По той бік дня

Він прокинувся у в'язких сутінках. Деякий час ще продовжував лежати з заплющеними очима і не рухався. У цю мить він став втіленням слуху. Скрип дерев'яних половиць десь зверху. Дзвінкий тупіт підків до каменю бруківки за вікном і одночасно гуркіт коліс. Неясне гудіння людських голосів - вигуки, сміх, розмови. Скрипіння ліжка і набитого сіном матрацу. Надоїдливе дзижчання мухи коло вікна і нескінчені удари - марні спроби перелетіти на інший бік скла, на вулицю, ближче до сонця.

Нарешті він розплющив очі і сів. Голова гуділа, немов з похмілля чи після хвороби.

- Де я?- промайнула перша думка.

Він не впізнав кімнату. Здається, це звичайна маленька кімнатка постоялого двору - невеличке, сколочене з дощок ліжко, зім’яті несвіжі простирадла, клаптикова ковдра, стілець, низький столик з глечиком і олов'яним келихом, зачинене вікно через яке косими променями на дошки підлоги лягає вечірнє сонце.

Як не намагався, він не міг згадати ні як потрапив до цієї кімнати, ні де саме знаходиться.

- Хто я?

Це була наступна думка, яка тьмяною іскоркою спалахнула в його голові. І від цієї думки заболіли скроні. Закривши очі він намагався згадати хоч би що, але усі думки в'язнули у темряві забуття, немов оса у меді.

Він зовсім нічого не пам'ятав! Він не міг пригадати ні цю кімнату, ні як у ній опинився! Він не пам'ятав навіть своє ім'я!

- Може я сплю? Може це сон? Що зі мною сталося?

Хвилі жаху охопили усе тіло. Він скочив на ноги і підбіг до дверей. Чоловік хотів замкнути їх щоб ніхто не міг зайти. Але двері вже були замкнені на невеликий кований засув.

- Я їх замкнув? Вони замкнені зсередини. Я нічого не пам'ятаю!

Він тихо, намагаючись не шуміти, пішов назад до ліжка і сів.

- Треба заспокоїтися. Треба заспокоїтися,- чоловік повторював ці слова пошепки, наче молитву.

- Що це?

Чоловік підняв долоні і тільки тепер побачив, що вони в чомусь вимащені. Під широкими довгими нігтями були чорні обідки бруду, на зовнішньому боці долонь - заскорузлі бурі плями.

- Це ж кров!

Чоловік почав роздивлятись свою одежу. На льняній домотканій сорочці, яка колись була білою, окрім темних брудних плям, також були сліди від крапель крові і бурі розводи.

- Я витирав руки о сорочку,- з жахом подумав чоловік.

- Я поранений?!

Він швидко стягнув сорочку через голову і почав шукати на своєму тілі рани. Але ні ран, ні подряпин не було. Тремтячими неслухняними пальцями чоловік розперезався і скинув штани. На ногах ран теж не було, але було дещо інше. Нижче коліна, до правої гомілки під штаниною вузькими ременями були прив'язані шкіряні піхви з трьома ножами з довгими лезами і короткими рукоятками.

- Що це!? Звідки це у мене?! Хто я такий?

Чоловік повільно витягнув один з ножів і підніс його до очей. Іскрою блимнула відточена сталь.

Коло вікна на підвіконні чоловік побачив овальне дзеркальце у дерев'яній оправі. Він повільно підійшов до дзеркала і з жахом подивився в нього.

Чоловік не впізнав себе. З тьмяного брудного дзеркальця на нього дивився незнайомець з чорною, як смоль бородою, яка росла майже з під самих очей. Короткий широкий ніс, темно-карі, майже чорні очі, густі широкі брови, з'єднані між собою смужкою волосся над переніссям.

Чоловік торкнувся пальцями свого обличчя.

- Що зі мною сталося? Де я?

Ці думки в голові, на які не було відповідей викликали паніку і нестерпний жах. А чоловік знав, що йому треба заспокоїтись. Якимось чином він знав, що тільки спокій принесе так жадані відповіді на питання.

Він знову пішов до ліжка і сів.

Чоловік заплющив очі і почав спокійно вдихати і видихати повітря. Спокійно, рівномірно, повільно.

- Треба заспокоїтися. Щоб не сталося зі мною - на усі питання я зможу відповісти собі тільки заспокоївшись.

І як не дивно - вже скоро це допомогло. Чоловік повільно відкрив очі і роздивився свою кімнату.

На підлозі лежить вкритий курявою чобіт і брудна онуча. Інший чобіт одягнений на ліву ногу. Коло дверей на зеленому мідному гачку висить латана свитка і м'ятий капелюх. Чоловік повільно піднявся і підійшов до свитки. Коли він провів рукою згори донизу то відчув, як у кишені щось задзвеніло. То був невеликий шкіряний мішечок. Чоловік висипав на стіл вміст мішечка. Це були монети. Великі срібні монети з зображенням горбоносого короля з коротким мечем у руці.

- Таляр. Я знаю - це легкий срібний таляр!

Чоловік поспіхом порахував монети - тридцять три монети.

Він не розумів, звідки знає як називається ця монета, але знання то було точне. І ще він знав, як рахувати! Це означало, що не все забулося. А те що забулося - він обов'язково згадає.

Чоловік почав ретельно перевіряти усі шухляди, кишені - і на штанях, і на свитці. Ще раз зазирнув у ту кишеню, де знайшов мішечок з монетами. І точно - там щось було. Неслухняними пальцями намацав клаптик цупкого паперу. Витягнув його і одразу ж побачив якісь написи. У кімнаті вже були сутінки, тож чоловік підійшов до вікна і наблизивши папір до самих очей почав уважно його розглядати. Це були написи ніби у стовпчик. Здається свинцевим олівцем. І він міг їх прочитати!

