Кому промокоди?

21.08.201.., смт.Транковець, Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, розлучена

У ледь прочинене вікно кухні на четвертому поверсі цегляної п’ятиповерхівки раз по раз навіває спекотний літній вітерець. Денний жар вже спадає, хоча до вечірньої прохолоди ще далеко. Серпневе сонце, прямуючи до обрію, крізь розсунуті завіси на вікні наостанок прогріває повітря в невеличкій кімнатці. Його послаблені промені вже не зачіпають невеличку порожню стільницю та правий кут помешкання, де заклякла непорушна постать у незвичному для цього сезону чорному вбранні.

Жінка за столом повільно переводить погляд темних очей з сліпучих сонячних відблисків у шибці на газову плиту, потім на холодильник й знову на вікно: раз-два-три, зупинка, раз-два-три, зупинка… Обличчя спокійне й непорушне, пів прикриті повіки під темними, високою «дугою», бровами не здригнулися жодного разу. Цілковитий спокій, лише ритмічно блимають білки очей, наче у зображення котячої морди, яким прикрашали в давні часи циферблати годинників-ходунків.

Натомість думки в голові Клавдії Степанівни Коровай неслися зі скаженою швидкістю, але теж по колу: це не вперше… випадковий збіг… я відьма… але ненавмисно… це не вперше… Гонитва тривала майже годину, з того самого моменту, як вона повернулася з цвинтаря налаштована на геть похмурий манір, що великою мірою відрізнявся від радісного очікування дива, яке наповнювало єство декілька днів після допиту у поліції…

Чотири дні після відвідування відділку минули доволі тихо та приємно. Клавдія заспокоїлась, навіть дещо повеселішала, майбутнє починало робити загадкові, ваблячі та хвилюючі натяки. До того ж літня спека, яка так знесилювала весь час, потроху притишувалась. Ночі вже не були суцільним чергуванням кількахвилинного сну та виснажливого крутіння на вогких простирадлах. Та й минулі події далися взнаки: Клавдія провалювалась у вирву сну лише голова торкалась подушки. Зранку довго вилежувалась у пів дрімоті, поринаючи по черзі у свої та Ксарині пригоди. Іноді навіть ловила приємно-заманливу думку, що вигадує черговий сюжет роману з собою-чаклункою у якості головної героїні. Не сказати, щоб раніше такого не було – було неодноразово, але завжди викликало відчуття жалю та заздрості. Натомість зараз була присутня добре зрозуміла надія на реальність, яка тішила вже сама по собі. Пізній сніданок чи ранній обід – й новоспечена чаклунка сідала до клавіатури ноутбука. Рядок лягав за рядком у вибагливому мережеві пригод та пристрасті, які оточували звідусіль безстрашну ельфійську дівчину, примушуючи серце Клавдії несподівано зупинятися на мить у найбільш хвилюючих місцях, наче це не вона власноруч вела нестримну героїню цим звивистим шляхом. Ось й зараз Ксара з підрослими місячними кошенятами виявилась оточеною на краєчку безодні купою отруйних волохатих павуків. Чи краще бридких сколопендр-багатоніжок? Схожих на оту гидоту, яка бігає стінами під’їзду влітку, але в рази більших. Так, Клавдія з дитинства їх не любила, а Ксара тим більше. Тому доведеться страхіттям згоріти від потужного закляття «стіни вогню» чи впасти непорушно під дією витонченої отрути з пелюсток рідкісної квітки За. Звичайно, на допомогу дівчині міг би несподівано прийти якийсь місцевий принц-красень, але… Клавдія цілком слушно вважала, що зарано бідній дівчині після такої чорної зради починати нові стосунки. Так, зарано, минуло лише три роки від часу справедливої помсти пришелепуватому знахарю та його матері й болюча рана ще не встигла загоїтись… До того ж який принц може зустрітися в найнебезпечніший та найжорстокіший хащі диких джунглів, де Ксара полювала нині. Всі ці місцеві вайлуваті мисливці… брудні немиті грубіяни, здатні зрадити за пів пиріжка. Ні, цього разу вона не помилиться, досить. Гарні були вчителі. Нині всіх наскрізь бачить, а з новими можливостями…

Плин солодко-п’янких мрій перервав настирливий вхідний дзвоник. «Знов Броня з своїми повчаннями? Трохи набридла, хоча лише дякуючи старій вчительці так вдало викрутилась…» - Клавдія з жалем зберегла файл й пішла відчиняти. Валерія Броніславівна заходила наступного дня після допиту, все докладно вислухала й спробувала знов щось радити, але швидко замовкла, помітивши цілковиту байдужість Клавдії. Старенька посиділа трохи, намагаючись викликати дівчину на відверту розмову, а потім пішла, незадоволено хитаючи головою. Зараз Клавдія очікувала на нову порцію «дошкільного виховання».

На подив за дверима стояв напрочуд серйозний Зєка й уважно вдивлявся в її обличчя.

- Привіт… - Дещо розгублено мовила Клавдія, кинувши оком на незвичні для однокласника білі літні брюки й легкі туфлі. Підняла погляд вище й втупилась у пляшку коньяку в руці хлопця, не звернувши уваги на довгу червону троянду в іншій. – Ти чого? На весілля запросили чи що?

- Привіт, Клаво. На весілля? – Зєка, не розуміючи, окинув себе поглядом й посміхнувся звичною уїдливою посмішкою. – Ні, хоча сподіваюсь, що запросять… Тут це… Броня казала за твої проблеми з принцем… Ну, з Кірюшею… Мусора мене викликали – все як потрібно розповів, вони повірили. Хоч в цьому мій авторитет в нагоді став. Ти надалі не хвилюйся ані з приводу мусорів, ані з приводу Кірюші – вирішимо. Ніхто тебе турбувати не буде, я обіцяю.

Зєка замовк, перехопивши незадоволений вираз, який промайнув на обличчі дівчини. Клава трохи набурмосилась, роздумуючи як швиденько позбутися надокучливого однокласника. «Невчасно… Ксару оточили з усіх боків, а він розводиться про всілякі дрібниці. Хоча насправді допоміг – без свідчень Зєкі довести мою непричетність до нападів було б досить складно. Проте все одно довели б – я ж справді нічого не робила! Доведеться бути чемною й вдячною вихованою дівчинкою…»

- Дякую, Зєка! Справді, дякую. – Клавдія хвилину повагалася чи запросити однокласника додому, потім вийшла на площадку, причинила двері й сперлась на металеві поручні сходів. – Ви з Бронею дуже вчасно допомогли. А з приводу хвилювання… То чого мені хвилюватися? Поліція все одно переконалася б з часом у моїй непричетності, а Кірюша навряд чи взагалі на щось наважиться. Нехай радіє, що лише цим обійшлося…

- А ти вважаєш, що він замало отримав? – Хлопчина дещо здивовано дивився на спокійну співбесідницю, намагаючись сховати за спиною руки з трояндою та пляшкою. – Не впізнаю тебе, ти раніше була більш… більш… Мала більше співчуття.

- То й що? Змінилась останнім часом: раніше мала, а зараз – ні… - Жінка байдуже позирнула на замисленого Зєку, починаючи дратуватися. – Тобі з цього що? Турбуєшся про мій світогляд чи незайману душу? Це я тебе не впізнаю, Вовчік! Й не розумію, до чого ведеш! Дивна якась розмова у нас… Тобі що треба?

Зєка хмикнув у відповідь, весело посміхнувся й трохи нахилився обличчям до Клави, попередньо зробивши невеликий крок назад. Він мовчки уважно роздивлявся закипаючу жінку, наблизивши обличчя впритул до її. Уїдливий погляд обіг всі дрібні риси, ковзнув по плечах й вирізу тоненького розхристаного домашнього халата – усмішка стала відверто зухвалою.

- Мені здавалося, що ти повинна здогадатися. Хіба ти по очах не бачиш?

Клавдії Степанівні перехопило подих від обурення. Одразу стали зрозумілими й білі брюки, й коньяк з трояндою… «Цей нахаба хоче від мене подяки за хибні свідчення! Як? Як таке можливе? Здається, я справді відьма! Виявляється, мої побажання-віщування справдилися не лише для інших, а й для мене особисто! Але ж це був лише варіант розвитку сюжету – до чого тут бажання? Ні, не може бути – це лише нікчемний хуліган Зєка, який не пробачив тієї розмови в альтанці… Провчити надумав таким чином? От, розпусний козел!» Вона презирливо скривилась у відповідь та схрестила руки на грудях, заразом затуливши підступний виріз.

- Слухай, Зєка, що у твоїх очах можна побачити, крім пива та голих дівок? Вирішив, що нарешті маєш гарний привід мене трахнути? У якості подяки? Це тому так вирядився? Марно, Вовчік! – Її аж трясло від несподіваної хвилі ненависті. – Й коньяк захопив марно! Тобі більше пластикова пляшка з темним пивом лічить, як тоді в альтанці! Й шорти засмальцьовані! Промайнув твій шанс, Зєка, як фанера над містом Парижем! Проґавив тоді, у альтанці! Йди геть, а з приводу подяки до Броні звертайся – я з нею це питання вирішуватиму!

Останні слова вигукнула прямісінько в усміхнену пику, шаленіючи від виру почуттів, які одним потужним змахом підняли з потаємних закапелків душі всю бридку муляку останніх місяців життя. Наприкінці дала півня з-за спазму люті, який безжально стиснув горло. Всередині знайомо засвербіло, залоскотало очі й Клавдія зрозуміла, що от-от заплаче, навісніючи від цього ще більше. Намірилася втекти до себе, аби цей нікчема не побачив сліз.

- Таки не зрозуміла… - Розчаровано протягнув Зєка, заступаючи шлях. – Справжня спляча красуня! Ну, хоч поцілунок, як принцу на білому коні та в білих штанях? Один єдиний!

Повільно схилився до розпашілого обличчя жінки… й відлетів назад від сильного поштовху у груди.

- Та пішов ти в дупу, принц занюханий! – Клава притьма кинулась до дверей, наостанок сильно піддавши плечем регочучого хлопця.

