Про шкідливість біляшів та масних плям від них
04.08.201.., смт.Транковець, Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, розлучена
У щільно зачинене вікно кухні на четвертому поверсі цегляної п’ятиповерхівки раз по раз б’ється велика товста муха. Бамсь! Розмірене дзижчання вчергове переривається й настирна комаха шкереберть падає на стільницю, притьма перевертається й починає поспіхом терти передніми лапками. Нещадна літня спека. Палюче сонце крізь розсунуті завіси на вікні за день розігріло повітря в невеличкій кімнатці майже до сорока п’яти градусів, воно наче загустіло. Муха ворушить великими фасеточним очима, вибираючи напрямок руху. Крізь шибку подразнююче вабить прохолодна блакить безхмарного неба. Знову спробувати чкурнути на волю з цієї дивної місцини чи ще трохи поїсти? Очі перебігають на купу смаколиків, безладно розкиданих поверхнею стола звичайного кухонного меблевого набору. На ньому стоять декілька тарілок: з нарізаними лимоном, солоними огірками, вареною ковбасою, печивом та цукерками: огірки зів’ялі, краї кружечків ковбаси потемніли та трошки загорнулися вгору, лише цукерки гордо виблискують вічно юними обгортками. На ободі однієї тарілки засохла смужечка кетчупу, пів злизана шматком ковбаси, який лежить неподалік із слідами зубів. Сам пакетик з популярною томатною приправою теж лежить поруч, вичавивши на стільницю так само підсохлу невелику калюжку крізь не закручений ковпачок. Навкоси від нього спочиває на боку високий стакан, в якому раніше була якась світло-янтарна рідина – висохла пляма жовтуватого кольору майорить трохи далі, випустивши декілька вузьких потічків до краю стільниці. Один з цих висохлих струмочків сховався під надкушений окраєць зачерствілого білого хліба. Муха врешті-решт визначилась – прудко проминула зсохлі русла харчових рік та озер, оминула розсип сухих хлібних крихт обабіч, гайнула повз скляну темну пляшку й поспіхом видерлась на окраєць. Трохи перепочивши та зробивши декілька обертів райдужними очиськами перебралась на спітнілу щоку, яка притиснула шматок хліба до поверхні столу, всілась у куточку потрісканих, пересохлих губ й втупилась у провалля розкритого рота, звідки подразливо й ледь відчутно тягнуло вологою. Трошки потупцювала тонкими лапками, приміряючи, як зручніше дістатися жаданої рідини – й різко злетіла, налякана несподіваним тремтінням вій. Цього разу політ закінчився на стіні вище холодильника, звідки комаха зацікавлено спостерігала, хто ж це насмілився потурбувати її в цьому тихому, ситому й нестерпно гарячому місці, де з ночі не спостерігалось будь-якого руху.
Жінка за столом повільно розплющила одне око й голосно застогнала: блискавичний промінь сонця проштрикнув зіницю й, анітрохи не зломившись крізь прозорий кришталик очного яблука, наче потужна вантажівка втовкмачився прямісінько у рецептори дна, миттєво викликавши у мозку спалах наднової зірки. Від поруху губ після стогону окраєць вислизнув з-під щоки, неприємно шкрябнувши шкіру сухою шкоринкою, й голова Клавдії Степанівни Коровай зісковзнула прямісінько у озерце засохлого кетчупу. Муха втратила цікавість до сцени похмільного пробудження, яку її пращури мільйонами поколінь мільйони років спостерігали в кухнях, палацах та печерах, й знову поновила спроби пробити незбагнений бар’єр між власною реально розпеченою екологічною системою й зовнішнім удавано прохолодним Всесвітом. Ж-жжжж, бамсь! Ж-жжжж, бамсь! Ж-жжжж, бамсь! Звуки лунали ритмічним рефреном, створюючи у голові Клавдії Степанівни такі само ритмічні хвилі болю, наче від запусків могутнього ракетного двигуна. До того ж, вірогідно, вона стояла безпосередньо біля самісіньких дюз, судячи з потужності звуку.
- А-аааа-кха-кха-ааа… - Не розплющуючи очей жінка трохи підняла обличчя над поверхнею, спираючись долонями й ліктями у стільницю. Під самий ніс потрапив високий бокал, з якого шибнув густий коньячний сморід. – Аааааа-бббблууу…
Клавдія Степанівна Коровай натужно кашляла та сипіла, схилившись за край стола – від запаху алкоголю її безстидно знудило прямісінько на підлогу. «Добре, що нема чим…» - промайнула куца думка десь після п’яти хвилин споглядання невеличкої каламутної плямки біля ніг. Обережно підвела голову, намагаючись не робити різких рухів, огледіла розгардіяш навколо. Роздратовано примружила очі від променів сонця й швидко опустила додолу. «Сходить чи заходить? – ось у чому питання…» Погляд затримався на пляшці «Моршинської» біля дальньої ніжки стола й миттєво припинив безглузді гамлетівські роздуми. Обережно підкотила ногою поближче, щоб не вставати й не нахилятися. Літр теплої негазованої рідини шубовснув всередину за мить, даруючи райську насолоду. Ще за мить на обличчі рясно висипав піт, у голову вдарила хвиля піднятих з безодні шлунку залишків алкоголю й Клавдія, затуливши рота долонями та судомно ковтаючи повітря, дременула до вбиральні.
- Блууу-акха… Блууу-акха… - Цього разу організм проводив процес детоксикації більш потужно та значно триваліше. Нарешті, за десять хвилин трохи похитуючись та тримаючись рукою за стіни бліда-блідесенька Клавдія повернулась на кухню. Встала біля входу, з похмурим виразом все уважно роздивилась й витягла з дверцят холодильника повну пляшку мінеральної води.
Обережно, маленькими ковтками випила стакан й завмерла, пів прикривши очі. Гупання крові у скронях притишилось, але у потилицю наче цвяха вбили. «Оце ти нажлуктилася, Клавдія Степанівна… Сама одна…» - погляд гайнув по столу, впав на підлогу. «Сама одна пляшку коньяку випила… Останній раз таке було… Та нещодавно було, Клавдія Степанівна, не треба приховувати, саме після святкування в коледжі, коли Микола тебе мало… Так, щось ти часто стала прокидатися з похмілля та без…»
Жінка стріпонулася й перелякано сягнула рукою вниз. Потім так само перелякано підхопилася й чкурнула до ванної кімнати. Яскраве люмінесцентне світло різонуло по очах, Клавдія незадоволено струснула головою й втупилась у велике дзеркало над раковиною умивальника: звідти на неї дивилось припухле обличчя з очима, жирно підведеними зеленою тушшю, яка також вкривала патьоками густо нафарбовані щоки, сягаючи губ з залишками яскраво-червоної помади. Скуйовджене волосся вільно спадало на плечі, прикриваючи тонку напівпрозору білу кофтину під якою нічого не було. Спантеличений погляд сягнув нижче, до коротенької старої джинсової спідниці, долоня обережно лягла на стегно й посунулась вгору до живота. «Так, без трусиків, до того ж без бюстгальтера, в прозорій кофтинці, яку так полюбляв мій колишній чоловік-актор, та в жахливому макіяжі, наче хвойда… Я що, в караоке збиралася? Чи таки ходила? А чому без білизни?» В караоке Клавдія потрапляла зрідка й саме в стані легкого або не дуже сп’яніння, частіше за все після якихось святкувань чи то в коледжі, чи то з небагатьма родичами та знайомими. Але ніколи сама – завжди разом з кимось та у пристойному вигляді. Гурток співу у дитинстві давався взнаки й відспівавши під оплески відвідувачів завчені три романси, Клавдія втішена й задоволена увагою глядачів вшивалася додому, щоб наступного дня згадувати про це з сумовитою посмішкою.
«Так, добре, треба заспокоїтися й все згадати! Ну, не могла ж я сама піти туди та ще в такому вигляді? А з ким? Горло трохи болить, але не так, як після співу, коли тягну «Очі чорні» без міри. То може я там й не була?» Жінка кинулася до дверей – її сумочка висіла на місці, але мобільного всередині не було, так само як гаманця та документів. Перелякано смикнула шухляду – онде гаманець, ось паспорт, на своєму місці, де завжди лишає. Тоді, напевно, нікуди не ходила. Пройшлася по кімнатах – мобільний знайшовся у великій біля телевізора, лежав спокійнісінько на підзарядці. Відкрила історію дзвінків й заклякла від навали спогадів, які наче лавина мало не збили з ніг… Двадцять два виклика до абонента «Кірюшенька» без відповіді й одна коротенька смс-ка від нього у відповідь: «Пробач, так сталося». Похитнулася й лантухом впала на диван…
Минулої п’ятниці Кірюшенька чомусь не подзвонив та вона не дуже стурбувалася - траплялося таке, хоча й зрідка. Світлана Леонідівна могла синові якесь завдання доручити чи щось на кшталт цього. У такому випадку, зазвичай, коханець дзвонив після обіду й програма вихідного дещо змінювалась: кіно чи кафе скасовувались, а Кірюшенька під вечір відвідував її вдома з пляшкою вина чи коньяку. «За скороченим варіантом» - як весело казав чоловік, одразу біля входу тицяючи в руки пляшку разом з обов’язковою шоколадкою у вигляді вибачення. Квіти коханець не приносив, бо «яка з них користь?» Зворотної усмішки Клавдії це ніколи не викликало, навпаки, коли, після нетривалих розмови та сексу, Кірюша поспіхом йшов додому, відчувала себе наче полкова повія після візиту поручика Ржевського. Наче й ввічливо все, й гусар поводився пристойно, й шампанське було присутнє, проте осад на серці залишався. Траплялося таке не часто, але траплялось.
Але цього разу дзвінка не було до самого вечора. Клавдія, занурившись в безодню інтернету, схаменулася лише після дев’ятої години, коли сідаюче сонце різонуло косими променями у вікно. «Ого, щось трапилось!» - тривожна думка ворухнулась у важкій від спеки голові. «Минулої п’ятниці похід на ринок чимось Світлані Леонідівні не сподобався? Але чим? Та ще й настільки, що Кірюшеньку до мене не відпустила? Буряк? Начебто вибрала такий, як вона хотіла. Та й не чекала б вона цілий тиждень аби мені дошкулити. Тоді що? Подзвонити? Пізно вже, Світлана Леонідівна цього не схвалює». Просиділа пів години, намагаючись зосередитися на якомусь черговому огидному серіалі, не втрималась й збиралась вже надіслати гнівну смс-ку коханцю, насилу зупинилась, згадавши заздрісні погляди продавчинь минулого тижня. «Та ні, нічого страшного, не треба дзвонити першій – нехай теж понервує…» Задушлива серпнева ніч проминула як завжди: під рятівними струменями вентилятора на вогких від поту простирадлах. Хоча цього разу під душ бігала не два рази, а цілих чотири й без будь-якого сенсу – сон вперто не йшов, замінюючись дивним пів свідомим станом, вщерть сповненим сумішшю бридких сновидінь та уривків похмурих думок.
На ранок, вкрай знервована, годину гіпнотизувала мобілку на кухні, очікуючи дзвінка. Декілька разів підхоплювалась, нервовано робила коло кімнатами й поверталась назад, до столу з мовчазним телефоном. Завмирала з протягнутою рукою. Чекала мить – й знов сідала навпроти німого ґаджета. О пів на одинадцяту не витримала й першою зробила дзвінок, вислухавши серію довгих гудків виклику. Просиділа ще пів години, з кожною хвилиною все більше не знаходячи місця. «Точно Світлана Леонідівна! Кірюшенька ніколи так себе не поводив! Але чого? Що за недолуга звичка мовчки вдавати з себе ображену, замість того аби в очі сказати, що не влаштовує? Звідки можу знати всі її вподобання? Кулясті буряки чи недостатньо кулясті?» Черговий виклик закінчився повідомленням, що абонент не може прийняти дзвінок, бо знаходиться поза зоною досяжності. Це стало останньою краплею: поспіхом вдяглась й швидко покрокувала до будинку Кірюші, який був за п’ять кварталів. Дорогою, нервово стискаючи кулаки, безліч разів подумки промовляла красиву дошкульну фразу, яка за час подорожі до помешкання коханця перетворилась на невеличку полум’яну промову. Речення лягали одне до одного стрункими рядами, утворюючи бездоганний смертельний вихор, який безжально вражав презирством й на додаток підступно отруював уїдливим неприхованим сарказмом. У Кірюшеньки не було ані єдиного шансу - лише автодафе , харакірі, сепуку чи щось на кшталт цього були здатні трохи пом’якшити дух Іш-Таб , який оселився в змученій безсонням та спекою жіночій голові. Десь на краєчку свідомості промайнула честолюбна думка: «Оце я видала монолог! Треба запам’ятати та десь у книзі вставити… в сцену покарання зрадливого коханця!» Хоча за декілька секунд ця думка несподівано почала підсвідомо непокоїти. Турбувати все більше й більше, так, що Клавдія навіть завмерла на пару хвилин перед знайомою хвірткою, насупивши брови й спрямувавши зосереджений погляд «у себе». Потім струснула головою й рішуче натиснула на важіль клямки…
У Кірюшиному дворі все було як завжди: затишно, прибрано, гладіолуси у палісаді, стіл під навісом, застелений блакитною цератою, купка піску під парканом. Двері на веранду відчинені, легка фіранка непорушно висить на варті житла від надокучливих комарів та мух. З дому ледь чутно лунає звук телевізора й слабенько лине знайомий, але дуже недоречний саме у цьому місці запах, підсилюючи й так неабиякий стан стурбованості. Клавдія нечутно прослизає за фіранку, скидає босоніжки й, легко ступаючи по смугастим рядюжкам, йде до хати. Маленький передпокій з старим дзеркалом на стіні, обвішаним з усіх боків пожовклими фотографіями та світлинами з радянських журналів моди – данина Світлани Леонідівни «минулим часам». Троє дверей, двоє з яких ведуть у кімнати будинку та одна на велику кухню. Саме звідти лунає бурмотіння телепрограми й відчутно тягне… пересмаженою олією. Підсвідомо здивована цим, Клавдія робить крок у дверний отвір, й завмирає наче паралізована, на цей раз вже цілком притомно.