У першому рядку було написано кривим, але взагалі зрозумілим почерком:

- Полковник Павлюк.

У другому рядку:

- Авель Запорожець.

- У третьому і останньому:

- Кат Вишневський.

Від хвилювання у чоловіка спітніли руки і чоло. Піт липкими струмочками стікав по обличчю і лоскотав підборіддя під скуйовдженою бородою.

По-перше, він міг прочитати написане. На папері було написані імена трьох незнайомих йому людей. Але якщо папірець з цими іменами був у кишені його свитки, то ці люди точно мали якесь відношення до нього. Можливо, вони знали, хто він і що з ним сталося?

Чоловік вже хотів сховати папірець назад до кишені, але в останній момент перевернув його іншим боком. Там також були якісь написи.

- Кушнірська башта. 23.00. Тридцять талерів.

- Що це означає? Напевно це місце зустрічі? Йому треба зустрітись з кимось коло якоїсь Кушнірської башти о 23.00? Може він вже з кимось зустрічався?

Думки находили на нього, немов хвилі находять на берег - одна за іншою і йому коштувало багато зусиль, щоб втримати у собі спокій і рівновагу.

Він вирішив, що приведе себе до ладу, вийде на вулицю і взнає, де саме знаходиться та Кушнірська башта. Він буде коло неї о 23.00 і вже точно дізнається, хто він і що з ним сталося.

На столику коло вхідних дверей стояв глечик з водою і глибока миска для вмивання. Чоловік підійшов, вилив у миску води і ретельно вимив руки і обличчя. Він намагався відмити плями крові на сорочці, але вийшло не дуже добре - хіба що пляма втратила колір і розповзлась по тканині. Він затягнув сорочку через голову і попробував затерти плями. Через деякий час у нього здається вийшло. Ось лише сама сорочка тепер було вологою. Чоловік щосили викрутив її, струсив і натягнув мокру. З часом висохне - головне, що тепер сліди крові не так будуть кидатись у очі. Потім він замотав онучі і натягнув чобіт - увесь час до цього так і ходив по кімнаті у одному. Ще раз подивився на ножі, які були закріплені до ноги. Оце вже не жарти.

- Може я когось вбив і потім втратив пам'ять? Ні! Кого мені вбивати? Хіба що хтось напав на мене і я захищався. Але ось ці ножі сховані під одягом. На штанині, саме у тому місці, де були сховані ножі, був невеликий і непримітний розріз, який стягувався маленькими ґудзиком.

- Ну звичайно! Коли мені потрібна зброя, я не знімаю штани, щоб до неї дістатись, а лише розстібаю ґудзик і ніж у моїй руці.

Розібравшись з одягом, чоловік акуратно заправив ліжко, поскладав на місця усі предмети і підійшов до вікна. Відхиливши брудну фіранку, він визирнув. Вікно виходило на вузьку невеличку вулицю. Ось по бруківці прогримів візок, накладений бутлями і ящиками. Дві немолоді жінки, які йшли назустріч візку, вступилися, даючи дорогу і коли віз проїхав, пішли далі.

- Я зовсім не пам'ятаю цього міста. Але я все обов'язково згадаю. Мені потрібен лише час.

Чоловік одягнувши свитку, капелюх і вийшов на вулицю. Кімнату він замкнув ключем, який висів на цвяхові прямо на дверях.

Поки йшов по довгому коридору і вниз по сходах - нікого не зустрів. Лише коло самого виходу побачив стару зморшкувату жінку, яка сиділа за невеликим столиком і куняла. Коли він пройшов повз стару, та і голови не підняла.

Його кімната була під номером чотири. Другий поверх. Чоловік все дуже уважно запам'ятав - він чомусь був впевнений, що усе це дуже важливо. Також він закарбував у пам'яті розміщення усіх предметів у кімнаті, усе до самих останніх дрібниць. Він мав намір повернутися сюди знову і хотів впевнитися, що за його відсутності ніхто не навідається сюди.

Він зовсім нічого не пам'ятав, але його не полишало дивне і не дуже приємне відчуття, що він знаходиться у небезпеці.

Коли він йшов по вулиці незнайомого міста, йшов туди, куди вели ноги, час від часу чоловік обертався, шукаючи направлені на нього ворожі погляди. Але ніхто не звертав на нього уваги. Люди йшли по своїм справам, поруч проносились візки, брички. Пастухи вели корів з поля, під ногами крутились собаки і кури.

Деякий час він безцільно йшов вузькою вулицею поки не повернув на одному з перехресть ліворуч і опинився коло великого кам'яного мосту, який з'єднував два скелясті берега. Десь далеко внизу текла невелика річка. На іншому боці мосту височіли кам'яні башти фортеці.

Коли чоловік побачив попереду сірі стіни фортеці, раптом в його свідомості ніби щось поворухнулось. Ні, він не згадав саме місто, але раптом подумав про якогось старого чоловіка з довгою сивою бородою і змореними сірими уважними очима.

- Батько. Це мій батько!

Чоловік оперся на край кам'яних перил і знявши капелюха, витер спітніле чоло. Обличчя старого з сивою бородою було ніби в тумані. І чим більше чоловік напружував розум, намагаючись згадати, тим більше той старець бородань відходив у той густий туман.

Поруч з чоловіком пройшла жінка з плетеною великою корзиною у руці. Чоловік з поспіхом підійшов до жінки і почав говорити.

- Що це за місто? - спитав він і від хвилювання голос його прозвучав хрипло і тихо.

Жінка обернулась, оцінюючи оглянула його швидким поглядом і напружено посміхнулась.

- Що, вже встиг набратись і нічого не пам'ятаєш? Це Кам'янець! Кам'янець!

