Кому промокоди?

19.07.201.., смт.Транковець, Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, розлучена

Крізь відчинене вікно кухні на четвертому поверсі цегляної п’ятиповерхівки чуються неголосні звуки вечірнього двору. Розмірений гомін бабусь біля під’їзду час від часу переривається стриманими матюками та реготом з боку альтанки за дитячим майданчиком. Починається прохолодний літній вечір після надокучливої задухи липневого дня, тому всі й повибиралися з розжарених помешкань аби ковтнути жадану дрібку свіжості. Хтось змішає її з дещицею світлого пива, хтось з морозивом чи мінеральною водою. Голоси мешканців у дворі поблажливі та спокійні, нервувати немає сенсу, бо попереду затишна ніч, яка принесе заспокоєння спітнілим тілам та змученим душам.

Ані пиво, ані морозиво Клавдію Степанівну Коровай найближчим часом стовідсотково не очікували, тому прислухалася до відлуння дворового життя з неприхованою сумішшю зневаги та роздратування. Минав третій тиждень липня, ненависна спека набрала силу й припинятися не збиралась, - лише від розуміння цього непереборного факту Клавдія скаженіла з ранку до вечора. Пиво вона не полюбляла, а від морозива мати відвадила ще в дитинстві, коли декілька років водила на гурток співу. З вокалом у молодшої Коровай не склалося: мала такий-сякий голос, але поганенький слух – тому вовтузитися з нею ні у кого з викладачів бажання не виникало, не дивлячись на вперті умовляння матері, Зінаїди Сергіївни. А від пропозиції співати в хорі відмовлялася вже сама мати. Все закінчилося переходом до танцювального гуртка у протилежному кінці коридору палацу культури, залишивши по собі три непогано завчених жіночих романси та стійку відразу до морозива, яке могло застудити горло.

Чи то від цих спогадів, чи то від минулого спекотного дня настрій у Клавдії був відверто дратівливий. Жінка з острахом очікувала приходу щорічної літньої депресії, яка незмінно починалася разом з підвищенням середньодобової температури до більше ніж двадцяти градусів й одночасними канікулами у коледжі. Сонце, спека, порожня квартира й відсутність спілкування навіть з обридлими колегами – щороку результат був однаковим: роздуми-роздратування-розпач. Не рятували навіть неочікувані для самої себе вояжі до обласного центру задля походів по крамницям чи в театр. До речі, саме під час такого вояжу три чи чотири роки тому й було придбано того злощасного жіночого капелюшка, який прислужився кублом Матільдиним кошенятам. Іноді, у минулі роки, ці рятівні втечі у «великий» світ заміняли одна-дві позапланові зустрічі з Миколою Сергійовичем або Кирилом. Цього року й на це розраховувати не варто. Клавдія сумовито посміхнулась, згадавши останню розмову з відставним коханцем…

Викладач фізики десь за три дні опісля святкування останнього іспиту перестрів жінку у порожньому коридорі коледжу й неголосно мовив, ображено кривлячи обличчя:

- Клаво, можна тебе на хвилинку?

Клавдія Степанівна з незалежним виглядом покрокувала до кабінету фізики, очікуючи на сумбурне вибачення, як вже неодноразово бувало у їх багаторічних стосунках. Чи пробачати коханця, чи вчергове познущатися з «підтоптаного кошака», ще не вирішила, хоча раніше зазвичай все закінчувалося півгодинним схвильованим монологом Миколи Сергійовича, палкими обіцянками «більше ніколи…», запевненнями що «тебе більше за усіх…» та бурним п’ятихвилинним сексом у підсобці.

Ввійшла до кабінету й сперлася на парту першого ряду, схрестивши руки на грудях. На подив, колишній коханець не поспішав визнавати провину, обіцяти виправлення й все інше по сталому сценарію – стояв та мовчки розглядав її якимось напрочуд уважним поглядом, наче побачив сьогодні вперше. «Він що, очікує моїх вибачень першим? Оце несподіванка!» - Клавдія питально вигнула брови й скерувала погляд на чоловіка, заохочуючи до початку розмови. Співрозмовник не квапився, чи то не наважуючись, чи то підбираючи слушні слова.

- Навіщо, Клавдія Степанівна? – Нарешті мовив, скрушно розводячи руками й похитуючи головою, наче вичитував за невчасно заповнений класний журнал. Але більше за все вразило незвичне звертання за ім’ям та по-батькові, чого наодинці колишній коханець ніколи не робив, - тому відповіла лише за хвилину.

- А ти чого чекав, Миколо? Що я отак раз по раз ноги розсуватиму після того, як ти з мене привселюдно насміхаєшся? Так? Сам не хочеш розповісти, навіщо? Га?

- Та до чого тут це, Клавдія? Чого ти затялася на ту дрібницю? – Викладач фізики виглядав щиро обуреним. – Я ж тобі казав, що ненавмисне й трохи п’яний був! Ну, вихопилося, хіба не зрозуміло? Я зараз не про це! Ти навіщо це зробила?

- Бо ти мені обрид, кошак підтоптаний! – Молодиця не приховувала роздратування, спогади про події в класі були ще занадто яскравими. – З своїми губами слинявими, з жартами недоречними, з трахом п’ятихвилинним у підсобці раз на місяць… та й по всьому! Лишень зрозуміла це після вчинку твого ницого та наступного нахабного намагання трусики стягти! От саме там, лежачи спиною на тих клятих журналах з оцінками, втямила яскраво, як же ти обрид з своїм жалюгідним «я скучив, кицююююня».

- Та що ти вчепилася в ті трусики? Йди, візьми у верхній шухляді столу в підсобці! – Співрозмовник теж не приховував знервованості. – Інше скажи: навіщо найняла якихось хуліганів аби потрощили вікна мені в хаті? Й фарбою червоною на паркані вивели: «старому кошаку від його кішечки за мережеві трусишечки»! Цеглина вчора увечері мало в голову Любочці не влучила! Вона так злякалася! Поки я на вулицю вискочив, то там нікого! А уяви, що було, коли зранку Любов Миколаївна напис на паркані прочитала? Істерика та з’ясування стосунків на три години! Навіщо, Клавдія Степанівна? Я не думав, що ти таке стерво.

Клавдія підозріло розглядала чоловіка, намагаючись швидко кумекати, з якою метою він це каже. В справжність розповіді не вірилося й на малесеньку дрібку. «Навіщо це вигадав? От же хитрун! Хоче, аби пожаліла, розуміючи, що цього разу звичними виправданнями не відбудеться! Ну, звісно, кращий захист – це напад! Але, який вигадливий! Й грає як – майже повірила! Нічого у тебе не вигорить, кошак… Зараз твою дурну вигадку проти тебе й поверну!»