Влетіла до хати, захлопнула двері й притислась до них спиною, здригаючись від беззвучних ридань та огиди. На площадці чувся голосний, трохи істеричний регіт, який перемежався судомним кашлем. Клава припала оком до вічка, намагаючись крізь сльози роздивитися ненависного нахабу. Хлопець припинив сміятися й стояв навпроти, як і раніше.

- Клаво, відчиняй, розмова є! Будь трохи врівноваженою нарешті, тримай себе в руках! Не хвилюйся, я по-доброму! Та годі, Булка, хоч квітку та коньяк візьми! Чуєш? Бо зараз в двері гупати почну й волати про незабутній секс та зраджену любов! Ось тоді всі напевно переконаються, ніби у нас щось було! А я на додаток буду про це розповідати скрізь! То може не слід пручатися, Булка? В будь-якому разі нас коханцями вважатимуть!

Цього Клавдія Степанівна стерпіти вже не мала сил, швидко відчинила двері, висмикнула з рук хлопця червону троянду й зробила нею удар, наче шаблею, цілячи в усміхнене обличчя. Зєка відсахнувся, ухиляючись, потім заточився на краєчку сходів, намагаючись втримати рівновагу з останніх сил й балансуючи пляшкою коньяку в правиці. «Такий самий, як Кірюшенька дарував! Й тут знущається, покидьок!» Клавдія знов замахнулась колючою стеблиною, аж тут переляканий хлопець не втримався й поточився сходами спиною назад. Пляшка в останню мить вислизнула з руки й підлетіла вгору, супроводжувана розширеними очима обох. «Зараз брязкоту буде на весь під’їзд!» Дівчина притьма стрибнула вперед та вправно підхопила коньяк над самою підлогою, не звертаючи уваги на грюкіт та зойк Зєкі.

Стоячи на площадці Клавдія Степанівна Коровай тримала за горличко повну пляшку набридлого напою й з задоволенням роздивлялася нерухоме тіло внизу. Зєка пів сидів на площадці сходів між поверхами, спершись спиною та потилицею на ребра чавунного радіатора, який з давніх давен висів на стіні. Опалення в під’їзді давно не вмикали, заощаджуючи кошти, але чавунні радіатори-гармошки з обрізаними трубами досі висіли в їх під’їзді. В двох інших ці металеві прикраси давно зняли та здали на металобрухт місцеві п’янички, а в їхньому не наважувалися з огляду на авторитет Зєкі, який мешкав двома поверхами нижче Клавдії. Саме в ребро такого чавунного виробу й втовкмачився потилицею нахабний звабник.

«Так тобі й треба, покидьок! Брюки білі вдягнув, а думки чорними залишилися! Най би здохнув, мерзотник!» - Клавдія подумки бушувала, дивлячись на пів сидячого Зєку. Поколисала пляшкою у руці, наче приміряючись жбурнути в непорушне тіло, зробила крок сходами й зупинилась. Хлопець застогнав та розплющив очі, намагаючись звести їх до купи. Повільно підняв руку й торкнувся потилиці, засичав від болю, одночасно з подивом роздивляючись скривавлені пальці.

- Ти сам рівновагу тримати навчись, перше ніж іншим дорікати! Мабуть вже хильнув зрання для хоробрості та вирішив до мене підкотити? Йди геть, нахаба, й щоб більше ні про які поцілунки навіть не чула! – Жінка все не могла заспокоїтися. – Рятівник-ґвалтівник за сумісництвом… Коньяк я собі залишаю у якості компенсації…

Вона розвернулась й з незалежним виглядом пішла додому, не звертаючи уваги на незваного гостя, який зі стогоном піднімався з підлоги. Зайшла на кухню, відчинила дверцята холодильника, наміряючись покласти пляшку в морозилку, аби швидше прохолола. Мить повагалась й засунула у відділення на дверцятах. Гайнула до дверей, припала до вічка: Зєки на сходах вже не було. «От і добре, нехай йде від мене. Диви, що удумав! Збоченець… Мерзотник… най здохне… А все знову по-моєму повернулось! Думки втілилися у реальність. Ну, як це назвати? Гіпноз, зурочення, матеріалізація прокльонів? Байдуже, головне, що воно якось працює! Й це мені подобається!»

Помріявши п’ять хвилин, повернулась до кухні. Рішуче відчинила холодильник та виставила пляшку на стільницю. Трохи повагалась, налила пів стакана янтарної рідини й вихилила одним ковтком. В голові знайомо зашуміло. «Так, досить. Пів склянки можна, аби нерви заспокоїти, а більше – зась. Таки я відьма… Добре, за це можна ще пів склянки…» За пів години біля напів порожньої пляшки сиділа розчервоніла жінка й замріяно посміхалась. «Я відьма й це тішить… Нехай начуваються зєкі, вірки, кірюши та всі інші. Захочу - зла наврочу, нехай скиглять. Клавдія Степанівна Коровай – це їм не якась дурепа безвідмовна! Ну, начувайтесь! Нікого більше не боюсь… Море мені по коліна й ніхто нічого не зробить!»

Того дня пригоди Ксари значно просунулися в часі та просторі. Збіговисько сколопендр було безжально розчавлене, а їхній хазяїн-поводир, бридкий чаклун-лісовик у коротких білих штанцях, холоднокровно скинутий у прірву. Пляшку було непомітно випито до кінця під заколисуюче клацання клавіш, а Клавдії терміново треба було визначитись з наступним подвигом Ксари. В задурену голову нові сюжети чомусь завітати не поспішали. За вікном повільно насувалися сутінки, потягло легенькою прохолодою. «Піду прогуляюсь, може щось на око впаде. Заразом після коньяку провітрюсь…» - виникла незвична смілива думка. Вона поспіхом вдяглась й вже торкнулась ручки дверей, як раптом наступна шала ідея виринула на поверхню, зблиснувши сороміцькою наготою. Клавдія Степанівна хвилинку подумала, пустотливо посміхнулась власному відображенню в дзеркалі, потім швиденько стягнула спідню білизну, недбало кинула на тумбочку біля входу й впевнено зробила крок за поріг, здригаючись від очікування того позабутого відчуття… На губах з’явилася загадкова самовпевнена посмішка…

Наступного дня плідний творчій процес було знову перервано вхідним дзвоником. Цього разу у вічко було побачене стурбоване обличчя Броні. «Чого б це? Зєка поскаржився, що не дала? Та ні, це занадто навіть для того мерзотника…»

- Ти як? Нормально? – Валерія Броніславівна невимушено відсунула хазяйку від дверей й звично попрямувала на кухню. Клавдія попленталася слідом.

- Зєка в лікарні! Хтось напав! – Ошелешила з ходу старенька. – Ти нікого підозрілого останнім часом у дворі не бачила? Треба постерегтися, якщо на нього замах вчинили, то й до тебе дотягтися спробують.

Клавдія сиділа, затамувавши подих й уважно слухала розповідь бабці. Зі слів Броні, сьогодні по обіді Зєка втратив свідомість прямісінько посеред міського ринку на очах купи продавців та друзів. Стояв, розмовляв з іншими, сміявся, а потім лантухом гепнувся на землю біля прилавка з овочами. Викликали швидку. В лікарні сказали, що у нього чи то струс мозку, чи то щось з головою. Ще повідомили, що є свіжі сліди сильного побиття. Сам Зєка на хвилину прийшов до тями, на запитання про нападників сказав лише, що нікого не впізнав чи не роздивився, й знов знепритомнів. Місцева братва неабияк стривожена: такого наглого наїзду давно не відбувалося. Тим більше, відомих ворогів у Зєкі начебто не було й причин для нападу ніхто не знав.

- Відомих наче не було, а ось невідомі цілком могли знайтися… - Броня змовницькі підморгнула стурбованій Клавдії й повела далі. – Я до того, що причину ми з тобою найвірогідніше знаємо. Так, Клаво?

Дівчина знизала плечами, не розуміюче дивлячись на стару вчительку.

- Та звідки мені знати, Валерія Броніславівна? Я про його справи ні сном, ні духом не відаю! Бандюк той Зєка – що мені до нього? Невідомо, на що здатен! Лише ось нещодавно… - Клавдія хотіла розповісти про вчорашній нахабний візит однокласника, але несподівано прикусила язика від зблиску жахливої здогадки. «Це ж при мені оте «сильне побиття» і відбулося, ще й купу негараздів побажала від усього серця. Й вони виповнилися… Я чорна відьма… Неініційована, але потужна! Я ж не свідомо! Я ж не сподівалася, що…» - …нещодавно думала… думала, що не подякувала Вам та йому за допомогу.

- Та кинь, Клаво, зараз це не важливо! – Броня замислилась, потім стурбовано повела далі. – Це Світулі справи або Вірки-Облігації. Не самих, зрозуміло, а на замовлення. Ці хвойди як довідалися про свідчення Зєкіни, то Вірка заяву свою одразу й забрала… Але злобу не приховували! Могли, могли, курви ринкові, винайняти когось! Й друзям Зєкіним не скажеш – Вірка теж всіх знає, а там такі бовдури, що обов’язково про його неправдиві свідчення прохопляться. А без цього їм причину нападу не зрозуміти… треба чекати одужання! З хати ані ногою, продукти я тобі носитиму! Все! Я пішла, двері зачини!

Старенька побігла кудись, залишивши Клавдію Степанівну в прострації. «Я відьма… я не винна… я не хотіла… я хотіла…» За пів години вона трохи заспокоїлась, стала напроти дзеркала у ванній, уважно вдивляючись в себе, вишукуючи якісь ознаки, що вказують належність до проклятого роду. Бородавок, родимок у потрібних місцях немає, поміж волосся на голові та тілі немає трьох шісток. Маленький хвіст не спостерігається, хоча несподівано виявлено молоденький целюліт. «Цікаво, відьми можуть прибирати у себе целюліт та зморшки? Повинні, бо скрізь зображені доленосними красунями без віку! Але розраховувати на це зарано, бо прикмет відьомства у мене немає. Проте, кішки мене завжди любили, а це теж прикмета. Й гербарії у класі були найкращі. Так, здається, це правда…» Збудження всередині зростало, але Клавдія примусила себе не думати ні про кого погано й лягла спати. Сон прийшов несподівано міцний та швидко.