Вона хмикнула, повела плечем і пішла геть.

- Кам'янець. Кам'янець. Кам'янець,- чоловік стояв і пошепки повторював назву міста, ніби пробуючи його на смак. Він точно колись знав це місто. Старий з довгою сивою бородою ніби знову виступив з туману спогадів.

- Батько. Це мій батько,- він тепер точно знав це. Просто знав і все. І ще він знав, що батько - найголовніша людина у його житті.

Чоловік повернувся і повільно пішов геть від мосту, назад у місто.

Вечоріло. Десь протяжно задзвонили дзвони. Чоловік пройшов поруч з великою і гарною будівлею храму. Люди по широким кам'яним сходам підіймались до входу у церкву, напевно прямували на вечірню службу. Але він пройшов повз церкву і перетнувши велику площу, завернув в одну з вулиць. Чоловік відчував, що церква, то чуже для нього місце. Він ніколи там не був і не хотів туди йти. Він пішов далі, сам не знаючи куди - просто йшов вузькою вулицею між високих кам'яних будинків, опустивши погляд донизу і не озираючись.

Нарешті чоловік зупинився коло відкритих широких дверей. Звідти лунав веселий сміх і пахло їжею і випивкою. Чоловік зайшов всередину. Він одразу зрозумів, що це шинок, тут можна було випити і чогось попоїсти. А ще тут можна було скоротати час до назначеного у записці часу і взнати, де саме знаходиться Кушнірська башта і хто такі ті три людини з папірця, знайденого у кишені свитки.

- Доброго здоров'я, добродію!

Як тільки чоловік зайшов у шинок, коло нього почав витись невисокий повненькій чоловічок з якоюсь занадто медовою посмішкою на повному червоному роті.

- У нас дуже гарне пиво є! І свіжесенькі оселедці.

- Добре. Давайте і пива, і оселедців.

- Сію хвилину. А ви ось тут сідайте! Вам тут буде зручно.

Повний чоловічок вказав на столик коло вікна і швидко щез між відвідувачами, яких було повно. Тут випивали і місцеві п'янички, і торговки з навколишніх сіл, яки розпродали свій товар і перед тим, як йти додому, зайшли до шинку випити по чарці оковитої. В дальньому кутку сиділи два чиновника у затертих камзолах і з сальними лисинами. Вони пили пиво і обсмоктували тарань.

Чоловік опустився на стілець і тільки тепер відчув, як в нього болять ноги. Здається і ходив мало, а ноги, немов важкі колодки.

- Ось, частуйте на здоров'я!

Маленький чоловічок швидко повернувся і стукнув о стіл дерев'яним келихом з пінним напоєм. Поруч поклав таріль з жирним блискучим оселедцем і хлібом.

- Може ще чого?

- Ні, не треба.

Чоловік пригубив пиво. Воно виявилось прохолодним і приємно освіжало. Від задоволення чоловік навіть заплющив очі. Він ще раз відпив великий ковток і поставив келих на стіл. Їсти йому не хотілося. Він все думав про того старого чоловіка з довгою сивою бородою, який раптом вийшов з туману спогадів. Чому перше слово, яке прийшло на розум було батько? Може той старий і був його батьком? Але де він тепер?

- Як я опинився у тій кімнаті і чому мене ніхто не шукає?

Чиновники у дальньому кінці шинку затягнули пісню п'яними голосами. Дехто з відвідувачів почав їм підспівувати, але більшість людей навіть не звертали уваги на співунів.

- Може ще пива? - спитав, підійшовши, шинкар.

- Підкажи, чи далеко звідси Кушнірська башта?

- Кушнірська? Не дуже і далеко. Ось вийдете, пане, з шинку, повернете праворуч і йдіть собі до самих мурів, а тем ще один раз праворуч і йдіть, йдіть, аж поки не побачите ту башту. Височенна, коло самого краю скелі.

- Принеси ще келих пива, а оселедця забери - щось не лізе він у мене.

Коли шинкар приніс ще пива, чоловік дістав шкіряний мішечок і розплатився за частування. Шинкар низько вклонився і щез між столами.

Чоловік знову відпив холодного пінного напою і рука ніби сама по собі повільно опустилась і намацала ніж, закріплений під штаниною. Чоловік думав про тих людей зі списку. На відміну від образу старого, якого чоловік про себе називав батько, ті три прізвища чомусь викликали якісь тривожні і неприємні відчуття. Так, ніби вони були поганими людьми.

Чоловік піднявся і повільно пішов до виходу.

- Як тут добре,- подумалось йому, коли він опинився на вулиці. Він і не звертав уваги на те, яким важким було повітря у шинку. І хоча тут, серед кам'яних будинків і вузьких вулиць пахло кінським навозом і людськими нечистотами, все ж дихалось легко і вільно. І голові думалось легше.

Чоловік, засунувши руки у кишені свитки повільно пішов у той бік, який йому вказав шинкар. До Кушнірської башти він дійшов хвилин за п'ятнадцять. Довго шукати її не довелося. Чоловік побачив високу споруду, що височіла на самому краю каньйону ще здалеку. Вступившись на край дороги і пропустивши повз себе череду кіз, що вертались з поля, він уважно оглядав башту. А потім пройшов повз неї, не затримуючись, так, ніби вона його і не цікавила. До одинадцяти вечора ще часу було вдосталь, тож лишатись тут не було сенсу. Але з місцем зустрічі треба було завчасно ознайомитись.

