По той бік дня

Високо у безхмарному небі весело кричать ластівки. Липневе привітне сонце розливає по великій зеленій долині тепло, навіть спеку і все ліниво завмирає і ніжиться у життєдайних променях. Пахне сухими травами, полями, річкою. А ще пахне горілим. Макс лежить у тіні старого косматого горіху і уважно дивиться в бінокль у сторону заправної станції. Макс почув постріли, коли пробирався по ледь помітний стежці між густого малиннику у бік міста. Треба було обстежити північну частину, можливо роздобути хоч якусь їжу, бо його запаси вже добігали кінця. Звичайно що те, що він сам називав - недоторканий запас, лишалось сховане у старій металевій бочці - півдюжини банок консервованої риби, кілька пачок макаронів, сіль і цукор. Але їсти хотілось кожен день, тож Макс обходив заправні станції, околиці міста, розбиті і спалені супермаркети вздовж доріг. Він шукав щось цінне - їжу, пальне і зазвичай намагався уникати зустрічі з людьми. Бо там де була людина - там була і смерть.

Коли Макс почув сухий частий тріск, так, ніби десь ламали сухі галузи, він, наче звір на полюванні, одразу завмер, прислухаючись. Це були звуки пострілів. Стріляли з автоматичної зброї. Скинувши с плеча М16 - рушницю з оптичним прицілом, Макс одразу ж зійшов зі стежки. Він прислухався, намагаючись зрозуміти, звідки постріли.

Стріляли з боку міста, автоматичною зброєю і стріляла не одна людина. Тож скоріш за все йшов бій. Макс обережно піднявся на пагорб. Останні метрів десять він проповз на животі - не хотілось через лінь і необачність отримати кулю. Це була б велика дурість. Усі б дурні на тому світі прийняли б тоді його за свого товариша.

Макс поклав рушницю поруч і дістав з бокової кишені невеликий бінокль. Обережно відхилив рукою колючі кущі малини. З вершини пагорба Макс побачив широку долину, яку з півночі на південь перетинала нитка шосе. За двісті метрів, на протилежному боці дороги, знаходилась заправна станція, точніше те, що від неї залишилось - вивернуті і розбиті колонки, невеликий магазин з побитими вікнами. Метрах в п’ятдесяти, серед поля лежала величезна бочка для газу - закопчена і вивернута з одного боку. Скоріш за все її підпалили і вибухнувши, вона відлетіла у поле. Вздовж дороги іржавіли з півдюжини спалених і розстріляних автомобілів. Скоріше за все люди, які тікали з міста, чекали в черзі на заправку, саме тоді їх і розстріляли прямо в машинах. Спущені колеса потроху вростали в обочину. Деінде, з під іржавих дисків вже росла густа трава, поступово поглинаючи залізні коробки. Далі за заправною станцією, знаходилось покрите густими чагарниками поле, а лівіше, на відстані метрів сто, не більше, починались господарські будівлі - це вже починалось місто. Макс направлявся саме туди. А тепер він лежав у колючих чагарниках і розглядав у бінокль заправку. Там йшов бій. Бій між двома бандами, або як вони себе називали - легіонами. Банди контролювали свої території, але часто робили рейди на території сусідських банд, а інколи і на нейтральні території, тобто на землі, які поки ніким не контролювались і де можна було чимось поживитись. Ця заправні станція за межами міста як раз і була такою нейтральною територією. Макс бачив, як двоє хлопців у червоних банданах, з "калашами" напоготові, обходили збоку спалене приміщення автомийки, поки їхній товариш через вікно ліниво пострілював у бік колишнього магазину, де залягли троє легіонерів з іншої банди. Ще один - четвертий, якого "червоні бандани" напевно не бачили - смуглий білявий хлопець з рудою бородою, сидів на даху. Він вчасно побачив обхідний маневр супротивників і, тримаючи в руці гранату, щось кричав вниз, своїм товаришам. Потім, підійшовши до самого краю даху і раптом жбурнув гранату у бік двох воронів, які вже майже обійшли приміщення магазину і ховались за пожежним щитом.

Граната вибухнула. Макс бачив спалах у бінокль, а звук почув вже з запізненням. Ще Макс бачив, як двоє хлопців у червоних банданах різко сіпнулись. Один майже одразу ж завмер, лежачи обличчям донизу, а ось інший ще попробував встати на коліна. Це йому вдалось і він навіть кілька секунд намагався відповзти за автомобіль. Максу навіть спершу здалось, що граната не зачепила цього хлопця. Але вже скоро той зупинився, ліг на землю і Макс побачив, як сіпаються руки і ноги легіонера. Було схоже на те, що він раптом вирішив проплисти серед бур'яни. Через хвилину сіпання припинились.

Той легіонер, який лишився в приміщенні автомийки перестав стріляти. Скоріше за все, він лишив вікно і намагався відступити, зрозумівши, що одному йому не здолати ворога. Але у вікно полетіла ще одна граната і скоро бій закінчився. Макс спостерігав, як через кілька хвилин після вибуху гранати, двоє легіонерів обережно підійшли до дверей приміщення, потім зайшли всередину. Почулась коротка черга зсередини.

Макс бачив такі бої не один раз і знав, що буде далі. А далі переможці почнуть добивати поранених і збирати зброю. Макс вже хотів опустити бінокль, та раптом помітив коло обочини, під рекламним стендом з цінами заправною станції, якийсь рух. Невже хтось з "червоних бандан" ще залишався живим?

