По той бік дня

Вже п'ята філіжанка кави, а на годиннику тільки дванадцята година. Богдан відклав у сторону макбук і вийшов на балкон - треба хоч трохи свіжого повітря, бо дихати зовсім немає чим. Цілими днями у кімнаті - робота, кава, знову робота і знову кава. Деколи він включає новини - у країні страшна війна. Хоч у Києві вже все спокійно, але новини завжди тривожні і від цього настрою зовсім немає. Коли голова починає нестерпно боліти, Богдан збирається і виходить на вулицю - пройтись до крамниці, подихати свіжим повітрям, поспілкуватись з друзями по телефону. На дворі пізнє літо - погода пречудова. Навіть у місті, після задушливої квартири повітря пахне полями і старим садом.

- Ні, це усе погано скінчиться, - думав Богдан, неквапливо розгулюючи по парку з паперовим стаканчиком капучіно у руках,- робота - це звичайно дуже добре, але усіх грошей все одно не заробити. Треба інколи і відпочити.

Богдан потягнув верхнього ґудзика на сорочці - дихати у місті зовсім нічим. Це після квартири спочатку здається, що на вулиці свіже повітря, а ось пройдешся трохи і відчуваєш - духота, їдкі пари автомобільних газів і гарячого асфальту.

- З цим треба щось робити. Може зібратись і поїхати кудись на захід? Наприклад до Кам'янця-Подільського? Взяти з собою велосипед і тиждень покататись по Товтрам? О, це гарна ідея! Робота нікуди не дінеться. Спальний мішок, намет, кава на газовій горілці, зорі у нічному небі, розмови з товаришем... Треба терміново комусь з товаришів велосипедистів дзвонити, або написати - давненько нікого не бачив, обов'язково хтось погодиться поїхати разом зі мною. Тільки б вони були десь поблизу Києва або хоча б у країні.

Богдан навіть почав посміхатись від задоволення, уявляючи собі, як він буде подорожувати. Та раптом у кишені завібрував телефон, пролунав неприємний звук - знову повітряна тривога. Богдан швидко, одному ковтком допив уже холодне капучіно, поспіхом кинув стаканчик у смітник і попрямував до свого дому.

На свій п'ятнадцятий поверх Богдан піднявся вчасно - коли відкривав дохідні двері - у будинку виключили електрику.

- Добре, що знову встиг,- весело подумав Богдан,- сидіти у ліфті чотири години - не сама чудова перспектива.

Вже з квартири він написав у чат про подорож. У цей час за вікнами щось дуже голосно бахнуло. Жалібно задрижали вікна. Богдану навіть здалося, що на мить загорілись усі лампочки у квартирі.

- Господи, що це? ППО спрацювало чи щось вибухнуло?

І знову сильний вибух!

Від несподіванки Богдан навіть закашлявся. Йому здалось, що якась гаряча хвиля стиснула груди. Але в цю ж мить задзвонив телефон - це телефонував Сашко - однокашник, мандрівник і найкращий товариш.

- Привіт старий, радий тебе чути! Як же ми давно не бачились! Ти де зараз?

Було дуже дивно, але Сашко виявляється був недалеко від Києва. Почувши про подорож він одразу ж погодився їхати.

Сашко весело розказував про новий велосипед і про ремонт у квартирі.

- Мене вже нудить від плитки, фарби, будівельних магазинів,- посміюючись говорив Сашко,- треба брати паузу і кудись їхати. Готовий хоч сьогодні у дорогу і бажано якомога далі.

- Ти такий як і був - завжди відкритий до нових пригод. І голос твій зовсім не змінився.

Вони швидко домовились виїхати прямо завтра зранку на автівці Богдана, а велосипеди закріпити на верхньому багажнику. План був простий - до Кам'янця на автівці, а далі на велосипедах у сторону Бакоти.

З дальніх поличок шафи було витягнуто намет, дорожній рюкзак, спальний мішок та інше приладдя для подорожей. Усе було перевірено, приведено до ладу і складено на свої місця. Потім Богдан перевірив велосипед, підкачав колеса, змастив ланцюг, зарядив акумулятор на ліхтарику і павербанк. У клопоті і приготуваннях голова майже перестала боліти, настрій був пречудовий.

Коли все у дорогу було готово, Богдан сів за ноутбук і доробив сьогоднішню роботу, а після закінчення написав шефу, що його тиждень не буде.