Він блукав вечірніми вулицями міста, як блукає по циферблату секундна стрілка годинника - повільно ходив колами, ніби заново знайомлячись з містом. Пропускав візки і брички, які торохтіли важкими колесами по бруківці, спритно ухилявся від нечистот, які час від часу господарки з вікон верхніх поверхів виливали прямо на вулицю. З під лоба роздивлявся перехожих, які спішили по своїм справам і все думав - може когось згадає. Але у голову лізли думки про сорочку, яка була у плямах крові, про ніж, закріплений на нозі і все боявся бути впізнаним. Може його шукають, може він зробив щось зле і дарма що не пам'ятає. Кому треба - той впізнає і усе йому нагадає. Кілька разів йому здавалось, що він бачить знайоме обличчя, але так і не міг нічого згадати. Ті уламки пам'яті які мов шкальки на сонці на мить виблискували чужим світлом, приносили з собою лише страх і невпевненість.

Коли на Кам'янець опустились довгі густі вечірні тіні і у небі почали виблискувати перші зорі, чоловік нарешті попрямував у бік Кушнірської башти. Він зупинився коло високого, вкритого мохом і диким виноградом муру і став чекати назначеного часу. На іншому боці каньйону, у вікнах хат тремтіли вогники - люди напевно вечеряли і відпочивали. І дійсно, навіть повітря у місті пахло смаженою цибулею, квашеними огірками і буряками. Чоловік принюхався - йому здалось, що він вловив якийсь знайомий рідний запах. Аромат чогось близького, але такого невловимого. Від хвилювання навіть заболіло у грудях.

Коли у двадцяти кроках попереду, від стіни відділилась темна фігура і швидко почала рухатись до нього, пальці самі по собі стиснулись у кулаки. Серце у грудях зачастило. Чоловік намагався розгледіти прибульця, але на голову незнайомця був накинутий каптур і толком нічого не можна було розгледіти.

За кілька кроків прибулець зупинився.

- Берл, це ти? - голос незнайомця прозвучав тихо і схвильовано.

- Так, я,- відповів чоловік.

- То виходить, що мене звати Берл,- подумав він і сам зробив крок вперед.

- Ти гроші приніс?

- Так.

- Давай!

- За що я повинен тобі їх дати?

- Я все скажу, але спочатку давай гроші.

- Ні,- голос чоловіка хоч і був тихим, але звучав твердо,- я заплачу після того, як ти все зробиш.

- Добре. Тоді хоч покажи їх.

Чоловік дістав з кишені шкіряний мішечок і струсив його. Монети весело задзвеніли.

Чоловік почув, як незнайомець у каптурі проковтнув слину і облизнувся. На мить очі його блимнули у світлі місяця.

- Авель Запорожець зараз живе коло Миколаївської церкви. На другому поверсі є гостьові келії для єпископів. Він там. Возить його чорна карета запряжена двійкою коней. З ним завжди молодець, справжній пройдисвіт - він у нього і за кучера. Приїхав з ним із самої Сечі. Краще тому кучеру у руки не попалатись. Авель, хоч і монах, але дівчат полюбляє. Кожної ночі возить до себе. Ось так.

Трохи помовчавши, незнайомець сказав:

- Я розповів тобі усе, що знаю. А тепер прошу тебе, Берл, дай мені те, що обіцяв.

- Скільки?

- Тридцять талерів.

Чоловік стояв якийсь час нерухомо, роздумуючи.

- Берл. Берл. Берл. Моє ім'я Берл.

Наче відлуння, це ім'я лунало в його голові знов і знову. Він навіть кілька разів проказав його пошепки, ніби пробував на смак.

- Що? - нетерпляче прошепотів незнайомець.

Від цього питання, наче прокинувшись, Берл розв'язав мотузку на мішечку і висипав монети собі на долоню. Він хотів відрахувати те, що належало незнайомцю за інформацію про Авеля Запорожця - людину, одну з тих, які були записані на папірці. Але раптом у руці незнайомця щось блимнуло. Це був ніж. Вузький і довгий. Чоловік у каптурі різким рухом скочив вперед і не замахуючись викинув руку з ножем вперед. Здавалось, шансів у Берла не було. Але якимось дивом він інстинктивно не відступив назад - це б йому все одно не допомогло, а навпаки зробив крок вперед, опинившись ліворуч від незнайомця. Рука з ножем розсікла лише повітря. Берл і сам не очікував від себе такої спритності.

Він зупинився на мить і цією миттю одразу скористався незнайомець. Він махнув ножем від себе і лезо пройшло по руці Берла. Щільна тканина свитки пом'якшила випад, але Берл все ж відчув гостру біль в плечі. Берл відскочив і в ту саму мить вдарив кулаком у лікоть незнайомця. Той голосно скрикнув від болю і ніж випав на бруківку. Берл ще раз вдарив людину у каптурі. На цей раз удар прийшовся у скроню. Незнайомець охнув і важко осів на землю. Берл від самого себе не очікував такої спритності. Він лише захищався і діяв інстинктивно. Монети з мішечка розсипались по бруківці і виблискували у місячному світлі. Берл кинувся до незнайомця. Але той не ворушився. Берл стягнув з голови каптур і побачив кругле повне обличчя з клаптями рудої бороди, яка стирчала в усі боки.

- Він мертвий,- подумав Берл розглядаючи незнайомця. З лівого напіввідкритого ока по щоці текла червона сльозинка. Берл приклав вухо до грудей - серце мовчало. Дихання також не було.

- Я вбив людину одним ударом в голову, - спокійно подумав Берл.

- Він напав на мене, а я лише захищався.

Берл зібрав монети, які зміг знайти. Підняв ніж з довгим лезом, яким незнайомець намагався його вбити і поклав поруч з тілом. Потім піднявся, озирнувся і не вагаючись швидко пішов геть.

Спочатку він не знав, куди саме направляється. Але через деякий час з подивом зупинився і озирнувся. Він стояв під старою скрученою липою навпроти того будинку, де прокинувся сьогодні вранці.