Макс уважно став розглядати людину коло обочини. Це був не легіонер. Легіонери так не одягались - синя сорочка, брудні джинси, сиве розпатлане волосся. Це був один з цивільних, таких, як і сам Макс. Тільки ось без зброї і не в тому місці. Старий напевно йшов вздовж дороги і розшукував їжу і опинився явно не по своїй волі у епіцентрі бойових дій між вуличними бандами. Макс оцінив місцевість і подумав, щоб він сам робив, якби опинився на місці цього старого. Напевно раніше, коли ще тривала перестрілка, треба було б максимально притискаючись до землі, розвернутись і швидко відповзти геть, у бік лісосмуги, яка починалась вже за кілька сотень метрів. Але старий напевно розгубився, налякався і не зміг оцінити своє критичне положення. Він лише смикався - то намагався встати, то знову лягав на землю, не розуміючи, що саме йому треба робити. А тим часом легіонери, яким пощастило перемогти у цьому бою, повільно ходили між битої цегли і куп сміття, методично добиваючи поранених. Макс побачив, що стрілок з даху, той, з рудою бородою, щось крикнув своїм товаришам, показуючи рукою у бік старого. Стрілець прицілився з рушниці, але не стріляв - він просто тримав старого на прицілі, поки його товариші обережно підходили до стенда.

Макс звичайно міг би зняти по черзі усіх легіонерів - їх було не так вже і багато - усього четверо. Але набоїв в магазині було тільки десять. Ще у Макса був Глок-17 з трьома повними магазинами по сімнадцять набоїв. Але якщо доведеться використовувати пістолет у бою - це вже буде проблемою. Пістолет проти автоматичної зброї - не найкращий розклад. Тож Макс лише спостерігав, як двоє легіонерів наставивши автомати, повільно підійшли до старого. Потім витягнули того зі схованки і посміюючись повели до входу на заправну станцію. Макс бачив, як переляканого старого поставили на коліна, обшукали, зняли з нього рюкзак і вивернули вміст на асфальт. А потім один з легіонерів, зовсім ще молодий хлопець, клаповухий і блідий, посміюючись - Макс чітко бачив посмішку і не дуже здорові зуби на худорлявому обличчі молодика, витягнув пістолет і вистрілив у голову старому. Той смикнувся і завалився лицем донизу. Легіонер зареготав, ніби це була такий дотепний жарт і сховав пістолет у кобуру.

- Чортівня!

Макс мимоволі стиснув бінокль, але продовжував дивитись. Легіонери зібрали зброю убитих і покидали її у багажник іржавої сірої Мазди, яка під'їхала прямо під двері заправки. Потім вони заскочили всередину і автомобіль, пускаючи густі клуби сизого диму, поїхав у бік міста.

Макс спостерігав за автомобілем, що віддалявся по шосе, потім ще раз глянув на тіло у синій сорочці, що лежало обличчям донизу. Треба було йти. Він сховав бінокль і взявши рушницю за ремінь, обережно відповз назад. Потім піднявся, обтрусив свою куртку захисного кольору і пішов вниз зі схилу. За кілька сотень метрів, під купою мотлоху і сухих галуз був захований гірський велосипед з товстими шинами, на якому Макс пересувався у пошуках їжі і припасів. Відкинувши гілля, Макс дістав свій двоколісний транспорт, струсив з велосипеда сухе листя і залишки сміття. Потім подивився на годинник. Було всього дванадцять - часу вдосталь. Тож можна було відправитись у ще одне місце для пошуку припасів перед тим, як повертатись додому.

Десь за два кілометри від основної траси, праворуч відходила другорядна дорога, яка перетинала залишки залізничного полотна. Десь там, згідно карти, повинні були знаходитись колишні продовольчі склади. Можливо там можна буде чимось поживитись, хоча це було малоймовірно. Після Березневої катастрофи, коли загинула більша частина людства, все зупинилось і та половина людей, котрі вціліли, кинулась не відбудовувати зруйноване, а трощити все те, що лишилось. Вже скоро люди почали вмирати від нестачі їжі. Усе, що можна було з'їсти, люди з'їдали, багато чого псувалось. Вимирали мільйони свійських тварин на фермах... Це почалось ще одинадцять років тому. За цей час багато чого змінилося. І змінилося не у кращий бік.

А тепер на територіях правили легіонери. І якщо ти не був членом легіону - ти отримував кулю. А Макс не був членом легіону. Він був сам по собі. Вільною людиною, яких вже майже не лишилося.

Закинувши рушницю за спину, він заскочив на велосипед і покотив по стежці, оминаючи пні і гострі галузи.

Їхав він вздовж лісосмуги, по внутрішній стороні, ближче до поля, яке більше походило на непролазні джунглі з чагарнику. Макс уважно стежив за дорогою - можна було випадково нарватись на сигнальну міну чи розтяжку, а залишитись без велосипеда, а головне - без ноги бажання не було.

У хащах весело щебетати горобці, небо було чистим, безхмарним. Легкий теплий вітерець колихав листя на черешнях і осиках лісосмуги. Тут, серед природи і без людей, здавалось що все знову як було колись. І немає ні війни, ні смерті, ні спалених ядерною зброєю материків. Ось бери живи і радій...

Швидко перетнувши залізничну колію, Макс одразу ж з'їхав з дороги на обочину. Весь переїзд був заставлений розбитими автомобілями. Трохи збоку чи то люди, чи то дикі звірі протоптали стежку і Макс спішившись, повів велосипед по ній, прислухаючись до навколишніх звуків. Він вирішив лишити велосипед серед машин, засунувши його під одну із спалених фур. Місця там було достатньо. Для надійності Макс накрив велосипед шматками картону і тепер ніхто ніколи не здогадається, що саме там під фурою і сміттям.