Третього дня від розмови з Зєкою Клавдія займалась звичною справою: вела Ксару фентезійними манівцями у пошуках нових пригод. Останнім часом ельфійка значно додала в магічній силі й сміливості, тому у джунглях не мала гідних ворогів. На спільній нараді з Клавдією вони вирішили просуватися у бік столиці найбільшого королівства, знищуючи шляхом всіляку нежить та нечисть, запаморочуючи голови зарозумілим баронам й знущаючись з їхніх товстих ревнивих дружин. Знайомо дзенькнув дзвоник, сповіщаючи про візит Броні. Старенька дзвонила у двері особливим коротеньким сигналом, хоча відсьогодні Клавдія вважала, ніби відчула її присутність магічним чином. Проте дівчина обачливо пересвідчилася у вічко, що це саме старенька та прочинила двері. Змарніла бабця мовчки почвалала на кухню, низько схиливши голову.

- Сідай, дівчино, у ногах правди нема! Ніде її нема, взагалі! Що ж за життя таке! – Старенька скрушно захитала головою, кінцем чорної хустки витираючи очі під збентеженим поглядом хазяйки. - Горе, Клавонька, велике горе у нас! Помер Володя вночі! Щось там в мозку лопнуло – й все… Похорон завтра в обід, приходь обов’язково!

Зараз Клавдія Степанівна Коровай, щойно повернувшись з цвинтаря, зціпеніло сиділа за порожнім столом на своїй кухні й вирішувала питання: Чи йти на Зєкіни поминки до Броні, чи ні? Родичів у однокласника не виявилось, батьки померли досить давно, тому всіма справами з організації поховання й спомину померлого якось само по собі керувала Броня. Ніхто особливо не заперечував, Зєкіни друзі-кримінальники слухняно моталися туди-сюди за дорученнями бабці, яку одна половина пам’ятала своєю вчителькою, а друга дружиною начальника райвідділу міліції. Цвинтар Клавдія запам’ятала погано, все було наче в тумані, лише уривками в свідомості поставали палкі промови братви та обіцянки «обов’язково знайти й покарати падлюк». Якусь мить на самому початку її охопило непоборне бажання втекти подалі від закритої труни, після раптової згадки старого забобону, наче у покійного починає йти кров у присутності вбивці. Сіпнулась, але не зрушила з місця, міцно схоплена рукою Броні, яка із співчуттям погладила по плечу й більше не відпускала весь час до кінця поховання. На виході з цвинтаря до них підійшов міський нотаріус Сергій Абрамович й додатково ошелешив звісткою, що Клавдія Степанівна Коровай та Валерія Броніславівна Свінцицька є єдиними спадкоємцями покійного Володимира Петровича Зєнкіна. Заповіт та деякі речі за прижиттєвою вказівкою небіжчика їм буде передано негайно. Поважний чоловік тицьнув невелику шкіряну теку Броні, взяв у них розписки та пішов, залишивши здивованих жінок на самоті.

Все це разом вибило Клавдію з рівноваги, йти до Броні взагалі бажання не було, але заповіт та беззаперечний наказ старої змушували. Жінка встала, обсмикнула чорну кофтину й знехотя пішла на вихід. Зупинилася, наче щось згадала, повернулась назад та насипала сухого корму у миску біля холодильника. Десь з-під тумбочки викотилося двійко підрослих кошенят й заходилось з муркотінням жерти. «Ого, мало не вдавляться… Так, наче декілька днів не їли. А чи годувала їх вчора? А позавчора? Перетворююсь на ту безвідповідальну руду хвойду Матільду? Треба про це подумати й докладно викласти у щоденнику. Піду занотую думки, поки є час. До Броні можна й спізнитися…»

«Дівчачі нотатки», Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, ошелешена/знавісніла

«21.08.201… 13:06

Перед тим, як розпочати цей запис перегорнула назад з десяток аркушів, глянула мигцем, що було на думці пів року чи рік тому. Яка ж ти була дурепа, Клаво! Недарма з тобою так поводилися всі ці кірюші, миколи, зєкі. Замість думати про власні ідеали, намагалася лаштуватися під когось, нервувала, скаженіла, стримуючи своє єство, але вони все ж таки отримали чого варті. Від долі не втечеш… Хоча, у випадку з Зєкою, найменш цього прагнула. Та ні, не треба тут брехати, - було, ще й як. Не вірила у можливість, хоча вже мала певні натяки від господині наших доль, тому це й призвело до прикрого нещастя.

Вовчіка Зєнкіна мені шкода, на відміну від всіх інших. Гульвіса та шалапут, постійно болюче підколював, але ж зла з його боку ніколи не бачила, за винятком останньої зустрічі. Але й тут моя правда – виявив ницість та отримав належне. Чи вбивця я після цього? Вважаю, ні. Я захищалась! Захищалась від грубої спроби зґвалтування! Може й занадто сильно, але ж ще не знала тоді… Не знала про що? Що повинна усвідомлювати здатність лише власною думкою наврочити всілякі біди й негаразди? А звідки про те було знати?

Навіть зараз я остаточно не впевнена у цьому. Вірніше, не впевнена, як саме чи за яких обставин мій пристріт починає діяти. Чому у певних випадках він спрацьовував, а у інших – ні? Ота мерзенна продавчиня в сусідньому магазині, яка завжди недоважує п’ятдесят грамів сира чи ковбаси та ще й нахабно вишкірюється при цьому, - чого лишень подумки їй не бажала! Й нічого. Може вона сильніша відьма за мене? Хоча, треба сходити перевірити, а раптом… Де б знайти курси відьом-початківців? Щось на кшталт «Пристріт для чайників», стислий курс з п’яти лекцій. Вкрай треба навчитися керувати своєю відьомською силою бо так можна випадково когось стороннього за косий погляд порішити, а кого треба - ні. Буде соромно, як з Вовчіком. А Зєку справді шкода… Й на поминки треба йти… Якось не по собі, неспокійно на серці. Я наче Ксара у джунглях: вдарити можуть з будь-якого боку та у будь-яку мить. Нині краще розумію цю сміливу ельфійку. Дивно. Наче нещодавно писала про таке у книжках-казочках, а тут сама в схожій ситуації. Дроу Клавдія Степанівна… А що, непогано звучить, хоча ім’я краще змінити! А з чого розпочати нове відьомське життя?

Так, Клава, зупинися, не про те мрієш. Так йти чи ні? Мабуть піду, чого ховатися. Але треба буде якось стримуватися, аби не наврочити випадково комусь з присутніх. Якщо відмовитися, то Броня може про щось здогадатися. До того ж, цей заповіт, наче сніг на голову! Несподіванка за несподіванкою! Нехай стара, - вона з Вовчіком з молодості по нинішні часи панькалася, але я? З чого б це той нахаба мені щось заповів? Інтрига… Вирішено, піду!

Одначе, взагалі забула про Зєкіних корєшей! А раптом довідаються, де він сліди «сильного побиття» отримав? Ох, дідько лисий! Тоді мені непереливки буде! А, дзуськи, не налякають більше! Аби встигнути дар розвинути – таке полювання на цю братію розпочну, що рідне містечко на взірець пристойності перетворю! Кляті гобліни! Що волали на цвинтарі: «помстимося неодмінно», «з під землі витягнемо й з циркуляркою познайомимо»? Ну-ну. Шкода, що майже нічого не запам’ятала з-за хвилювання. Хоча… Наче згадую, нібито казали, що ніякого побиття й не було – лише один влучний удар в потилицю. Оце сюжет для детективу!

То виходить, якби не мої дурні стрибки – Зєка живий залишився? Тобто я вбивця, як не дивись та які причини не висувай у виправдання? А раптом немає ніякого дару, а лише прикрий збіг? То що, йти до поліції здаватися? «Доброго дня, я вирішила зізнатися у випадковому вбивстві свого сусіда Володимира Зєнкіна. Так, справді трагічний збіг. Як сталося? Випадково. Він прийшов з пляшкою у білих штанях та натякав на інтим, а я натомість зіштовхнула нахабу зі сходів. Чому штовхнула? Так домагався… В сенсі, ми коханці? А, ви про той випадок з Кірюшею і свідчення громадянина Зєнкіна? Ні, Зєнкін збрехав й в ту ніч у мене не був. В інші також. Що? В камеру? За що? Ненавмисне вбивство та підозра замаху на ще одне? Я? Та ви не так все зрозуміли! Що? Суд зрозуміє? Який суд? Над ким? Скільки? Тобто, вийду – мені п’ятдесяти ще не буде? А от зараз вам наврочу з три торби негараздів, як не відпустите! Що? Циганки в третій камері мені докладно розтлумачать, чому пристріт робітникам органів – це дуже погана прикмета? Прямо зараз? Добре, я пожартувала…» Оце нафантазувала, може справді детектив написати? То що ж робити? Йти чи ні? А раптом там бандюки Зєкіни? Ой, щось мені лячно! А заповіт? Таки піду!»

«21.08.201… 20:04

Дура! Дура! Дура! Дура! Дура! Дура! Дура! Дура! Дура! Дурепа…

Яка ти відьма, Клава, ти – дурепа! Виросла, як дурепа, жила, як дурепа, поводишся, як дурепа! Головне, думаєш – як дурепа! Й всі це розуміли, окрім тебе! Сміялися у спину! Яка ганьба! Її повинна запам’ятати до кінця віку, тому занотую все докладно, аби перечитувати щоразу, коли якась нісенітниця на ум спаде. Отже, я таки наважилась піти до Броні на Зєкіни поминки. Навіщо!? Краще б не дізнатися ні про що! Але шкодувати запізно, доведеться з цим жити…

Старенька мешкала у сусідньому під’їзді в такій самій трикімнатній квартирі, як моя. Власне, вони були на одному поверсі й межували через стіну. Людей на поминках було небагато: трохи більше десятка мешканців нашої п’ятиповерхівки та двійко друзів Вовчіка, грубих здорованів. Я спізнилась й Броня невдоволено кривилась перші хвилини, але далі попустило. Не подобаються мені ці заходи, буваю зрідка, коли нагоди відкараскатися немає. Дякувати моєму віку, трапляються здебільшого лише ось такі випадкові, як от зараз. Зєкіни поминки від бачених до того мало чим відрізнялися: спочатку всі були серйозні, урочисто згадували гарні риси небіжчика, удавали скорботу, а після четвертої-п’ятої заупокійної чарчини розслабилися – пішли жарти стиха, колектив на купки розбігся, загомонів.