На вулиці майже нікого не було. Якийсь п'яничка повільно прошкандибав розмовляючи сам з собою. Десь на сусідній вулиці прогуркотіла карета. Берл озирнувся і вже хотів заходити до будинку - сходи були якраз навпроти через дорогу, але раптом зупинився і підняв очі. Його вікно знаходилось на другому поверсі, третє. Зараз воно було темним і чужим. А ось у сусідньому вікні на підвіконні горіла свічка і її тьмяне світло тремтіло всередині кімнати на стінах. Здавалось, що там, у кімнаті борсається якась невидима страшна істота. Берл вже вирішив підійматись, та раптом від хвилювання йому стало важко дихати. Він з жахом побачив, що у його вікні загорілось світло. Хтось був там, нагорі!

Берл дивився у вікно і боявся поворушитись, хоча на дворі було темно і його приховувала від сторонніх очей густа тінь крони дерева. Раптом він побачив у вікні силует. Хтось зі свічкою у руках завмер на мить у прямокутнику вікна, а потім знову щез десь у глибині приміщення. Рука Берла повільно розстебнула прихований ґудзик на штанині і пальці торкнулися теплої рукоятки ножа. В його кімнаті хтось був. Хтось шукав Берла, хтось йшов по його сліду.

На вечірній вулиці було порожньо і тихо. Берл вирішив, що буде чекати непроханого гостя ось тут, під деревом. Все одно та людина рано чи пізно закінчить своє темне діло в його кімнаті і вийде через вхідні двері. Тут вже у Берла буде шанс прослідкувати за незнайомцем, а можливо і поставити йому кілька питань.

Хвилин через п'ять світло у вікні згасло. Берл відступив на півкроки назад і притиснувся до стовбура липи. Берл гадав - куди піде незнайомець: праворуч - в саме серце міста, чи ліворуч - у бік мосту і фортеці . Але пройшло ще три, п'ять, десять хвилин, а вхідні двері так і лишались зачиненими.

- Куди він міг дітись? - гадав Берл.

- Може лишився у кімнаті і чекає на нього? А може десь сховався у надрах старого будинку?

Почекавши ще кілька довгих хвилин, Берл не витримав і сам пішов у бік входу. Якщо незваний гість пішов з кімнати, то він вже давно мав вийти з будинку.

Скрипнули на петлях важкі двері, Берл зайшов всередину. Під колоною за столом дрімала горбата стара, яка записувала постояльців. Вона повільно розтулила очі, підняла голову і подивилась на Берла. У світлі лампи, яка горіла на столі перед старою, здавалось, що очі її виблискують, як у дикого звіра. Здається, вона впізнала Берла, а може ще не до кінця пробудилась. Кілька разів стара прицмокнула беззубим ротом, мов рибина і знову опустила голову на груди, затуливши очі.

Берл підійшов і трухнув її за плече.

- Тут є ще один вихід?

Стара сіпнулась і знову відкрила очі.

- Тут є ще вихід крім цього?

- Що? Так. Он там, за сходами,- в очах її був жах. Їй самій здавалось, що вона спить і бачить поганий сон.

- Куди він веде?

- До казарм.

Стара відкрила беззубого рота і Берл відчув запах горілки. Берл не став більше нічого питати і швидко пішов за сходи. Там дійсно були широкі двері чорного ходу, забиті дошками. Він смикнув ручку і половинка дверей безшумно відчинились. З вулиці пахнуло свіжим повітрям.

Берл вийшов у ніч і зупинився коло виходу. Він знаходився у внутрішньому дворі, закиданому купами сміття. Двір густо заріс кропивою. Вперед вела ледь помітна протоптана серед хащ стежина.

Берл одразу здогадався, що той, хто був нагорі у його кімнаті вийшов саме через оці двері. А стара в цей час куняла і нічого не бачила - щось випитувати у неї - марна трата часу. Пройшло вже достатньо часу, щоб незнайомець міг спокійно сховатись серед нічних вулиць. А крім того, Берл не бачив його обличчя.

Він витягнув ножа, повернув його лезом догори і притиснув лезо до руки так, щоб зброї не було видно. Берл повільно пішов вперед, по стежці.

Нічне небо було безхмарним і чистим. Неповний місяць і зорі проливали на місто сріблясте холодне світло. У траві виспівували цвіркуни. Раптом під ногами Берла щось різко скочило. Від переляку він сіпнувся назад і підскочив. Але то була всього лише земляна жаба.

Берл перетнув двір і опинився на одній з вузьких вуличок. Навпроти темніли високі будівлі військових казарм. Берл повернув праворуч і повільно пішов вздовж стіни. Десь попереду забрехали собаки.

Може там йшов незнайомець, який був у його кімнаті?

Берл сильніше стиснув рукоять ножа.

Дійшовши до перехрестя, він зупинився. Праворуч вулиця йшла під гірку, кудись у чорноту ночі, а ліворуч - дорога петляла з гори і десь там, вдалині світив неяскравий вогник.

Здається саме звідти і було чутно, як брехала собака. Берл вагався недовго. Він повернув ліворуч і пішов вниз. Під підошвами чобіт хрустіло мілке каміння. Берл прямував на вогник. Поки йшов дорогою, ножа він сховав назад до чохла. Здається тут все було спокійно. Нічні вулиці здавались безлюдними.

Вогник, на який прямував Берл, виявився ще одним шинком - одним з тих, які не зачинялись до самого ранку. Підійшовши ближче, Берл почув через прочинене вікно п'яний спів і різкий неприємний жіночий сміх. На сходах під самим шинком сидів чоловік. Він притулився до стіни, кудлата голова його була опущена на груди і він голосно сопів - напевно спав. Від нього пахло перегаром і немитим чоловічим тілом. Берл вже хотів пройти повз цього п'яницю і зайти до шинку, як раптом почув тихий голос. Здавалось, що пияка лише бурмоче щось собі у вві сні. Берл мимоволі зупинився і прислухався до слів п'яниці.