За столом, боком до неї, сидить Кірюшенька в самих лише домашніх шортах й, кумедно витягнувши вперед шию, смачно надкушує великий засмажений… біляш. Купка таких самих пиріжків лежить перед ним у глибокій тарілці, струменіючи навкруги знайомим густим смородом. Увінчує кримінальний натюрморт великий скляний кухоль з темним пивом. Під час появи коханки Кірюшенька саме вп’явся зубами в пиріжок, видовживши шию та схиливши голову набік, аби жирний сік не плямував груди. Так й застиг, втупивши пів прикриті від насолоди очі в приголомшене обличчя Клавдії. За мить схаменувся, погляд притьма стрибнув униз, уникаючи зустрічатися з побілілими очима жінки.
- Зда… Здра…в… кх-кхе-ааа… - Зробив спробу привітатися, ледь не вдавившись шматком їжі, й замовк, втягнувши голову у плечі. Клавдія теж стояла мовчки, полум’яна промова трохи поблякла ще у мить нещодавніх роздумів біля хвіртки, зараз взагалі розвіялась вранішнім туманом під впливом ядучих випарів. Спостерігання Кірюшеньки, який у святому храмі Світлани Леонідівни нахабно споживав заборонену страву, настільки ошелешило, що вчорашня образа дещо відсунулась на другий план. «Світлана Леонідівна що, померла?» - Клавдія насилу втрималась, аби не виголосити цю непристойну думку, що несподівано зблиснула в мозку. Але посмішку вона стримати вже не змогла, автоматично зауваживши, що Кірюшенька у відповідь теж з полегшенням усміхнувся, скосивши очі за її спину.
Зробила крок у кухню й обернулась, очікуючи побачити ображено-обурене обличчя майбутньої свекрухи. Завмерла ще на хвилину в повній прострації, аж поки не почула з боку Кірюшеньки тихе сьорбання: насторожено зиркаючи у бік дверей, чоловік обережно цідив темне пиво. Щось всередині стиснулось у маленьке макове зернятко, аби за мить вибухнути палючим болем, перехоплюючи дихання та витискаючи сльози з очей…
- Чуєш, Клаво, пішли на двір побалакаємо… А Кірюша нехай снідає, ми без нього все з’ясуємо. - Нахабний голос Вірки-Облігації впевнено залив на самому початку бурхливе полум’я промови. Подруга дитинства не чекаючи відповіді попрямувала до виходу в самій лише білій футболці, яка ледь прикривала верх крутих стегон. У тій самій, яку Кірюшенька заляпав жиром минулої п’ятниці –зазначила собі мигцем, й зачепило це чомусь набагато більше, ніж усвідомлення справжньої причини, з якої футболка була на зрадниці. Клавдія Степанівна Коровай попленталась слідом, з сухими очима й намагаючись згадати найвлучніші фрази з нещодавно створеного обвинувачення, але натомість пересохлі губи пошепки промовляли лише одну банальну фразу:
- Як вам не соромно?
На дворі мовчанка тривала ще хвилин з п’ять, старі подруги розглядали одна одну: Клавдія з образою та здивуванням, а Вірка з ледь помітним зніяковінням, яке майстерно приховувала під нахабно-іронічним виразом обличчя. Першою урвала німій діалог продавчиня:
- Та не мовчи вже, Клаво… Скажи хоч щось, бо мені якось не по собі. Курвою назви чи розлучницею… Чи словом якимсь розумним, як ти здатна. Не тримай це в собі, не треба – по собі знаю.
Слова колишньої подруги пролітали крізь свідомість не зачіпляючи, лише на серці ставало важче й важче. Накрила літня задуха й чомусь виникало дивне бажання заплющити очі та затулити вуха, щоб позбавитися необхідності нарешті остаточно усвідомити виниклу ситуацію. Можливо, Клавдія саме так й повела себе, але настирливе бубоніння Вірки заважало втіленню принадного плану.
- Як вам не соромно? – Нарешті спромоглася мовити хрипким голосом, урвавши слововиверження співбесідниці.
- Чого? Соромно? От… От можеш ти, подруго, однією фразою в куток загнати! – Вірка розвела руками. – Всього чекала – істерики, сліз, прокльонів, навіть бійки, але не такого… Соромно? Навіть не знаю, що тобі відповісти. Звичайно, мені соромно. Й Кірюші, мабуть, теж соромно. Хоча за нього не поручуся – чоловіки, зазвичай, в таких випадках сорому не відчувають, наче чергову рибку спіймали, то чого ж перед попередньою плотвичкою вибачатися? Га? Ти на нього клюнула – він підсікнув, я теж клюнула – ну, він теж… того… Коротше, нема чого в нього питати, ти ж сама знаєш! Буде дивитися, як теля на цицьку: губами плямкає, очима лупає й довбешкою мотиляє – та й по-всьому! Чи цицьки хоче, чи вдавитися нею боїться – однаково виглядає!
Останнє порівняння остаточно доконало Клавдію, бо її колишня партнерка по народним танцям одним влучним, так само народним, висловом виклала всю сутність характеру Кірюшеньки, одночасно допомігши Клавдії усвідомити, що в коханцеві так дратувало весь цей час. «Теля… Справді, теля! Ласкаве, губате й до цицьки тягнеться… Все одно до чиєї – аби м’яка, тепла й з молоком! Чи з біляшами…» Вона схвально хитнула головою, наче підтверджуючи несподіване прозріння, викликавши трохи здивовану міну на обличчі Вірки, й мовчки слухала далі зраділу суперницю.
- Ну, от бачиш – я права! Не для тебе такі, як він! Навіть здивувалась, коли оце неподобство поряд з тобою побачила! Принцеса й з таким бевзем? Ні, не заперечую, екстер’єр у нього нічого собі, колоритний! Випещений жеребчик! Але ж пам’ятаю, що тебе завжди інше цікавило! Чи не так? – Вірка розбалакалась, заохочена мовчанкою та легкою посмішкою, яка мимохідь виникала на устах Клавдії, й непомітно почала впевнюватися у власній правоті. – Та нащо він тобі здався? Тобі ж іншого треба, щоб наче за стіною залізобетонною! Олігарха якогось чи спортсмена відомого! Щоб «бали, красуні, лакеї, юнкера, і вальси Шуберта, і хрускіт французької булки…» Ой, про булку – це я не навмисно, не про тебе, не ображайся, подруго! Тому Кірюша – це саме для мене, безперечно! От після другого розлучення й зрозуміла: не варто з моїм простим характером в вищі кола пертися! Все одно, щось не так утну! Чи ляпну не до ладу! От останній мій, Гарік, зубний технік! Й заробляє непогано, й інтелігента з себе не удає, й борщі мої йому подобалися, й як беру у нього… аналізи, коли в формі медсестри… Все добре наче. Але…
Вірка замовкла, у роздумах дивлячись на безпристрасну Клавдію, нарешті наважилась, й трохи схилившись до вуха співбесідниці, таємниче мовила:
- До речі, про медсестру… Ти що, йому ніколи не робила… Ну, у мене таке враження, наче з підлітком була! Він що, завжди такий? Не зрозуміло, хто кого трахав: наче він мене, але здалося, що я його! – Клавдія здивовано глянула на Вірку, не второпавши про що та. Потім, зрозумівши, незадоволено підібгала губи й відвернулася. Почуте чомусь неабияк дошкуляло, хоча з’ясовувати, чому саме, вона не збиралася. Це було наче грудочка бруду, знайдена посередині тронної зали після багатогодинного прибирання. Чи як та біла футболка, наразі вдягнена на співрозмовницю.
- Добре, добре, не будемо про це… - Вірка вловила зміну обличчя й поквапом повернулась до попередньої теми, на всяк випадок відсунувшись від спохмурнілої слухачки. – Так от, років за три подружнього життя почав мені Гарік докоряти: не то сказала, не так поздоровкалась з родичами, сукня закоротка, порозмовляти нема про що… Порозмовляти, Клаво! Та я з-за нього в футболі розбиратися почала! Офсайд, опа! А йому ще й порозмовляти! Уявляєш? Тягне то в кіно, то в театр, то до музею мототехніки! Ну, за що мені це? От ти з таким була б на місці! Хочеш телефона дам? Га? Він досі сам-один, я перевіряла через знайомих… на всяк випадок. Ні? Ну, як хочеш… А Кірюша – те, що треба! Я йому біляшів, пива, футболку випрала – задоволений! Й слухняний! Отак от все й трапилось, подруго…
Нарешті Вірка замовкла, даючи змогу Клавиним думкам зібратися до купи. Вона не дуже уважно слухала соромітницьке белькотіння нахабної Облігації, але деякі речі все ж зрозуміла. Тому спокійно перепитала, не підводячи очей, аби не зустрічатися поглядом:
- То все випадково відбулося, коли вирішила мене врятувати від нудьги у подальшому з ним житті? Й тому в ліжко до мого нареченого стрибнула? З найкращих намірів, так би мовити? Може, тобі ще й подякувати, га? А ще мені цікаво, як до цього Світлана Леонідівна поставилася? Й де це вона зараз? Не боїшся, що вона Кірюшенькі свисне – й побіжить той, як теля до мамці, про тебе вмить позабувши?
Підняла погляд й наштрикнулась на відверто веселу усмішку співбесідниці.
- Мати Кірюші? Світуля-собача радість? – Вірка мало не сміялась, дивлячись на здивовану Клавдію, яка почала перелякано озиратися після цих слів. – Так з цього все й почалось, можна сказати. Ого, а я бачу, що ти дечого не знала! Справді? Еге, та ти ж вища за весь цей бруд людський! А я – ні, пробач! Ну, добре, тоді слухай! Подзвонила я твоєму… Кірюші подзвонила я у середу, щоб випрану футболку повернути. Нічого такого навмисне не задумувала, ти ж моя подруга все ж. Але цей телепень перелякався, що мати довідається й ані приходити по футболку не схотів, ані додому принести не дозволив. Почав белькотіти щось про складну ситуацію, якісь обставини й таке інше… Вигинався наче карась на пательні, будь-який політик позаздрив би. Ну, я неабияк образилась й телефона вимкнула. Здалось, що Кірюшенька так до мене поставився з-за роботи нинішньої, пиріжкової. Хто я – продавчиня з ринку, й хто він – лікар у білому халаті! Наречений твій та ще й при матусі поважній! А трохи пізніше цього дня розмовляю з бабою Миколаївною, прибиральницею в м’ясному павільйоні, й як смикнуло щось про цей випадок з плямою масною від пиріжків розповісти. Кажу, не хоче синок, аби матуся довідалась, що торговка з ринку йому одяг пере від біляшів жирних, які зневажає люто й сміттям шкідливим вважає. А баба як почне реготати, а потім й каже: «Дурепа ти, Облігація, як є дурепа! То ж Світуля-собача радість! Вона знаєш ким замолоду тут на ринку працювала? Продавчинею пиріжків з лівером по п’ять копійок, які за радянських часів «собача радість» звалися! Ти й не бачила таких, а в ті часи знамениті були! Звідти у неї й прізвисько…» Уявляєш, Клаво!? А потім далі веде: «Тодішній директор ринку її з біляшів нагнав, бо там копійчину можна було заробити, й на ці нові пиріжки поставив, які автомат робив! Ох, вона й лютувала! А штучка ще та замолоду була! Заяву на стіл – й на м’ясокомбінат обвальницею працювати. А десь за рік її директор комбінату до себе взяв секретаркою. Чому чи за що – ніхто не знає, але як кажуть у таких випадках: «зрозуміло за що…» Ось тоді й розвернулася та свого не впустила! Як там сталося, не знаю, але ще за рік Світуля вже секретаркою в райкомі партії працювала. На ринок коли приходила, то кирпу гнула до неба, нікого з старих знайомих впритул не помічала. Чисто пані тобі… Сукні з ательє, черевички модні, голос вчений, ввічливий. А погляд презирливий та зверхній. Фу ти, ну ти! Не підходь, бо як побачить тебе у фартушку брудному, то лице скривить, наче бариня, коли випадково рукою в лайковій рукавичці у лайно собаче влізла – у ніс смердить, але вдає, ніби не помічає нічого, бо непристойно. Й найбільше її від біляшів відвертало, мабуть по старій пам’яті… Потім народила невідомо від кого, але гроші на будинок звідкілясь взялися. Подейкували, що років за десять по цьому коханець її з собою до області не взяв, як на підвищення пішов, мабуть не влаштовувала чимось. Ну, то таке… Тому, Вірка, марно ти вважаєш, наче гидує той Кирило – він від Світулі ховається…»
Вірка замовкла, задоволено спостерігаючи за Клавдією, ошелешеною дивною звісткою. Далі вела вже весело, навіть не намагаючись вдавати хоча б подобу провини. Клавдія Степанівна Коровай уваги цьому взагалі не приділяла, вщент розчавлена наче й звичайною для будь-кого стороннього, але як з’ясувалося, дуже важливою для неї особисто інформацією. «Буряки кулясті вибирала… Навіщо? Для кого? Картопля смажена… Боялася зайвий раз згадати. Салат лише на рафінованій олії, ні в якому разі не смажена… Нісенітниця якась! Хіба в цьому причина? Та не може…» Клавдія струснула головою, відганяючи спантеличені думки й прислухалась до триваючої розповіді подруги-зрадниці.