Я разом з Бронею, її сусідкою та двома Зєкіними товаришами опинилась. Хильнули всі вже добряче, бабцям багато й не треба було, а Зєкіни посіпаки мабуть зранку почали, ще до похорону. Я лише пригубила, чомусь ніяково було на поминках у власної випадкової жертви горілку хлебтати. Тоді ще не знала… Броня сльозу пускає раз по раз, школу згадує, друзі Зєкіни мовчать, сопуть голосно та час від часу бурмочуть щось грізне про помсту люту. Очі до купи звести не здатні, а туди ж. Месники слабогазовані: пошиплять-пошиплять – й видихнуться. Хоча спочатку трохи неспокійно було, особливо, коли один з них листа від Вовчіка Броні передав. Той перед смертю до тями прийшов, лікарі навіть думали, що попустило – відвідування дозволили. Зєка посіпак по папір та конверта послав, строчив щось хвилину, запечатав та наказав Броні передати й несподівано помер за дві години. Мене наче блискавкою вдарило від цих слів. Думаю, раптом Вовчік там про нашу останню зустріч розповів, а Броня зараз вголос всім прочитає. Лячно стало, похолола вся, за лікоть бабусин вчепилась й тисну – старенька аж засичала, руку висмикнула, але нічого не сказала, мабуть вирішила, що хвилююсь. Конверт взяла та на поличку серванта позад себе приткнула. «Потім почитаю» - каже, а у мене від затримки дихання вже кола райдужні перед очима. Але, як потім виявилось, це не найстрашніше чи не найганебніше було би.

Ще з годину посиділи, навіть вечоріти ще не почало, а всі по домівках поповзли. Я, на прохання Валерії Броніславівни, залишилась допомогти прибратися та й заповіт цікавив, а останній конверт – найбільше. Лист з того світу, як в трилері дешевому, тільки насправді все відбувається. За пів години впоралися й на кухні всілися. Броня собі ще чарчину накапала, мені запропонувала, але бажання, як не було – так і не з’явилось. Старенька горілки хильнула, до кімнати пішла і з шкіряною текою нотаріуса повернулась. Я подих затамувала, сиджу, ворухнутись зайвий раз боюся. В теці два великих конверти паперових, не заклеєні, мені та Броні підписані. Спочатку старенька свій спорожнила: менший заклеєний конверт, тоненька пачка паперів – нових та пожовклих. Броня конверта розірвала, аркуш друкований вмить прочитала та ще з хвилину інші папери роздивлялася. Схлипнула, некрасиво скрививши рот, заклякла, очі прикривши, а з-під повік два струмочки вибігли та в зморшках сховалися. Я сиджу, чекаю.

Старенька мовчала недовго, стрепенулась й вже до мого конверта потягнулась. Не знаю, можливо слід було заперечити, забрати та на самоті подивитися, але я не наважилась. Може й правильно, як нині розумію. Всередині так само менший конверт був, заклеєний, мені адресований – перед старою відкривати не стала, а вона не вимагала. Крім малого конверту там був ще заповіт, згідно якого мені в спадок переходила двокімнатна квартира Зєкі, його частка в якихось фірмах та права інтелектуальної власності. Оці «права інтелектуальної власності» мені одразу так не сподобались, що навіть не здивувалась з квартири у спадок. Вовчік та інтелектуальна власність – поєднання цих протилежностей натякало, та що там натякало, аж волало про величезні неприємності. Поки сутужно намагалась зрозуміти сухі юридичні рядки, мимохідь кидаючи погляди на зеленкуваті аркуші свідоцтв, Броня гортала іншу частину, здивовано гмикаючи.

- Ото ж байстрюк, боже пробач, що так про покійного кажу! Заповіт складено рік тому! Але ж, навіть я не знала! – Старенька здивовано глянула в мій бік, наче запрошуючи до розмови. – Не дарма дивувалась перед смертю свого чоловіка, що вони там повсякчас з Вовчіком таємно обговорюють. А он що… Можеш кидати свій ковбасний коледж, Клаво!

Вона поклала на край стола аркуші та повільно посунула в мій бік, задоволено й сумовито усміхаючись. Я вчиталась в так само не зрозумілі рядки якихось протоколів: збори засновників, доля, купа інших незнайомих слів. Підняла погляд на хазяйку й питально вигнула брови.

- Ти, Клавдія, віднині багата наречена за місцевими уявленнями! – Обличчя Броні не полишав вираз здивування, який поступово, під час пояснення, з’явився і у мене. – Вовчік заповів тобі сімдесят п’ять відсотків у товаристві «Ізольда та Ко»! А це товариство в свою чергу володіє рівно п’ятдесятьма відсотками виробничо-торгівельного об’єднання «Ритм»! Он як! Бачу, що не зрозуміла. Так от, серед пересічних мешканців нашого Транковця об’єднання «Ритм» має прозаїчну назву… міський продовольчий ринок! Ти володієш половиною міського базару!

Десь хвилин з п’ять ми сиділи мовчки. Про що думала стара, не знаю, а от у мене думок взагалі не було. Взагалі. Ніяких. Лише відчуття, що десь вище, значно вище, у самих небесних сферах, поволі сунеться велетенська купа лайна, яка за мить поховає мене й всіх оточуючих. Проте це не завадило поставити єдине запитання, слушне для будь-кого в подібній ситуації:

- Чому?

- Чому володієш чи чому тобі залишив? – Броня втупилась в мене, очікуючи на відповідь.

- Чому мені? Навіть з Вами він спілкувався частіше, то…

Стара сумно усміхнулась і витягла з кухонної тумбочки почату пляшку горілки та пару чарочок.

- Довга буде розповідь, дівчинко… Й важка. Для мене. Для тебе. Взагалі. Слухай…

Наступну годину я відчула найбільші в житті подив, сором, збентеження, захват й ненависть одночасно. Почала Валерія Броніславівна ще з давніх шкільних часів, з того випадку, коли все це зародилось.

- Пам’ятаєш, Клаво, ту негадану-неждану подію в десятому класі, коли наш Вовчік Гришку Бізона порізав? Як вважаєш, чому? Не знаєш? Чи не пам’ятаєш? – Старенька уважно спостерігала за мною. – Добре, не ламай голову. А ось це впізнаєш, оцей пожовклий аркуш? Зараз прочитаю, слухай: «Як мені остогиднув цей телепень Гришка Бізон! Ну що за хлопчина, лізе й лізе, натяків не розуміє! Ще трохи й наважусь поскаржитись батькам, хоча буде дуже соромно. Не знаю, що робити. Вчора, після школи, він перестрів мене в сквері й запропонував «зустрічатися». Ні, не запропонував, а повідомив, що буде зі мною зустрічатися. Стає зрозумілим, чому останнім часом часто бачила цього здоровила після гуртка танців, - настирно потрапляв на очі то з пляшкою пива в руці, то на новому мопеді. Дурник, хіба це справить враження на порядну дівчину? На мене не справило, мабуть тому перейшов до нахабства! Навіть згоди моєї не спитав! А раптом відмовлю? Взагалі, з якого дива Бізон вирішив, наче я зрадію? Так впевнено посміхався, дивлячись на мою джинсову спідничку, що з несподіванки й незрозумілого сорому не спромоглася нічого відповісти. Я розгубилась, а він вважає, наче мовчки погодилась! Що ж робити? Й відмовити зараз некрасиво, бо вирішить наче «виламуюсь», й зустрічатися з цим бовдуром бажання відсутнє. Шкода, нема сміливця, який викликав би телепня на дуель за непристойні пропозиції. От з таким хлопцем можна було б й зустрічатися…» О, по очах бачу - згадала. Це твій аркуш, не відаю, де Вовчік його взяв, але це й було справжньою причиною. Так, Клаво, ти все добре зрозуміла – Зєка був закоханий у тебе з шостого класу, але освідчуватися не наважувався. Він же романтик з дитинства… був! Спокійний, нічим не примітний, як всі. Вирішив, дурень малолітній, наче таким чином приверне увагу самої неприступної дівчини в школі! Це я потім з нього насилу витягнула, коли вже у відділку сидів після бійки… Я ж завучем з виховної роботи у школі була, якщо ти пам’ятаєш. Марудна посада, нервова, але довелось, бо мій чоловік – начальник міської міліції. Вовчік спочатку вперто мовчав, але коли пообіцяла, що нікому не розповім – зізнався. Звичайно, я йому збрехала, чоловіку все розповіла й допомогти вмовила – та він й сам не хотів хлопцю долю ламати, тому з судом та прокуратурою домовився. Як міг домовився, бо судимість все ж дали, але умовно. Отак от Зєка нашим «хресником» став… Ти цього тоді не знала, ніхто не знав – це умова Вовчіка була, інакше не погоджувався. А як після суду вийшов, то сама бачила, куди покотився. Хоча нічого серйозного за ним ніколи не було, як мій чоловік казав. Чому хлопець після всього тобі не освідчився, до пуття не знаю. Та він і сам не знає. Була у нас якось розмова з цього приводу, вже після смерті мого Володі, так Зєка жартував щось про «закружляла доля злодійська» та небажання псувати чистій дівчинці життя. Ти до інституту вступила й з міста зникла, він з сумнівних компаній не вилазив, дівками з усіх боків обвішаний, наче ялинка новорічна. Не склалося… Але пам’ятав про тебе завжди, це я точно знаю! Коли звістку про твоє майбутнє весілля з артистом отримав, то навіть збирався до міста їхати, вмовляти дурниць не робити. Але не поїхав… А знаєш чому? Ще одну неприємну річ розповім, вечір такий сьогодні, неприємний. Подружка твоя, Вірка, на той час з ним крутила, лахудра безсоромна. Вони через рік після твого від’їзду зійшлися й приводом, як не дивно, саме ти була. Вірка поводилась, наче пані з вищого світу: слів розумних у декого наслухалась й порядну з себе удавала, хоча життя красивого та легкого більш за все прагнула. Принців їй подавай… А хто у нас тоді найвідомішим парубком у містечку був? Зєка. От уяви, знайомиться Вовчік з показною дівчиною, яка дуже словами й поведінкою одне його нерозділене кохання нагадує, але при цьому недоторкану аж ніяк не удає. У Зєкі шансів не було, бігав за тією курвою цілий рік, наче кобель за сукою з тічкою, мало капці в зубах не носив. Сварилися постійно, хлопці з нього сміялися, сходилися-розходилися, як у серіалі мексиканському. З того часу так і повелося: у нього інші були, й у неї теж, але далеко одне від одного не тікали. Аж ось дізнається Вірка, що Зєка до тебе збирається й бреше хлопцю, наче вагітна. Істерики, скандали, сльози – бідолаха вже ніде не їде, а ще за місяць Вірка оголошує наче стався викидень й до обласного центра втікає до якогось чи то валютника чи то ріелтора. Зєка мало не плакав тоді, мені про все розповідаючи, бо ні з ким більше поділитися не міг. Потім вбити хвойду хотів зопалу, але я втримала. Може й марно. Отак, Зєка тобі вдруге й не освідчився…