- Нічого, справляться і без мене. Он, більшість колег взагалі зараз сидять на березі океану і попиваючи свої коктейлі, працюють з теплих країв, не відчуваючи ні війни, ні клопоту... Дивно, що так і не було відбою повітряної тривоги.

У шість ранку задзвонив домофон. То був Сашко. У Богдана все було вже готово - усі речі він ще з вечора склав у багажник автівки, залишалось лише закріпити велосипеди і можна було їхати.

- Як я люблю це відчуття, коли ось-ось відправишся у дальню цікаву подорож! - весело говорив Сашко, коли вони зустрілись вже коло автомобіля.

- А ти, старий, зовсім не змінився,- відповів йому Богдан, обіймаючи,- все та ж борода і весела вдача.

Друзі не бачили один одного вже напевно півроку, якщо не більше, то ж їм було про що поговорити.

У такий вранішній час дороги були майже порожні. Автівка швидко проїхала через блокпост і покотила по житомирській трасі геть з Києва. Декілька разів мандрівники зупинялись заправити авто, випити кави, перевірити, як там велосипеди зверху на багажнику.

Проїхали Київську область, Житомир, почались невеликі містечка. Далі був Хмельницький - курний, неспішний і задушливий. До Кам'янця залишалось сто кілометрів і півтори години дороги, які минули дуже швидко і зовсім непомітно.

- Невже ми приїхали!? - здивовано сказав Сашко, коли авто виїхало на кам'янецький міст.

- Так, уже Кам'янець. Тут ніби і не відчувається війна - все тихо і спокійно,- відповів йому Богдан, роздивляючись місто.

- Люди кудись ідуть по своїм справам, усе працює, літо...

- Як добре, коли все спокійно.

- Що, заморився від дороги?- спитав Богдан, повертаючи на невеличку вулицю до місця, де розміщувався готель.

- Я і не помітив тої дороги. Два рази випили кави і вже Кам'янець! Завжди би так.

Вони зупинились на парковці коло готелю. Богдан почав знімати велосипеди, а Сашко тим часом піднявся по сходам до рецепції, домовитись про номер. Усе вирішилось дуже швидко і через п'ятнадцять хвилин Сашко був у душі, а Богдан прямо у кросівках лежав на ліжку і чекав своєї черги.

- Ти що, заснув там?- спитав Богдан товариша, коли той нарешті вийшов з ванної кімнати.

- Як добре, коли є вода,- відповів сміючись Сашко,- напевно я у попередньому житті був деревом. Усю втому з себе змив. І тепер готовий відправлятись до нових пригод.

- Ось пообідаємо, домовимось про автомобіль і відправимось. Ні до чого ми не прив'язані - намети, спальники є - де захочемо, там і зупинимось, хоч серед поля.

У мандрівці вони намагались уникати основних доріг і їхали по другорядним сільським шляхам. Автомобілі ще зустрічались під Кам'янцем, та коли мандрівники від'їхали кілометрів на 10 від міста - дороги стали майже порожні. Деколи їм зустрічались старезні жигулі чи москвичі, які виглядали наче музейні експонати.

- Дивись, знову металолом їде,- шуткував Сашко, вказуючи на чергове раритетне авто, яке неспішно котило по дорозі, піднімаючи сизі клуби куряви.

Погода була гарна - не дуже жарка, а головне - зовсім не було вітру, який так заважає велосипедистам.

Спочатку вони котили безкрайніми полями, перетинали невеликі річки, села. Частенько зупинялись коло колодязів і пили смачну холодну воду від якої зуби зводило. Поступово почались затяжні підйоми і ліси. Повітря стало пахнути чимось терпким і пряним. Так пахнуть ліс, папороть, верби і старі ставки.

Богдану після довго сидіння за ноутом дуже подобалась важка спортивна робота. Він посміхався Сашку, коли той його обганяв на підйомі, піт заливав очі і боліли сідниці від сідла, але настрій був чудовий - свобода! На цілий тиждень лише природа, дорога, найкращий друг і велосипед - що ще потрібно для щастя. І ніби немає ніякої війни.

Сонце вже почало клонитися на захід, але ще було жарко. Мандрівники спланували проїхати десь коло п’ятдесяти кілометрів, не більше, знайти гарне місце для ночівлі до темряви, може навіть на березі якогось ставка чи річки, скупатись, приготувати вечерю і гарно відпочити. А вже завтра їхати далі до самого Дністра.

Сашко на підйомах завжди обганяв Богдана - було видно, що він у гарній спортивній формі.

