двобії старого місячного кошака? Що їй робити зі знайденими у лігві кошенятами? Втопити чи залишити собі?

Пишіть, будь ласка, я планую викласти роман за графіком, але так важко писати, коли не впевнена, чи він хоч якусь аудиторію збере. Тому, будь ласка, відгукніться, кого справді цікавить доля сміливої ельфійки, дуже хочеться знати, що принаймні буде хоч один читач!

Познайомитись з іншими моїми творами ви можете на сторінці https://proza-net.com/amelia-storm. Отже, запрошую!

З повагою, Ваша Амелія Шторм.

10-07-201.., 22:15:22 CleoPadla (читач)

Пишіть, автор, пишіть, - вас читають! Новий роман доволі оригінальний, хоча ельфійка поки що якась закомплексована виходить. Зробіть її більш розкутою, будь ласка.

До речі, чи буде продовження «Крижаного полум’я?» Хочеться нарешті довідатися, на кому зупинила свій вибір Крісті після чергового викрадення?

10-07-201.., 22:25:48 Amelia Storm (автор)

CleoPadla, Дякую, Ви не уявляєте, як мене тішить Ваша увага. А «Крижане полум’я» поки що заморожене.. в суцільну кригу. Я сама не можу визначитися кого Крісті кохає більше: Гейбла чи Трела? Це так складно… Але я невдовзі визначусь! Обов’язково! Уважно слідкуйте за оновленнями!