Броня перервалась, аби трохи перепочити. Налила собі повну чарочку, глянула на мене й налила теж. Випили обидві, я навіть міцності не відчула, розповіддю майже до скону вбита.

- Вірка, до речі, як останнього разу черговий чоловік вигнав й додому повернулась, знов до Вовчіка підкотитися хотіла, але дзуськи – виріс хлопчик. Хоча грошей на справу позичив й про місце на базарі домовився за старою пам’яттю. Дивувався потім з нахабства її: мало, що гроші виканючила, ще й тобі просила привітання передати! Уявляєш? Щоб хлопець, який тебе кохає, а Вірка давно про то здогадалася, привітання від своєї полюбовниці передавав! Ну, то таке, до нинішньої ситуації напряму не стосується, лише тобі ще трохи очі на земне життя відкриє. Так от, після весілля твого Вовчік наче й забувати все став потроху, справами зайнявся різними, думаю, саме тоді вони з моїм чоловіком співпрацювати й почали. Ні, не в сенсі, що Зєка у нього стукачем був, в це не повірю ніколи. Вважаю, що разом бізнесові справи крутили: чоловікові за посадою заборонено було, от через Зєку й робив, бо більше довіряти нікому було. Зєка пару раз по своїх мутних оборудках у неприємні ситуації потрапляв, не відвертий кримінал, але це як й хто подивиться, так мій виручав по-дружньому. Ніхто з них своїх принципів не зраджував, одне одному мозки не полоскав, але довіра була. Чесний мент та правильний злодій – це пекельна команда. Як казав класик: «Галантерейник та кардинал – це сила!» Все у них добре було й раптом тебе знов цап лихий на рогах приніс! Приїхала на лице чорна з двома валізами й місяць з квартири на вулицю не витикалась. Я у матері твоєї спитала й лише тоді про ниций вибрик колишнього чоловіка довідалась. Вовчік спочатку зрадів, але потім теж почорнів весь, наче скорботу твою підчепив. Артиста того кляв останніми словами, все збирався поїхати та пику натовкти, ані мене, ані чоловіка геть не слухав. Ми тоді хвилювалися дуже, раптом утне щось важке, криваве – давно вже не старшокласник, знайде чим кухонний ніж замінити. Чоловік хотів навіть тимчасово заарештувати Зєку за дрібницю якусь, аби в камері лють вгамував, але вчасно схаменувся. Та й Вовчік заспокоївся, стриманіше став. Тому, коли за рік довідалась від твоєї матері, що колишнього чоловіка дочки заарештували за підозрою в збуті наркотиків, то в бік Зєкі навіть не глянула. Лише років п’ять тому він випадково все розповів, вірніше вибовкав необережно дрібничку одну, а далі сама вже дотиснула. Так що, Клаво, за ту образу Вовчік теж замість тебе розрахувався.

Старенька знов налила по чарочці й пригубила свою. Мені горілка пішла наче вода рівчачком сухим й з тими самими наслідками. Слухала напрочуд спокійно, серце не гупало, тиск не підвищувався, натомість охопила ватяна байдужість до усього. Життя наче не було.

- Отак й пішло буття наше далі. Тихе, спокійне, навіть нудне. Зєка за тобою спостерігав, я за ним. А ти взагалі нічого навкруги не бачила у хмарах зефірних пурхаючи. Вовчік освідчитися так і не наважився, хоча я неодноразово вмовляла. «Пізно вже, пів життя минуло, хто я – хуліган, а хто вона!» Ну, таке інше… Час від часу хлопця наче проривало – тоді здавалося, що спробує нарешті. Але ні… Та й ти так поводилась, наче Зєка місце порожнє, пляма блювоти під ногами на шляху до вершини сніжно-білої. Він не ображався, вважав, що так й повинно бути. Але іноді… засмучувався. Мені здається, що для Зєкі опікування твоїми справами на якусь манію перетворилося. Як почалося з тієї бійки безглуздої – так все життя й тривало. Дивно, так? Я б давно з тобою про все відверто побалакала, але він дуже жорстко заборонив. Дуже. Навіть грубо, чого ніколи по відношенню до мене не дозволяв. Ось тоді, навіть перелякалась трохи, бо зрозуміла, що хлопець на будь-що заради своєї мрії здатен… Коли вся ця історія з Кірюшею відбулася, в його провині стовідсотково впевнена була, а той заперечував навідріз. Дивно, що Вірку заразом не прибив, курву білокосу, яка вдруге його зрадила. Не в тому сенсі, що спав з нею останнім часом, а що твого нареченого зманила. Я ж кажу, що твоїми справами він більше ніж власними опікувався! Не визнав своєї провини, затявся, але мені й без того все зрозуміло було. А коли опера про Миколу Сергійовича розповіли, то все одне до одного рядочком лягло. Я ж бачила, що ти останні місяці сама на себе не схожа, але до кінця причини не розуміла. Пішла до Зєкі й прямо в очі спитала про того фізика переляканого. Він мені історію й виклав, як покидьок тіла молодого дівочого домагався, за що й покараний був. «Символічно покараний» - це Вовчік окремо підкреслив, хоча визнав все ж, що його рук справа. Я про все це ні сном, ні духом не відала, а ось Вовчік звідкілясь знав… Приховував від мене багато останніми роками, виріс хлопчина… А може жалів, хвилювати зайвий раз не бажав в пору мою сиву…

Стара вчителька глибоко зітхнула й замовкла, замислившись про щось. Я сиділа спустошена, розчавлена, не в змозі поворухнутися. «Так от хто за мною з Миколою підгледів… Зєка. Міг би втрутитися, замість підглядати. Раптом я не отямилась або «пожаліла» кошака? Продовжував би підглядати? А що він у коледжі робив? Байдуже зараз…»

- Ну, хвилювання – то пусте, насправді – не в тому справа. Шкода мені вас обох стало, пуцьвірінків дурних, й зусиль своїх багаторічних… Але ж задали цього разу задачку: й Зєку видавати не можна, аби від тебе підозру відвести, й робити щось треба. Так й вигадала, як одним папірцем обидві дупи підтерти. Ви одночасно створювали алібі одне для одного й не зиркай на мене очиськами, дівка! Я розумію, що ти нічого не робила! Але довести це не спромоглась би! Я довести могла, бо знала дещо, але Вовчіка остаточно занапастити не хотіла! Й тебе теж! Й ще одне… Була думка вперта, надія примарна – вас один до одного підштовхнути, звести нарешті, хоч через неприємності, якщо по-людськи не можете! Думала, хоч перед смертю своєю…

Вона несподівано надривно закашлялась й притиснула сухеньку долоню до груди, тихенько погладжуючи. Незадоволено прислухалась до чогось всередині, скривилась й заспокійливо хитнула головою у відповідь на моє німе питання. Чергові чарчини шубовснули в нас й завмерли на порожній поверхні стола.

- Не встигла… Не спромоглася… Ви ж, дурепи сучасні, все принців чекаєте на конях білих та в обладунках блискучих, як в лицарські часи. Мисливця на мамонта їм подавай, але неодмінно у смокінгу: щоб брутальний, мускулястий, з вченим ступенем, грошима чималими й на губній гармошці грав після обід. Й лантух м’яса завжди мав напоготові… Й де ж їм таким взятися у часи наші ниці? Га? Навіть, як є у нього воля та гонор, де їх виказувати? На ток-шоу сраних? Світ нині на інших засадах будується: не той перемагає, хто сміливіший, а той, хто хитріший! Хто гнучкість хребця має в залежності від ситуації: коли треба – підлість не помітить, а коли дуже треба – то й сам її утне! Таким зараз все: гроші, повага, посади й знову гроші… Й ви самі, дурепи, в цьому винні, бо що у всі часи найчастіше каже жінка своєму обранцю? Не лізь, не ризикуй, не звертай уваги, без тебе мине! Ось вони все це й роблять, на ваше прохання! Навіть більше, а ви після цього питаєте: а де ж ті лицарі? Де Трістани? Та там, де й Ізольди нині стегна розсунули – в соцмережах сидять та драконів стовпами світла до пентаграм прибивають… принцес у постільних забавах досвідчених, але одночасно цнотливих, собі уявляючи! Це у чоловіків таким чином та сама дурість проявляється… цнотливо-розбещена. Ох, розхвилювалась… щось погано мені, Клаво… Ти не турбуйся, йди до себе. Я завтра покличу, як листа останнього від Вовчіка прочитаю. Зараз не можу вже. Йди, йди… Двері сама зачини…

Я й пішла, заповіт та папери прихопивши. Замість додому податися – у підвал гайнула, до щоденника, бо конче потрібно було з кимось поспілкуватися, вантаж цей гидкий з души скинути. Ось, дописала, наче легше почуваюсь, куля крижана всередині трохи розтанула. Треба докладніше папери Зєкіни роздивитися… О, ключі Броніни з собою прихопила… Завтра поверну.