- Ти ж запевняв, Миколко, наче ви з дружиною майже не спілкуєтеся й спите роками на різних ліжках? Бридка колода, обмежена квочка, стовбова селянка… не пам’ятаю вже, як ти лише не називав її всі ці роки. – Клавдія зневажливо посміхнулась. – Й раптом: розмова на три години? Про що? Про стосунки? Так їх же немає, нібито… Про нікчемний напис? Про цеглину? А може, це Любові Миколаївні хтось помститися надумав, ти не вважаєш? Раптом комусь вона колодою не здається?

- Клаво, не ухиляйся від запитання? Навіщо? – Чоловік зосереджено набурмосився, вглядаючись в усміхнену жінку. – До чого тут спимо ми з нею чи ні? Про колоду я казав тобі особисто, а цей напис всі навкруги читають! Навіщо на загал все виносити? Й мені, й дружині все це неприємно… Сусіди шепочуться… Й взагалі…

«То це що, насправді написали!? Дивно. Наче хтось бачив ту нашу сцену у класі… з трусиками… й після цього… Оце халепа, Клавдія Степанівно… Ми ж обидва були м’яко кажучи нетверезими, можливо розмовляли голосно, можливо двері не зачинили… Та ні, не може цього бути, він мене дурить або звичайнісінький збіг – хіба мало навкруги кішечок чи кошаків? А раптом це учні? Хтось приперся ввечері до коледжу й випадково все побачив? Не вистачало ще, аби в інтернеті десь запис виклали всього цього марлезонського балету!? Так, швидше за все хтось з хлопців-випускників. Як незручно… Але показувати цього Миколі не буду, нехай вважає ніби у мене є таємний прихильник чи ще краще: наче я власноруч це зробила!» На початку цих миттєвих роздумів Клавдія Степанівна густо почервоніла й затримала подих, що не минуло уваги співрозмовника, потім з шумом видихнула й уїдливо мовила, стиснувши пальці перехрещених рук на плечах:

- А взагалі-то, Миколо Сергійович, Ви зараз що на меті маєте, розпочавши цю розмову? Вибачатися наче не збираєтесь? Вірно? Стосунки наші поновити бажаєте? Теж сумнівно… Хочеш зрозуміти, чого тобі надалі від мене чекати? Невідомо на що ця навіжена здатна, а раптом в судочок з котлетами від дружини-колоди отрути для щурів напхає? Леді Макбет начитається на ніч й утне щось подібне… - Клавдія трохи нахилилась вперед, вдивляючись у зблідлого та раптово завмерлого слухача, сперлась долонями на стегна. - Ой, чого це очиська забігали, га? Не думав про таке? «Найняла якихось хуліганів…» А може сама все зробила, не віриш? Почерк мій на паркані не впізнав? Так, отож! А уяви, Миколо, раптом Любочка дізнається хто й за що насправді цей лозунг зробив? Зараз піду до неї й… Не хочеться розголосу, так? Добре, не лякайся – я мовчатиму, але й ти про судочок з котлетками не забувай… бо…

Вона рвучко відштовхнулась руками від стільниці, роблячи крок вперед, наче стрибаючи в темний вир лісового озера. Задоволено посміхнулась сама до себе, проходячи повз ошелешеного Миколу Сергійовича, який несвідомо відсахнувся убік…

Згадка про цю розмову трохи поліпшила похмурий настрій. Жінка підвелась, роззирнулась у кухні, потім відчинила дверцята холодильника, витягла пляшку мінеральної води, налила собі у склянку. Ненадовго затрималась біля вікна, сподіваючись на полегшення від подиху вечірнього вітерця. Не дочекалась. За лічені хвилини вода у стакані нагрілася й здалася бридкою. Клавдія знов відчинила холодильник, витягла пляшку мінералки й потягнулась до дверцят морозильного відділення. На пів дорозі рука зависла… Жінка чомусь завагалась, наче підсвідомо відчуваючи незрозумілу загрозу від морозильника, труснула головою, позбавляючись сумних думок, й повільно вилила пів пляшки мінералки собі на голову. Прохолодна рідина гірським потічком ковзнула по піднятому догори обличчю, тонкою шиєю, ямочкою поміж ключиць й шубовснула між невеликих грудей, розтікаючись віялом на трохи випуклому животі. Від несподіваного охолодження темні гострі соски настовбурчилися й вкрилися пупирцями, а залишок потічка розтікся темною плямою по вузьким трусикам. Клавдія задоволено розтерла залишки прохолодної вологи по руках, боках та животу – дома влітку не соромилася ходити в спідньому, іноді уявляючи себе войовничою амазонкою у поході.

З-за холодильника почулося тонке пищання й незграбно викотилось два пухнасті клубочки. Обидва останні з залишених кошенят прокинулися й настирливо вимагали їжі. Їх хазяйка незадоволено хитнула головою, знов відчинила дверцята холодильника, витягаючи пляшку молока. Очі затримались на погнутій банці консервованої сайри на верхній поличці, яка нагадувала про зниклу Матільду. На потемнілій паперовій етикетці вгадувався розсип темних плям й погляд стрибнув далі, уникаючи неприємних споминів, але настрій, й до цього не райдужний, зіпсувався остаточно. «Що ж з ними робити? Двох я вже занесла на сусідні вулиці дорогою в коледж, але зараз канікули й доведеться виходити з дому винятково заради цього. Якось неприємно… Коли залишала кошенятко у когось біля паркану, шляхом на роботу, це виглядало наче випадковість. От йшла-йшла собі й раптом згадала, що треба терміново піти попрацювати, а кошеня заважає – я його й залишила на добрих людей. Вимушено… Якщо занести їх зараз світ за очі, це буде свідомим… позбавлянням. Що ж ними робити й хто може допомогти?» Невирішена проблема підштовхнула до чергових сумних роздумів, цього разу про інше, хоча теж дещо пов’язане з кошенятами рудої хвойди...

- А сам ти, без Світлани Леонідівни, можеш щось вирішити? Лише сам, лише щодо того, про що особисто думаєш чи особисто бажається? – На четвертий вечір після святкування у коледжі відбувалася неголосна розмова Клавдії Степанівни Коровай з Кирилом Володимировичем Тетюхом у неї вдома. – Кірюша, я не тисну, адже ти дорослий чоловік, але іноді замислююсь… Знаєш про що? Ось вже чотири роки ми з тобою… знайомі, а лише один чи два рази ночували разом, коли Світлана Леонідівна десь їздила. Всі інші рази ти завжди йдеш додому й я ніколи у тебе не залишаюсь. Кіно, кафе, у ліжко та розбіглися. Тебе це не хвилює?