- Коли ти встигаєш катати?- питав його Богдан,- у мене зовсім часу не вистачає.

Сашко посміхався і пив воду з пластикової фляги, відпустивши руль.

- Правильна організація - і буде тобі щастя. Ось такий мій секрет.

Вони неспішно котили по ґрунтовій дорозі, засадженої тополями і Богдан відчував таку невимовну тиху радість, ніби він нарешті їхав додому після довгої розлуки. Йому хотілось співати, кричати, але він лише сильніше налягав на педалі, віддаючи свою енергію велосипеду.

Вони піднялись на чергову гірку, з якої відкривався гарний вид на широку зелену долину. Між пологих полів, немов кістяки доісторичних велетенських звірів, то тут, то там стирчали гострі скелі Товтр. Внизу ліворуч між похилих верб текла невелика річка. Дорога перетинала річку через кам'яний міст. Небо над долиною, з густими білими клубами хмар, здавалось живим. Велетенські білі фігури повільно плили у блакитній безкрайності. Якщо погляд затримувався на синьому просторі, то починалась крутитись голова, здавалось, що ти сам летиш, пливеш, несешся серед нескінченого синього океану.

Богдан на кілька хвилин зупинився на вершині підйому, випив з фляги прохолодної води, і покотив, підіймаючи курячу і доганяючи Сашка, який вже був внизу.

Ставити намети мандрівники вирішили на березі річки, за мостом. Вони знайшли рівний майданчик покритий густою м'якою травою. І спуск до води був - невеликий дерев'яний поміст під старою вербою.

- Що сьогодні на вечерю?- спитав Сашко, коли вони розклали свої одномісні намети,- можна макарони з м'ясом, а можна і куліш з смаженим салом.

- Я за макарони,- відповів Богдан, - можу їх їсти постійно і не приїдається.

- Вирішено! Я приготую вечерю, а з тебе, друже, сніданок. Домовились?

- Добре. На сніданок пропоную бутерброди з помідорами, огірками і смаженим яйцем.

- У тебе є яйця? Як ти їх довіз цілими?

- О, у мене є лайфхак - я розбиваю їх раніше і виливаю у пластикову пляшку. А коли треба підсмажити - відкрив пляшку і вилив стільки, скільки потрібно.

- Круто!

Поки Сашко готував вечерю на газовій горілці, Богдан пішов купатись. Дивно, але за весь час, поки вони були на цьому місці стоянки, їм ні разу не зустрілись люди. Місця були дійсно дикими і безлюдними.

Сонце майже торкалось верхівок дерев на заході. Хмар на небі під вечір стало більше. Вони поступово наливатись сірим кольором, і немов ставали важкими і непривітними.

- Не було б вночі дощу,- думав Богдан, обтираючись мікрофібровим рушником. Куртка у Богдана була в рюкзаку, і намет був вологонепроникним, але все ж не дуже хотілось їхати по болоту.

Богдан переодягнувся і все принюхувався до ароматів від кухні. Смачно пахне! Йому навіть не вірилось, що ще сьогодні вранці він був у Києві, між нагрітого бетону і асфальту. За весь час дороги майже ні разу не думав про війну - лише коли вони перетинали блокпости.

Сашко розклав макарони по тарілкам, порізав помідори і огірки.

- Прошу до вечері!

- О, дякую. Треба одразу воду на каву закип'ятити.

- Вода вже гріється.

Після дороги і на свіжому повітрі вечеря здавалась дуже смачною. Сашко зробив великі порції, але Богдану здавалось, що він і дві таких тарілки зможе легко з'їсти. Богдан знав, що то відчуття оманливе і намагався їсти неспішно.

- Гарно тут,- сказав Сашко, хрумаючи огірком, - але вночі і дощик може бути.

Богдан подивився на густі білі хмари, які повільно пропливали по вечірньому небу.

- Ось побудую собі на старості років будинок десь в подібному місці і кожен день буду дивитись на таку красу.

Сашко нічого не відповів, лише дивився кудись вдалину, туди, де пшеничне поле впиралось у темну тінь лісу коло виднокраю.

Нарешті закипіла вода і Сашко залив окріп у пляшку з фільтром і кавою.

- Який аромат! - сказав Богдан, - запахло домом.

- Я теж люблю аромат свіжої кави,- посміхнувся Сашко, - це як у старому фільмі: Люблю аромат напалму зранку. А я ось люблю аромат кави зранку.

- Тільки ось зараз зовсім не ранок,- посміхнувся Богдан.