- Що, все шукаєш? Як вовк йдеш по сліду?- чоловік, якій сидів на сходах не підіймав голову, очі його були закриті. Він був схожий на ляльку черевомовника. Берлу навіть здалося, що рот того дивного чоловіка не рухається, а усі звуки вилітають десь з грудей чи живота.

П'яниця тихо засміявся і сміх його був схожий на кашель.

- А ти не думав,що поки вовк іде за здобиччю по сліду, у цей час мисливець натягує всього лука і цілить стрілою у самого вовка?

- Що? Що ти кажеш? Хто ти? - Берл схопив п'яницю за сорочку. Тканина на грудях затріщала. Чоловік почав осідати поки не завалився на бік. Берл почув, як він хропить. Той дивний чоловік просто спав.

- Він щось плете у п'яному сні, а я слухаю усіляку нісенітницю,- подумав Берл і напружено сам собі посміхнувся. Він ще раз смикнув пияка за сорочку, намагаючись всадити того на місце. Але чоловік знову повільно сповз набік, підклав долоню під голову і забурмотів собі під ніс.

- Мордехай. Мордехай - ось хитрун так хитрун. Любить він витягати з печі вугілля чужими руками. Ох любить.

Пияка посміхнувся у ві сні і знову захропів.

- Хто такий Мордехай? - подумав Берл.

- Цей п'яниця до мене говорить? Чи це лише п'яна маячня?

І тут раптом, стоячи на сходах перед шинком Берл згадав. Не все що забув. Але дещо раптом відкрилося йому. Це було так, ніби у міцній греблі раптом відпала одна з дощок і вода стрімко вирвалась на свободу.

Мордехай - це було ім'я його батька. Того старого з сивою бородою і великими добрими очима.

Берл згадав, як батько давав йому той клапоть паперу з іменами. Батько поцілував його у лоба і тихо промовив низьким скрипучим голосом:

- Ти захисник цілого народу. А вони - вбивці твого народу. Їх не повинно бути на землі.

І Берл тоді одразу, без слів, зрозумів, що він народився на цей світ для того, щоб переслідувати отих, щоб стерти їх з пам'яті землі. Берл тоді поклонився і поцілував руку батькові.

Цей спогад підкосив коліна Берла. Він зігнувся і сперся рукою на холодні вологі сходи. Потім повільно сів поруч з п'яницею.

- Що зі мною сталося? - ця думка слабкою іскрою запалала у голові і одразу згасла.

Він знав, що все те неважливо. Неважливо, що саме з ним сталося. Важливо виконати ту місію до самого кінця. Берл кілька разів глибоко вдихнув свіже нічне повітря, потім піднявся і зайшов до шинка.

Берл сів в кутку коло вікна. В шинку пахло пивом, тютюном і квашеною капустою. Відвідувачів було з дюжину, може трохи більше. Якісь пом'яті мілкі чиновники, пара широкоплечих семінаристів, троє селян чи то чумаків з червоними, майже бордовими обличчями і вже зовсім п'яненькі, веселі жінки з блідими круглими обличчями і поганими зубами.

Берл зняв капелюха і поклав його на стіл, зморено витер рукавом свитки спітнілого лоба. До Берла довго ніхто не підходив, та він на це зовсім і не звертав уваги. Їсти йому не хотілося, хіба що келих холодного пива чи то квасу. Але більш за все він хотів трохи перепочити і спокійно обдумати все, що сьогодні сталося. А головне - вирішити, що йому робити далі.

- Його батько, якого він безмірно любить, дав йому завдання знайти і знищити трьох поганців: полковника Павлюка, Авеля Запорожця і ще якогось Вишневського.

Берл ще раз згадав слова батька:

- Вони вбивці твого народу.

- Якого народу? Хто це - його народ?

Берл підняв очі і побачив, як до нього йде шинкарь - худорлявий вже старий чоловік, з сивою щітиною на впалих щоках і довгими, схожими на павучі лапи, руками.

- Доброго здоров'я, пане,- сказав, старий.

- Добридень,- неохоче відповів Берл. Тому хотілось побути самому, обдумати усі ті думки, які роїлися в його голові.

- Бачу пан заморився і хоче відпочити? Так! День сьогодні був не самий простий. Можу запропонувати панові гарного пива?

- Давайте краще холодного квасу.

- О, розумію-розумію. Пан хоче, щоб думки його лишалися ясними і голова світлою. Квас у нас також смачний і холодний, так що зуби зводить. А я вас раніше у нас не бачив. Пан приїхав по справам і лишився у Кам'янці?

- Так,- неохоче відповів Берл.

Шинкар одразу відчув настрій відвідувача, і те, що той не хотів говорити.

- Бог дав людині два вуха і один рот, щоб вона більше слухала і менше говорила,- згадав про себе він слова, які завжди говорив його покійний батько.

- Одну хвилину, зараз принесу квасу.

Старий попрямував до шинквасу. Коли він повернувся через кілька хвилин і розкладав на столі спітнілий глечик і кухоль, Берл раптом почав говорити.

- Скажіть, пане господарю, ви ж у місті багатьох знаєте?

- Я тут народився і батько мій ось тут був шинкарем,- старий посміхнувся, - у мене тут не тільки місто але напевно і пів Поділля бувало.

- Скажіть - хто то такий полковник Павлюк?

Берл боявся, що шинкар не захоче йому відповідати чи з підозрою сприйме це питання. Але такої відповіді, яку почув, він точно не чекав. Старий махнув рукою і скривився.

- Ви, пане, також чули? Так! Увесь Кам'янець гуде, немов вулик. Але скажу вам правду. Я завжди казав - цей шановний пан погано закінчить.