Молода жінка, повністю оголена, лежала боком на широкому ліжку, поклавши голову на простягнуту руку й задумливо спостерігала за чоловіком, який неквапливо причісувався сидячи перед великим дзеркалом в самих лише білих трусах-плавках. Вислухавши Клавдію той припинив робити ідеальний пробор у густому темно-коричневому волоссі, повільно повернув до неї випещене обличчя з крупними рисами, й з іронією вигнув одну брову. Подивився так з пів хвилини, знов повернувся до дзеркала й поновив неквапливі рухи гребінця, уважно вдивляючись в лише йому зрозумілі порушення образу. Клавдія не дочекалася відповіді, підвела голову й сперла на зігнуту у лікті правицю. Її погляд ковзнув по прямій спині коханця, гладенькій білій шкірі, якій позаздрила й жінка, досить широким, хоча й не мускулястим плечам, таким самим рукам, й зупинився на стеґні, яке ритмічно дриґотіло від притоптування під якусь мелодію. «Він мене не слухає…» - очі звузилися й потьмяніли.

- Агов, Кірюшо? Ти мене чуєш? Залишайся сьогодні у мене, а? Чогось мені так самотньо… Чуєш? Можемо подивитися щось разом, я тобі дозволю темного пива узяти зайвий літр з чіпсами й Світлана Леонідівна про це не дізнається. – Нога припинила дриґотіти, мить зберігала непорушність, потім знову почала відбивати мелодію, але вже іншу, більш повільну. – Навіть картоплі на салі можемо посмажити, до хрумкої темної скоринки, як тобі подобається…

Кирило повернувся до ліжка й сумно подивився в темні очі, які з очікуванням втупились на нього. Він повільно набрав повні груди повітря й так само повільно видихнув, показово засмутившись.

- Клаво, не починай, будь ласка! Ти краще за мене знаєш, що матінка спочатку почне дзвонити мені, потім тобі, а наприкінці й сюди примчить… А якщо унюхає на кухні смажену картоплю або чіпси, а вона обов’язково унюхає, ти ж розумієш, то пів годинна виховна лекція нам забезпечена. Ти цього хочеш?

Ще раз сумно зітхнувши Кирило повернувся до дзеркала, не намагаючись дочекатись відповіді на питання.

- Кірюша, чого я хочу – вже сказала, а от чого ти хочеш? Тобі самому не цікаво? – Жінка не здавалась, хоча зазвичай після згадки про Світлану Леонідівну замовкала, розуміючи безнадійність будь-якого з можливих варіантів. – Тобі тридцять шість, лікар-терапевт, людей лікуєш, а собі допомогти не в змозі? Кірюша, я поважаю твою матір, але іноді здається, наче вона у тебе за спиною стоїть та на вушко підказує, навіть коли ми сексом займаємось. Бо вираз обличчя у тебе тоді такий самий безбарвний, як під час традиційного чаювання у вас дома, коли Світлана Леонідівна печивом з айвовим варенням пригощає, хоча добре знає, що окрім неї ніхто цю страву не полюбляє. Що скажеш?

Чоловік незадоволено зморщився й відклав гребінця. Мить подумав, знову взяв гребінця, скоса поглядаючи на жінку, наче очікуючи дозволу продовжити удосконалення зачіски. Клавдія вперто мовчала, не зводячи з нього потемнілих очей. Ще декілька разів сумно зітхнувши та поклавши-взявши гребінця, Кирило всім виглядом продовжував виказувати небажання вести таку неприємну розмову, але так й не дочекався від коханки ніякого знаку.

- Клаво, ну чого ти? До чого тут айвове варення? Справді, нам обом воно не подобається, але ж матінка запевняє, наче дуже корисне та тиск знижує. Вона добра бажає… А залишитися я хочу, але не можу. Й тебе у нас залишити хочу, але… Ну, ти розумієш. Матінка тобі нічого не скаже, а мене буде два дні шпиняти, хворе серце згадувати, сусідок запрошувати, аби допомагали, бо син покинув напризволяще й таке інше… З нею краще не сперечатися, не загострювати. Ти ж знаєш, як всі ці нервові ситуації не люблю. Я подумаю, аби якось вирішити, але не треба підганяти, не треба різко отак…

Чоловік ніяково розвів руками й знизав плечами, наче вибачаючись. Клавдія роздратовано видихнула повітря та відкинулась на спину, заклавши руки під потилицю. В кімнаті настала тиша. За декілька хвилин, надокучивши розглядати стелю, жінка промовила вгору безбарвним спокійним голосом:

- Кірюша, а хто корисніший – я чи айвове варення? Воно тиск мозку знижує, а я де? – Не дочекавшись відповіді за хвилину, підняла голову й побачила так само зосереджено працюючого гребінцем чоловіка. Вхопивши краєм ока у дзеркалі рух коханки, той зобразив веселу посмішку, зниклу за мить, як голова Клавдії повернулась на руки. Знов у кімнаті запанувала тиша.

- Чуєш, миротворець айвовий, у мене кошенята підростають, а подіти нема куди. На двір не викину, бо бабці насварять, й сама втопити не можу… Хоч в цьому допоможи, га? Чи треба у Світлани Леонідівни дозволу спитати? - Розгублено-незадоволений вираз обличчя Кірюшеньки миттєво зник, змінившись на уважно-стурбований, що не минуло уваги Клавдії. – Я пішла до ванної, відро на кухні, кошенята теж. Давай, постарайся…

Вийшовши після душа, побачила Кирила на кухні біля порожнього відра у якому вовтузились кошенята.

- Не здатен я, Клаво, шкода дуже! – Розводячи руки в бік, Кірюшенька дивився благаючим дитячим поглядом. – Я ж лікар, мені не можна! Та й до чого я до твоєї кішки? Ти ж хазяйка – от й піклуйся! Не ображайся, ти ж знаєш, я не люблю… того… загострювати! Ну, я пішов! Цьомочка!

Незграбно тицьнувши в незадоволено підібгані жіночі губи, чоловік швиденько попрямував до дверей, залишивши коханку наодинці з відром та кошенятами…

Спостерігаючи зараз за підрослими нявками й розуміючи, що ніхто не допоможе, Клавдія Степанівна Коровай нарешті вирішила поділитися цією проблемою з кимось іншим. Вдягнувши легенького халата попрямувала до дверей й невдовзі вже простувала до сусіднього під’їзду, де сьогоднішнім вечором було місце збору бабусь-хазяйок двору. Від весни склад лісапетного батальйону розширився – крім відомих Броніславівни та Марківни додалося ще зо три бабці старшого віку.

- Доброго вечора! – Поздоровкалась Клавдія, зупиняючись біля лавок. Після традиційного п’ятихвилинного ритуалу розпитувань-розповідей про буття-здоров’я поцікавилась потрібною темою. – Броніславівна чи Ви, Марківна, не підкажете, може комусь кошенята треба? Бо у мене Матільда привела й ще двоє залишилось. До речі, може бачили цю хвойду?

Бабці почали жваво обговорювати свіжу інформацію, згадуючи всіх двірських кішок та їх хазяйок за останні десять років разом з їх, кішок та хазяйок, характерами, вподобаннями й недоліками. Десь хвилин за п’ятнадцять дісталися нарешті й до самої Клавдії з загубленою Матільдою.