- …Вам передати від баби Миколаївни! Й біляшів з десяток, які власноруч смажила! Вона як почервоніє та як потягне мене на кухню, озираючись на всі боки! А там слово по слову, лобом по столу, я Світулю до стінки й приперла! Чого ви з Кірюшею лякалися, не розумію? Приємна тітка, весела… Потеревенили ми про життя-буття наше важке, про ринок, про спільних знайомих, чоловіків-козлів та долю бабську, те-се... Вона пляшечку з серванту витягла, сальця нарізала - загалом посиділи непогано. Я про себе розповіла, як з нашого міста вирватися марно намагалась, а вона про свої проблеми, вірніше, про єдину – синочка-крихітку Кірюшу, якого залишити немає на кого, бо навколо самі лише курки нерозумні… Захмеліли обидві, сльозу пустили, а тут й крихітка з роботи повернувся. Мене побачив й мало не всрався на порозі, а потім на Світулю хмільну глянув, як та біляша жує, заразом сльози ковтаючи, й взагалі сполотнів. Стоїть білий, наче простирадло, та очима лупає, а Світуля дивиться на нього та ридає мовчки. Й так мене все це розлютило чогось… Наказала Кірюші мамцю вмити, заспокійливим напоїти та до ліжка покласти, сама зі столу прибрала, посуд вимила та захожу до Світулі «до побачення» сказати. А вона як вхопить мене за руку: не йди, каже, погано мені, а на Кірюшу надії нема. Він хоч й лікар, але більше від слова «лякатися», ніж «лікуватися» - нажахається й нічим допомогти не зможе, а ти зможеш. Отак от, Клавдія, я й залишилася… Ніч біля неї просиділа-прокуняла, кректання та стогони слухаючи. Наступного дня на роботу не пішла, хоча Світуля наче й очуняла та сама по хаті швендяти почала. Ввечері Кірюша знов з роботи прийшов, а у мене суп готовий, салат нарубаний та до всього мамця його знову пляшечку виставила… Й якось так вийшло, що на ніч ми в одному ліжку опинилися… Не скажу, нібито зовсім випадково, бо Кірюша як губи горілкою помазав, то позирати на мене став досить зацікавлено, я ж таке нутром відчуваю, та й Світуля звідниця ще та виявилась! Й так, й сяк весь вечір натякала, розмови всі нижче поясу починаючи чи закінчуючи, а анекдотів таких масних про статеві стосунки навіть від наших вантажників не чула. Так от, десь на середині другої пляшки Кірюша нарешті вудку закинув, я клюнула, а він підсік. Ну, знаєш, як це буває між чоловіком та жінкою, коли обом вже зрозуміло до чого все йде з обопільного бажання, хоча відверто ще ніхто нічого не виголосив? Проте, думаю, не знаєш… У твоєму світі так не поводяться. Так от, серденька у нас з Кірюшею одночасно тьохнули, чи що там ще стріпонулося, не важливо зараз. Тут й Світуля до себе вшилася тихенько, навіть не помітили коли. Ну, пляшечку вже вдвох хвацько прикінчили… На ранок тихенько вислизаю з його кімнати, щоб Світуля не бачила, а та весела така зустрічає в коридорі, каже, що побігла на ринок по м’ясо - на вечір ще біляшів зробити, а мені треба сніданком крихітку нагодувати й на роботу спровадити. Й поводиться, наче вже років п’ять отак зранку зустрічаємось. Наостанок, вже до виходу крокуючи, обертається, лагідно дивиться й промовляє, що мені сина довірити може, бо по землі ходжу, а не небом порхаю… Кірюша прокинувся, теплий та ласкавий, в очі як цуценя дивиться й до тітьки тягнеться: кажу умиватися – умивається, кажу їсти – їсть, слухати уважно – слухає, мамця добре пуцьвірінка видресирувала. Пішов, а я сиджу та думаю, що далі робити… Думала-думала та й залишилася. Такі ось справи, принцесо…
Вірка легенько знизала плечами наприкінці нахабної сповіді й запитально зиркнула на слухачку. Та мовчала, втупившись кудись під ноги. Почекавши пару хвилин Вірка стривожено крутнула головою у бік хати, звідки почувся брязкіт тарілок.
- Слухай, Булка… Я того, піду? Бо там теля зараз тарілки всі переб’є… Ти не ображайся, добре? Ну, так сталося, розумієш? Не потрібен він тобі… Слухай, може візьмеш номер Гаріка? Я розкажу, що й як йому подобається… Ні? Тоді пробач, піду…
Продавчиня прудко гайнула до хати, засвітивши з під куцої футболки пружними сідницями, а Клавдія, мовчки розвернувшись, попрямувала на вулицю. Так само мовчки дісталась додому, намагаючись дорогою розкласти у голові все почуте від нахаби-Облігації. Чи то від літньої спеки, чи то від втоми й нервування, але думки ніяк не бажали вкладатися у звичні рожеві колиски, викохані та вилизані роками романтичних мрій та декаданських роздумів. Начебто все було логічно, ставали зрозумілими минулі закиди Світлани Леонідівни, недоречна поведінка Кірюши, її власні помилкові та наївні сподівання. Навіть виправдання Вірки після почутого виглядали цілком… справедливими. Нез’ясовним залишалося лише єдине ґрубе питання: «Хто винен?» Й воно раз за разом вперто втручалося в млосний ритм занурення у теплу багнюку солодко-пекучого психологічного само мазохізму, настирно підштовхуючи до ницого людожерського бажання повернутися назад та вчепитися тій біляшовій курві прямісінько в ситий писок! В розпусні очі! В вибілені меліровані патли! Й дряпати, дерти, кусати, шматувати, цурпелити невтомно, з тваринною насолодою, стиха підвиваючи та зненацька переходячи на моторошний ультразвуковий вереск, аби всі навкруги чули й розуміли, що відбувається покарання жалюгідної суперниці, яка насмілилася зазіхнути на її здобич… її самця…
Від такого перебігу думок почало паморочитися в голові й до квартири Клавдія ввалилася нічого не розуміючи. В скронях гупало, в грудях утворилася крижана порожнеча, яка поступово заповнювала все єство, скувала кінцівки, притишувала дихання, занурюючи в неживу, ватно-сіру скорботу… Отямилась десь за годину від нявчання кошенят, які настирно вимагали їжі, пробуючи видряпатися нагору до хазяйки прямісінько по її голих литках, залишаючи тонкі, стікаючі кров’ю подряпини... такі схожі зараз на її зранене, пошматоване серце…
Чи то колоритне порівняння подряпаних литок зі скривавленим серцем, чи то настирне навчання повернуло жінку до тями й відволікло увагу в іншому напрямку. Клавдія Степанівна Коровай радо скерувала роздуми в це знайоме та перевірене русло, й вони жваво понеслись ним – все далі й далі від Світулі, Кірюші, зрадниці-Вірки. «Так, а чому це Зєка досі не втопив цих ненажер? Обіцяв же! Немає кому довіритися – всі обманюють! Всі чогось хочуть від мене, а у відповідь – зась! Може образився за той випадок у альтанці після святкування у коледжі? Може варто було хоч поцілувати? А якщо б він…, а я тоді… Зараз хоч хтось був би!» - Хвилин з п’ять доскіпливо обдумувала цю ситуацію, відволікаючись від нещодавньої розмови. «Та ні, хіба так можна? Він же хуліган та гульвіса все життя – як такому довіряти? Якщо інші, більш пристойні за нього, так повелися, то Зєка взагалі мене у бордель здасть. Цікаво, чи є у нашому місті бордель? Повинен бути, Вірка ж працювала десь… А може й не здасть, ми ж дитинства знайомі… То дзвонити чи ні? Й навіщо це мені зараз треба? Й що я йому скажу? Приходь, я сама дома й мені дуже-дуже погано? Та ні, краще було б віддатися тоді п’яною – хоч якесь виправдання, а так виглядає, наче сама напрошуюсь… Стидоба! То не дзвонити? Чи дзвонити? А кошенята? Клята Матільда…» З цим розгардіяшем у голові притьма схопила телефон, тицьнула іконку адресної книги й, завмираючи наче на першому побаченні, зробила виклик, розширеними очима спостерігаючи за коливанням зображення слухавки на екрані. «Якщо відповість, то спитаю про кошенят, а потім запрошу додому… Ні, не треба запрошувати, він й так прийде з-за кошенят! Хоч на це згодяться…» - рятівне рішення трохи заспокоїло, але колишній однокласник не поспішав приймати дзвінок. Просиділа трохи, нервово позираючи на мобільний, так само, як вранці. «Так само, як вранці… коли…» Спогади повернулися, брудним торнадо вдаривши у груди, наповнивши рот нудотним смаком цвілі. Подих сперло. Наважилася ще на один виклик. Цього разу його було негайно скинуто, а наступний приголомшив обридлою відповіддю: абонент не може прийняти ваш дзвінок…
«Так… Само… Як… Вранці…»
Клавдія заклякла біля телефону, сховавши обличчя у покладені на стіл долоні. Минуло біля десяти хвилин, аж поки плечі почали дрібно тремтіти, потім схилену спину зсудомило, стріпнуло – й в тишу кухні вирвався болючий стогін-підвивання:
- Мене всі зрадили-иии… Я нікому не потрібна-ааа…
Ще за пів години вона рішуче підвелася, глянула червоними запаленими очима у вікно на сідаюче сонце, наче прощаючись назавжди, коротенько схлипнула та пішла до вітальні. Там з шухляди витягла стос аркушів паперу й почала щось на одному швидко писати, примружуючи очі та нервово покусуючи губи. Зібгала аркуш та викинула у куток, потягла наступний, знову почала писати. Губи без звуку ворушилися, очі стрибали по рядках. Черговий папір полетів у куток білою кулькою. Поряд з третім аркушем рятівною музою-помічницею постала відкоркована пляшка коньяку й високий келих. За пів години келих спорожнів два рази, купа пожмаканих кульок за диваном значно побільшала, Клавдія роздратовано жбурнула чергову й мовила у простір кімнати язиком, який вже добряче заплітався:
- Ну, нехай… він пожалкує… люто… коли довідається! Й вона теж… Всі вони теж… Вони зрозуміють, що… кого… Я лише попрощаюся – й все…
Руки схопили телефон. Виклик пішов за викликом без відповіді, перемежаючись ковтками прямісінько з пляшки та невпинними струмочками сліз…
Зараз Клавдія з сумом дивилася на ці двадцять два виклики й єдину смс-ку у відповідь, поволі згадуючи подальші події вчорашнього вечора. Вони пам’ятались уривками крізь духмяний коньячний туман: смс-ка від Кірюши, біль та образа з новою силою, великі ковтки з бокалу, раптове збудження й бажання дії, потреба спілкування, нові ковтки, спідниця, жага життя та потяг до продовження роду, непевні рухи рук та вульгарний макіяж, знов ковтки, жалобні схлипування, трусики, які вона рішуче стягла з-під коротенької спідниці та істерично регочачи викинула з балкону у вечірні сутінки двору… Нявчання голодних кошенят, яке перехопило біля самих дверей, несподівані байдужість й заспокоєння, пізня вечеря разом з потішними малюками на кухні й друга відкоркована пляшка коньяку…
На очі потрапила ця порожня посудина. «У мене ще є з десяток – набралося після Кірюшиних вибачень. До речі, він же ніколи їх не просив відкоркувати – навіщо приносив? Й тут брехав…» Чорна думка просвердлила мозок. Ноги самі понесли до старого серванту, де зазвичай зберігалося все спиртне. Треба було негайно вгамувати невимовний жаль до себе й настирний потяг піти шукати Матільду, яка перша її зрадила…
«Де ж ти, руда хвойдо? Я відчуваю, що ти десь поряд…»
«Дівчачі нотатки», Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, оскаженіла/зловтішена
«09.08.201… 19:47
Мій любий щоденник! Нещодавно ти мало не залишився один, так само, як я!