Після вечері Сашко пішов купатись, а Богдан сів на старий пень коло річки і почав читати новини у смартфоні. Але зв'язок був поганенький - тексти ще завантажувались, а фото і відео вже не могли пробитись.

Коли стемніло, мандрівники розійшлись по своїм наметам. Богдан заліз у спальник і увімкнув ліхтарик. Одразу налетіли комарі, тож довелось опустити протимоскітну сітку. Він поклав долоні під голову, дивився, як б'ється комар коло ліхтаря і вслуховувався у вечірні звуки. На річці у сутінках стрекотали жаби, у вербах понад річкою заблукав вітер і тихо невдоволено гудів і пручався.

Богдан погасив ліхтар і закрив очі. Увесь сьогоднішній день яскравими картинками спалахував у голові, Богдан віддався цим думкам і наче поплив по швидкій річці.

- Я так заморився,- самі собою з'являлись тихі думки,- здається все добре, але щось бентежить мене. Чому мені так тривожно на серці? І далі спалахувала нова картинка - як він стоїть на заправці десь коло Старокостянтиніва і смакує каву з паперового стаканчика. І знову вітер у вербах і надоїдливий писк комарів... Богдан провалився у сон, наче у темний колодязь. І ось йому сниться, що він лежить у своїй київській квартирі і не може встати. Його затиснуло між бетонними перекриттями, що з будинком сталось щось жахливе. Богдан лежить у в'язких сутінках і не може поворушити ні рукою, ні ногою. Усе його тіло ніби оніміло і так важко дихати.

- Що зі мною? - думає Богдан і думки ці ніби і не його, а приходять з далеких темних глибин,- я напевно вмираю? Як важко дихати...

Але ось Богдан прокидається.

Він у спальному мішку, в наметі. По тканині тихо і монотонно б'ють краплі вранішнього дощу. Деякий час він лежить не рухаючись і прислухається до ранкових звуків, а потім повільно встає і вибирається зі спального мішку.

Дощ закінчився у сім ранку.

Богдан вже встиг скупатись у річці, як з палатки нарешті вибрався Сашко. Він був нахмурений і заспаний.

- Як спалось?,- сказав Богдан, готуючи сніданок.

- Щось я зовсім не відпочив. Постійно здавалось, що хтось ходить коло намету.

- Це напевно через вітер і дощ.

Вони поснідали, випили кави, склали речі і намети і вже через годину відправились у дорогу. Дощу не було, але і сонце не виходило з густих сірих хмар, які затягнули усе небо. Богданові постійно здавалось, що вже наблизився вечір. Чомусь перестав працювати мобільний зв'язок. У Сашка телефон також показував, що зв'язок недоступний.

Мандрівники викотили на стару бетонну дорогу і поїхали вздовж старої лісосмуги. З іншого боку простягались безкрайні поля кукурудзи. Здавалось, що ось-ось почнеться дощ - тяжкі сірі хмари плили по небу все нижче, але дощ так і не почався.

Сашко, як завжди їхав трохи попереду, а Богдан котив слідом, відстаючи на пару кілометрів. Він то доганяв товариша, то знову відставав. Бетонна дорога закінчилась і вони іхали під невелику гірку по старому розтрісканому асфальту. Богдан ще з самого ранку відчував якусь тривогу. Щось невимовне бентежило його. Богдан прислухався до свого серця, але не міг знайти причину тривоги.

- Може це все через ті сни? - думав він, налягаючи на педалі,- може через погоду? Все ж добре?

Попереду Богдан побачив старий увесь іржавий дорожній знак. Сашко зупинився коло знаку і чекав. Богдан під'їхав і теж зупинився. На знакові був напис Дощани.

- Щось я не пам'ятаю такого населеного пункту,- задумливо сказав Сашко,- здається, по маршруту такого немає...

- І мобільний інтернет не працює, щоб перевірити маршрут,- відповів Богдан, намагаючись відкрити програму з картою.

- Заїдемо і у когось спитаємо. Язик до Києва доведе.

- Нам не треба до Києва - нам хоча до Дністра доїхати.

Вони покотили далі. Десь через півкілометра почались будинки. Але усі вони були якісь старі, усі у заростях.

- Якесь село необжите,- сказав Сашко роздивляючись чергову старезну хату з забитими вікнами,- здається, ніби люди його давно залишили.

- Може і лишили, але не усі. Он дивись, якась жінка сидить на лавці.