- Так, а в чому питання Клавочка? Ти Матільду шукаєш чи кошенят прилаштувати десь хочеш? Дуже заважають?

- Й те, й те, Валерія Броніславівна. Ця хвойда вже тритій виплід за рік приводить – от й насварила… трохи. Матільда образилась та втекла десь, а кошенят немає де подіти – у двір випускати не хочу й дома залишати небажано: одна живу, вони мені зайві. Тому припадає або прилаштувати до когось, або…

- Ох, Клаво, Клаво, розумію… - Броня скрушно похитала головою з коротко підстриженим сивим волоссям й кинула хитрий погляд на сусідок-співучасниць, які миттєво зосередились, вловивши настрій головнокомандувачки. – Може по-іншому питання вирішимо? Кардинально?

- Як це? – Клавдія зацікавлено глянула на колишню вчительку. – До зоологічного притулку запроторимо? Й де він у нас? Хіба що у міському парку…

- Запроторимо… Ось, тебе заміж запроторимо й тоді всі проблеми заразом вирішимо: твої, Матільди, кошенят та ще деякі! – Броніславівна захихотіла дрібним уїдливим смішком, негайно підтриманим всіма бабцями. – Буде кому Матільду по підвалах шукати, з кошенятами вирішувати й тобі привід буде до магазину вибратися по продукти, бо третій день з хати носа не витикаєш! Ми ж бачимо! Зовсім скисла, дівуля, так не годиться!

- Та годі вам, Валерія Броніславівна… - Клавдія незадоволено скривилася. – Нічого я не кисну, це все спека – нестерпна погода! Та й не факт, що заміжжя всі проблеми заразом вирішить! Он, Кірюшу нещодавно попросила, а він мало свідомість не втратив, тому не факт… Й все інше – теж не факт! Слабкі чоловіки нині пішли. Так, щоб заразом всі проблеми – це шукати треба довго й не у нас!

Молода жінка сумно зітхнула, перелякано скинулась й відвела очі з-під уважного погляду Броні. «Не вистачало ще сльозу пустити з-за Броніних підколок. Й справді, Клаво, щось ти скисла…»

- Ох, Клаво, Клаво, все принца чекаєш, а він не йде? Коня десь годує? Чи кобилу якусь? – Броня дивилась цілком серйозно. – То може час на землю спуститися? Га? На землі теж непогані люди живуть… Добре-добре, не заводься, не будемо тебе вчити, доросла вже. Йди он, до Зєкі, скажеш, що я доручила… Потім мені розповіси, що відповів! Обов’язково! Давай-давай, мерщій, я дивлюся!

Клавдія неохоче попрямувала до альтанки, звідки чувся притишений звук голосів. Оминула роздовбану дитячу пісочницю й зупинилась за два кроки від споруди. За час після її останнього відвідування альтанка ще більше заросла виноградом, надійно ховаючи своїх мешканців від зайвих очей. «Може Зєкі зараз немає, то буде привід якось відкараскатися Броніного наказу…» Після крайньої розмови відчувала перед однокласником якийсь сором, тим більше саме про кошенят тоді й закидала. Озирнулась у бік під’їзду – Броня уважно спостерігала, напружуючи старечі очі на початку сутінків. Вагання вирішилися самі по собі, коли з альтанки неквапом вийшов Зєка, вдягнений в ті самі шорти та майку, що й минулої зустрічі. Це спантеличило ще більше.

- Що до чого, Булка? Принесла мені, що належить? – Колишній однокласник посміхався звичною, трохи кривуватою посмішкою.

- Що належить? Я чогось не зрозуміла, Вовчік! – Знов розгублено озирнулась на Броню.

- Ну, як же, принцесо… - Посмішка хлопця стала ширшою. – Я ж твою честь… наче врятував, то вона мені належить! Чи ні? Ти ж з цього приводу? Але я зараз не можу – у мене в альтанці важливі перемовини з лицарями сусіднього графства: на дракона збираємось… чи вампірів поганять, сучар ганебних… Тому чекай мене завтра ввечері, після походу, всього у шрамах та вампірських засосах! Що аж ніяк не завадить пристрасно зірвати з тебе довгу вечірню сукню при світлі тисячі свічок й втілити всі потаємні бажання прямісінько на купі старовинних гобеленів…! Ну, далі все за сценарієм! Не забудь замість шампанського приготувати пляшку старого темного елю, який тобі так сподобався минулого разу під виглядом міцного пива!

Жінка почервоніла й стрімко розвернулась, але не встигла зробити й кроку, зупинена словами услід:

- Зачекай, Клаво! Я ж жартую! Пробач, буває іноді, повинна розуміти! Кажи, що там у тебе?

Трохи повагалась, але погляд Броні від під’їзда надав рішучості.

- Та знову кошенята, Вовчік… Двоє залишилось. Може вибереш час якось? Га?

- Ой, Булка, ти зі мною не розрахуєшся! – Зєка промовляв весело, хоча очі були чомусь невеселі. – А що твій… цей… гетьман Кирило «Розумовський»? Теж без брата не може нічого?

- Який брат? Він єдиний у матері. Та ні, Вовчік, він не такий, він на ницість не здатен! Ой… - Схаменулась. – Пробач, я не в тому сенсі… Я мала на увазі…

- Та годі, Булка, я зрозумів… Давай так, мені треба зараз з братвой деякі питання вирішити та на тиждень з міста у справах поїхати, а як повернусь - зайду та зроблю.., що треба! Добре?

З полегшенням Клавдія Степанівна Коровай повернулась додому, дорогою переповівши розмову Броні. Частину про порятовану честь завбачливо оминула, бо тоді цілком вірогідно, що Броня витягла б з неї всю минулу ганебну сцену з пивом в альтанці. А якщо б прохопилась про попередні причини, то й до Миколи Сергійовича з трусиками добалакалась би стара чекістка. Покійний чоловік Броні все життя пропрацював у місцевому відділку міліції, досягши посади начальника, тому витягати таємниці Валерія Броніславівна навчилась непогано.

У хаті до неї під ноги кинулися два клубочки, весело нявкаючи, й вона розпочала гратися з цілком підрослими малюками, позабувши про всі негаразди. Натішившись кошенята залізли в кубло, дивлячись на них Клавдія відчинила холодильник, навмання простягнувши руку за пляшкою мінералки. Замість води в долоню потрапила деформована банка рибних консервів, яка знову миттєво запустила ланцюжок неприємних спогадів: коледж-Микола Сергійович-трусики-Зєка-пиво-альтанка-Матільда-напис на паркані-кошенята-Кірюша-Зєка-кошенята… Зненацька накрила потужна депресія. Клавдія Степанівна Коровай сиділа біля кухонного столу, тримала в руці банку «сайри» й гірко ридала, не звертаючи уваги на бридкі надокучливі сигнали відчиненого холодильника.