Так, швиденько папери розібрати й додому – там кошенята голодні. Чому я про них завжди забуваю останнім часом? Й Матільда все не з’являється. Чим далі, тим більше впевнена, що вона взагалі не повернеться. Чому б це? Про свої магічні здібності згадувати чомусь бажання нема…»

«21.08.201… 22:24

Ненавиджу! Ненавиджу! За що? Як вони всі могли!? Стільки років!?

Броня! Зєка! Ненавиджу!

Що відчуває людина, яка протягом десятиліть споглядала солодкі сни, а потім несподівано прокинулась у калюжі лайна, яке ось-ось шубовсне у ніздрі? І лайно це – її власне? Рідке, смердюче та просочується у будь-які шпарини! Вони все знали, все! Слідкували за мною, за кожним рухом, кожною думкою! Ненавиджу! Навіть в тому, уявному казковому світі, де була творцем долі гордих та сміливих жінок, сподіваючись втілити мрії через героїнь власних творів, - навіть там вони насміхалися! Краще б взагалі не читала той клятий лист від Зєкі…

«Клаво, кохана Клаво, якщо ти читаєш цей лист, значить зі мною сталася якась капость. У легшому випадку я в тюрмі на багато років, у важчому – в світі іншому. В будь-якому разі ми більше не побачимось, тому немає сенсу далі приховувати свої почуття.

Я давно кохаю тебе, Клаво. Вперше зрозумів це десь у сьомому класі й по цей час нічого не змінилось. Шкода, що не довелося сказати це особисто. Спочатку не склалося, а потім було запізно. Доля так повернула, що вирішив цього не робити. Проте завжди намагався бути поруч: приховано, мовчазно, непомітно. Можливо, саме з-за цього все й пішло шкереберть з самого початку…

Хочу зізнатися тобі, Клаво: я з дитинства читаю твої дівочі щоденники. Сталося це випадково: одного разу ти забула зачинити двері до вашої комірки у підвалі, коли ховала шкільний зошит з дівочими мріями за бутлями огірків на верхній полиці. Я у цей час був у нашій сусідній комірці й все бачив в шпарину між дошками. Підліткова цікавість підштовхнула на ниций вчинок, а далі вже не мав сили зупинитися. Твої думки, мрії, сподівання – як же вони подобались тому тринадцятирічному хлопчику… Разом з ними подобалась й ти. Ми наче зростали разом, з одними думками, одними сподіваннями. Єдині в усьому... Споріднені душею... Не можу встояти по цей день, мені потрібна ти, ті щоденники, як ковток чистого повітря, як надія…

Згодом, вже після мого вироку та твого вступу до інституту, зрозумів власну помилку, але не припиняв кохати. Ти не винна ні в чому – лише я один! Лише я! Може тому й не наважився відкритися, бо було соромно й ніяково за безглузду поведінку в школі й за все наступне. Вимушений був так вчинити, аби захистити нас обох від того нахабного та безжального світу, який безсоромно знищує підліткові мрії та сподівання. Це було зроблено заради тебе, Клаво.

Ти навчила всьому чесному та благородному, яке мало місце в моєму безталанному житті й я намагався відповідати в міру можливостей. Нехай потаємно, нехай без шансу на визнання. Так сталося…

На цьому закінчую ліричну частину своєї сповіді, бо життя складається не лише з романтики, але і з усіляких інших неприємних речей. Якщо першу половину цього листа писав твій однокласник Вова Зєнкін, то далі дещо нашкрябає твій сусід-гультяй Зєка, який кохав тебе не менш палко.

Весь час, коли жила в нашому містечку я не припиняв читати дівочі щоденники. Пробач, це сильніше мене. Не міг дивитися, як марнуєш життя на всіляких покидьків, як нервуєш з-за несправедливості та підступів. На жаль мені, людині з судимістю та певним негативним життєвим досвідом, не було чого запропонувати натомість. Навіть надати тобі допомогу відкрито не насмілився, але нічого не робити теж не хотів. Так виникла думка перетворитись на особистого янгола-охоронця, яку і втілював багато років. Дивні збіги думок та реальних події, про які час від часу згадуєш на сторінках свого літопису, то моїх рук справа. Ось так… Здебільшого можеш помітити ці збіги з приводу відшкодування своїх образ. На жаль, в силу згаданого життєвого досвіду, добрі справи даються мені значно важче. З янгола-охоронця виріс привид-месник… Можливо, звинуватиш, що сама особисто не була б такою жорстокою до кривдників. Нехай, це мій вибір. Тому зараз хочу певним чином спокутувати все.

Хочу, аби прийняла від мене квартиру та права на частину нашого міського ринку. Не турбуйся, вони цілком легальні й придбані на чесні гроші. Вважаю, що цього цілком достане, аби покинути працювати й цілковито присвятити вільний час творчості. Твої вже написані й майбутні романи повинні побачити світ, принести в нього ще дрібку добра, зробити світліше. Це буде найкраща проща мені. Не ображайся, якщо критикував деякі занадто наївні сюжети творів Амелії Шторм, - це лише реакція Зєкі, якого ти знала під псевдо МістерХ. Сподіваюсь, що ви обидві – ти та Амелія, пробачите обох палких шанувальників - Зєку та МістераХ: вони робили все з найкращими намірами й спокутують провину.

Якщо у тебе виникнуть якісь проблеми – звернися до Валерії Броніславівни, яка в курсі більшості написаного у цьому листі. Вона з того самого першого випадку дуже допомагала мені все життя, сподіваюсь і тобі не відмовить. Як там не буде, попросив її про це в окремому листі. Про певні речі Броня знає, про дещо здогадується, про ринок – ні, це сюрприз вам обом. Про твої щоденники взагалі ніхто не знає, навіть вона. До речі, бабця цілком може замінити тобі критику від МістераХ – уїдлива CleoPadla теж є палкою прихильницею творчості Амелії Шторм, хоча навчити стару користуватися інтернетом була та ще морока. Ми разом намагалися допомогти тобі стати впевненішою у власних силах й позбавитися частини дитячих поглядів та мрій. Можливо, це занадто нахабно, але таке життя, Клаво…

Так багато планував сказати, а наприкінці другого аркуша вже забракло слів. Найважливіше написав, все інше здається дрібним та нікчемним.

Пробач та будь щаслива, Клаво!

Твій Володимир Зєнкін. 18.07.201…»

Скрізь, скрізь були вони. У дворі, в коледжі, в щоденниках, в книгах… В мене відчуття, наче стою гола на сцені великого театру, де рядами сидять тисячі Зєк та Бронь. Мене освітлює яскравий ліхтар, який починає знижуватися на софіті. Примружую очі, придивляюсь і бачу, що керує ним Зєка у грубій тужурці працівника сцени, який сороміцьки підморгує хтивим оком. З стиду намагаюсь втекти до сутінок куліс, але шлях перегороджують кілька сухеньких Бронь, осудливо хитаючи коротко підстриженими головами. Вони вказують рукою на освітлене коло, примушуючи блазнювати на поталу юрбі… Немає де сховатися, заплющую очі й танцюю - одна посеред рівного вигорілого степу… з порожньою вигорілою душею…

Навіщо він мовчав? Хіба не зрозуміла б і не пробачила? Не сподівався на розсудливість чи не вірив, що зможе переконати? Забракне слів? Брехун… Не пам’ятаю, щоб Зєкі не вистачало слів – від його підколок завжди аж тіпало! Слів на мене не вистачало, а на всіх інших – аж занадто було. В тому самому конверті лежав з десяток авторських свідоцтв на твори під псевдонімом Феліче Рівареса та угода з видавництвом на збірку оповідань сучасної прози. Й тут він з мене знущається, з єдиного, де вважала себе успішною… Ось куди пішли всі слова, які повинні бути адресовані мені, моєму серцю…

Сам винен – це він правильно вирішив! Не я, а він! Якби не мовчав, не приховував все, то нічого поганого не відбулося б! Тому він винен! А я тут ні до чого! Й навіть таким, скрізь винним та потайним, Зєка виглядає краще за мене! Справжній приклад катарсису , на відміну від деякої Клавдії Коровай – втілення зарозумілості та рожевих мрій! Бо не було ніяких зурочень, пристрітів, відьомських поглядів, чаклунських дій – нічого! Й немає ніякої Амелії Шторм – популярної авторки жіночих романів, лише дурепа Клавочка Коровай - наївна викладачка літератури, яка не здатна ні на що! Й це вони спостерігали все моє життя! То може всі інші теж це бачать? Лише я не хочу нічого помічати? Й так з дитинства: щось не сподобалося, не лягло у викохану картину світу – в забуття його, не помічати, навіть не згадувати, навіть не подавати вигляду, наче не існує! Навкруги лише те, що потрібно і дозволено власною жорсткою цензурою! Тому інші вважають тебе суворою особистістю й ніяковіють від того, що можуть раптово виказати звичайні прекрасні людські почуття крижаній діві! Так? А діва роками таємно мріє про ці почуття у своєму щоденнику!

Й що далі? Знову вдавати, наче нічого не відбулося? Усміхатися Миколі, відвертатися від Вірки, випадково стрівши на ринку? Слухати підколки… ні, саме цього вже не буде… На жаль. Чи ні? Чому я не відчуваю докорів сумління? Все життя вважала себе тонкою чутливою натурою – й тут таке! Несподівано… Але наштовхує на роздуми! Докорів немає, бо не вважаю себе винною. Так, я зробила це, але винною не визнаю! Що значить визнаю? Я ж не на суді? Чи так? А судді хто? Я? Я сама! Добре, нехай так! Чи значить це внутрішнє відчуття, що провини насправді немає? Якщо розглядати вчинок з точки зору інших, то провина безсумнівно є, але якщо з моєї, власне, її немає… То що, все залежить лише від мого особистого ставлення до вчинку та здатності зневажати думку оточуючих? Якщо ні, то… знову усміхатися Миколі, відвертатися від Вірки, випадково стрівши на ринку та слухати підколки… та тієї ж Броні?! Ні! Ні, ні. Ні! Більше не хочу! Тому залишається привчити себе до зневаги суспільства! Проте, невірно написала: краще так - зневажати суспільство! Ось, що мені конче треба! Чи зможу? Здається, зможу.