Не знаю, що мене зупинило: коньяк, кошенята чи ще щось, бо бажання вкоротити собі віку було нестерпним… Не бачити більше всіх цих микол-кірюш-вірок, які все життя присвячують набиванню шлунку та тваринному сексу. Не бачити їх матерів, які прожили все життя заради того самого. За що мені це все? Ні, за що мені всього цього так багато? З ким поділитися нестерпним тягарем? Так важко все долати самотужки…
Ми залишились удвох, мій любий щоденник! Ти та я, наче тих підліткових часів, коли розпочала повіряти тобі власні мрії та роздуми. Чи можна сказати, що я тебе народила? Мабуть ні – бо тоді виникає питання: від кого? Вже не пам’ятаю, що спричинило зробити той перший запис у чистому шкільному зошиті наприкінці п’ятого класу. Швидше за все, як й нині, - самотність. Звичайно, та підліткова самотність – не те, що відбувається зараз. Тоді ще не розуміла, чому навколишній світ такий недолугий, чому так відрізняється від всього світлого та чистого, що існує в улюблених книжках. Але вже тоді спілкування з однолітками підсвідомо гнітило. Так, звичайно, стосунки з дівчатами й хлопцями були рівні, без крайнощів. Але дівчата вважали мене занадто стриманою (чоловічою), а хлопці вважали занадто наївною (нудним дівчиськом). Й тоді, й зараз причиною було те саме вагання: Чи можу когось зацікавити така, яка є насправді? Це питання постало замолоду та не втратило сенсу донині, майже за тридцять років. Саме тоді навчилась не виявляти наочно справжніх вподобань та почуттів, але так й не навчилась удавати несправжні! Може, в цьому причина всіх негараздів? Бути трохи лицемірнішою, трохи поступливішою, трохи… розпуснішою? Нахвалювала ж я самогон Лідії Михайлівни, хоча це справжнє пійло для бомжів? Спромоглась якось? Оцінки олівцем у журналі малювала, хоча знала, що Борис Ісакович виправить! Але удавала, наче це мене вже не стосується… А які варіанти натомість? Доводити своє? Та який сенс з цим боротися? З Лідією Михайлівною за якість самогону й Борисом Ісаковичем за культурний рівень учнів? Яка сірість! Ось тому й удавала все – аби не витрачати часу на непотрібні дрібниці! Але чому тоді маю відчуття, наче так само удавала дещо в стосунках з Миколою та Кірюшею? Удавала зацікавленість та любов, а що було насправді? Чи навпаки – не помічала? Не помічала самозакоханість та егоїзм Миколи Сергійовича, бо він був єдиним в викладацькому колективі, з ким мала можливість хоч іноді порозмовляти не про шоу «Холостяк» чи «Зважені й завантажені». Не помічала інфантильність та моральну хиткість Кірюшеньки, бо він був слухняний та… просто був. Все це мене влаштовувало. Ну, може трохи й не влаштовувало, але ж мовчала? То що трапилось? Хіба я почала робити щось не так, як завжди? Ні. То що? Відверто порозмовляти маю змогу лише з тобою, мій любий щоденник! Шкода, що ти не живий… Як би там не було, ми знов залишились удвох…
Але зараз дуже добре розумію причину самотності й хто винен! Так, саме винен! Бо я не зробила нічого, що слугувало б причиною для такої… ницості! Відмовила Миколі? Так, але ж він перший зганьбив мене перед усіма! З Кірюшенькою взагалі чорна зрада… Ані найменшого приводу з мого боку! Найменшого! Світлана Леонідівна, стара шльондра! Ці тони гидкого айвового варення, бурячки «кулясті»… Бридота! Чого не вистачало! Їла. Купила. А що натомість? Цицькаста Вірка-Облігація мало не вчить мене, як робити оральний секс… За що? Хіба це справедливо?
Справедливо… Справу відати, здається таке первісне значення цього слова? Чи справу вести? Справу виправляти? «Виправляти» мені більше подобається. Виправила б ноги клятій Облігації та заразом ребра Кірюшенькі - ото б раділа неприховано! Так, саме неприховано! Й жалюгідним написом на паркані не обмежилась! Ні! Хлюпнути кислотою в обличчя, щоб аж на груди потекло! Й нехай потім спробує когось спокусити самими розумом, освіченістю та внутрішньою красою… сучка крашена. Біляши з цицьками… ненавиджу! Врятувала вона мене! Еге ж, так й повірила! Настрибалась по підвалах та містах, а вік минає й цицьки вже не такі, як у шістнадцять! А на самі лише біляши мало хто клюне! Ось й вирішила прихопити, що спромоглася… Й той. Бевзень матусин. Кошенят він втопити не може, а жінку, з якою п’ять років кохається, проміняти на біляши може? Ну, добре, на біляши з цицьками. Чи все наше кохання – це на кшталт користі від айвового варення? Поштрикатися щоп’ятниці аби тиск нормальний? Яка ж падлюка! Та щоб йому всохло там до гладенького! Та най йому діти на старість у борщ плюють! Сподіваюсь, що Кірюшенька так само, як й мій минулий чоловік, до міліції потрапить з наркотою або за… крадіжку ліків у своїй поліклініці. Так, прямо бачу, як виявиться, що він крав ліки… гуманітарну допомогу для хворих дітей та продавав за допомоги Вірки! Їх викриють, ославлять на все містечко, з ганьбою поведуть по вулицях, переляканих, смердючих від власної сечі, брудних, у важких кайданках! Мешканці будуть кидати в них сміття, гнилі овочі… айвове варення! А вони будуть благати вибачення за свої злочини й вимолювати прощу, але ніхто, ніхто навіть не дасть ковтка води умитися. Й ось на перехресті вони побачать мене – у білій сукні та улюбленому капелюшку з вуаллю. Я буду стояти з великим букетом запашних червоних..., ні – жовтих троянд, й ховати в них обличчя від смороду їх зіщулених тіл. Кірюшенька кинеться до мене в надії порятунку, впаде на коліна й буде привселюдно благати пробачити йому. А я не звертатиму на це уваги, стоятиму й посміхатимусь лагідною, безжальною посмішкою. Потім повільно нахилюся до скарлюченої біля ніг ридаючої фігури й співчутливо спитаю: «Хочеш біляшів, Кірюшенька? Ти ж, мабуть, зголоднів у тюрмі?» Він з надією підніме до мене змарніле обличчя й легенько кивне, починаючи звично ніяково усміхатися. Я нахилюся ще нижче, до самого його засмальцьованого свинячого вуха з рудою щетиною, й пошепки мовлю, затуляючи носа лелійно-чистою батистовою хустинкою: «А ти у курви своєї розпусної попроси! Нехай з цицьок власних фаршу наробить, бо більше ні на що вже не згодяться!» Й піду, не чекаючи відповіді… а потім повернуся й відлупцюю обох! До втрати свідомості, до червоних бульбашок з горлянки, до гикавки й хрипіння нутряного, щоб чутно було як нутрощі в череві бовтаються, чорними берцями нанівець відбиті…
Так, зупинися Клаво! Ти що! Які чорні берці до білої сукні? Зовсім розум втратила? Хоча б сірі чи бежеві! Кайданки, біла сукня з капелюшком, поведуть по вулицях – маячня якась! Ти плутаєш реальність з власними книжками! Це після чотирьох днів нестримного споживання коньяку таке в голову приходить? Не дивно… З дванадцяти пляшок залишилася одна. Й та пів порожня. Мабуть, уривки оцього алкогольного марення виплеснулися назовні. Ти часом божеволіти не почала? Сподіваюсь, що ні, хоча оці прогалини в пам’яті дуже турбують. Ну, добре, капелюшок з вуаллю примарився – це зрозуміло, он його залишки лежать, які після Матільдиного шматування збереглися. А чого тут, у підвалі? Не пам’ятаю, коли сюди приносила… А що ти взагалі пам’ятаєш, Клаво? Ти ж чотири ранки поспіль прокидалася не раніше опівдня з важким похміллям. Добре, хоч у власному ліжку, сама та в білизні. Погано, що взагалі не пам’ятаючи, де і чого робила, як та коли цього ліжка дісталася. Й завжди чомусь під подушкою ця зім’ята бляшанка «Сайри» в олії. Я що, таки Матільду шукати ходила чи щось інше? А шматки капелюха навіщо? Тут кубло кошенятам робити намірилась? Питаннячко…
О, до речі, про кошенят. Згадала, що одного з цих чотирьох вечорів приперся Зєка. Я тільки-но пляшку відкоркувала, навіть плакати від жалю до себе ще не хотілося, аж раптом дзвінок у двері. Оце, думаю, Кірюшенька отямився й вибачатися приперся. Ото зраділа, дурепа. Біжу до дверей, сподіваючись та накручуючи себе одночасно, відчиняю – а там Зєка. Стоїть, посміхається, як зазвичай уїдливо, навіщо телефонувала, питає. Бо він відповісти не мав змоги, а як сам передзвонив, то вже я трубку не піднімала. Ох, й невчасно він завітав! Ото я видала спересердя, починаючи з кошенят й закінчуючи тим пивом у альтанці: в тому сенсі, що все у нього якось не до пуття складається й таке інше. Однокласник розгубився трохи, каже: Ти ж наче сама відмовилась кошенят топити, смс-ку прислала? Чи вже передумала? Й закидає, з посмішкою кривою: ти, Булка, визначайся нарешті, тобі шашечки чи їхати. Бо втопити кицьок легко, але воскресити потім, якщо передумаєш, вже ніхто не спроможеться, навіть якщо пів царства пообіцяєш та цноту свою на додачу. Й далі веде, дошкульно так, про цноту, знов про пиво в альтанці згадуючи. Каже, наче здається, що ображаюсь більше на те, що він тоді ситуацією не скористався. Наче знехтував мною. Тому, не варто про те пиво згадувати – бо собі дорожче вийде. Ще про те, що час на землю з неба повертатися, але того вже не слухала…
Марно він в цей бік повернув. Ох, марно. Здається хвилин десять я не замовкала, все життя Зєкі дрібненько перемелюючи. Навіть про Вірку-Облігацію не забула, як та знайомство з ним згадувала й прохання привіт мені передати. Й школу, й життя нинішнє, непутяще, не оминула – все до страви гострої пішло, багато образливого намішала та зайвого. Пекуча промова вийшла й несправедлива. Але це я вже нині розумію, а тоді байдуже все було. Тим більше, що Зєка навіть перечити не намагався, мовчки вислухав, та пішов.
А я до кухні повернулась й одразу повний бокал шубовснула. Відчувала, що багато у чому не права була, жалкувала про нестриманість, але визнавати перед собою не бажала. Звичайно, виховані леді так не поводяться, наче на Вірчин рівень скотилася, - від цієї думки навіть біляшами в носі засмерділо. Ще один бокал вицідила, попустило трохи, сумління заспокоїлось. «Та нема чого хвилюватися. Вірка, Зєка – це одного штибу персони, й ставитися до них треба однаково. Вони між собою завжди так спілкуються, тому однокласник на мої закиди уваги не звернув… Забудь, Клаво! Як вони до тебе, так й ти до них!» З цією думкою пляшку й прикінчила, а зранку знов у ліжку без пам’яті прокинулась.