І справді, трохи далі, під дощатим парканом з облізлою фарбою, на лаві сиділа стара жінка. Вона уважно дивилась на мандрівників, не відводити погляду. Хлопці під'їхали до неї і зупинились.

- Добрий день.

Але вона не відповіла і лише дивилась своїми блакитними, наче вигорілими на сонці очима. Усе її темне, неначе з бронзи обличчя було вкрите глибокими зморшками. Вона була худа і мала, неначе дитина. Жінці на вигляд було не менше вісімдесяти років.

- Добрий день,- ще раз вже голосніше, привітався Богдан.

Але вона і цього разу нічого не відповіла і лише уважно дивилась на чужинців. І від цього погляду Богдану стало якось не по собі. Погляд ніби пропалював його наскрізь.

- Не підкажете,- спитав Сашко,- чи є тут магазин?

Стара нічого не відповіла, але раптом відкрила темний беззубий рот і криво посміхнулась.

- Поїхали далі,- тихо сказав Богдан,- вона напевно глуха, або вижила вже з розуму.

Вони поїхали далі по дорозі, кілька разів Богдан обернувся - стара проводжала їх уважним поглядом.

- Ось, нарешті люди,- сказав Сашко.

І дійсно, попереду, це напевно був центр села, коло автобусної зупинки стояв якийсь чоловік з підлітком років десяти. Поруч з зупинкою знаходився невеликий магазин з вивіскою Товари. Коли мандрівники під'їхали, з магазину вийшла жінка з морозивом в руках.

- Нарешті цивілізація,- сказав Богдан.

Вони лишили велосипеди і піднялись по сходам до магазину.

Це був звичайний сільмаг, де продавався хліб разом із цвяхами, солодкою водою і цементом. Коло каси стояла старовинна кавомашина. Спочатку Богдану здалось, що у магазині нікого немає, так коли вони підійшли до каси, десь з бокових дверей до них вийшла продавчиня.

- Добрий день, - привітався Богдан.

- Добрий день.

Коли жінка повернулась до Богдана, той побачив, що у неї щось не так з одним оком. Дійсно, на правому оці було більмо. Від несподіванки Богдан сіпнувся, та швидко взяв себе в руки і не подав вигляду, що злякався.

- Зробіть будь ласка кави.

Він повернувся до Сашка:

- Будеш каву?

- Так. Без цукру.

- І мені без цукру. І ще дайте банку консервів в олії і хліба.

Продавчиня запустила кавомашину, яка невдоволено почала гудіти.

- А до Дністра далеко звідси?- спитав Сашко.

- Далеченько,- відповіла жінка, дивлячись на хлопців одним оком.

- А як краще доїхати до ріки?

- Їдьте прямо ось і доїдете. Але у нас і своя річка є.

- І що, гарна річка? - спитав Богдан, ховаючи до рюкзака сардини і хліб.

- Гарна. Ось, за поворотом буде дорога донизу - там стара електростанція, її здалеку видно. А ви що, у нас буде зупинятись?

- А що,- спитав Богдан, беручи стаканчик з гарячою кавою,- у вас можна тут десь зупинитись?

- У нас в селі багато людей зупиняються - дуже гарна риболовля на річці. А переночувати можна навіть у школі - вона вже п'ять років не працює, стоїть пуста. Діти вчаться в сусідньому селі, а тут, кажуть, зносити будуть і нову будувати збираються.

- А де ця школа?

- Ось тут, через дорогу - тут усе поруч.

Хлопці розплатились і вийшли на двір. Годинник показував початок третьої. Ще можна було їхати пару годин.

- То може дійсно, з'їздимо до річки, подивимось на ту електростанцію, скупаємось, а далі видно буде?- сказав Сашко, попиваючи каву.

Богдан трохи помовчав, роздумуючи. Вони дійсно нікуди не спішили і нові місця було цікаво подивитись, але щось йому тут не подобалось, щось насторожувало. Він зробив ковток і спостерігав за старим дідом, який стояв під деревом в двадцяти метрах через дорогу. Дід дивився на Богдана і ніби хотів підійти, але все стояв і не сходив з місця. Через деякий час дід повернувся і пішов геть.

- Поїхали, подивимось. Чому ні? Ми ж нікуди не поспішаємо.

Коли вони з'їхали вниз до води, то зупинились коло старої, явно не діючої електростанції. Частина кам'яної будівлі була зруйнована, товсті стіни величезними кам'яними брилами лежали на березі річки, яка вище по течії була перегороджена греблею. Вода з шумом падала вниз через отвори у греблі, пінилась і шипіла, наче окріп.