«Чому, чому все повинно закінчуватися так неприємно? Ось, тільки-но я гралася з цими потішними створіннями, а за тиждень прийде Зєка аби їх вбити! Хіба я в цьому винна? Чи винна, як вважає Кірюша, бо це мої кошенята? Чому не Матільда - їх мати? Чому хтось не може вирішити замість мене ці неприємні питання? Хто? Микола Сергійович? З ним все зрозуміло, тимчасовий зв’язок… Тимчасовий? Шість років! Навіщось він був потрібен? Навіщо? Так, з ним єдиним у коледжі мала змогу хоч іноді порозмовляти про книги та театр, хоча в іншому – звичайний підтоптаний кошак. Кірюша? Він добрий, слухняний, сором’язливий, але… про нього самого треба піклуватися, де вже чекати чогось! Ні, цей теж нічого вирішити не в змозі! Так хто? Зєка? Той вирішити може, але… грубий, цинічний хуліган: який там театр – суцільний балаган та чебуреки з пивом! Проте дивно, чому не скористався тоді моїм сп’янінням? Всі окремо не підходять, але всі мають окремі корисні риси. Проблема… От якби можна було від кожного взяти щось гарне? Може є сенс у словах Броніславівни? Спуститися на землю? До кого? Ех, Матільдо, знала б ти, де зараз не є, до яких ганебних думок призвела твоя нерозбірливість у стосунках! Де ж ти, руда хвойдо? Треба заспокоїтись та над усім цим добряче поміркувати… й неодмінно записати у щоденнику…»

«Дівчачі нотатки», Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, зневірена/піднесена

«19.07.201… 13:29

Спека, яка ж нестерпна спека! Вона доводить мене до нестями, мабуть у цьому причина всього! Напевно, більше ніж все інше. Чи всі інші. З ними я можу хоч щось зробити: зневажати, уникати, не звертати уваги на мізерність думок й ницу поведінку, але спека… Зі спекою я зробити нічого не можу, на жаль. Природні явища нам не підвладні, наче навмисно створені для того, аби нагадати людині про обмежені можливості й швидкоплинне життя-буття. От й Матільдиним кошенятам вже виповнився місяць, а мені вже тридцять чотири роки… Як швидко лине час… Як неминуче…

Що далі? На що сподіватися? На кого? У мене начебто все добре, проте чомусь часто плачу. Мабуть дуже слабохарактерна, мовчазна та чутлива людина для сучасного світу, й ці якості заважають все життя. У дитинстві боялася людей, могла просидіти всі вечори тижня в кімнаті або у підвалі за цим щоденником, у мене майже не було друзів. Сувора вольова одиначка, так всі вважали. Зараз все трохи краще, я більше не така сором'язлива, у мене навіть є кілька подруг в інтернеті, але моторошна невпевненість нікуди не поділася. Може це відколи мати вирішила, що я буду вступати на іноземну філологію до Києва? Вчитися писати книжки… Це насправді була моя мрія, а виявилось, що цей життєвий виклик не для мене. Не вистачило кількох балів… Далі обласний педагогічний, українська мова та література. Невдалі спроби в студентському КВК, захоплення театром, яке закінчилося наприкінці четвертого курсу одруженням з тридцятирічним актором Віктором Зайцем. Тоді обранець здавався взірцем творчої людини: іронічний, незалежний, ніким не визнаний талант... який виявився заздрісним, боягузливим нездарою. Боюся, що зіпсувала тим дівочим рішенням подальше життя, наразившись на ще більшу самотність нині. Мабуть саме тоді втратила віру у людей? Чи значно раніше, коли випадково довідалась про батьківську коханку? Чи трохи пізніше, коли зрозуміла, що мати давно про неї знає й та далеко не перша? Може тому з батьками у мене немає особливої близькості, й справжніх романтичних стосунків з чоловіками з цих самих причин ніколи не було - при тому, що у мене дійсно мила зовнішність. Але це не допомагало: всі в першу чергу звертають увагу на начебто твердий характер, якого насправді у мене немає…

Від таких думок зникає мотивація до будь чого… Втрачаю час щоденно, плачу й злостюсь, що є такою. А якою? Чим я гірша? Не знаю, чи варто надалі здійснювати жадану мрію і як змінити себе. Й чи треба? Мені цілком затишно наодинці з собою… Та ще з моїми книжками…

Так, саме там маю можливість бути справжньою, впевненою, сильною. Як Крісті чи Ксара. Цікаво, чи вагалась би ельфійка, якби треба було втопити кошенят? Куди пішов би сюжет?»

«25.07.201… 16:35

Новий поворот сюжету потребує докладного опису й роздумів! Не хочу зараз навіть намагатися зрозуміти й оцінити всі сьогоднішні події – лише докладно занотую.

Так от, вчора зателефонував Кірюшенька й не очікувано, замість звичного запрошення на вечірню каву-чай у п’ятницю з подальшим зрозумілим продовженням у ліжку, запропонував разом піти на ринок по продукти. Наче Світлана Леонідівна трохи нездужає й попросила мене піти замість неї. Отакої! Я від здивування мало чаєм не вдавилася! Світлана Леонідівна запропонувала мені зробити щось замість неї! Може й не такий вже тихенький мій хлопчик? Бач як повернув: наче й не він, а Світлана Леонідівна попросила… Бо нездужає… Хоча цілком бадьорий голосок старої, який було добре чутно у слухавку й фраза «…ти ж часом не забудь, буряк треба вініґретний, а не борщовий! Й щоб був кулькою та з тонкою шкіркою! Якщо помилишся – більше не відпущу!», аж ніяк не натякали на погане самопочуття. Навпаки, саме з такими інтонаціями вона завжди пропонувала печиво з улюбленим айвовим варенням, напевно знаючи мій несмак до цієї страви. Ось й зараз, добре розуміє, що почую – й приндиться. Ну й нехай, байдуже! Головне, що погодилась й сьогоднішній день, здається, теж закінчився цілком вдало! Але про це треба докладніше.

Так от, зранку завітав Кірюшенька й ми разом пішли на ринок. Я там буваю час від часу – які потреби у одиначки, але цілком розумію що до чого. Інша справа Кірюшенька! Він з Світланою Леонідівною, мабуть, кожні вихідні ринок відвідував, а вагається наче перший раз. Ледь стримувалася, щоб не усміхатися, коли цей показний високий чоловік повсякчас оглядався, не наважуючись вибрати будь що. Простягне руку по капусту й косить оком на мене, раптом на інший качан дивлюся, відсмикне й знову косить. А я стою, сувора така, мовчазна й лише наприкінці легенько так головою хитну: значить «добре, бери». Він заспокоїться й бере. Продавщиці спочатку йому пропонують, а потім теж на мене косити починають, підсовують Кірюші під руку те, на що оком кинула. Й дивляться так дивно… наче заздрісно. Чому там заздрити? Хоча, визнаю, ці погляди викликали досить приємні почуття!