Далі їхати було небезпечно, починався відкритий простір - лише невисокі чагарники, які повиростали прямо з асфальту і бетонних плит. Макс побачив сіру обшиту металом будівлю ще здалеку. Він раптом подумав, що ось ця фура, під якою він сховав свого двоколісного товариша, напевно їхала з саме того складу до якого він і прямує. Водій їхав як завжди, слухав музику у просторій і зручній кабіні і навіть не здогадувався, що це його остання подорож. Макс зітхнув про себе. Ось так і всі люди, одного разу обідають чи вечеряють, одягають шкарпетки, улюблені черевики, кудись ідуть і не здогадуються, що це все для них може відбуватись в останнє. І ось, для мільярдів людей це "в останнє" вже здійснилось. Он той старий, якого розстріляли легіонери, теж одягав свою синю сорочку і навряд чи думав, що то буде останній раз...

Макс раптом почув тріск галуз десь ліворуч і завмер. Потім опустився на коліно. Намагаючись не шуміти, скинув з плеча рушницю. Серед дерев на мить промайнула якась світло-коричнева тінь, так, ніби невеличка частина хащів почала рухатися. Пальці торкнулися запобіжника. Враз тінь підняла голову і Макс побачив, що це косуля. Тонка граціозна косуля, яка принюхувалась до молодої зеленої гілочки. Довгі пухнасті вуха косулі немов локатори крутились в усі боки, намагаючись вловити найтихіші звуки. Макс забрав палець від запобіжника і полегшено видихнув. Він почекав, поки звір сховається серед чагарників і лише тоді піднявся і продовжив рух.

Застрелити косулю було привабливо - м'яса вистачило би на довго. Але шум одиночного постріла могли почути. Крім того, здобич треба було якось перевезти до дому, а це було майже нереально - схованка Макса знаходилась на відстані не менше десяти кілометрів від цього місця. І взагалі Макс не дуже полюбляв різко міняти плани - різка зміна планів веде до різкого підвищення ризиків. Краще було лишити косулю у спокої і продовжувати виконувати старий план - обстеження складу.

Макс просувався паралельно дорозі, обходячи автомобілі і тримаючись ближче до дерев, готовий кожної миті сховатись серед зелені. У деяких машинах повз які він йшов, через розтрощене скло Макс бачив трупи людей, точніше кістяки у лахміттях - те, що лишилось від водіїв і їх пасажирів. Добре, що в'їдливий солодкуватий запах тління вже давно вивітрився і тепер тут пахло лише нагрітим асфальтом, полином і кропивою.

- Тойота, Мазда, ще одна Мазда, Лада...,- Макс розглядав кістяки автомобілів, через які проростали кущі і галузи дерев, і раптом згадав, як колись маленьким хлопчиком ось так йшов по тротуару і теж дивився на машини, припарковані вздовж дороги. Автомобілі тобі стояли чистенькі, нові, як великі іграшки і він зачаровано дивився на них, знаючи усі марки і їхні логотипи. Це було так давно, у інший, мирний час. А може усього того і не було? Може те все приснилось йому?

Макс підійшов з тильного боку до стіни будівлі. Здається це і був той склад, який він шукає. Макс завмер і прислухався. Щебетати пташки. Деякі довгі галузи упирались у стіни і коли налітав вітерець, починали скребти по металевому профілю. Здавалось, що чиїсь невидимі пальці хочуть розірвати ці стіни і проникнути всередину. Пройшовши вздовж стіни, Макс побачив двері. Це напевно був якийсь службовий вхід. Двері були зачинені, але верхня скляна частина була розбита і з неї стирчали скручені брудні жалюзі. Макс просунув руку всередину і намацав ручку замку. Під нею знаходився гвинт блокування. Він заіржавів і ледь піддавався. Та через деякий час все ж провернувся і розблокував замок. Макс витягнув руку і обережно опустив ручку - двері зі скрипом прочинилися.

Коли він опинився всередині, то одразу відчув запах старої пожежі. Щось тут давно горіло. Макс пройшов по темному вузькому коридору, потім піднявся по коротких сходах і опинився у величезному залі, заваленому перекинутими стелажами, пустими картонними коробками і усяким різнокольоровим мотлохом - обгортками, яскравими паперовими буклетами, пластиком. Макс швидким поглядом оглядів приміщення. Здається, окрім щурів і голубів тут більше нікого не було. Сонячне проміння через вікна косо пронизувало зал і це було схоже на те, ніби з вулиці сюди тягнуться тонкі рівні сріблясті нитки. Ось доторкнешся, вони забринять і почне лунати тиха мелодія.

Макс носком черевика перекинув кілька коробок - пусто. Потім повільно пішов через зал, розглядаючи все навкруги. Було видно, що тут вже не один раз бували люди. Він дійшов до протилежної стіни, на якій було кілька легких дверей. Напевно це кабінети адміністрації. Макс по черзі заглянув у всі - там нічого цікавого не було, лише розбиті меблі і мотлох. Потім піднявся по залізним сходам на другий поверх. Тут також були кабінети, вікна яких виходили прямо у зал. Тут також не було нічого цікавого. Макс вже збирався йти, як раптом побачив з висоти другого поверху червоний великий ящик, завалений стелажами. Це було схоже на кавовий автомат. Знизу його зовсім не було видно через купи сміття.

Може всередині ще лишилась кава?

Макс спустився по сходах і почав пробиратись до знахідки.

Відкинувши кілька полиць і відсунувши канцелярський стіл, Макс побачив що це був не кавовий автомат. Це був автомат по продажу китайської локшини швидкого приготування, шоколадок і солодких напоїв! І він не був порожнім! На верхніх поличках за склом яскравими кольорами майоріли картонні коробочки з ієрогліфами - локшина швидкого приготування. Трохи нижче стояли жерстяні баночки кока коли і фанти. А в самому низу лежали батончики у яскравих обгортках. Оце знахідка! У Макса навіть долоні спітніли від збудження. Він дістав ніж і тупим кінцем вдарив по склу. А потім почав складати знахідки у рюкзак. Сьогодні буде смачна вечеря. Також буде і десерт!