Берл не розумів, про що говорить старий шинкар, але мовчки слухав - надіявся, що скоро все стане ясно. Тим часом той продовжував.

- Що він зробив у Костянтинові! - старий нахилився до самого обличчя Берла і пошепки продовжив,- на його совісті сотні, тисячі невинних душ! А ось знайшовся визволитель для багатостраждального народу. Вчора вночі того ката Павлюка знайшли в його резиденції з перерізаною горлянкою. А я вам, пане, так скажу - собаці - собача смерть. Бо Господь усе бачить. Господь побачив страждання нашого народу і послав визволителя.

- То полковнику Павлюку вчора вночі хтось перерізав горло!?

- Так! Так! І не здивуюсь, що це відбулось саме через його гріхи.

Берл сидів спантеличений і не знав, що сказати. Він налив собі з глечика квасу. Повільно став пити. Потім витер вуса від солодкуватої піни. Берл все думав, чи спитати ще про тих двох зі списку. А раптом і з ними щось сталося? І чи не накличе він на себе підозру? Він усе слухав розповідь шинкаря, який вже і сів коло Берла і все без упину говорив-говорив...

- Ще дещо хочу спитати у вас, господарю. А чи знаєте ви ще одного чоловіка?..

- Якщо він з Кам'янця, то напевно знаю. Кого саме?

- Чи чув пан про Авеля Запорожця?

Шинкар навіть відсторонився від Берла. Очі старого округлились і сиві кудлаті брови поповзли догори.

- Дивуюся я вам. Все ви питаєте за таких... людей. Хоча чому тут дивуватися - імена їх жертв кричать до Бога про помсту, - шинкар знову нахилився до Берла і той відчув запах цибулі і оселедця.

- Так це ще один злодій. Одноокий чорт! Справжній злодій і убивця, який ховається під личиною монаха.

- Я чув багато про таких ось людей,- збрехав Берл,- ще люди розказують про отамана Вишневський...

- Який то отаман! То справжній кат і вбивця! Поховались по монастирям тепер і думають свої гріхи замолити.

- Кат?

- Так. Справжній кат. Ось я вам, пане, все як на духу розповім. Бачу, що ви з наших. Я нашу людину одразу бачу. І бачу, що вам можна довіряти. Що поробиш - усе життя серед люду. Різного люду.

- Так от. Коли Хмель почав різати ляхів, то ось ці люди вирішили, що і їм можна робити усе, що забажають. Але ж не усілякий тобі дозволить робити зло. А вони знайшли собі такий народ, який схожий на безмовну тварину. Той народ, який не може протистояти силі зброї. Ось Павлюк командував, Авель надихав вбивати іменем Бога, а Вишневський зі своїми людьми різав. Тут усе просто. Але одного вбивцю вже і розплата наздогнала.

- То ви кажете, що вони по монастирям сидять і у гріхах каються?

- Те що сидять - це точно. А ось що каються... Знаю, як вони каються. Дівок з окрісних сіл водять і горілку відрами п'ють. Але буде і на них відплата.

Вони ще довго говорили. Берл попивав квас, слухав балачки старого шинкаря і все думав над тим, що дізнався. Він згадав ранок і те, як прийшов до тями. Його сорочка була у плямах крові. Невже то він убив полковника Павлюка? Берл на мить закрив очі. Як таке може бути? Так, він був у чужій крові, але серце його не відчувало, що він міг комусь перетнути горлянку. Навіть і поганій людині. Але усе його єство знало ще до слів цього старого шинкаря, що ті три людини зі списку - погані люди і що на цій землі їм немає місця. Берл знав, відчував, що це знання вклав в нього батько. І разом зі знанням вклав місію.

- То виходить першу частину завдання я вже встиг виконати,- думав Берл,- і мені лишилось ще покарати тих двох.

- Ще квасу? - спитав шинкар.

- Давайте. Я і вас, пане господарю, хотів би пригостити,- відповів Берл, повертаючись думками до дійсності. Приємно розмовляти з розумною людиною.

- Дякую вам, пане, за щирі слова. Одну хвилину - і повернусь з холодненьким напоєм.

Дійсно, вже через хвилину, шинкар повернувся з повним глечиком і таріллю з сушеною плотвою.

- А це за рахунок закладу,- сказав шинкар, ставлячи таріль на стіл.

- Дякую. Сідайте, прошу. Цікаво ви розповідаєте.

- Ех,- шинкар сів і важко зітхнув.

- У єврея уся надія на Бога. А ще на мудре слово вчителя рабина. Ось кажуть, є такі рабини, які своєю мудрістю за потреби можуть таємними словами і заклинаннями створювати собі помічників...

- Яких це помічників?

- О, то велика мудрість і велика таємниця! Люди розказують, що колись великий вчитель Єгуда Бен Бецалель створив Голема з землі і той Голем допомагав - захищав євреїв Праги від злих людей.

- Голем? Що теко той Голем?

- Хіба я то знаю? Але люди кажуть, що це - чи то людина, чи то людиноподібна істота, яка суцільно віддана рабину. Ось я і думаю, може і на багатостраждальному Поділлі якийсь мудрий рабин створив такого Голема для того, щоб покарати злих людей?

На нічний Кам'янець холодний вітер нагнав хмар. Десь за Руськими фільварками часто спалахували яскраві блискавки і через кілька миттєвостей лунав розкотистий і гучний грім. Згодом пішов дощ. Великі холодні краплі з гуркотом били по жерстяним дахам будинків. На вулицях стало зовсім темно. По бруківці потекли швидкі потоки, змиваючи сміття і нечистоти.

Берл вже більше двох годин стояв навпроти Миколаївської церкви, ховався від зливи під вишнями і дивився на одне з вікон другого поверху. Саме тут мешкав Авель Запорожець.