- Чудовий душ з ефектом масажу,- сказав Сашко, розглядаючи рукотворний водоспад.

- Аби кістки не переламав цей душ,- відповів Богдан.

- Не дарма приїхали, правду продавчиня сказала - дійсно цікаве місце. Дивись які величезні брили. Цікаво, що тут відбулось? Вибух? Ці шматки стіни, порозлітались, наче невеличкі камінчики.

- Напевно був вибух. Хотів би я подивитись на такий бабах,- Богдан раптом закашлявся.

- Ти що, захворів?

- Ні, щось у горло попало,- він дістав флягу і випив води.

- А он і плавець,- вказав Сашко на хлопчину, який пірнав вище греблі, там, де річка була широкою і спокійною.

- Ну що, в душ?

Вони лишили велосипеди і роздягнувшись полізли у воду.

У греблі були невеликі отвори, через які вода з шумом падала донизу. Внизу глибина була не вище коліна, тож мандрівники обережно по камінням зайшли під греблю.

- Збоку здавалось, що водоспад не дуже великий,- кричав Богдан, намагаючись перекричати шум води,- а ось звідси постійно здається, що гребля обвалиться і нас змиє водою.

- Так, страшнувато,- прокричав Сашко у відповідь,- але прикольно. Люблю так полоскотати собі нерви!

Сашко голосно засміявся, підставляючи плечі під натиск води.

- У мене плечі болять від води,- сказав Богдан, коли вони вже сиділи на березі.

- У мене теж. Не даремно ми сюди повернули - класне місце.

Богдан повернувся, підставляючи вітерцю спину. Потім піднявся по стежці догори на греблю. Внизу, по течії ріки було видно хатки, які тонули у зелені. Богдан зловив себе на думці, що щось тут не так. Щось у цьому сільському пейзажі було неправильним, щось таке, на що одразу і не звернеш увагу. І раптом від здогадався, що саме було не так. Усі села, через які вони з Сашком їхали, завжди були у зелені охайних садів. А у цьому селі здавалось, ніби уся зелень - дерева, кущі, трава вийшли з під людського контролю і повільно, непримітно, але невідступно наповзали на людей, на все, що колись було зроблено людиною. Навіть дорога, по якій вони їхали, була покрита мілкими тріщинами, скрізь які пробивалась сліпа у своїй твердості і невідступності зелена трава.

- Не подобається мені це місце, - подумав про себе Богдан повертаючи голову до води.

- А це що?

Щось бліде плавало по поверхні води під заростями очерету в десяти метрах від берега. Богдан підійшов до краю води і уважно став вдивлятись. І раптом серце у нього завмерло.

Це був хлопчик! Хлопчик, який купався тут, коли вони приїхали! Руки і обличчя його були під водою, виглядала лише біла спина.

- Саня! Саня, сюди!

Богдан скочив у воду. У декілька гребків він підплив до тіла, схопив хлопця за руку і потягнув до берега. Тягнути було важко, але напевно через хвилювання, Богдан не відчував втоми. Йому здалось, що з того моменту, як він скочив у воду пройшло кілька миттєвостей, а вже ось Сашко допомагав йому вибратись на берег і витягнути тіло хлопчика.

- Переверни його вниз обличчям! - кричав Богдан.

Сашко поклав хлопця животом на своє коліно і кілька разів вдарив по спині.

- Він дихає!? Дихає!?

Сашко поклав хлопчика на спину і хотів зробити йому штучне дихання, та раптом очі хлопчика відкрились. Він подивився на Сашка і Богдана. Потім повільно сів.

- Ти як, малий? - переляканим голосом спитав Сашко.

Богдан оторопіло дивився на хлопчика.

- Зі мною все добре,- повільно сказав хлопчина.

- Він ніби тільки но пробудився зі сну,- раптом подумалось Богдану,- і які дивні у нього очі.

Дійсно, у хлопця були очі світло зеленого, майже салатового кольору.

Хлопчик встав, відсторонивши Сашка рукою, узяв свої кросівки і одежу і повільно пішов геть.

- Ти куди?- здивовано закричав Сашко йому у слід,- з тобою усе гаразд?

Але хлопчина нічого не відповідав. Сашко з Богданом розгублено переглянулись. Богдан зморено опустився на траву - тільки тепер він раптом відчув сильно втому і слабість в усьому тілі.