Одну з банок коли Макс відкрив одразу - не пив цього напою вже років п'ять, не менше. Зробивши перший ковток він заплющив очі від задоволення. Як смачно!

Добре що всередину не дібрались усюдисущі щурі і миші - уся провізія лишилась цілою і неушкодженою. А на строк гідності Макс і уваги не звернув - усе це наразі не важливо.

Полювання вдалось.

До схованки з велосипедом він дістався швидко. Настрій був пречудовий. Можна було спокійно їхати додому і відпочивати. А на відпочинок він сьогодні заслужив.

Останні три роки дім Макса - це невеличкий двоповерховий дерев'яний будиночок на скелястому західному березі річки. Таких будинків тут ще зо три десятки, але майже усі спалені. Це колишня база відпочинку для тих, хто любив тишу і спокій. Вона розташована на своєрідному півострові, утвореному руслом річки. З трьох сторін бази вода. До іншого берега, також скелястого - добра сотня метрів, це Макс знає точно, бо не раз розраховував відстань, спостерігаючи у бінокль і оптичний приціл рушниці. До бази відпочинку колись вела дорога з бетонних плит між скелями. Але на самому початку Березневої катастрофи, під час бомбардувань, одна з бомб влучила у скелю і дорогу повністю засипало. Це і зберегло базу відпочинку від розграбування. Але під час нальотів, майже усі будинки згоріли. Макс знайшов цю базу випадково. Тікаючи від переслідування і ховаючись в одній з машин, він за старою звичкою перевірив бардачок і натрапив на паперовий атлас автомобільних доріг, всередині якого знайшов рекламний буклет бази відпочинку. Тут була і адреса, хоча на картах бази відпочинку не було. Мобільний зв'язок і інтернет кілька років вже не працювали, навіть звичайна електрика тепер була рідкістю - генератори могли працювати лише на базах легіонерів. Тож знайдений паперовий атлас автомобільних доріг з доволі детальними картами - це була дійсно важлива знахідка. Тепер Макс міг планувати свої вилазки, обходячи стороною небезпечні місця і дороги. Але ще одним подарунком долі був саме рекламний буклет бази відпочинку на скелястому березі річки. Комфортні дерев'яні будинки з усіма зручностями, станція човнів, магазин, тихе місце, подалі від шумної цивілізації... Макс вирішив відправитись на пошуки і не прогадав. Через скелі діставатись було дуже важко. Вже потім, після детального обстеження місцевості, він знайшов обхідну стежку до бази, а тоді, пробираючись через купи каміння, він кілька разів ледь не зірвався зі скелі. Але все це того вартувало. База не була розграбована. Кілька будинків вціліло. І ось в одному з них - невеличкому, двоповерховому, з чудовим видом на скелястий берег, Макс оселився. Ще Макс знайшов їжу. Під руїнами ресторану виявився великий погріб з металевими ящиками, до яких не змогли дістатись щурі. Макс відчиняв ящики з таким хвилюванням, що тремтіли руки. Йому повезло. Макарони, соуси в герметичних упаковках, консерви, кава, чай, цукор, сіль, навіть молоко довготривалого зберігання - це було чудо. Бо останні місяці він жив упроголодь, їв рибу з річки, яблука, горіхи зі старих садів і солодкі стеблі очерету.

А ще у погребі виявились стелажі зі спиртними напоями, у тому числі з десяток ящиків з пляшками пива.

У перший вечір Макс випив цілу пляшку старезного вірменського бренді і проспав до вечора наступного дня прямо тут, у погребі.

Потім він облаштував собі житло. Перебрав продукти, знайшов кілька балонів з газом, бензиновий генератор, навіть човен, який зміг залатати і використовував його для риболовлі ну і як варіант аварійної евакуації на випадок нападу. А ще знайшов збройний сейф всередині якого виявився Глок-17 з набоями. Так у Макс з'явилась зброя.

Тепер він спав у м'якому ліжку, їв гарячу смачну їжу, але не переставав виходити на полювання і обстеження території. Він розумів - які б не були запаси у погребі, вони рано чи пізно закінчяться. І ось на одному з таких виходів Макс знайшов велосипед.

З того часу радіус його мисливських угідь збільшився на порядок. Він тепер міг швидко долати великі відстані, залишати небезпечні місця і перевозити більше вантажу. Але і ризик натрапити на людей значно підвищився. Зустріти людину - частіше усього означало зустріти смерть. Усі слабкі люди давно вже померли - від хвороб, голоду чи від рук більш сильніших. Але і сильних людей долали підступні і озброєні люди, які з часом об'єднувались у легіони. Таких одинаків, як Макс, майже не лишилося. Одному вижити було майже неможливо. Але Макс зробив свій вибір. Йому було краще померти від кулі, ніж підпорядкуватись чужій і головне злій волі. Він виживав у цьому світі як вмів, тому сформулював для себе кілька життєвих правил, яких намагався дотримуватись. Перше правило - обходити людей і не втручатись у їхні розбірки. Ось і сьогодні, коли він побачив бій між двома легіонами, він лише спостерігав за перебігом подій.

Та все ж усю дорогу додому старий у синій сорочці, якого пристрелили немов скаженого звіра, не йшов з голови. То напевно також був одинак, такий самий, як сам Макс. Але він опинився не тому місці і не в той час. Макс не міг нічим йому допомогти. Напевно не міг. Але зморене обличчя старого постійно лізло у голову. І ще обличчя того легіонера, який сміючись натиснув на спусковий гачок. Молодий хлопчина, він за віком міг бути онуком отого старого.