Чому смерть Зєкі минулася для мене так легко? Наче таке вже відбувалось нещодавно зі мною, серце вже відчувало ці докори та вагання, мозок шукав виправдання й шлях до забуття… Забуття чого? Цей дивний стан тривожного очікування, який крає душу останнім часом, - коли він з’явився? Раніше, ніж дізналась про зраду Кірюші, здається десь після вчинку Миколи Сергійовича. Так, вірно, тоді! Але, що саме? Ті кляті трусики? Напис на паркані? Ні, це було пізніше, коли Зєка прочитав щоденник. Що? Щось крутиться… Невже… Беру щоденник та йду в квартиру дещо перевірити!

«21.08.201… 23:01

Так, все вірно, це Матільда. В усьому винна ця руда хвойда зі своїми шкідливими кошенятами! Мій улюблений капелюшок… Так раділа, вдягаючи його на самоті, уявляючи себе то французькою графинею, то казковою принцесою! Він був для мене неабияк важливий… Чи це було підсумком всіх негараздів того вечора: образа й нахабна спроба від Миколи, Зєкіно темне пиво, постійна невдоволеність власною поведінкою та спроба дати відсіч хоч комусь? Хоч таким жорстоким методом? Не знаю, складно згадати зараз про що саме тоді думала… Натомість дуже добре пам’ятаю, як червона хвиля гніву заполонила все, як кричала на спокійну, байдужу до всього, Матільду, стискаючи у руці бляшанку «сардин». Як несподівано для себе сильно та влучно поцілила нею прямісінько у голову рудої хвойди! Як відчула пристрасний захват та гостре задоволення від споглядання дрібних дрижаків, що били худеньке котяче тільце! Мабуть саме тоді підсвідоме вихлюпнулося зсередини мене чорною хвилею. Саме тоді вперше вимушена була оцінювати власний вчинок на відповідність власним ідеалам… Й та оцінка була так приголомшливо неприємна для старої сором’язливої Клавдії Степанівни, що довелось забути цю подію! Забути! Не згадувати! Не звертати уваги, як завжди робила з неприємними подіями оточуючого світу! Сховати закляклий труп Матільди у морозильник, а спогади про вчинок – у найтемніші закутки розуму! В суцільну темряву підсвідомості, туди, де їх не сягне чисте сяйво золотавих променів моїх власних ідеалів… В дупу ті ідеали! В дупу ту Матільду! Вона сама винна!

Ось тому і лежить в морозильнику, загорнута в покритий інеєм поліетиленовий пакет! Там її місце! Там, куди засунула після влучного удару в голову банкою її улюблених консервованих «сардин»! Я все усвідомила! Все, що так марно сподівалась забути! Темний коридор, кухню, ледь освітлену місячним сяйвом, настирне нявчання кішки, яке увімкнуло в затуманеній Зєкіним пивом голові програму «нагодуй улюблену тварину»… Й ласкаву хвилю шаленої ненависті, коли повернувшись від дверцят з бляшанкою в руці, побачила в тьмяному світлі холодильника нахабну пику Матільди серед пошматованого капелюшка! Й власну ейфорію , коли замість звичайних ображених ридань у відповідь поцілила тій курві в самісіньке тім’я. Тій, п’яній Клавдії Коровай, це сподобалось, а ось чемна та твереза Клавонька наступного ранку звично прибрала незручні спогади в темну шухлядку підсвідомості. Навіть щоденник не знадобився, аби примирити себе з собою… Й довго не наважувалась витягти ці спогади назовні, аж поки самі не вивернулися таким жахливим чином!

А чи жахливим? Ти ж так не вважаєш, Клаво, визнай! Знову постає питання: винна чи ні? У Зєкі з янгола-охоронця виріс кривавий месник, то може й мені не пручатися поштовхам долі? Відкрити нарешті очі на земне буття, як каже Броня - другий підступний глядач драми мого сумління. Чи для них це була комедія? Зараз складно визначити жанр, треба буде почитати блоги на порталі. То що? Хотіли аби Ксара спустилася на землю? Добре, на прохання глядачів, я спущуся зі сцени…

Чи зможу існувати тут, у реалі, дотримуючись Ксариних правил – ось у чому питання! Бути так само жорсткою, навіть жорстокою в цих міських цивілізованих джунглях? Досить вагань, досить! Все це вже у цьому щоденнику проходила, до останньої найменшої риси, і все знаю, все! І так набридла, так набридла ця балаканина! Все хочу забути і знову почати, і перестати базікати! Але ж, не можна йти навмання! Піду свідомо, і ось це мене врятує! Не треба вдавати, що не знаю, наприклад, хоч того, що якщо вже почала себе запитувати і допитувати: чи маю право зневажати суспільну мораль? - то, виходить, не маю того права. Або якщо задаю питання: зневажати власну мораль? - то, стало бути, що не дрібниця це для мене, а дрібниця для того, кому цього і в голову не заходить і хто прямо без питань йде... Вже якщо стільки часу промучилася: як би зробила Ксара? - адже ясно відчувала, що я не Ксара... Вся, вся мука всієї цієї балаканини марна, і всю її з плечей струсити треба: тому треба вбити без казуїстики, убити для себе, для себе єдиної! Без вагань та спроб прикрити все випадком чи обставинами! Я брехати не хочу в цьому навіть собі! Дурниці! Я просто вб’ю; для себе вб’ю, для себе одної: а там чи стану чиїмось благодійником або все життя, наче та багатоніжка бридка, ловитиму всіх і з усіх живі соки висмоктуватиму, мені, в цю хвилину, все одно має бути! І не гроші чи клятий ринок, потрібні мені, щоб вбити; не так гроші потрібні, як інше... Я це все зараз знаю... Мені інше треба довідатися, інше штовхає під руки: мені треба дізнатися, і швидше довідатися, чи воша я, як усі миколи-кірюші, або людина? Чи зможу я переступити або не зможу! Насмілюся нагнутися і взяти чи ні? Чи тварина я тремтяча або право маю...

Так, вирішено. Де ті кляті кошенята? Киць-киць-киць, матуся чекає…»

«21.08.201… 23:46

Й чого було складного? Просити Кірюшу, Зєку… Нервуватися, принижуватися, благати… Хоча, прозору скляну кришку не варто було брати: крізь неї занадто добре було спостерігати за останніми рухами нявок у відрі, повному води по вінця. Це шкрябання об тверду поверхню, бульбашки з рожевих носиків… Ледь примусила себе додивитися до кінця. Клава напевно не витримала б сама, а ось разом з Ксарою – легше-легкого! Вдвох ми на багато що здатні!

Ну, що там далі? Ключі Броні повернути? Й заразом подивитися, що там однокласничок з того світу пише? Втратити це відчуття всемогутності з-за випадкового викриття у листі мерця? Ні, це доля старої Клавдії Степанівни Коровай: наївної, нерішучої, залежної. Її більше немає, померла та всохла, тому не треба зупинятися, відвідаю стареньку – я багацько завинила! Ой, багацько! За всю допомогу всі ці роки треба віддячити! За кожен коментар! Беру подушку та вирушаю, не сокира, звичайно, але згодиться! Я ж теж не хлопчик Хведор чи Родіон, не пам’ятаю кого з них як звати… Я – Ксара-месниця!

Й щоденник цей мені більше не потрібен, нехай жовкне у підвалі на згадку про змарновані роки…»

Літпортал ПрозаНет

https://proza-net.com/amelia-е207255/blogs

22-08-201.., 01:42:19 Блоги. Amelia Storm (автор)

УВАГА!!! КОМУ ТАМ ЩЕ ПРОМОКОДІВ НЕ ВИСТАЧАЄ???

ІСТОРІЯ СМІЛИВОЇ ЕЛЬФІЙКИ ТРИВАЄ!! ОГОЛОШЕННЯ ЗМІН ВИКЛАДКИ ЛЮБОВНОГО ФЕНТЕЗІ «Ксара. Академія зради».

Любі мої! Хочу повідомити всіх читачів та підписників, що кінцівка третьої, останньої частини любовного фентезі «Ксара. Академія зради» буде викладена з деяким запізненням.

З-за незалежних причин я разом з Ксарою вирушаю у подорож до сусіднього королівства. Власне, до королівства вирушає Ксара, а я вирішила змінити клімат на більш приємний. Досить сидіти в цих хащах серед зради та підступів – ми варті кращого життя!

Наша подорож буде тривалою та небезпечною, адже шляхом чекатимуть сутички з ворогами та зради прибічників, але є впевненість, що все буде подолано! Інакше не може й бути! А наприкінці ви, мої улюблені читачі, побачите нову, сильнішу Ксару, загартовану полум’ям боротьби! Цю ельфійку ніхто не спроможеться зупинити на шляху до мети!

Наостанок хочу зробити приємний подарунок всім прихильникам: Я ДАРУЮ ВСІМ ВІЛЬНІ ПРОМОКОДИ до всіх частин трилогії про Ксару! Ніяких розіграшів, ніяких умов, лише моє чисте бажання й воля до його втілення!

КОМУ ТАМ ЩЕ ПРОМОКОДІВ НЕ ВИСТАЧАЄ?

Чекайте на моє повернення!

Ваша Амелія Шторм.

https://proza-net.com/amelia-j207255/blogs

02-06-202.., 09:02:09 Інтерв'ю з Amelia Storm

Нове інтерв'ю на ПрозаНет. Цього разу – з Ameli'єю Storm, топовою авторкою детективних та жіночих романів нашого літпорталу. В ньому ви отримаєте відповіді на питання, які хвилюють багатьох в Україні.

