Військові есеї

Коротко для сімей, котрі чекають захисників і захисниць з війни: як було раніше – не буде. Може бути краще, може бути гірше.

Захисник проводить час в іншому оточенні на фронті.

Сімʼя вчиться жити/обходитись без чоловіка (або жінки, є і такі випадки).

І це все час. Час проведений не разом. В різних умовах і різному оточенні.

І що більше часу, то більше людина змінюється під впливом оточення.

І банально ви відвикаєте від старих умов і звикаєте до нових. Так є, це закономірний процес. Немає тут хуйового чи хорошого. Просто — так воно є. Чи обовʼязково охолонуть стосунки й люди розлучаться? Ні. Чи може бути навпаки? Так. Не з першого дня повернення, але може.

Про розлучення.

«Майже всі розлучаються» — це десь така сама правда як: 20% військових мають ПТСР. Тобто: правда десь на 20% зі 100%.

Можу наводити приклад взводу без імен звісно ж.

З усіх звільнених розлучився лише один. Але вони не жили разом до повномасштабної війни. Тобто все до того йшло.

Зате тиждень тому ще один побратим став батьком.

І ще один зробив пропозицію (правда давно) своїй обраниці.

В решти розлученнями не пахне.

Це все до чого?

1. Люди розлучаються, бо розлучаються. Там причин вагон і ПТСР чи травматичний досвід війни навіть не в топ-10.

2. Вам потрібно буде налагоджувати комунікацію. Можливо навіть заново. Бо обоє змінились за час розлуки. Місцями будуть потрібні компроміси та розставлення кордонів.

А для цього потрібно проговорювати різні моменти. Тобто: говорити й слухати. Слухати й говорити.

3. Швидко не буде, але: «...в горі й радості», памʼятаєте?

Війна це не вирок стосункам. В усякому випадку — не більший, ніж побутові сварки.

Все далеко не так погано, як іноді любить малювати мозок. Як каже древня японська мудрість: донатьте на ЗСУ, а не нагнітайте.

Як воно буде — залежить лише від вас.