Синя сорочка, синя сорочка...

Макс займався вже звичними справами - наводив лад у будинку, готував вечерю і одразу сніданок на завтра. Потім заварив собі міцний чай з бренді і пішов до скелі. Там росте старий великий дуб, на якому Макс облаштував пункт спостереження. На верхівку веде вузька драбина і жердина зі сталевих труб для швидкого спуску. На горі серед густого листя облаштований з дошок і гілок поміст, де можна було спокійно як стояти, так і сидіти.

З цієї точки видно в усі боки навкруги не менше ніж на п'ять-сім кілометрів. А особливо добре видно русло річки - потенційно найнебезпечніше місце. Хоча з боку річки до бази відпочинку доволі круті і високі скелі, та все ж хтось може побачити дахи будинків, а це може привернути небажану увагу.

Макс як тільки оселився на базі відпочинку, то одразу ж розсадив по краю скелі густі кущі бузку для маскування, які тепер розрослись і добре ховали будинки. Та все ж він розумів - саме з ріки може прийти загроза.

І ось зараз, він сидів на спостережному пункті, пив гарячий ароматний чай з термосу і роздивлявся нескінчені зелені простори. Сонце зморено опускалось до виднокраю і вже майже торкалося верхівок далекого Цибулівськоно лісу. По небу повільно плили білосніжні кудлаті хмари, весело кричали ластівки, пурхаючи над річкою. На півночі, с тієї сторони, де місто, з-за виднокраю підіймається чорний дим. Знову там щось горить.

Наступного дня, рано вранці, випивши лише філіжанку кави і склянку холодної води, Макс відправився у новий рейд. Тепер його ціль - обстеження колишнього ресторану, який знаходиться прямо на трасі, за дванадцять кілометрів від міста. Макс ще раз звірився з картою, на якій олівцем він намалював свій запланований маршрут. Перевірив зброю, підкачку шин на велосипеді. Наостанок закріпив непомітну нитку, яка була протягнута через місця можливого проникнення на територію його бази. Коли він повертався - завжди перевіряв цілісність нитки. Це слугувало своєрідною охоронною сигналізацією.

Маршрут він вибрав не прямий і найкоротший, а другорядними дорогами, для того, щоб уникнути непотрібних зустрічей.

Спочатку Макс котив через ліс, а потім, діставшись до асфальту, обережно і швидко перетнув його і далі поїхав вздовж внутрішньої частини лісосмуги, ближче до поля. Час від часу він зупинявся і прислуховуватися, але здається все було тихо і спокійно. Макс з самого ранку відчував якесь дивне і некомфортне занепокоєння, так, ніби він щось забув. Спочатку він відмахувався від цього відчуття - і так було чим зайнятись, але тепер, у дорозі, налягаючи на педалі і вдивляючись у далекі зелено-сині простори, Макс раптом зрозумів, що саме його турбувало. Цьої ночі йому знову приснився маленький хлопчик. Саме той хлопчик, якого він бачив на самому початку Березневої катастрофи, коли безлад вже почався. Макс тоді ще молодий, але напевно кілограм на двадцять важчий, ніж зараз, тікав з міста, ховаючись між будинками і у під'їздах. На вулицях в цей час грабували магазини, стріляли. Автомобілі на шалених швидкостях проносились по дорогах, не звертаючи уваги не тільки на правила дорожнього руху, а навіть і на людей. Якийсь чоловік почав стріляти з пістолета в усі боки, Макс почув, як кулі зі свистом рикошетили дуже близько від нього. Почув крики жінки зовсім поруч - одна з куль потрапила їй у коліно. Максу тоді пощастило - він встиг заскочити до найближчого під'їзду і вибіг з нього вже на іншому боці вулиці, через чорний хід. Але за мить до того, як вибігти із задушливих сутінків під'їзду, він побачив маленького хлопчика років шести.

Його великі перелякані очі дивились на Макса. Хлопчик притискав яскраву іграшкову машинку до грудей, наче ляльку. Тоненькі ручки його мілко трусились.

- Зараз за мною прийде мама,- прошепотів хлопчик.

- Добре. Дочекайся її, - сказав тоді Макс і швидко вибіг через чорний хід. Більше Макс ніколи не бачив цього хлопчика.

Але десь через рік хлопчик почав снитися Максу. У вві сні той хлопчина тільки мовчки стояв і все дивився великими переляканими оченятами.

Ось і цієї ночі сон знову повторився. Але тепер у хлопчика були сині очі. Макс ніколи не звертав уваги, на колір очей. А ось сьогодні вночі він раптом зрозумів - вони сині.

- Як дивно,- думав про себе Макс, обминаючи гостре каміння на стежці,- я вже не пам'ятаю обличчя мами, не можу згадати обличчя батька і сестер, а ось обличчя того маленького хлопчика, якого бачив лише кілька секунд, не йде з моєї пам'яті.

Кілька разів Макс зупинявся і залягав у густій траві, коли по дорозі проносились автомобілі. Добре, що шум можна було почути завчасно і Макс завжди встигав сховатись. Тепер на автомобілях їздили лише члени легіонів, а попастись на очі комусь із легіонерів бажання не було. У них був радіозв'язок, а це означало, що як тільки почнеться бій - одразу буде викликана допомога. Макс і сам мріяв про радіостанцію для розвідки - так він би зміг відслідковувати переговори і знати, що діється поруч. Але поки що йому не пощастило розжитися радіозв'язком.