Як покласти цьому край? Добре, сьогодні востаннє. А надалі - досить! Не побачать вони моїх сліз…»
«12.08.201… 19:27
Навіть не знаю, з чого починати…
Останні два дні були багаті на події, які спричинили до прояву невластивих мені раніше емоцій. Різних. Суперечливих. Несподіваних. Зараз, коли все наче заспокоїлось, можу зробити висновок, що здебільшого вважаю їх позитивними: й емоції, й події. Хоча саме ця моя внутрішня, невимовлена реакція на оці приключки чомусь викликає нез’ясовне занепокоєння. На людях вимушено стримуюсь та виказую співчуття, але всередині все розтягується наче у величезній задоволеній посмішці. Іноді ловлю себе на тому, як ця посмішка мимоволі виринає на обличчі й не хоче ховатися назад. Це починає трохи… та ні, це починає неабияк лякати. Зовсім немає бажання довідатися про себе щось погане. Невже це я? Конче треба з’ясувати, чи оте марення про відлупцьованого Кірюшеньку було не зовсім маренням, чи насправді починаю потроху божеволіти. Обидва варіанти неабияк турбують, хоча починалось все досить спокійно…
Позавчора вранці нарешті прокинулась твереза в чистій причепуреній квартирі. В поганому гуморі, але не в чорній в’язкій депресії, яка до скону спалює свідомість. Вечір напередодні завершився без сліз та істерик й допомогло цьому, як не дивно, звичайне хатнє прибирання. Почавши перемивати купу накопиченого за час пиятики посуду, впала в дивний заспокійливий транс й, не в змозі перервати цей плин до жаданої злагоди, незчулася як до блиску вилизала все помешкання. Втомилася, але заснула миттєво без усілякого спиртного та неприємних спогадів. Зранку, сидячи на кухні й повільно ковтаючи прохолодну мінеральну воду, почала налаштовуватися на відновлення звичайного життя. Для початку вирішила піти до крамниці за харчами. Давалося це нелегко, бо з’являтися на вулиці бажання не було – чомусь здавалося, що всі навкруги вже знають про зраду Кірюшеньки й почнуть докучати удаваним співчуттям або прихованою зловтіхою, які були б однаково неприємні. Споглядання в люстерко свого припухлого обличчя з темними колами під очима рішучості теж не додавало. «То що, Клаво, сидітимеш вічно в хаті? Все одно, доведеться й надвір виходити, й до коледжу час повертатися, бо літо добігає кінця. Дивно, що ніхто звідти не турбував останні два тижні. А на що ти сподівалась? Що будуть цікавитися, як минає відпочинок? Не сподівалась? От й добре… Вдягайся та мерщій за харчами: сама поїси нормально та кошенятам щось візьмеш, бо…»
Повільні роздуми перервав дзвоник у двері. Він настирливо дзенькнув пару раз, замовк та за мить знову зайнявся мелодійними зойками. «Дивно, хто б це о такій порі?» - я чомусь схвильовано підхопилась з місця. «Пів на десяту. Нікого не чекаю…» Притьма накинула легенький халат й навшпиньках босоніж підкралась до дверей. Обережно зазирнула у вічко й відсахнулась від гучного дзеленчання та вимогливого голосу Броні:
- Клаво! Відчиняй! Я ж бачу, що тінь вічко затулила! Хутчіш, часу нема політеси розводити! Коровай, я кому кажу!
Слова старої вчительки лунали не дуже голосно, але з помітною стурбованістю, тому я не стала вдавати відсутність.
Тендітна фігура Броні прослизнула у пів прочинені двері. Вона поспіхом закрила їх, кинувши швидкий погляд на сходи, потім притулила око до вічка й з хвилину мовчки спостерігала. Я без звуку завмерла поряд, здивована незвичною поведінкою завжди впевненої у собі головнокомандувачки місцевих бабів. Закінчивши споглядання, Валерія Броніславівна з стурбованим виразом перевірила всі три кімнати квартири й зупинилась навпроти мене. Так само стривожено обдивилася з голови до ніг, затримавши увагу на руках та обличчі. Під доскіпливим поглядом старенької стало трохи ніяково, наче в шкільні роки, коли опинялась біля дошки непідготовленою.
- Пішли на кухню. – Броня впевнено покрокувала коротеньким коридором, легким рухом відкинувши вбік одне з кошенят, не звернувши найменшої уваги на ображене нявчання.
Почвалала слідом, відчуваючи себе наче заїжджа у власній домівці, знітилась під осудливим поглядом, яким бабця окинула після мовчазного перерахунку рядка порожніх коньячних пляшок під вікном. Всілися одна напроти іншої.
- Нічого не хочеш мені розповісти? – Першою порушила мовчанку Броня.
- З приводу чого? Наче нічого особливого не відбулося… - Я у відповідь байдуже знизала плечами.
- Нічого? А Кірюшенька? – Стара схилилась вперед, втупившись мені в очі.
- А що Кірюшенька? – Я вперто вдавала байдужість, бо дуже не хотілося знов ятрити неприємну тему, яка нарешті нібито припинила болюче припікати. – Мабуть снідає зараз… Крильце куряче гризе чи що там йому приготували…
- Це навряд чи… - Валерія Броніславівна випрямилась й стомлено посміхнулась. – Ох, діти, діти… Немає чим Кірюші крильце вгризти, Клаво! Третю добу вже в реанімації твій коханець…
- Він не мій… - Спочатку зреагувала на більш значуще для себе, але потім схаменулась й ляпнула перше, що на язик стрибнуло. – В сенсі «в реанімації»? Біляшами отруївся?
А губи, пересохлі від пиятики, мало не репнули від широкої радісної посмішки й серце солодко завмерло у грудях. «Є! Є справедливість на світі! Й вона про мене пам’ятає!» Хвиля зловтіхи накрила з головою, перед очима промайнули минулі мрії про помсту, про зіщулені тіла біля ніг у бежевих берцях… Й ані крапки жалю, лише крижане задоволення від почутого.
А наступної миті заклякла після слів Броні:
- Біляшами? Ти чого так радієш, Клаво? Ти що мелєш, дурепо? У нього зубів цілих не залишилося, тріщина на нижній щелепі, на одне око не бачить, переломи ребер, обох рук, ліва нога, пальці… Внутрішній крововилив, струс мозку та ще там щось, я не запам’ятала. А ще, з приводу біляшів… дивом відкачали бо наостанок хтось цілого біляша у рота втовкмачив й він мало не задихнувся! Не знаєш хто б це міг бути? Га? Кому так ці кляті біляши не подобаються? А заразом згадай, будь ласочка, де ти була ввечері чотири дні тому й хто це може засвідчити?
Поступово не стільки зміст Броніних слів, скільки стурбовані тон та вигляд відволікли від смакування подробиць несподіваної звістки. «То не отруївся? Так, зуби від отруєння не випадають й переломи теж не з-за цього трапляються. Шкода. Як би ще й Вірка в отруєнні винна виявилась, то взагалі - джекпот…»
- Дома я була, Валерія Броніславівна… Й кому яка справа, хто це може… - Я раптово замовкла, усвідомивши зв’язок. – Стривайте, стривайте! Ви на що натякаєте? До чого тут я? Та най здохне той Кірюша разом з хвойдою своєю – мені цілком байдуже! До того ж, я й переломи… Вам самій не смішно?
В ту мить в душі у мене піднялась така хвиля ненависті до колишнього коханця, що опинися він поряд – не минув би усіх тих, перерахованих оповідачкою пошкоджень. Вони ще насмілюються звинувачувати мене!? Це ж я постраждала! Це я мало віку собі не вкоротила з-за цього цапа смердючого! Та їм обом ще вдвоє додати треба до всього - й того замало буде! Й мабуть все це на обличчі промайнуло, бо Броня відверто спохмурніла, за мною спостерігаючи.
- Ти, Булка, взагалі розумієш до чого йде? Серіалів для тупих курок надивилася, переповнених фартовими попелюшками, яким дивним чином всі безглузді вибрики безкарно минають? А про ті серіали, де попелюшка спочатку термін на зоні відтопче й лише тоді з принцем-мільйонером випадково на копанні картоплі познайомиться, ти не забула часом? Так от, раджу згадати терміново, бо це саме твій варіант наразі! Ну як можна було таке утнути? Га? Я тебе питаю, дівчино, не дивися наче не розумієш! Що ж ви робите, га? Стара я вже задля цих мексиканських пристрастей…
Коротенька промова старої вчительки неабияк обурила, тому стримуватися не стала.
- Слухайте, Валерія Броніславівна! Мені це набридло! Тут не школа, а ви давно вже не завуч з виховної роботи! Мені байдуже, що там з Кірюшенькою трапилося, хоча скажу відверто – цілком з цього задоволена! Й не треба безглуздими натяками тиснути – більше курячих серіалів я кримінальні полюбляю, тому розумію, навіщо всі ці шифрування! Я ні до чого тут! Й доводити нічого не повинна! Нехай вони доведуть, як маленька жінка, спромоглася того бугая Кірюшеньку так відлупцювати! Взагалі, з чого Ви взяли, що до цього стосунок маю? Обмаль часу, тому пробачте, шановна, в магазин йти треба…
Але Броня навіть вухом не повела на цей палкий виступ. Сиділа, так само хмуро споглядаючи на мене, лише трохи киваючи головою якимось власним думкам. Я піднялася, натякаючи, що можна було б вже й залишити хазяйку у спокої, але гостя була непорушна.
- Сідай, дурепо! Й слухай уважно – зараз швиденько мізки на місце поставлю, якщо вдасться, а далі сама вирішуй! – Бабця незадоволено скривилась та роздратовано змахнула рукою, перериваючи спробу щось заперечити. – З чого взяла, що ти причетна до цієї халепи з Кірюшенькою? Взагалі, мені твої коханці байдужі, тут ти права. Так, я давно вже не твоя вчителька, а ти не дівчинка у шкільному фартушку. Тому могла б й не приходити, але… Довго це розповідати, та й не на часі зараз, якось іншим разом… Отже, слухай. Наступного ранку після побиття Кірюші в поліцію надійшла заява від громадянки Гурко Віри Андріївни, в який ти звинувачена у організації побиття громадянина Тетюха Кирила Володимировича на ґрунті особистих стосунків, а конкретно – ревнощів. Начебто, після розриву з громадянином Тетюхом ти неодноразово дзвонила йому й в істериці погрожувала страшною карою й біляші, до речі, з особливою ненавистю згадувала. Тобто погрожувала громадянці Гурко, яка їх виробляє та продає на місцевому ринку. Далі під час взяття показів заявниці було з’ясовано ваші з громадянином Тетюхом минулі стосунки, обставини знайомства його з громадянкою Гурко, місце роботи останньої та зроблений логічний висновок про причини, з яких у горлянці постраждалого було знайдено цілий біляш. Ти слідкуєш, Булка? З приводу твоїх хихотінь про отруєння біляшом все зрозуміло? Ну, далі слухай… Заведено справу з нанесення важких тілесних, ти – перша підозрювана. Звичайно, ніхто й не вважає, начебто самостійно колишнього коханця гамселила до пів смерті, але замовницею бути цілком спромоглася б. Мотив є, дзвінки є, біляш в версію лягає, як кришталевий черевичок на сходи королівського палацу в стародавньому жіночому серіалі-казці… Постраждалий до пуття нічого не повідомив: йшов ввечері з роботи, удар по потилиці, нічого не пам’ятає, знайшли на вулиці випадкові перехожі, які нікого не помітили. Але вдарили його на розі Грецької, а знайшли за сто мерів на Богородицькій, так що ти сама перетягти цього хряка справді не змогла б. А от з кимось або хтось на твоє замовлення – цілком. Слідство послідовно зробило висновок про наявність співучасника й почало відпрацьовувати можливі зв’язки підозрюваної, тобто тебе, яких виявилося майже нічого. Робота – домівка, домівка – робота… мрія опера. Аж раптом… Під час опитування у коледжі з’ясувалися цікаві обставини. Громадянин Поляков Микола Сергійович, викладач фізики вищезгаданого навчального закладу, чомусь неабияк перелякався після звістки про напад на громадянина Тетюха й підозр стосовно тебе. Що було помічено пильним оком співробітників поліції. Під час довготривалої бесіди громадянин фізик повідомив, наче ти неодноразово робила спроби домогтися його взаємності, спокушала, провокувала й таке інше. Деякий час він мовчав, не бажаючи розголосу, можливого осуду з боку колективу та проблем в родині, але ти наполягала все сильніше. А коли він, як вірний чоловік, пристойний сім’янин та батько двох діточок, нарешті рішуче дав відсіч непристойним зазіханням, то зазнав підступного нападу та зухвалого замаху на життя дружини. Також громадянин Поляков повідомив, що коли за декілька днів намагався вирішити конфлікт мирним шляхом, то у відповідь отримав від громадянки Коровай зізнання у власноручному скоєнні замаху та нові погрози. Свідок вимагав надати йому та родині цілодобову охорону або взяти підозрювану Коровай під варту. Фото затертого напису на паркані й свідчення сусідів про розбите вікно додані до протоколу. Громадянин Поляков дещо заплутався з приводу питання про які саме трусики йшлося в написі, але це слідством визнано неважливим. Ну, як тобі детективчик, Булка? Подобається? Чого мовчиш?
Я сиділа оніміла й лише кліпала очима від безпорадності. Микола, кошак підтоптаний! Яке ж лайно! Я його домагалася? От же брехло смердюче! Це ж всі в коледжі дізналися й повірили? Соромно як! «Я так скууучииив, кицюня-яяя…» Ну, начувайся, кошак! Хоча десь в глибині душі темним озерцем сплеснулось шалено-божевільне відчуття задоволення: «Ото як злякався! Охорону вимагає! Від мене!» Потім, я допетрала!