Годину по риночку нашому вешталися, аж поки все не взяли. Буряк я особисто вибирала, хвилин десять обнюхувала й обдивлялася мало не у всіх тіток на рядах. Сподіваюсь, Кірюшенька про це Світлані Леонідівні неодмінно докладно повідає. Я може й наївна трохи, й чекаю забагато чого, як Броня вважає, але товсті натяки розумію й прикидатися теж можу – недарма в театральну студію ходила. Нехай потішиться старенька!

Наприкінці, вважаю, я остаточно підкорила Кірюшеньку завдяки щасливому випадку. Хоча, це закінчилося щасливо, а могло й по-іншому повернутися…

Тільки-но ми підійшли до виходу, я попереду, спокійна наче керманич зорельота, й Кірюшенька позаду, з двома важкими сумками, немов баржа вантажна, як чую кличе хтось на ім’я:

- Клаво! Клаво! Агов, подруго, куди так швидко? Пригальмуй трохи – все ж років з п’ять не бачились!

Озираюсь, а це Вірка-Облігація , моя подружка-партнерка шкільних часів з гуртка танців – стоїть біля воріт й пиріжками торгує. Гарненька білявка віком молодша мене на рік, але старша на десяток за жіночим досвідом. У дитинстві ми не те щоб товаришували, але якось доповнювали одне одну у складних стосунках всередині здебільш жіночого танцювального колективу. Метка Вірка за словом у кишеню не лізла, однаково вдало ставила на місце й нахабного однолітка, й зверхнього дорослого. Ніколи не соромилась власних помилок, відверто виявляла приязнь чи зневагу до інших, на відміну від мене. Нетерпляча й нестримана на тренуваннях, часто отримувала зауваження від партнерів, сварилась з ними, ставала в пару з іншими й за деякий час знову сварилась. Чому я не стала черговою, яку Облігація мимохідь змінила, досі не розумію, але десь два роки ми танцювали в парі, до самого мого випуску з школи. Вже якось потім, після інституту, коли випадково зустрілися в місті, кожна після свого першого розлучення, Вірка розповіла мені справжню причину. «Ти ж така серйозна була, вся правильна від черевичків лакованих до кінчиків косичок: чемна, стримана, але як глянеш у відповідь на образу – без усіляких слів зрозуміло, що хочеш відповісти, лишень опускатися до такого рівня не бажаєш. Принцеса. Не те, що я… Заздрила тобі тоді й на себе злилася. Ти ж знала все й мені розповідала, як рівній. Це подобалося. Особливо розповіді про те, якими хлопці повинні бути. Такі самі принци, наче ти, а не сявкі косороті, які на моїй вулиці здебільшого мешкали. Ну, молода була, дурна, життя ще не навчило!»

Поздоровкалися ми, стоїмо розмовляємо. Вірка каже, що з пів року як додому повернулась з обласного центру після другого розлучення. «Не зійшлися характерами», - каже й посміхається уїдливо, точнісінько так, як в дитинстві на танцях, коли сварилась з кимось. Мрія ця завжди у неї була замолоду - з наших нетрів вибратися у «великий» світ, тому обидва рази заміж у обласний центр виходила, але обидва - невдало. Живе у батьків, розпочала власну маленьку справу – пече пиріжки та продає на ринку. На життя цілком вистачає, дітей немає, але… Як водиться, згадали небагатьох спільних знайомих з гуртка, хто, де, з ким - потеревенили загалом хвилин з десять.

- Я все збиралася до тебе заскочити на хвилинку, як повернулась, та якось не складалось. То одне, то інше, поки справу розкрутила, поки другу точку поставила. Добре, хоч Зєка допоміг по старому знайомству. - Кірюшенька поряд стоїть, мовчить, не перериває. Вірка пару раз на нього глянула скоса, мені підморгнула схвально. – До речі, він тобі привіт не передавав? Ні? Ну, може забув…

Слухаю Вірку, дивуюсь про себе, звідки Зєку знає, вірніше, звідки він її знає, й відчуваю, як хтось легенько ліктя торкається: раз, другий. Голову повернула трохи, а Кірюшенька мені на вухо шепоче: «А можна мені біляша?» Й аж слину ковтає від бажання. Розсміялася я, згадала, що Світлана Леонідівна йому нічого смаженого взагалі не дозволяє. Розповіла Вірці, разом посміялися й вона біляша вибрала – великого, засмаженого, олія аж тече.

Кірюшенька бере його, а очі від щастя сяють – за хвилину вмолов й як пес голодний знов на мене дивиться.

- А якщо Світлана Леонідівна дізнається? – Кажу строго. – Що робити будемо?

Тут Вірка мене перериває й ще два пиріжки йому тицяє. Навіщо? Хто її під руку штовхав?

- Та ладно, Клаво. Он який чоловік у тебе показний, мабуть самими фуа-гра та шпинатами французькими годуєш, а іноді й чогось людського на кшталт біляшика хочеться. Нехай поласує, порадіє! Може пивка прохолодного? Під пиріжок? Га? Я зараз! – Не чекаючи згоди, прудко метнулась до недалекої ятки з пивом й за мить повернулась з літровою пляшкою темного, наче знала, яке Кірюшенька полюбляє. Той пляшку відкоркував з таким виглядом, наче несподівано у лотерею мільйон виграв.

Стоїмо, далі базікаємо поміж собою, під задоволене сьорбання Кірюші. Вірка тихенько мені своє розповідає: про чоловіка останнього, життя в місті, коханця, поїздку до Турції минулого року, ще до розлучення. Про олл інклюзів в барі, який її супутнику більше за все сподобався, та масажиста молоденького, який їй. Весело розповідає, виразом обличчя та вигинами фігури допомагаючи, аж чоловіки обертаються, повз нас проходячи. Ну, це зрозуміло: й з обличчям, й з фігурою у подруги років з тринадцяти все дуже добре було. Й не скажу, щоб видатне щось: русяве волосся, не худа, не товста, ноги закороткі, а груди завеликі, як на мене, до того ж вуха стирчать й щербина велика на передньому зубі, але все разом дуже живе, симпатичне та апетитне. Вона аж випромінювала навколо себе палючі хвилі первісного жіночого шарму, на які безпомилково й несвідомо реагували особи протилежної статі. До речі, саме з-за повного нехтування освітою у поєднанні з цією яскравою жіночністю вона й отримала прізвисько Облігація. Вірка цю свою рису чудово знала й безсоромно користувалася все життя. Я їй в цьому замолоду заздрила, як вона мені з-за манер та освіченості, але визнавати це ані тоді, ані зараз навіть не збиралася. Так от, розповідає вона, як пішла одного дня ввечері до того масажиста, дочекавшись коли супутник до потрібної кондиції наолінклюзиться, аж раптом чую з-за спини пирхання Кірюшеньки від сміху, а потім мукання перелякане.