Макс побачив ресторан, ще здалеку. Це була стилізована під старовинну фортецю будівля з ракушняку із гострими шпилями і вузькими, схожими на бійниці вікнами. Макс зупинився, потім затягнув велосипед на поле у густу високу траву. Одразу запам'ятав орієнтир - стара крива черешня навпроти. Так буде легше знайти двоколісного коня, якщо треба буде швидко відходити.

Потім перейшов на інший бік лісосмуги, ближче до траси і залігши у бур'янах, почав уважно розглядати будівлю. З вузьких вікон догори було видно чорні смуги - це означало, що ресторан колись горів. З вікон тоді йшов дим, залишивши на ракушняку темні сліди.

Перед входом була невеличка площа з автостоянкою, вимощена плиткою. Але тепер плитки майже не було видно - все поросло травою і чагарником.

Макс опустив бінокль, підняв очі догори і навіть примружився від яскравого липневого сонечка. Воно було таким самим, як у дитинстві. І повітря пахло як і тоді.

І так само буде пахнути, коли самого Макса вже не буде на цьому світі. Як дивно!

Макс тихо зітхнув. Потім перевірив рушницю, пістолет і піднявшись, обережно рушив у бік ресторану, обходячи його правіше. Там було більше чагарників і можна було довше залишатись прикритим від чужих очей. Вже коло дороги Макс заліг. На іншій стороні біліли залишки металевого відбійника, за яким можна буде сховатись. Макс піднявся на руках, подивився ліворуч і праворуч - дорога була порожньою. Не гаючи часу, Макс різко піднявся і у кілька стрибків перетнув шосе. Він упав за відбійником і тільки тепер видихнув, переводячи дихання.

І саме в цей час Макс почув дві короткі автоматі черги. Серце на мить спинилось. Стріляли зовсім поруч, не далі п’ятдесяти метрів. Якийсь час Макс лежав не рухаючись, потім попробував трохи підняти голову, щоб побачити, що там відбувається. Але нічого видно не було. Обережно, намагаючись рухатись беззвучно, Макс почав потроху відповзати ближче до цегляного муру. Кропива, яка тут густо росла, жалила руки і обличчя, але Макс намагався не звертати на це уваги.

Коли він опинився вже коло муру, то зміг піднятися на одне коліно. Треба було вирішити, що тепер робити. Постріли означали те, що тут є люди. Озброєні люди. Тож, по-перше - поживитись тут вже напевно не вийде, по-друге - треба відійти так, щоб не бути виявленим. Макс був прикритий лише з однієї сторони муром. З інших сторін знаходилась дорога і його легко могли побачити. Треба було знайти більш надійне місце для схованки. Трохи далі, у мурі він помітив величезний отвір і купу битої цегли - напевно результат влучання міни або снаряду. Там можна перебратись на інший бік і вже звідти вести спостереження. Макс піднявся на ноги і обережно пішов вперед. Діставшись до пролому, обережно визирнув. Прямо перед ним, у десяти кроках стояли два хлопця і дивились прямо на Макса. Обом їм було не більше двадцяти п'яти. Високі, худорляві, обоє з короткими обскубаними борідками і довгим немитим волоссям - вони були схожі один на одного немов брати.

Стояли вони у тіні старої розлогої липи і курили. Макс побачив здивовані погляди на їхніх обличчях. У того, що стояв ближче і був одягнений у картату сорочку, навіть відкрився рот від здивування. Він ніби хотів щось сказати, але не міг.

Макс спочатку хотів сховатись назад за мур - мимовільне і наївне перше бажання. Потім у нього виникла думка, що це такі самі одинаки, як і він і з ними можна буде домовитись. Макс зробив крок уперед і посміхнувся. Але тут він помітив, як початкове здивування на обличчях змінюється на страх і злість. Той, що стояв трохи позаду, раптом кинувся до дерева. І тут Макс помітив два автомати Калашникова, які, стволами догори, стояли на землі, обперті до стовбура липи.

Далі Макс діяв інстинктивно, не роздумуючи. Він вихопив з кобури свій Глок-17 і два рази натиснув на спусковий гачок. У Глока не було запобіжника, тож до бою він був готовий миттєво. Пролунало два гучних постріла і два незнайомця як підкошені, попадали в траву. Той, другий, все ж встиг доторкнутись до свого АК і падаючи він потягнув автомат за собою.

Макс швидко озирнувся, потім сховав пістолет до кобури. Далі підійшов і перевірив чужу зброю. Магазини у Калашах виявились майже повними. Макс закинув один з автоматів собі за спину, а інший, більш старий, сховав коло муру, під купою цегли - нести два автомати і рушницю буде важко, а за цим може ще повернеться пізніше. Далі Макс, постійно озираючись, обшукав тіла і знайшов ще чотири магазини з набоями, запальничку і довгий ніж. А головне - він знайшов радіостанцію! Невелику, у прорезиненому чохлі. Це було саме те, чого Максу так не вистачало. Але наявність радіостанції і зброї у цих двох ясно промовляло про те, що вони - легіонери. І їх будуть шукати. А коли знайдуть - почнуть шукати того, хто допоміг їм піти з цього світу.

Під липою, там де стояли автомати ще лежав старий затертий рюкзак захисного кольору, Макс тільки тепер його помітив. Треба його перевірити. Рюкзак виявився важким. Макс відкинув клапан і розстебнув блискавку. Він не повірив своїм очам - рюкзак був повний жерстяних банок з різноманітними консервами. Оце так!

Макс не став перекладати здобич у свій рюкзак, просто закинув знахідку поверх свого і піднявся на ноги. Прислухався - здається тихо.