- Тобто? То це виходить, що поліція вважає, нібито це я все утнула? Вікно, напис, Кірюшенька й біляш? Яка маячня! Валерія Броніславівна, Ви ж мене знаєте! – Обурено сплеснула руками, підхопилась з табурета й засновигала кухнею туди-сюди, від вікна до плити. Під ногами задзеленчали порожні пляшки, випадково зачеплені ногою.
Броня мовчки роздивлялася й не відповідала. Потім скосила погляд на шеренгу пляшок й задумливо спитала:
- Клаво, а ти сама себе знаєш? Не помічала ніколи бажань якихось певних… неадекватних… Потягу до агресії чи там провалів пам’яті?
- Та Ви що, Валерія Броніславівна! – Відповідаю, а сама аж тіпнулась від спогадів нещодавніх. – До чого тут бажання мої до дій цих? Так, я козлу цьому… Обом їм багато чого бажала, але ж не робила! Ви що, не вірите?
Броня скривилась й рукою знов змахнула.
- До чого тут віра моя? Бачу пройняло тебе нарешті, дівчинко… Вірю-не вірю. Це не гра й не серіал, Клаво. Тут справа не в тому, вірю я тобі чи не вірю… А в тому, чи ти сама собі віриш? Ось дивись, як зі сторони це виглядає. Жінка-одиначка, тридцять чотири роки, розлучена, має близькі стосунки з двома чоловіками одночасно, мабуть будує плани, сподівається на щось… Обидва її кидають на протязі місяця, що спричиняє важку психологічну депресію загострену надмірним вживанням алкоголю. До цього додаються властиві їй з дитинства скутість в стосунках з оточуючими, невпевненість у собі та дещо наївний світогляд. Останнє я від себе додала, як твоя давня знайома. Й під впливом всього цього… - Стара замовкла, наче чекала, що продовжу замість неї. Помовчала трохи, з жалем дивлячись, й повела далі. - …вчиняє злочинні дії, які призвели до тяжких наслідків у другому випадку. Алібі не має ані в першому, ані в другому. Я ж так розумію, що твою відсутність під будинком громадянина Полякова під час скоєння замаху на його дружину, теж ніхто засвідчити не може? Згадати де була під час нападу на громадянина Тетюха не здатна, бо знаходилася в стані важкого алкогольного сп’яніння. Тобто власні дії не усвідомлювала й не контролювала. Що скажеш? Можеш з впевненістю довести, що не виходила нікуди останні декілька вечорів?
У відповідь я заперечливо мотнула головою. Стало страшно. Але ж я нічого такого не робила! Бажала, але не робила! Хоча… згадались всі ті похмільні ранки, коли не пам’ятала нічого крім примарних вигаданих картин безжальної помсти Кірюшенькі та нахабі-Облігації. То може й не вигаданих? Реанімація Кірюшина цілком реальна, тому постає питання: як вона пов’язана з моїм маренням? Може я божеволію? Це ще гірше – божевільна коханка вчиняє замах після відставки! Ще й остання розмова з Миколою, яка так сподобалась тоді своєю класичною експресією, зараз виглядає дуже підозріло. Як довести невинуватість, якщо сама в цьому не остаточно впевнена? На очі навернулися сльози розпачу, знову постало тяжке відчуття самотності й непотрібності.
- Припини, не починай! Хіба не наплакалась за останні дні? – Броня повернула мене до тями. – Якщо це не ти, то хто й навіщо? Давай, розповідай свій варіант…
Стисло переповіла події останніх місяців майже нічого не приховуючи. Так, деякі дрібниці та думки з приводу помсти Миколі та Кірюші з Віркою. Бабця слухала уважно, нічому не дивувалась, наче знаючи наперед.
- Погано. – Мовила по короткому роздумі. – Прямих доказів на тебе немає, а непрямих – аж занадто. По справедливості, як ти в кіно звикла бачити, тут не піде. Треба щось вигадати. Добре, що поліція до мене звернулася, як до сусідки, аби про тебе довідатися. Ти ж пам’ятаєш, що чоловік мій покійний все життя в органах й на пенсію начальником міського відділку пішов? Ось колишні підлеглі й звернулися. Я їм різного плетива на вуха накрутила на твоє щастя, вдала з себе стару та дурну, але це ненадовго. Якби не це, могла б ти вже в слідчого ридати й з переляку щиросерде зізнання підписувати, щоб отримати «по мінімуму». Полюбляють органи цей важіль застосовувати. Або за місяць в камері підписала б. Але є й ще погане… Світлана Леонідівна, матінка твого колишнього, велику бучу підняла – хоче «скажену курву» надовго до тюрми запроторити за «крихітку» свою! В поліції кажуть, що обдзвонила пів області старих партпрацівників, яких за минулих часів знала. Що там вона їм казала чи про що нагадувала – невідомо, але міський відділок вже декілька вказівок «з гори» отримав з твого приводу. З вимогами «суворо та негайно», «максимальною увагою», «резонансній події». Дивись, ще й газета якась напише… Тому марно сподіватися, що само по собі ущухне. Які є думки?
Після картини, яку намалювала колишня вчителька, в голові оселилася лише єдина думка: «Мені ґаплик! Що скажуть батьки?» Розпач всередині збільшувався, пухнув, наче перестигле тісто, тиснув на груди й очі та нарешті домігся свого – я надривно вголос заплакала. Гостя невдоволено скривилась, але промовчала, думаючи про щось своє. За декілька хвилин вдалось заспокоїтись, лише зрідка здригалась всім тілом та голосно шморгала носом. Потягла з вішалки чистий кухонний рушник аби витерти сльози. Відчуття незворотних неприємностей геть унеможливлювало народження будь-яких думок.
- Так, Клаво, слухай сюди! – Броня стиха ляснула мене по коліну, привертаючи увагу. – Робимо ось що: перший епізод з громадянином Поляковим без зайвих мудрощів заперечуєш, там ані свідків, ані наслідків немає – твоє слово на його. Скажеш, що це він тебе домагався й зараз мститься, бо відмовила. Натякнеш, що можливо це саме він й відгамселив Кірюшу, як суперника, бо ти загрожувала розповісти нареченому, тобто Кірюші, все про нахабні домагання кошака! Нехай риють хлопці й цю купку лайна. Й не зиркай на мене обурено, не треба! Не корч з себе панянку блакитної крові й рожевої дупи! Він тебе підставити намагався, то най у відповіді отримає! Що стосується другого епізоду, то тут важче… А зробимо ось що: скажеш, що маєш алібі на всі вечори та ночі після розриву з Кірюшенькою! Й буде твоїм алібі… Зєка! Після розриву стосунків з Кірюшенькою ти потребувала моральної підтримки, чоловічої уваги й підтвердження жіночої принадності, тому зав’язала короткочасну, але бурхливу інтрижку з відомим на все місто гультяєм! До того ж твоїм сусідом по під’їзду – не треба буде доводити як він непомітно приходив та виходив! Навіть пляшки порожні залиш, дуже непогано впишуться у картину розпусти й бабської рефлексії на зраду! Слідчі, вони жіночі серіали теж дивляться, їм це зрозуміло буде: кинута баба миттєво натягла на себе коханця аби самоствердитися! Ти чого?
Якщо першу частину плану сприйняла досить спокійно, то добровільно визнавати себе Зєкіною коханкою дуже не хотілося. Згадалося пиво в альтанці, наступна розмова з цього приводу й остання, взагалі некрасива зустріч. До того ж, неабияк зачепили безжальні слова бабці про жіночу рефлексію… були ж схожі думки з цього приводу. Були, немає чого перед собою приховувати. Але визнавати це перед колишньою вчителькою було соромно. Тому вмовляння Броні, перемежаючись відвертими погрозами та уїдливими знущаннями, тривали з пів години. В підсумку я погодилась, обурена, розчервоніла й цілковито знесилена цією шаленою навалою подій.
- От й добре, дівчинко! Це все ж краще, ніж у камері допиту чекати… - Бабця рішуче підвелась й посунула на вихід, щось бурмочучи під ніс. У дверях затрималась, озирнулась й мовила, притишивши голос. – Як поліція до тебе завітає, то вдай здивування, але дивись не переграй. Швидше за все почнуть з сторонніх питань, а потім мимохідь спитають коли Кірюшеньку бачила востаннє чи де була того вечора. Про розмову з Віркою можеш розповісти все як було й подробиць побільше додати. Про Зєку одразу не кажи, лише як почнуть наполягати й про Кірюшенькіну реанімацію повідомлять з підозрою, то неодмінно вияви неабияке обурення й одночасно вдай ніяковість чи легкий сором. О, до речі, якщо сюди прийдуть, то заводь на кухню аби пляшки побачили – це їх на мить відволіче та у твою розповідь вдало ляже. Треба тобі ще сюди попільничку з Зєкіними недопалками принести, щоб правдоподібності додати! Так от, вдай ніяковість та сором, наче визнати перед ними стосунки з Зєкою для тебе страшніше, ніж можливе звинувачення у спробі вбивства. Коротше кажучи, веди себе, як всі дурепи в серіалах. Я пішла до Зєкі, сподіваюсь з ним легше буде… А ти не сиди, себе не накручуй, збиралась до магазину – то йди! Ти ж не знаєш нічого! У дворі порозмовляй з кимось, наче нічого не відомо, вигадай сама про що, ти ж вмієш… Ну, бувай подзвониш ввечері, але не на мобільний…
Поліція завітала після обіду, два чоловіки – старший, під п’ятдесят, та молодший, років тридцяти. Повідомили, наче треба опитати мене з приводу якогось там злочину й це не відніме багато часу. Наче якась там дрібна справа, не варта уваги, але у них обов’язок та наказ. Все відбулося, приблизно як Валерія Броніславівна казала: старший довго й нудно розводив про різні речі на кшталт пиятики в місцевому барі з бійкою, крадіжки велосипеда та злому складу добрив на околиці міста. Завжди уточнював, чи не знаю чогось про ті події й де була такого дня о певній годині. А молодий тим часом нудився біля вікна кухні, спиною до нас, спостерігаючи за двором. Декілька разів підняв порожні пляшки з підлоги, прискіпливо вивчаючи етикетку й кидаючи скоса погляди на старшого. Мене все це починало дратувати. Нарешті старший тим само нудним голосом поцікавився, де я була чотири дні тому о восьмій вечора. Молодий завмер біля вікна, розглядаючи чергову пляшку, а вуха аж заворушилися, наче у кішки, намагаючись назад розвернутися. Відповіла, що точно не пам’ятаю, але швидше за все дома. Наступне питання: А хто може засвідчити? Я, звичайно, обурилася й голос підвищила, вони теж, й нарешті про Кірюшеньку розповіли, очі в мене доскіпливо утнувши. Гадаю, здивування у мене непогано вийшло, а радість від почутого й вдавати не довелось. Далі все, як Броня наказала: обурення-вагання-сором-розповідь про Зєку – молодого аж покорчило від моїх слів, а старший ніяких емоцій не виявив. Ввічливо запросив до відділка аби протокол офіційно скласти й все. «Чекаємо Вас на вулиці…» Добре, хоч не мовив «з речами».
У відділку все повторилось майже спочатку, а далі вони вже міцненько взялися: фотографії з скривавленим Кірюшею віялом на стільниці розкладали, реакцію спостерігаючи, розповідь мою переривали зненацька питаннями підступними, то один, то інший, про роботу згадали, наче випадково, про стосунки у колективі, але я одразу зрозуміла, до чого ведуть. Тому на несподіваний закид про Миколу черговий раз відтанцювала польку з обурення-вагання-сорому й, червоніючи, вичавила з себе сповідь про сексуальні домагання Миколи Сергійовича та погрози розповісти про це Кірюші, навіть хотіла наприкінці звинуватити кошака підтоптаного у зґвалтуванні, але стрималась. Ось тут, навіть старший пожвавішав. Вовтузилися вони години чотири загалом, до вечора, одне й те саме три рази по колу випитуючи, біляша згадуючи у прикладі «особливого цинізму», але відпустили, наостанок підписку про невиїзд з мене взявши.