Берл бачив, як до флігеля підкотила карета і з неї вийшов високий повний чоловік у темній накидці і скуфії. Ліве око було перев'язане оксамитовою широкою стрічкою. Разом з ним з карети вийшли дві дівчини. Вони голосно сміялись і обіймали одноокого чоловіка. Високий широкоплечий кучер спритно зіскочив з козел і прикривав їх плащем, захищаючи від дощу. А коло дверей карету зустрічав якийсь чоловічок у підряснику і з факелом у руці. Завдяки світлу від факела Берлу і вдалось побачити пов'язку на оці і впізнати Авеля Запорожця.

Одноокий і дві дівчини зайшли до будинку, за ними, загасивши факел зайшов і чоловік у підряснику, а ось широкоплечий кучер, дочекавшись, коли усі зникнуть за дверима, знову скочив на козли і замахнувшись на двійку коней батогом, швидко поїхав далі і скоро щез за кутом церкви. Через якийсь час в одному з вікон другого поверху загорілось світло.

Дощ не припинявся. Берл стояв нерухомо і дивився на вогник у вікні. Чи відчував він ненависть до того одноокого Авеля? Берл усім своїм єством знав, що та людина є зло, а зло треба знищити. Це відчуття було схоже на те, коли людина дивиться на бур'ян посеред грядки. Чи відчуває господар ненависть до бур'янів? Він просто вириває його з корінням. Те саме відчуття було всередині Берла. Це людський бур'ян треба видерти, знищити і тоді все закінчиться.

Раптом світло у вікні згасло.

- Все. Тепер моя черга,- подумав Берл.

Він дістав ножа, узяв його в зуби і пішов до будинку. Берл завчасно продумав свій шлях. Коло вікон з даху йшла водостічна труба. Крім того зі стіни будинку виступали піддашки, кріплення. Тож через десяток секунд Берл вже був нагорі, поруч з вікном. Він обережно зазирнув всередину і побачив велике ліжко. В кутку коло ікони ледь жевріла лампадка, та світла було досить. На столику коло ліжка серед залишків їжі височіли пляшки і бокали. Авель Запорожець спав у ліжку з двома дівчатами. Усі були без одежі - три тіла блідими плямами неприємно виблискували у тьмяному світлі лампадки.

Берл тихо відчинив кватирку, потім засунув руку і зсередини відкрив вікно.

Він вже був всередині кімнати, але ні Авель, ні дівчата так і не проснулись. Через хвилину все було закінчено. Ніхто навіть не намагався чинити опір - усі троє померли у ві сні. Берл витер ножа і руки о простирадла і вийшов так само - через вікно. Спускатись було складніше, ніж підійматись, але він впорався.

Берлу снився батько. Невисокий, худорлявий старий чоловік з довгою сивою бородою і лагідними сірими очима. Батько дивився на нього і ледь посміхався. Берлу хотілося повторювати батькове ім'я. Мордехай, Мордехай, Мордехай. Повторювати без кінця як молитву. А ще йому хотілося плакати від щастя і він плакав. А коли нарешті пробудився від сну, то не здивувався, що увесь мокрий. І одежа його також була мокрою.

Берл сів у ліжку і раптом згадав все, що відбулось цієї ночі.

Він згадав, як стояв декілька годин під дощем, як швидко йшов після виконаної справи нічним Кам'янцем сюди, до своєї кімнати, як ліг у ліжко прямо у мокрому вбранні і чоботах...

А ось тепер за вікном вже яскраво світило сонце.

Берл вмився, привів себе до ладу. Як міг висушив одежу і почистив від болота чоботи. Вже через кілька годин він сидів у шинку, їв вареники з вишнями і слухав, як за сусіднім столиком двоє міщан за келихами пива обговорювали вбивство поважної людини - ієромонаха Авеля, якого вважали майбутнім кам'янецьким єпископом. За іншими столиками також говорили про цю справу - і селяни з базару, і майстрові з цехів.

- Це євреї напустили свого Голема,- говорив один з міщан.

- І це вже не перше вбивство. Тільки-но знайшли полковника Павлюка. А ось тепер і цей монах. А вони євреїв не дуже шанували. Летичів, Костянтинів - це ж усе вони.

- А до чого тут Голем?

- Голем і мститься за невинні душі. Я тобі то точно кажу. Ось ходить серед нас той глиняний чоловік, якого не можна ні зупинити, ні вбити. Той глиняний істукан мститься за скривджених євреїв і не буде мати спокою, поки не виконає своє завдання. А коли виконає - знову стане звичайною глиною чи землею.

Чоловік випив чарку горілки і перехрестився.

- Господи помилуй!

Берл все прислухався до тих розмов і все думав.

Хіба він з глини? Хіба він істукан? Він живий! Він такий як і усі люди. Але він точно знав, що не заспокоїться, поки не виконає завдання свого батька - свого Бога.

Той третій - кат Вишневський повинен стати бур'яном, якого вириває з городу господар. І вирве той бур’ян сам Берл. Навіть якщо після цього стане просто землею.

Берл терпляче чекав слушної години під кудлатими вербами, що росли зовсім недалеко від монастиря Святої трійці. Саме там, що товстими стінами ховався той, який був у списку третім. Берл роздивлявся сіру, схожу на башту будівлю з хрестом на даху і не бачив, як з одного з будинків ліворуч, з темного вікна за ним уважно спостерігали чужі сірі очі.

Берл чекав свою жертву і знав - навіть якщо з ним щось станеться, навіть якщо його хтось зупинить, вб'є і він знову стане глиною, з якої з'явився - батько відновить його. І наступного ранку він знову прокинеться у себе в кімнаті живий і неушкоджений, готовий виконати завіт.