Макс вийшов на широке подвір'я перед рестораном. Коло входу до ресторану, прямо біля широких кам'яних сходів, Макс помітив якісь великі мішки у траві. Треба було вже йти - радіостанція тривожно поскрипувала завадами, але поки що мовчала. Незрозуміло, як ці легіонери потрапили сюди, яким транспортом і чи є у них тут товариші. Цікавість все ж взяла верх і, взявши автомат у руки, Макс пішов до сходів. За кілька кроків до входу у ресторан, Макс зрозумів, що то зовсім не мішки. Це були тіла двох людей. Чоловіка і жінки. Вони лежали обличчями донизу. Пишне довге руде волосся жінки тріпотіло на легкому ледь помітному вітерці. Макс раптом побачив вузьку долоню з довгими красивими жіночими пальцями і акуратні пофарбовані блакитним лаком нігті. Щось було у цій долоні таке невимовно страшне і несвоєчасне...

У цих людей були прострілені голови. Чоловік і жінка стояли на колінах, коли в них вистрелили.

Макс повільно повернув голову у бік тих легіонерів, яких він убив. Йому все стало зрозуміло. Ті постріли, які він почув ще коло траси - це легіонери розстріляли ось цих людей. Легіонери і його б убили, але він виявився спритнішим.

І саме в цю мить роздумів Макс раптом почув тріск радіостанції. Від несподіванки він сіпнувся.

- Вітязь викликає Перуна. Вітязь викликає Перуна. Чому не доповідаєш?

Неслухняними пальцями Макс скрутив гучність радіостанції майже до мінімуму.

- Господи, треба зливатись звідси і якомога скоріше, - тільки і встиг подумати, як почув гуркіт мотору. Наближався автомобіль!

Тікати вже було пізно. Макс затравлено озирнувся по сторонам, потім у кілька стрибків опинився коло вхідних дверей ресторану. Він смикнув за круглу ковану ручку. Двері зі скрипом піддались. Заскочивши всередину, зачинив за собою двері. З середини на дверях був важкий засув, Макс зачинився - навряд чи це допоможе, але можливо затримає легіонерів. Макс почав роздивлятись зал - тут повинен бути якийсь запасний вихід на інший бік будівлі.

Він стояв посеред великого темного залу, заваленого столами, стільцями, посудом і ящиками. Серце у грудях билось з такою силою, що цей стукіт відчувався у скронях. Треба було швидко приймати рішення. Інших дверей він не побачив, але побачив праворуч дерев'яні сходи на другий поверх. Макс побіг

догори. У залі на другому поверсі пахло горілим, стіни і залишки меблів були чорними від кіптяві - явні наслідки давньої пожежі. Макс підбіг до одного з вікон і обережно подивився на двір. Він одразу побачив зелений пікап. У кузові сиділо троє озброєних автоматами чоловіків. Пікап повільно під'їхав до воріт і зупинився. Ті троє зіскочили з кузова, ще двоє - водій і пасажир, вийшли з кабіни. Один з них, той, що сидів на пасажирському сидінні - широкоплечий, зі здоровенним животом і загорілою широкою лисиною, тримав у руках радіостанцію. Коли він підніс її до рота, Макс почув тріск своєї рації. Він одразу ж вимкнув живлення.

Саме в цю мить Максу раптом здалось, що сьогодні він помре, що його вб'ють ось ці легіонери. Вони виб'ють двері, знайдуть його, виведуть на двір, поставлять на коліна і хтось з них вистрелить йому у голову. Ця хвиля відчаю і безсилля торкнулася серця тільки на коротку долю секунди, але і цього вистачило, щоб усе тіло ніби стиснулось, придавлене жахом. Та Макс вже знав те відчуття. Він був готовий до нього. Цю мить треба лише перечекати. Просто перечекати, закривши очі і стиснувши пальці у кулаки. І ще треба дихати.

- У мене є зброя. Є калаш з купою магазинів. Є моя гвинтівка, пістолет. У мене є ефект несподіванки. А їх усього п'ятеро. Я можу переклацати їх, як горобців. Треба виробити тактику. Перше - все тут роздивитись. Може є другий вихід? Може є вихід на дах?

Макс глибоко вдихнув і повільно видихнув. - Якщо вони почнуть ломитися у двері - він це почує. Макс зняв обидва рюкзаки, поклав до стіни свою гвинтівку, розложив перед собою магазини від АК. Потім озирнувся. Він знаходився у великому залі з чорними від кіптяви стінами і великими уламками згорілих меблів - центрального довгого стола і високих , стилізованих під старовину, стільців. Над вікнами висіли важкі ковані карнизи з залишками штор. Вздовж стін з обох боків знаходились високі вікна. Макс швидко підійшов до одного з вікон, яке виходило на протилежний бік будівлі. Було досить високо, якщо скочити - можна лишитись без ноги. Але під крайній дальнім вікном починався навіс з металопрофілю. Напевно під ним колись розміщувались чи то дрова, чи господарський інвентар.... Макс раптом почув, я хтось внизу почав смикати вхідні двері. І в ту ж мить він почув якісь крики через вікно. Макс обережно, намагаючись не шуміти, перевів запобіжник у автоматичний режим і діслав набій. Потім повільно підійшов до одного з вікон.

Макс побачив, як один з легіонерів - високий русявий, широкоплечий, з маленькою головою, ніби чужою на цьому мускулистому тілі, тягнув, за волосся якусь жінку і голосно реготав. Поруч з жінкою бігла маленька дівчинка, років шести, не більше. Вона все намагалась схопити легіонера за руку і примовляла одне і те саме:

- Дядечку, любий, відпусти мою мамусю! Дядечку, любий, відпусти мою мамусю!

Жінка намагалася піднятись, але через те, що її постійно тягнули і через страшну біль, падала і могла лише перебирати ногами по траві.