1. Коли ви вперше почали писати? Чи довго наважувались? Страшно було чекати на перші коментарі від читачів?

-Я почала писати ще в школі. Моїми читачами були… був один однокласник. Пам’ятаю, це були зошити на дванадцять сторінок, потім обсяг поступово став збільшуватися. Ідея писати з’явилася сама собою, коли захотілося викласти свої роздуми та вагання, яких, до речі, було дуже багато. Щодо коментарів, то тоді їх взагалі не очікувала. А ось далі – так, і з завмиранням серця. Та вперше по-справжньому я втілила свою мрію саме

на вашому сайті. «(Не) сподівайся (не) зрозуміти (не) безпечного (не) знайомця» – цей любовний трилер, який остаточно перевернув моє життя і сприяв тому, аби писати більше і краще.

2. Ви десь працюєте чи письменництво на ПрозаНет є вашою основною діяльністю і джерелом доходу?

-На даний час письменництво є моєю основною діяльністю. Не можу стверджувати, що вона забезпечує мої примхи стовідсотково… Ви ж розумієте, мій рівень потреб? Проте, кілька років тому отримала чималий спадок від одного читача, і це дозволяє присвятити творчості весь вільний час. Чому б і ні?

3. Й це навіть з урахуванням того, що Ваш найвідоміший твір, вже згаданий трилер «(Не) сподівайся (не) зрозуміти (не) безпечного (не) знайомця», другий рік займає перші рядки нашого рейтингу, він перший також серед продажів на порталі?

-Так, праця письменника здебільшого недооцінюється… мало хто здатен уявити, які душевні тортури та емоційні торнадо долає автор під час створення свого шедевру! Ти сподіваєшся та віриш, зраджуєш та вбиваєш з кожним із своїх персонажів! Не спиш ночами, наважуючись де й коли стратити покидька, та так само не в змозі заснути в очікуванні уваги того, кого покохала!

4. Тобто всі страшні сцени з трилеру… Ви немовби пройшли через це? Найбільше читачів вразило вбивство бабусі-міліціонерки Клеопатри Ізяславівни. Як Вам вдалося так докладно описати думки та дії вбивці-Вовка, який до того ж був учнем старої? До цієї події всі вважали його кимось на кшталт романтичного розбійника, аж раптом таке!

-О, ця сцена далась мені одночасно легко й болюче! Легко, бо саме такий фінал цих персонажів був цілком передбачуваним. Пам’ятаєте, на початку роману Вовк зробив дрібний злочин, який приховала Клеопатра? Ось з цього все й почалось. Це було першим кроком, який наприкінці привів Вовка до криміналу, а його покровительку до некрасивої смерті під подушкою учня! Якби тоді Вовк в усьому зізнався, то у подальшому нічого б не сталося! Стара міліціонерка зрозуміла, якого монстра захищає та написала викривальні зізнання. Саме за ними вбивця таємно заліз до помешкання бабці та задушив власною подушкою під час сну. Йому було шкода вчительку, але не було іншого виходу: довелося робити вибір! Пам’ятаю, мене особисто тішило, що листа ніхто не прочитав… Ніхто так й не довідався, що там було! Вовк не міг зрозуміти до кінця чи Клеопатра хотіла викрити його, чи вбив свою вчительку помилково!

-Так, ми пам’ятаємо вражаючий фінал цього твору: накинувши ланцюжок на вхідні двері, Вовк перелазить на сусідній балкон з квартири Клеопатри Ізяславівни, з метою створити враження ніби в помешканні не було сторонніх. Він тягнеться назад до перил, де залишив лист, притиснутий пляшкою коньяку, наостанок викраденою у вчительки. Несподівано вбивця усвідомлює, що накоїв, рука зісковзує, він втрачає рівновагу і коньяк та лист падають вниз… Вовк спантеличено намагається вхопити їх, на мить вагається, вибираючи що саме й… летить за ними! Кінець трилера. Ви зробили це навмисно? Щоб мати можливість написати наступну частину?

-Ні. Відповім, як до цього: це було логічно з точки зору сюжету. Маленька дрібничка штовхнула колись Вовка на слизький шлях і, так само, маленька дрібничка прислужилася, аби прибрати звідти. Між цими дрібничками було ще безліч інших, зовні не пов’язаних між собою, але у підсумку всі вони прислужилися закономірному фіналу.

-Тобто, всі інші лінії: пожежа у будинку нарко торгівця-хіміка Миколи Сергійовича, масове отруєння пиріжками на місцевому ринку, загадкова смерть продавчині під час пограбування магазину, - це якось пов’язано між собою? Це буде маленька сенсація нинішнього інтерв’ю, бо до цього всі, й ми в тому числі, вважали це Вашим особливим стилем викладення, деяким авторським ходом, який з мозаїки другорядних дій робив атмосферу для основного сюжету. То в чому ж зв’язок?

-Як всі знають, викладення подій в любовному трилері «(Не) сподівайся (не) зрозуміти (не) безпечного (не) знайомця» йде від особи дівчини-репортерки, яка описує все у власному щоденнику. Ось вона й є зв’язком.

-Але ж в творі вона згадується лише на початку й наприкінці кожної сюжетної лінії? Навіть імені її немає! Немає опису зовнішності! Нічого! То який зв’язок?

-А про це мої читачі повинні здогадатися самі… Нехай це буде нерозкритою таємницею, як для Вовка зміст непрочитаного листа Клеопатри Ізяславівни. А постійні спроби читачів знайти тлумачення обом загадкам неабияк тішитимуть мене. Ось чому наразі немає приводу для наступної частини. Можливо колись, якщо буде вагома причина…

5. Нам відомо, що нещодавно Вами було перервано перемовини з одним видавництвом про друк книги. Чому?

-Обговорення умов тривало досить довго, біля року, здається. З моїм романом вже працювали редактор та коректор. Я навіть почала самостійно робити буктрейлер для нього! Несподівано наприкінці виникли деякі непорозуміння… Виявилось, що видавництво дещо приховує! Мені не сподобалися одноосібні зміни умови договору щодо строку публікації. До того ж відсоток від проданих книг відверто замалий. Я намагалася досягти порозуміння, зауважте, я – не монстр якийсь! Але у відповідь отримала лише зарозумілість, тому довелося відмовитися від друку. Але я не жалкую, бо вирішила, що це буде наступним моїм трилером на ПрозаНет під робочою назвою «Самвидав. Сам згадав? Сам удав!».

6. Як ви готуєтесь до створення нової книги? Звідки берете натхнення для нових сюжетів?

-Поки що у мене немає жодного плану для створення цієї книги. Сюжет з’являється за кілька годин до того, як вирішую його втілити – завжди так роблю й це неабияк збуджує, надає наснаги до продовження знову та знову! По закінченні все це дуже легко лягає на папір, дуже легко! Можливо, це здаватиметься неправдою, але саме так і є. Суцільна творчість та імпровізація! Я впевнена, що написання нової книги буде не менш кейфово, ніж у попереднього твору.

-А хто буде героями нового трилеру? Якщо можна зараз про це казати. Ми все ж таки розраховуємо отримати сенсацію!

-Будь-ласка, тут нема чого приховувати. Там найвірогідніше буде пихатий літредактор видавництва, його нахабна секретарка та один зарозумілий коректор. З іншими я ще не вирішила.

-Дякуємо. Сподіваємось, що Ви з задоволенням відповідатиме на запитання читачів, які неодмінно з’являться під цим інтерв’ю. Творчої наснаги Вам!

02-06-202.., 12:03:47 Олена Вірна (читач)

Цікаве інтерв'ю! Амелія, Ви прекрасні!

02-06-202.., 12:09:38 Amelia Storm (автор)

Олена Вірна, Дякую, Вам всього найкращого!

02-06-202.., 12:13:23 Сана Іфана (читач)

Амелія, вітаю Вас із успіхом і такою значною аудиторією поціновувачів Вашого таланту. Бажаю невичерпного натхнення та наснаги, примноження читачів, нових ідей та сил на їхнє втілення і, головне, насолоду від створення нової історії.

02-06-202.., 12:09:38 Amelia Storm (автор)

Сана Іфана, Дякую, Вам теж всіляких гараздів! Сама у приємному очікуванні задоволення від творчості! Ви навіть не уявляєте, як це мене заводить!

02-06-202.., 12:33:42 Felice Rivares (автор)

Ох, боже праведний… Це досі триває… Бажано закінчити попередній твір, перш ніж переходити до наступного. На мою думку з трилерами саме так краще робити.

Тому наступна пропозиція від мене: Кидайте цю моторошну ідею з видавництвом та спробуйте написати завершальну частину «(Не) сподівайся (не) зрозуміти (не) безпечного (не) знайомця», а я натомість повідомлю зміст листа Клеопатри? Можу написати в лічку.

02-06-202.., 12:39:08 Amelia Storm (автор)

Felice Rivares, Смішна й самовпевнена пропозиція. У мене від читачів секретів немає – спробуйте викласти на загал, якщо не лякаєтесь навали кепкування в коментарях. Посміємося разом.

02-06-202.., 12:33:42 Felice Rivares (автор)

Amelia Storm, Твоє бажання – закон, принцеса. Там було: «Броня, нічому не дивуйся, потім все зрозумієш. Не дозволяй відкривати труну. Й головне, простеж аби Булці у будь-якому разі не передали мого листа з заповіту та авторські свідоцтва. Все інше нехай бере.»

Як тобі поворот сюжету? Реалістичний?

02-06-202.., 22:59:02 Felice Rivares (автор)

Amelia Storm, Досі чекаю на відповідь, шановна.

12-06-202.., 19:39:32 Felice Rivares (автор)

Amelia Storm, Чого мовчим? Занадто складна тема чи пальми знов за вікном відволікають?

01-07-202.., 11:19:02 Felice Rivares (автор)

Amelia Storm, Не ввічливо ігнорувати старих друзів… навіть, якщо колись їх убила. Проте, не мені судити – сподіваюсь, ти сама все колись зрозумієш...

Щасти й прощавай, Булка, я остаточно наважився закінчити цей довготривалий водевіль. Прощавай навіки. Твій…