Обертаюсь, а він стоїть, очі на мене вирячив: в одній руці біляш пів з’їдений, в іншій пляшка пива, а на грудях по білій футболці жирна пляма розповзається. Я думала, заплаче зараз, та й сама розгубилася, миттю уявивши, як Світлана Леонідівна обнюхує одяг сина та виходить з кімнати з ображеним виглядом, наче він совэцьку Батьківщину зрадив у закордонному відрядженні. Дивимось одне на одного, мовчимо, спохмурніли враз, а Вірка хихоче поряд, нічого не розуміючи, аж груди з вирізу кофти вистрибують. Й так це мене розлютило чомусь, мабуть з-за спеки, що вже починалась.

- Чого регочиш? Ну хто тебе просив той біляш давати? Що з плямою робити? Нічого собі, пішли перший раз вдвох на ринок! Вона ж мене з’їсть! – Й одразу до Кірюшеньки закидаю. – А ти чого закляк? Ковтай швиденько, лишень не вдавися з переляку, та пішли, дорогою щось вигадаємо! Й не блимай на мене так! Хто тобі винен? Сам вляпався – сам й викручуватися будеш!

Той за Вірку сховався, пхає біляша похапцем й на мене споглядає: стурбовано й винувато, так само, як на мати свою, коли вичитує йому за щось.

- А чого це ми перелякані такі? Наче його дружина за цією плямою викрити може? Так не помада й не… - Вірка сміятися припинила й нас зацікавлено розглядає. – Чи насправді може? Ого, Клаво, невже? «Вона мене з’їсть…» - як у французькому кіно: коханка з дружиною домовляються, чия черга прати сорочки чоловіку? Не очікувала від тебе такого… такого… такої вульгарності!

- Та ні, це тут ні до чого! Це ти в нас по цих справах! – Роздратування не минало, тому намагалася підначити Вірку, але та не звертає уваги. – Не чоловік він мені, але й дружини у нього немає. Мати є… Вона…

Стисло розповідаю про Світлану Леонідівну під сопіння Кірюші й посмішки подруги.

- Та нічого страшного, подруго, справа неначе дрібненька! – Вірка так само прудко зникає, як за пивом нещодавно, й за мить з’являється з упакованою білою футболкою у руках. – Тримай, Кирило, схожа на твою, а цю мені залиш, потім забереш. От знайшли проблему, стоять як два піонери на лінійці, аж смішно! Перевдягайся! Та чого ти червонієш? Он за той павільйон сховайся, якщо соромишся!

Кірюша, озираючись через кожен крок на Вірку, слухняно пішов міняти одяг. Мені трохи відлягло від серця: неприємна сцена з майбутньої свекрухою скасовується. Хоча, чому вирішила, що майбутньою? З-за єдиного походу на ринок? Звідки взялася впевненість, що вона дозволить Кірюшеньці одружитися? Чи я сама підсвідомо того бажала? Чи ні?

- Ти де таке чудо знайшла, Клаво? – Питання подруги урвало дивні думки. – Мені завжди здавалося, що у тебе кавалером неодмінно якийсь військовий буде чи полярник з бородою! Не знаю хто, але обов’язково суворий, сивий, міцний та непохитний! А тут…

Вірка прозоро натякає на мої тільки-но згадані дівочі погляди з приводу взірця чоловічої поведінки, які неодноразово чула підлітком. Чомусь мені стає трохи ніяково й всередині піднімається роздратування на Кірюшеньку. «Не міг бути уважнішим, матусин синочок! Так все добре складалося: Світлано Леонідівна, ринок, продавчині, буряк кулястий… Перед Віркою можна було похизуватися… Де ті біляши взялися? Й Вірка з своїми натяками?»

Поспіхом попрощалися, телефонами обмінялися й повела я Кірюшеньку до мамці. Світлана Леонідівна на подив швидко й без прискіпувань всі покупки передивилася, лише годину нас за чаєм протримала та гуляти відпустила, чомусь наостанок ледь сльозу не пустивши. На футболку нову навіть увагу не звернула. Ось такий дивний був початок сьогоднішнього дня, хоча закінчився як завжди – у мене в квартирі. Кірюшенька вже додому пішов, а я гайнула до щоденника, аби всі враження докладно занотувати, хоча перечитуючи написане саме вражень чомусь й не виявляється. Бліднувато…

Якось все занадто… непевно. Наче радіти треба, що в стосунках з Кірюшею зсув намітився, а на душі чомусь… гірко. Чому? Чого тобі треба, Клаво? Полярника, як Вірка каже? Наче ні… Та й де його взяти, того полярника? Ні, все добре… Звичайно, Кірюшенька – не Гейбл чи Тред, але цілком пристойний варіант. Он як продавчині дивилися! А те, що кошенят не потопив, то таке, дрібниці. Й чого ці дрібниці мене так чіпляють?

До речі, з кошенятами треба щось вирішувати. Зєка казав, що за тиждень звідкілясь повернеться та зробить, але з огляду на обставини – може й не треба вже? Так, надішлю смс-ку, що страта скасовується, бо вже не потрібно й нема чого до мене заходити. Невже ми разом з Кірюшею не доглянемо двох кошенят? Хоч я не Ксара, а він не Гейбл, але вони теж не місячні кішки – тому цілком впораємось...

Де ж та Матільда?»

Літпортал ПрозаНет

https://proza-net.com/amelia-b160020/blogs

25-07-201.., 22:05:49 Блоги. Amelia Storm (автор)

УВАГА!!! ПРОМОКОДИ НА ЛЮБОВНЕ ФЕНТЕЗІ «Ксара. Пекельний прайд»

Мої любі читачі!

Надворі нестерпна спека, за вікном тріпотить пальмове листя, повз яке проблискують бірюзові хвилі океану, а я натомість оголошую швиденький розіграш двох промокодів на чергову частину любовного фентезі "Ксара. Пекельний прайд"!

Всім, хто хоче дізнатися подальшу долю нескореної ельфійки Ксари! Вас чекає друга частина захоплюючого та хвилюючого роману, в якій Ксара остаточно розриває стосунки з безсоромним магом-алхіміком, сміливо тікає, прихопивши двох місячних кошенят, та оселяється у невеликому містечку на краю джунглів. На місцевому базарі красуня знайомиться з показним, але тихим лікарем-одинаком Кіром, який виявляється позашлюбним сином короля світлих ельфів та відьми-чаклунки! Як складуться взаємини темної ельфійки з нащадком світлих після втечі від нахаби Сіранієля? Чи дозволить відьма своєму сину розповісти дівчині секрет чудодійного нектару з пелюсток айвового цвіту? Як відбувається виховання двох кошенят смертельно небезпечних місячних кішок? Про все це Ви дізнаєтесь з наступної частини любовного фентезі "Ксара. Пекельний прайд", яка має назву «Котяча академія»!