- Дивись, яку я курку, спіймав,- сказав високий, нарешті відпустивши жінку і жбурнувши її посеред товаришів. На дівчинку він зовсім уваги не звертав, ніби її і не було. Зверху Макс не бачив вхідних дверей, бо вони знаходились майже під самим вікном, але почув, що смикати ручку перестали. У його полі зору з'явився товстий легіонер, той, той, що розмовляв по радіостанції. Він підійшов до жінки і несильно вдаривши її носком чобота, спитав:

- Хто вбив моїх хлопців?

- Я не знаю, я не бачила нічого.

У жінки з носа текла темно-червона кров.

- Вона он там, в генераторній сиділа,- сказав високий, облизуючись,- напевно усе бачила.

- Вітязь, дивись, - сказав один з легіонерів - зовсім ще юнак, худорлявий, з довгим носом і маленькими, немов у щура, темно-карими оченятами,- у них забрали зброю, набої і радіостанції немає... Може це конкуренти?

- Може і конкуренти,- повільно відповів товстун, озираючись в усі боки.

- Кажи, сволота,- товстун схопив жінку за волосся і почав тягнути догори,- ти не могла нічого не чути і не бачити!

- Зараз я їй язика розв'яжу,- сказав високий і зареготав, - а потім і молодь зможе розважитись, - він підморгнув носатому і іншим.

- Я чула постріли, але нічого не бачила - ми ховались всередині і боялись висунутись,- тихо сказала жінка, витираючи кров з обличчя. Маленька дівчинка стояла і гірко плакала, закривши очі брудними долоньками.

Раптом товстун різко витягнув руку і вдарив жінку кулаком прямо в обличчя. Та ойкнула і впала на спину, втративши свідомість.

- Вітязь, не псуй товарний вигляд,- скривився високий.

Макс дивився на цю сцену і відчував, як кров відійшла у нього від обличчя. Він вже не думав про самозбереження. Світ ніби звузився лише до однієї маленької дівчинки, яка стояла і плакала, до її блакитного брудного платтячка, до маленьких худеньких рученят.

Макс набрав повітря у легені, потім став на широке підвіконня і висунувши автомат у проєм вікна почав методично стріляти. Неспішно, короткими чергами класти по дві кулі. Ніхто з них навіть не попробував ні чинити опір, ні навіть спам'ятатися . Вже через хвилину все закінчилось. Вони усі лежали покотом разом зі своєю тепер вже марною зброєю. І лише маленька дівчинка так і стояла між ними, нерухома, з закритим долонями обличчям. Деякий час Макс дивився на тіла легіонерів, та раптом, ніби прокинувшись, здригнувся і, опустивши автомат, зіскочив з підвіконня і побіг донизу.

Макс обережно відкинув густе темне волосся з обличчя жінки. Він одразу побачив, що вона не дихає. Очі її, сіро-зелені, мокрі від сліз були наполовину відкриті, зламаний ніс змістився на бік і почорнів від крові і величезного синця.

Макс доторкнувся до тонкої загорілої руки. Тіло вже було холодне.

Макс закрив очі жінки потім піднявся. Він підійшов до дівчинки і став так, щоб мала не бачила тіла своєї мами.

Але дитина нічого і так не могла бачити, вона стояла, закриваючи обличчя і тихо плакала. Тіло її, маленьке, худеньке мілко трусилось.

- Як тебе звати? Мене звати Макс. А тебе?

- Марія, - не одразу, схлипуючи, сказала вона.

- Марійка? Яке гарне ім'я. Підеш зі мною?

Дівчинка нічого не відповіла.

- Мені треба дещо зробити, а потім ми підемо разом у дуже цікаве і хороше місце. Добре?

Макс дістав ніж і швидко порізав шини автівки. Потім відкрив капот і обрізав ножем ремінь генератора і жмут проводів, які йшли від акумулятора. Подумавши трохи, він пробив ножем радіатор і висипав жменю піску у отвір для доливу оливи. Після цього зібрав набої, пістолети і радіостанцію. Автомати він забрати з собою не міг, тож погнув стволи і закинув їх подалі у кропиву. Мертву жінку він обережно відтягнув під липу у тінь і накрив її шматком брезенту з автомобіля. Все це зайняло не більше десяти хвилин - Макс поспішав, він боявся, що хтось міг почути постріли і тоді можуть бути великі проблеми.

Закінчивши усі справи, він обережно взяв дівчина на руки.

- Ну що, Марійка, ідемо? Нам вже пора.

Дівчина не пручалася, вона довірливо обняла шию Макса своїми тоненькими ручками.

- Яка вона легесенька, - подумалось йому.

Макс швидко перейшов трасу і зайшов у лісосмугу. Радіостанція на поясі мовчала. Макс надіявся, що поблизу нікого немає і все у них буде добре.

- У мене є велосипед. Ти каталась колись на велосипеді?

- Ні. Не каталась.

- Ось я тебе сьогодні покатаю. Потім ми приїдемо додому і я пригощу тебе смачними цукерками.

- Я люблю цукерки.

Помовчавши, дівчинка тихо спитала:

- А де моя мама?

- Вона загубилась. Ховалась від поганих людей і загубилась. Але ми її обов'язково знайдемо. Відпочинемо, наберемось сил, а потім відправимось на її пошуки.

- Їй напевно самотньо зараз? Вона ж зовсім одна. А де ми будемо шукати маму? Куди ми відправимось?

Макс помовчав, роздумуючи, а потім відповів:

- Ми її обов'язково знайдемо. А відправимось ми на захід від річки. Туди, де немає поганих людей.

- Добре.

Дівчинка схилила голову на мокре від поту плече Макса і зморено затулила оченята.