- Це якесь дивне місце,- вголос роздумував Сашко, коли вони повернулись до велосипедів і почали одягатись,- що тут відбувається?

Поступово піднявся вітер. Він набігав різкими холодними поривами. На дворі враз потемніло, ніби вже був вечір. Дерева вздовж річки під тиском вітра починали тихо шуміти, здавалось, що зовсім поруч іде дощ. І дійсно, коли мандрівники викотили свої велосипеди назад, до центральної вулиці, з неба почали падати нечасті, великі краплі.

- Треба десь сховатись,- запропонував Богдан одягаючи куртку. Вони стояли недалеко від магазину, але йти туди чомусь не хотілось. Богдан згадав, як жінка розказувала, про стару школу.

- Може підемо до тієї школи,- запропонував він,- пообідаємо, перечекаємо дощ. А якщо непогода затягнеться, то там напевно і переночувати можна буде. Це все ж краще, ніж під відкритим небом у негоду. Ось та школа,- він вказав на стару побілену двоповерхову будівлю.

- Я школу ще тоді побачив, коли ми до магазину під'їхали - відповів Сашко,- пішли, бо вже добрий дощ починається.

Вони закотили велосипеди через відчинену хвіртку, перейшли невеличкий, увесь у бур'янах майданчик і опинились перед важкими вхідними дверима. Над входом у школу був навіс з колонами. Мандрівники зупинились під навісом. Дощ пішов сильніше. Маслянисті краплі важко падали на бетон порогу.

- У мене таке відчуття,- сказав Сашко, сідаючи на широку підвіконня коло входу,- що ніби починається кінець світу.

- Це через оце дивне село Дощани, якого я не пам'ятаю на картах. І як на зло, зовсім не працює мобільний інтернет, щоб перевірити. І ось ця негода - завжди, як ми їдемо кудись на велосипедах - навіть коли спека, обов'язково піде дощ.

- Таке вже наше щастя,- невесело посміхнувся Сашко.

- Таке відчуття, ніби це село вимерло - де усі люди?

- По хатам сидять,- відповів Богдан,- перед телевізором і тарілочкою гарячого борщику.

- І я б зараз гарячого борщику з'їв. Після душу під греблею з'явився гарний апетит.

- Ну то пішли обживатись.

Богдан потягнув двері на себе і вони повільно, зі скрипом відчинилися. Мандрівники закотили велосипеди всередину. У коридорі школи царювали сутінки. Коли очі пристосувались до напівтемряви, Богдан побачив, що увесь коридор був у старих газетах і старих обірваних шпалерах. Хлопці лишили велосипеди і рюкзаки коло роздягальні і повільно пішли оглядати приміщення. У кабінетах майже усі стільці і парти були розламані, ніби їх хтось спеціально ламав. В одному з класів на дошці крейдою було написано: Домашня робота, а нижче намальована дитячою рукою якась смішна пика. Богдан підняв одну з пожовтілих газет і підійшов до вікна, щоб краще роздивитись, що там написано. Газета називалась Голос України, вона була за 30 січня 1991 року. У газеті була велика фотографія якоїсь жінки у чорному вбранні. Над фотографією був напис: "Скільки їх..", а далі нічого не можна було розібрати, через плями білої фарби.

Богдан опустив газету і подивився у вікно. Дощ не припинявся, по брудному склу розтікались тонкі струмочки. Під вікнами розрослись кущі бузку і вітер час від часу кидав тонкі галузи на скло, від чого здавалось, ніби хтось шкрябає у вікно.

- Якщо розпалювати газову горілку,- сказав Сашко заходячи до класу, - треба оці газети зібрати, бо ще спалимо школу.

- Ну що, де зупинимось? Вибрав клас?

- Давай прямо отут. Чим погане місце? Сухо, мотлох зберемо, парти розсунемо і можна жити.

Вони притягнули велосипеди, розчистили половину класу і дістали кухонне приладдя. Сашко почав куховарити, а Богдан тим часом дістав ще з ночі мокрий намет, розклав його і залишив у коридорі сушитися. Телефон так і не працював.

- От кляте місце!

Підійшов до вікна. Дощ не припинявся.

- Іди, дістань намет просушитись, а я покуховарю.

Богдан підмінив товариша коло газової горілки, поки той дістав свій мокрий намет і розклав його у коридорі.

- Розкажи про себе, чим займаєшся останнім часом,- сказав Богдан, коли вони сиділи на підлозі і їли гречану кашу з піджареними шматочками ковбаси.