Вийшла з відділку на спадаючу серпневу спеку з ледь стримуваною усмішкою. Всередині аж грало все. Втомилася, знервувалася, але й відчувала дивне приємне збудження від перемоги. Не втрималась, озирнулась й висолопила язика у бік будинку поліції, викликавши втомлену посмішку патрульного біля дверей. Це ще більше підначило, нагадуючи пустотливий стан після сварки з Миколою, коли йшла додому п’яна й без спіднього. Ця помісь сорому й хтивості відверто доводила до нестями. Було ніяково, що обдурила поліцейських, й шипучими хвилями накривало пустотливим захватом від того ж самого. У голову поповзли шалені думки помчатися негайно до Кірюшеньки в лікарню й поцікавитися станом здоров’я… й щоб йому неодмінно переказали про мій візит. Або завітати в гості до Світлани Леонідівни з тим самим й щоб Вірка обов’язково була присутня. Чи завітати додому до кошака підтоптаного…
Того вечора дісталася свого двору в піднесеному настрої. Доповіла Валерії Броніславівні, яка уважно вислухала й майже виштовхала за двері, схвально хитнувши головою й буркнувши: «Сиди вдома, я пізніше зайду!» Ще з годину просиділа дома в кухні, мріючи про подальший розвиток сюжету: на думку спадали лише варіанти з суворим покаранням двох ницих бабів, про Кірюшеньку в реанімації згадала раз чи два мимохідь, вибираючи подумки розпечені щипці для Світлани Леонідівні чи «іспанського чобота» для подружки-Облігації. Ідеї фонтанували одна за одною, вражаючи то модерновою свіжістю, то чорним неприхованим цинізмом… Я відчувала піднесення, всесильність та нахабну задиркуватість. Ніщо мене не лякало й не соромило. Й цей стан подобався…
Відтоді минув день, але цей приємний вир всемогутності й досі не полишив мене. Невже існує щось потойбічне, що карає моїх кривдників й надихає мене особисто бути… іншою? Чи це я сама є отим потойбічним? Наркотики, несподівано знайдені у колишнього чоловіка, нещодавній паркан Миколи Сергійовича й зовсім свіжий напад на Кірюшеньку – всім трьом я пристрасно, з нестримним душевним запалом бажала всіляких негараздів й ось… Відьма? Чаклунка? Несвідомий екстрасенс? Чи звичайні збіги? Лише щастить? Як же хочеться щоб… Тоді той, улюблений, світ може виявиться цілком реальним: й тронна зала, й Гейбл, й Ксара…
До речі, як би повелася смілива ельфійка на моєму місці? Мабуть, без коливань зробила власноруч те саме, про що я лише мріяла, й навіть не задумалась, ніби може бути інакше. Треба буде втілити це у нову частину її історії. Взагалі, останнім часом події в книзі й моєму житті майже не відрізняються за шаленістю подій та почуттів. В житті навіть цікавіше. Може тому я така… яка?
Щаслива. Ксара, не я. У неї все зрозуміло, а у мене – ні. Навіть кошенят позбутися не можу самостійно. Може, слід з цього й почати? Бо всі мої негаразди розпочалися саме після зникнення Матільди, яка образилася за прочуханку з-за кицьок та капелюшка.
Де ж та Матільда?»
Літпортал ПрозаНет
https://proza-net.com/amelia-q198477/blogs
12-08-201.., 21:15:49 Блоги. Amelia Storm (автор)
УВАГА!!! ІСТОРІЯ СМІЛИВОЇ ЕЛЬФІЙКИ ТРИВАЄ!! НОВИЙ РОЗІГРАШ ПРОМОКОДІВ!!! НОВА ЧАСТИНА «Ксара. Академія зради».
Вітаю, мої любі читачі і друзі! Від мене давно не було новин. І сьогодні я нарешті вирішила, що час настав.
Отже незабаром Вашій увазі буде презентовано нову частину любовного фентезі про незламну ельфійку Ксару, яка нестримно йде до свого щастя, долаючи на шляху приниження, підступи, зради та брехню. Історія Ксари – це історія, яка мені особливо припала до душі, це перша робота, яка «вивела на новий рівень» моє сприйняття реальності, примусила замислитися про деякі містичні й чудернацькі події…
Я вирішила продовжити історію Ксари у якості трилера, а не звичайного любовного фентезі, але у цьому мені потрібна Ваша допомога, любі читачі. Дуже важко визначитися з долею головної героїні та інших персонажів, бо є нестримне бажання показати Вам всі варіанти. На жаль, це неможливо, тому в першу чергу я буду орієнтуватися на Ваші бажання, а Ви віддячите мені зірочками та залученням книги до бібліотеки. Ми разом допоможемо Ксарі визначити власне майбутнє.
Отже, у цьому блозі я викладу початок сюжетної лінії нової частини роману «Ксара. Академія зради», а Ви, мої шановні дописувачі, запропонуєте розвиток. Ті дописувачі, чия пропозиція буде втілена мною у романі, першими отримають промокоди, а всім іншім доведеться трохи почекати вільного доступу.
Почнемо. У третій частині відважну ельфійку підступно зрадив її коханий-лікар за сприяння своєї ницої матері-відьми. Мрії дівчини на щасливе майбутнє, родину й двійко діточок було безжально сплюндровано самим ницим чином. Коли Ксара була відсутня на черговому небезпечному полюванні, красунчик-лікар Кір піддався чарам неосвіченої, але дуже багатої власниці лісового трактиру – тролліхи Обіції. Ця волохата, зелена цицькаста потвора вирішила закохати в себе тихого боягузливого лікаря за допомоги чарівного трунку – приворотного зілля. Вона звертається до матері Кіра, старої відьми-чаклунки. Виявляється, що відьма замолоду виховувалась у тому самому племені троллів, з якого походить й Обіція, але приховувала це від людей та навіть власного сина. Разом вони варять потужний еліксир з слини божевільного кажана, отруйної пилки чорної лілії, сечі сліпого пацюка, крилець нічного цвинтарного метелика, й підсипають до пиріжків з м’ясом до яких лікар дуже охочий. Каверзний план облудних тролліх втілюється у життя.
Повернувшись з полювання Ксара бачить порожній будинок, купу недоїдених пиріжків на столі, надалі знаходить під подружнім ліжком велетенський бюстгальтер тролліхи, зроблений з слонячих черепів, й все одразу розуміє. Вона вирішує помститися чаклунці й…
Ось тут, мої любі, я й потребую Вашої допомоги. Як саме Ксара має помститися облудній троллісі, зрадливому нареченому та його матері?
Віддасть наказ змужнілим місячним кошенятам покарати винних? Тоді у місті на ранок знайдуть збожеволілого від жаху лікаря, у будинку чаклунки лише смердючу калюжу перемішану з одягом, а в трактирі тролліхи всілякі неголені пики смакуватимуть дивний суп з зеленим м’ясом.
Чи дочекається, поки дія еліксиру мине й невдаха Кір прибіжить у розпачі по допомогу? Тоді Ксарі доведеться вийти на двобій проти величезної зеленої самиці троллів, яка до того ж наковтається підсилюючого зілля, звареного відьмою-чаклункою. Чи зможе вона перемогти?
Може краще непомітно підкрастися вночі до вікна трактиру й поцілити в голову зеленій хвойді з чарівного арбалету, зарядженого стрілою з намовленим вістрям?
Вибір за Вами…
Умови розіграшу:
1. Підписатися на автора.
2. Написати в блозі, як Ви бажаєте продовжити сюжет.
Все!
Переможців буде оголошено 15.08.201…!
Познайомитись з іншими моїми творами ви можете на сторінці https://proza-net.com/amelia-storm. Отже, запрошую!
З повагою, Ваша Амелія Шторм.
12-08-201.., 21:23:47 Олена Вірна (читач)
Нарешті! Нарешті продовження моєї улюбленої книги! Я в захваті від зміни сюжету!
Дуже шкода Ксару! Чому їй так не щастить? Всі ці підступні злодії повинні бути негайно покарані! Нехай Ксара всім-всім розкаже про поведінку Кіра й у нього не будуть нічого купляти!
12-08-201.., 21:31:11 Amelia Storm (автор)
Олена Вірна, Дякую. Приємного читання! Але ж хіба розповісти всім про вчинок Кіра – це покарання? Ні, це занадто легко для цих підступних покидьків.
12-08-201.., 21:37:18 Олена Вірна (читач)
Amelia Storm, Але ж, коли всі довідаються про справжній стан речей, невже не знайдеться нікого, хто б допоміг бідній жінці?
12-08-201.., 21:37:18 Леся Гуденко (читач)
Перші дві частини сподобалися, а можливість вибрати продовження третьої тішить ще більше!
Вважаю, що Ксара повинна власноруч покарати підступну відьма та огидну тролліху! Чаклунку кинути на поталу місячним кішкам, а зрадниці Обіції відтяти голову сокирою. А ось Кіра чіпати не треба – він же зробив це під впливом еліксиру! Нехай жалкує про скоєне та вимолює пробачення!
12-08-201.., 21:42:36 Amelia Storm (автор)
Леся Гуденко, Дякую. Приємного читання! Взяла до розгляду Ваш варіант. Трохи незрозуміло, чому вважаєте Кіра не винуватим? Якби він по-справжньому кохав Ксару, то еліксир не спромігся побороти силу істинного почуття. Він мав чорну душу, успадковану від матері, й це далося взнаки.
12-08-201.., 21:43:01 Маріанна (читач)
Все в голові перемішалось. Вона весь цей час страждала, натерпілася й від першого, й від другого, складала плани, але життя дало чорні корективи. Може, нарешті, коли все відкрилось, коли все стало на місця, Ксара просто заспокоїться і почне кохати, просто не доказуючи нічого. З нетерпінням чекаю на продовження.
12-08-201.., 21:42:36 Amelia Storm (автор)
Маріанна, Дякую. Приємного читання!
Але ж Ксара не зможе нікого покохати поки не помститься! Вона буде бачити у кожному наступному можливого зрадника! Ні, Маріанна, всі повинні бути жорстоко покарані! Чи самою Ксарою, чи невблаганним духом справедливості! Лише так! Відплата неминуча! Помста буде страшною!
12-08-201.., 21:55:52 CleoPadla (читач)
Ого, в третій частині Ксару знов зрадили? Несподівано.
Це я жартую. Насправді, важко їй довелося.
А от Ваш намір зробити з доброї ельфійки жорстоку месницю трохи дивує. Мені здалося з перших частин, що вона світла терпляча жінка, яка сильним духом переборює всі негаразди. Чи варто перетворювати позитивну героїню у кровожерне чудовисько?
12-08-201.., 21:59:26 Amelia Storm (автор)
CleoPadla, Дякую, втішена, що Ви не кидаєте читання!
Чому чудовисько? Хіба покарати зрадників – це не втілення справедливості? Саме це вона й буде робити.
12-08-201.., 22:03:37 CleoPadla (читач)
Amelia Storm, Власноруч робитиме? Про це я й кажу – з перших частин мені не здалося, що Ксара здатна на такі жорсткі вчинки чи не так?
12-08-201.., 22:09:58 Amelia Storm (автор)
CleoPadla, Може й не власноруч – не знаю. Припустимо, Ксара мріє про помсту й раптом ці мрії втілюються в життя. Хіба так не буває? Або ельфійці допоможе невідомий лицар.
14-08-201.., 22:22:13 CleoPadla (читач)
Amelia Storm, Якось занадто фантастично: несподіване втілення мрій чи несподіваний лицар. Звичайно, це фентезі, але ж такі ґрубі «роялі» лише зіпсують твір. Хоча, судячи з стрімкого зростання кількості Ваших підписників та залучень до бібліотеки, це мало кого турбує.
https://proza-net.com/amelia-i790560/blogs
15-08-201.., 22:05:49 Блоги. Amelia Storm (автор)
УВАГА!!! ІСТОРІЯ СМІЛИВОЇ ЕЛЬФІЙКИ ТРИВАЄ!! ПЕРШІ ПІДСУМКИ РОЗІГРАШУ ПРОМОКОДІВ НОВОЇ ЧАСТИНИ «Ксара. Академія зради».
Вітаю, мої любі читачі і друзі!
Третя частина історії Ксари «Академія зради» отримала шалену кількість коментарів та пропозицій, навіть не знала на чому зупинитися. Нарешті, після довгих роздумів вибрала… що? Результат Ви зможете прочитати у вільному доступі після 26.08.201, а переможці розіграшу промокодів – вже зараз! Отже, згідно умов промокоди отримують Леся Гуденко та Фура-далекобійниця за найкращі пропозиції помсти! Пишіть у лічку для отримання виграшу. Всім іншим читачам щира дяка за зірочки, перегляди та залучення до бібліотеки! Маю вже п’ятсот підписників, аж не віриться!
Але ми із Ксарою не збираємось зупинятися на цьому, тому… проголошую наступний етап конкурсу пропозицій розвитку сюжету! Серед переможців так само буде розіграно промокоди на оновлення любовного трилера «Ксара. Академія зради»! На певний час, поки оновлення, розігране в моєму попередньому блозі, ще не у вільному доступі, викладу зміст дуже стисло, аби читачі мали змогу надати свої пропозиції продовження.