Умови:

1. Підписатися на автора.

2. Написати в блозі, чому ви бажаєте прочитати саме цю книжку.

Все!

Переможців буде оголошено 31.07.20…!

Познайомитись з іншими моїми творами ви можете на сторінці https://proza-net.com/amelia-storm. Отже, запрошую!

З повагою, Ваша Амелія Шторм.

25-07-201.., 22:43:37 Олена Вірна (читач)

Дуже! Дуже хочу промокод!

25-07-201.., 22:55:31 Amelia Storm (автор)

Олена Вірна, Вітаю, Ви перемогли, пишіть, куди вислати промокод й приємного читання!

25-07-201.., 23:13:32 Олена Вірна (читач)

Amelia Storm, Дякую! Ура!!! Але ж я ще не підписалася на вас й не визначилась, чому хочу прочитати саме цю книгу?

25-07-201.., 23:15:26 Amelia Storm (автор)

Олена Вірна, Нехай це буде моїм подарунком, як першій, що відгукнулася на пропозицію й ще раз, бажаю приємного читання!

25-07-201.., 22:25:22 CleoPadla (читач)

А що робити тим, хто вже підписаний?? Якщо не дописуєте «Крижане полум’я», то хоч тут не зупиняйтеся!

Мене потішило, що Ксара не піддалась на облудні вмовляння цього зарозумілого мага, але не менш цікаво прочитати чим цей новий лікар відрізняється від старого алхіміка?

25-07-201.., 22:29:48 Amelia Storm (автор)

CleoPadla, Вітаю! Так, «Крижане полум’я» якось зараз не йде – зовсім немає натхнення… Все ж таки інтриги вищого світу трохи відрізняються від буденного життя темних ельфів. Ось тому мені наразі цікавіша постать Ксари – звичайної ельфійської дівчини, яка долає перешкоди на шляху до своєї мети. А чим лікар відрізняється від мага – Ви прочитаєте в наступній частині!

Для Вас умова підписуватися на автора вже виконана, а чому бажаєте прочитати мою книгу – тільки-но написали! Вітаю, отримуєте другий промокод!

25-07-201.., 22:35:02 CleoPadla (читач)

Amelia Storm, За промокод дякую!

Маленьке запитання: це у «буденному житті» у Вас «за вікном тріпотить пальмове листя, повз яке проблискують бірюзові хвилі океану»?

25-07-201.., 22:49:23 Amelia Storm (автор)

CleoPadla, Ах, підловили! Але ж й пальми можуть бути буденними!

25-07-201.., 23:35:47 Катя Мелібокська (читач)

Так не чесно! Лише два промокоди й вже розіграно, що робити іншим?

25-07-201.., 23:39:08 Amelia Storm (автор)

Катя Мелібокська, Не хвилюйтесь, будуть ще розіграші. До того ж я трохи пізніше викладу все у вільному доступі.

25-07-201.., 23:42:01 містерХ (автор)

Ого! Я теж підписаний, але почекаю, поки викладете все до кінця, бо краще у епілозі остаточно зрозуміти хто принц, а хто жебрак, ніж слідкувати за всіма збоченнями примарної свідомості головної героїні. То вбиваємо місячних кішок, то виховуємо. Алхімік то рабовласник, то чоловік, то безсоромний нахаба – може час якось визначитися?

25-07-201.., 23:58:18 Amelia Storm (автор)

містерХ, Знову Ви… Здається, я раніше все зрозуміло розтлумачила – це не Ваша тема! Описуйте біляші й таке інше…

26-07-201.., 00:05:37 містерХ (автор)

Amelia Storm, Тобто ельфійки не їдять біляші? Це отруйна речовина для світлих? чи для темних? Чи я щось не зрозумів?

26-07-201.., 00:16:17 Amelia Storm (автор)

містерХ, До чого тут біляші? Я про серйозні речі, а Ви намагаєтесь зробити з усього пантоміму!

26-07-201.., 00:25:22 містерХ (автор)

Amelia Storm, Пантоміма – це вид мистецтва, де актор взагалі не послуговується голосом, тобто висловлює емоції виразом обличчя та поставою. Ви що, маєте змогу бачити обличчя коментуючих? Щиро вражений. Інтернет піднявся на новий шабель розвитку!

26-07-201.., 00:26:47 Amelia Storm (автор)

містерХ, До чого тут вираз обличчя? Ви поводитеся, як блазень!! Всі зрозуміли, про що я кажу, лише Вам не доперло…

26-06-201.., 00:35:35 містерХ (автор)

Amelia Storm, Хто всі? Всі двісті сорок п’ять Ваших підписників, жоден з яких не відрізнить болеро від болерона? Тоді й не дивно…

26-07-201.., 00:49:55 містерХ (автор)

Amelia Storm, Чого мовчим? Занадто складні теми чи пальми за вікном відволікають?

https://proza-net.com/amelia-с171823/blogs

31-07-201.., 14:51:19 Блоги. Amelia Storm (автор)

ПОТРЕБУЮ ВАШОЇ ДОПОМОГИ!!!

Як здолати творчу кризу? Допоможіть, якщо хочете дізнатися про нові пригоди темної ельфійки Ксари.

Не знаю, що робити з моєю героїнею з роману «Ксара. Пекельний прайд.» Наче все у неї складається добре, а тому ніяких думок з розвитку сюжету взагалі немає. Дивно, так? Може щось порадите?

Мені цікаво, що може надихнути на творчість? Якісь життєві обставини, емоції, кохання, чи, щось інше? Інколи буває так, що в голові є сюжет, герої, все продумано до дрібниць, але в певний момент чомусь роман зупиняється…

Дуже не хочу розчаровувати своїх постійних читачів, яких ціную кожного на вагу золота, але, на жаль, мабуть найближчі два тижні оновлень роману не буде. Ідей безліч, та всі вони якісь безглузді й зовсім мені не подобаються. Мабуть треба трохи часу впорядкувати їх навіть в голові, не те, що на папері.

Проте, не забувайте, що ваші зірочки та коментарі точно змусять мене піднапружитись та писати швидше, адже мені, як автору, так приємно знати, що роман подобається!

Наостанок, все більше і більше впевнююсь, що деякі сюжети з моєї писанини впливають або несподівано відбуваються в реальному житті. Загалом, це лякає. Бо в мене такі повороти сюжету виходять, що деякі читачі аж скаженіють. Не знаю - чи то я собі так в голову втовкмачила, чи може я незрозуміле відьмисько якесь?

Познайомитись з моїми творами ви можете на сторінці https://proza-net.com/amelia-storm. Отже, запрошую!

З повагою, Ваша Амелія Шторм.

31-07-201.., 21:40:01 Amelia Storm (автор)

Хіба нікому не цікава доля дівчини? Пишіть. Я дуже потребую Вашої уваги!!