Отже, після зради Кіра, його матері-відьми та тролліхи Обіції, Ксара вирішує жорстоко помститися кривдникам. Дівчина вагається, яким саме чином здійснити відплату: добре серце розривається між бажанням безжальних тортур та одночасним бідканням з-за цієї непритаманної суворості. На самоті, покинута усіма, молода ельфійка вголос бідкається на несправедливу долю, згадуючи всі негаразди важкого життя. Знесилена душевними стражданнями та сердечним болем, приходить до рішення вкоротити собі вік, але цьому перешкоджають підрослі місячні кошенята, які своїми магічними здібностями занурюють знесилену дівчину у лікувальний сон. Вона спить й бачить примарні сцени помсти, які неможливо відрізнити від реальності. На ранок Ксара з подивом дізнається, що хтось жорстоко покарав всіх її кривдників: Кіра пошматували на дрібні клапті, а голову з виряченими очима настромили на шпиль будинку бургомістра; його мати-відьму зашили у шкіряний мішок та прив’язали до колеса млина, яке повільно оберталося, занурюючись у воду; залишками потворної Обіції гралася на міському смітнику зграя голодних бездомних псів, - все, як примарилось вночі. Мешканці містечка у розпачі від дій жахливої невідомої потвори, хвилюються за власне життя, бургомістр розпочинає слідство, лише одна Ксара ходить поміж всіма й задоволено посміхається. Отаке ось вийшло похмуре, але справедливе продовження, мої любі читачі! Докладно, з думками, ваганнями та сподіваннями Ксари, Ви зможете ознайомитися у вільному доступі після 26.08.201…
А далі я запропоную Вам декілька варіантів подальшого розвитку й чекатиму у відповідь коментарів та пропозицій. Також, звичайно, не забувайте ставити зірочки!
У першому варіанті Ксара під час похорону своїх кривдників зустрічає на цвинтарі німого спотвореного каліку, який привертає увагу великими й сумними блакитними очима заповненими сльозами. Добра ельфійка хоче допомогти каліці, але той прудко зникає серед могил. Наступної ночі у містечку хтось вбиває ватажка місцевих злодіїв й знімає з нього шкіру. Мешканці стурбовані та перелякані, жорстокі вбивства злодіїв та відьом тривають ще тиждень, аж поки нажахані містяни не звинувачують у всьому Ксару та її місячних кошенят. Ельфійку приводять на центральну площу аби спалити живцем на вогнищі, ніхто не хоче слухати про невинуватість дівчини. Кат у червоних шкіряних штанях з волохатими руками й черевом-діжкою підносить смолоскип до купи хмизу, аж раптом крізь натовп протискується німий каліка. Спотворений хлопець рухами розповідає всім, що це він вбивав всіх цих злодіїв та відьом. Розлючені люди кидають його в багаття до Ксари, полум’я розгоряється, але двійко жертв цього не помічає, щільно притиснувшись одне до одного. Розчулена вчинком каліки, Ксара палко цілує його на прощання та закриває очі, аби гідно зустріти смерть. Аж раптом площею прокочується здивований гомін й дівчина відчуває, наче злітає кудись у височінь. Ксара розплющує очі й бачить, як її та каліку підносить у небо на своїй спині величний дух місячної кішки – матері місячних кошенят. Після поцілунку Ксари каліка перетворюється на молодого принца, якого відьма-мати Кіра зачарувала у давні часи за відмову одружитися з нею. Кінець.
У другому варіанті все починається майже так само: у містечку тривають вбивства злодіїв та відьом, у чому звинувачують ельфійку та її місячних кішок. Ксару хапають, кидають до в’язниці, де жорстоко катують та неодноразово ґвалтують, вимагаючи визнання скоєного, погрожують вбити місячних кошенят, а її саму спалити живцем на вогнищі. Горда дівчина відмовляється визнавати провину та сприймає вирок без сльозинки на очах, назавжди прощаючись з обридлим світом. Але у ніч перед стратою її викрадає з тюремного підземелля ватажок місцевих злодіїв Зєкар. Він робить неочікуване зізнання, що наказав вбити Кіра, Обіцію та інших з метою позбавитися конкурентів у продажу пилку чорної лілії, а провину хотів скинути на Ксару. Але побачивши красу ельфійки й вражений її стійкістю під час допитів, вирішив врятувати красуню та зробити своєю коханкою. Дівчина щиро дякує за порятунок, натомість дає гідну відсіч нахабним домаганням жорстокого вбивці. Вона ладна знов витримати будь-які тортури та зґвалтування, але не погодитися на ницу пропозицію людини, яка заплямувала себе кривавими злочинами. Вражений сміливістю бранки, Зєкар зачиняє ту у розкішному палаці вглибині темного лісу. Він оточує Ксару піклуванням та увагою, щоденно відвідує, маючи довгі бесіди. Під час однієї з розмов до палацу вдираються місячні кошенята й намагаються вбити Зєкара, проте чуйна дівчина наказує їм не робити цього, чим остаточно переконує ватажка в хибності злочинного життя. Вони разом з сміливими кошенятами тікають з палацу в щасливе майбутнє. Кінець.
Як Вам такі варіанти? Було бажання ще третій вигадати, але щось важкувато дається, тому чекаю пропозицій. Умови розіграшу ті самі:
1. Підписатися на автора.
2. Написати в блозі, як Ви бажаєте продовжити сюжет.
Все!
Переможців буде оголошено 26.08.201… - в день, коли перша частина продовження буде у вільному доступі!
Познайомитись з іншими моїми творами ви можете на сторінці https://proza-net.com/amelia-storm. Отже, запрошую!
З повагою, Ваша Амелія Шторм.
15-08-201.., 22:23:47 Олена Вірна (читач)
УРААА!!! Ксара знову перемогла! Шкода, що я не отримала промокода - доведеться чекати 26.08.201…
Така рада за неї! Дівчина, як завжди, краща за всіх! Як важко дочекатися вільного доступу!
15-08-201.., 22:29:41 Amelia Storm (автор)
Олена Вірна, Дякую за оцінку. Пропонуйте свій варіант й матимете можливість отримати промокод. Крім того для всіх спраглих буде платна підписка.
15-08-201.., 22:30:52 Зірка-Зоряна (читач)
Ох, так хочеться, щоб у Ксари все склалося добре. Хочеться, щоб вона знайшла нарешті власне щастя, відпустила минуле та насолоджувалася почуттями! Може я забагато бажаю та нафантазувала у своїй голові... Подальшу долю героїв знає лише автор! Проте я дуже вдячна Вам, що дозволили прийняти участь у створенні сюжету! Дякую Вам Амелія, та чекатиму на продовження історії!
15-08-201.., 22:29:41 Amelia Storm (автор)
Зірка-Зоряна, Дякую, пишіть пропозиції й першою дізнаєтесь про новини з життя Ксари!
15-08-201.., 22:32:52 містерХ (автор)
Ох, боже праведний… Це триває… Скажіть, навіщо називати трилером звичайний слр? Лише тому, що там хтось колись порізав палець чи всрався з переляку? Ну, добре – не слр, бо є відьми, ельфійки та інша нечисть. Нехай любовне фентезі. Перший варіант з калікою якось можна сприйняти – казка, як казка: прудкий каліка, дух кішки й таке інше. Це якщо не враховувати суто технічні моменти. Але другий – це повна маячня: в житті такого не буває, повірте. Якісь суцільні штампи: дівчина то хоче всіх на шматки порвати, то обурюється з дій злодія, який лише втілив її кровожерні мрії.
15-08-201.., 22:49:38 Amelia Storm (автор)
містерХ, Знову Ви. В чому штамп? Ксара бажала помсти, але ж не вона її зробила? То чому їй не зневажати злодія за злочини? Він же зробив все це не заради справедливість чи кохання, а виходячи з власних підступних планів.
15-08-201.., 22:57:36 містерХ (автор)
Amelia Storm, В сенсі? Тобто, якби Зєкар все це зробив заради справедливості й кохання – то все добре, вважався б відважним месником й чемним кабальєро? Вам здається, що голова, відрубана з-за пляшки горілки й відрубана з справедливої помсти, виглядають по-різному? Спойлер, ні. Й поєднання в одній людині такої кровожерності й очікування співчуття від сторонніх – ознака нестійкого психологічного стану. Це я про Ксару.
15-08-201.., 22:58:40 Світлячок (читач)
Це неймовірно! Скільки переживань! Скільки емоцій! Скільки сили душі! Невимовно рада за Ксару))) Розумниця прийняла вірне рішення... Ох, як же їй пощастило. Я разом з нею щаслива, що нарешті визначила свої почуття... Це так чуттєво і так правильно... Дякую Вам за такий насичений емоціями розділ! Натхнення.
15-08-201.., 22:59:16 Amelia Storm (автор)
Світлячок, Дякую Вам, це надихає.
15-08-201.., 23:07:17 Amelia Storm (автор)
містерХ, Звичайно, мотив важливіший. Зєкар міг би хоч спробувати й тоді серце дівчини не залишилось байдужим. Найменше, він зробив би гідний вчинок й міг розраховувати на подяку у майбутньому. Замість цього злодій підставив Ксару, яка навіть не підозрювала про його існування. А з приводу психологічного стану – недолуге зауваження про дівчину, яку щойно зрадили.
15-08-201.., 23:16:25 містерХ (автор)
Amelia Storm, Тобто? Він повинен був жорстко покарати трьох людей, з яких одна відьма, інша могутня тролліха й терпляче чекати на подяку? Мовчки? Ризикнути життям чи здоров’ям й покірно чекати? Професійний злодій, ватажок кримінальників у душі виявився білим янголом й наївним романтиком? Нехай так, хоча виглядає, як марення в дитсадку. Але ж, як би у подальшому шановна ельфійка дізналась про свого таємничого лицаря? Як би визначила, кому треба дякувати? Він же робить все мовчки. Таємниче! Чи це вже неважливо, на Вашу думку? Для ельфійки – так, бо бажання виповнилось, а ось для виконавця – ні. Свідомо робити все це, не розраховуючи отримати щось у відповідь – важкувато, м’яко кажучи. Нема дурних, так частіше висловлюються. Бо й померти можна, а ніхто й не довідається про твої благородні наміри, а предмет поклоніння тим часом зненацька покохає іншого.
15-08-201.., 23:24:53 Amelia Storm (автор)
містерХ, По-вашому, Зєкар повинен був завчасно домовитися з Ксарою про ціну й таке інше? Логіка найманого вбивці, а не лицаря. Якщо б робив добру справу, то як би міг померти? Зєкар обов’язково б залишився живий й Ксара неодмінно зрозуміла б, хто все вчинив. Для цього не треба домовлятися завчасно й розповідати подробиці – жінки це відчувають серцем й бачать по очах! Я б особисто зголосилася на будь-що не вагаючись заради такого шанувальника, віддала серце й душу справжньому лицарю, але їх давно вже не існує, на жаль.
15-08-201.., 23:31:00 містерХ (автор)
Amelia Storm, Ось про це я й кажу – нереально, не існує насправді. Я маю на увазі Ксару. Ви суперечите сама собі та власному твору, бо чому тоді ельфійка відмовила злодію, коли він відкрився? Найбільше мене потішила фраза про «ладна знов витримати будь-які тортури та зґвалтування, але не погодитися на ницу пропозицію людини, яка заплямувала себе кривавими злочинами.» Тобто, нехай ґвалтує силоміць, аби не одружуватися. Повертаємося до того, з чого почали – Ксара кохала не реального рятівника, а намріяний янгольський образ, який не має нічого спільного з життям. Тому мені й дивно, що у ельфійки така наївність межує з такою кровожерністю. Чому б тоді їй власноруч всіх не пошматувати?
15-08-201.., 23:34:13 Amelia Storm (автор)
містерХ, Ви не розумієте, врятувати від страти невинного - це обов’язок й тому Зєкар не може нічого вимагати, а покарати когось заради кохання – це інше. Тому пропонувати жінці власноруч таке робити – це взагалі ницість! Знаєте вислів «вбивча краса»? Так от, красива жінка не повинна вбивати власноруч, це зроблять інші заради цієї краси! Й тоді ця краса буде належати їм!
15-08-201.., 23:37:59 містерХ (автор)
Amelia Storm, А чим це відрізняється від Вашого ж зауваження про «завчасно домовитися з Ксарою про ціну»? Лише тим, що у останньому випадку не домовляються напряму, а вважають, що всі навколо повинні про все здогадатися якось… по-магічному? Тобто, якщо зробити злочин, попередньо освідчившись обраниці й розраховуючи на взаємність – це примус та неподобство. А якщо зробити те саме без всіляких сподівань – велике кохання й лицарство? Чи сенс в тому, що у останньому випадку обраниця може удати, наче ні про що не здогадувалась й тому не має зобов’язань? Гарний хід…
15-08-201.., 23:42:41 Amelia Storm (автор)
містерХ, Ви нічого не зрозуміли.
15-08-201.., 23:59:39 містерХ (автор)
Amelia Storm, Можливо. Доведеться перевіряти у реальному житті.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!