- Ось купив квартиру у Ірпені,- сказав Сашко,- хоч маленька, але своя. І не далеко від столиці. Останнім часом займався ремонтом. Ти знаєш, як зараз буває - купляєш одні стіни. А все інше треба робити самому.

- Зрозуміло. Давно ми с тобою не бачились - усе справи, справи... Я чув, що під час окупації в Ірпені дуже там багато будинків порозбивали кляті загарбники.

Сашко потиснув плечима.

- Не знаю, у нас здається усе добре.

Богдан подивився на товариша - якось той дивно йому відповів, неначе він і не бачив того усього, що творилося під час окупації. Він не став розпитувати більше про Ірпінь - може для Сашка то важкі питання.

- О, почекай! Ми ж купили консерви і хліб,- сказав Богдан,- я зовсім забув! Через отого дивного хлопця, який втопився і потім воскрес у мене все у голові зовсім перекрутилося.

Богдан витягнув хлібину, банку і ніж, почав відкривати консерви. Та коли він відігнув жерстяну кришку - одразу в ніс вдарило хвилею чогось мерзенного.

- О Господи, що це!?

У відкритій банці у зеленій юшці плавало щось біле.

- Це що, хробаки?!- сказав Сашко. Обличчя його зблідло і позеленіло. Він схопився долонями за обличчя і вибіг з класу. Богдан чув, як товариша вирвало. Богдан закрив кришку, взяв банку у витягнуту руку і, намагаючись не дихати, обережно поніс її геть з класу. Богдан викинув консерви під кущі коло входу.

- Яка мерзота! Я тій продавчині завтра зроблю! Вона ще з самого початку мені не сподобалась!

Коли Богдан повернувся, Сашко сидів на підвіконні блідий і мокрий.

- Я і той хліб їсти не буду,- тихо сказав він,- викинь його теж.

Богдан виніс хлібину з класу і поклав її на підвіконня у коридорі. Знову на дощ він виходити не хотів.

За вікном якось швидко потемніло і в класі вже зовсім нічого не було видно. Богдан дістав ліхтар, увімкнув і повісив його на шкільну дошку.

Сашко мовчки розстелив спальний мішок і ліг відпочивати. Богдан теж ліг і почав читати скачану електронну книжку на телефоні. Але вже скоро повіки його стали важкими, очі почали злипатись. Він подивився на товариша - той вже спав. Богдан обережно поклав телефон, подивився на ліхтар, роздумуючи - виключати чи ні. Вирішив не вимикати - хай собі горить. Закрив очі і швидко провалився у сон.

- Ти це чуєш? Ти це чуєш?

Богдан відкрив очі і побачив перелякане обличчя Сашка, який штовхав його в плече.

- Що таке?

- Ти чуєш?

Богдан піднявся, протер очі і прислухався. Спочатку він нічого не чув, але раптом до його слуху донеслись звуки, ніби хтось зверху тихо шкрябає.

- Чую. Хтось шкребе у стіну.. Напевно це щурі або миші?

Богдан подивився на годинник - сьома година вечора. За вікном стало зовсім темно, дощ не переставав. Він знову прислухався.

- Я прокинувся від цього звуку,- пошепки сказав Сашко.

- Точно щурі.

Та раптом зверху щось впало з таким шумом, ніби пролунав постріл.

- Що це?

Вони завмерли, але шуму більше не було. Богдан навіть подумав, що той гуркін йому почувся.

- Ти чув?

- Треба піти перевірити, що там,- сказав Сашко.

- Щось у мене не має бажання йти.

- Я сам піду,- сказав Сашко і піднявся на ноги,- може то кіт заліз, або птахи гніздо звили і літають собі по класу.

Сашко відчепив від велосипеда дорожній ліхтар, узяв в руки складного ножа.

- На всякий випадок,- посміюючись, сказав він і вийшов з класу. Коло дверей обернувся і сказав:

- Будь тут, я скоро повернусь.

Богдан чув звук кроків по коридору. Потім кроки стали віддаленими і ледь чутними - напевно Сашко підіймався по сходам. Богдан завмер і прислухався до звуків. У школі було так тихо, що здавалось вуха вибухнуть від тиші. Ось знову він почув далекі кроки - Сашко напевно йшов по коридору другого поверху. Кроки стали повільнішими. Потім зовсім стихли.

І раптом Богдан почув крик. Це був страшний крик смертельно раненого.

Всередині, коло серця все захололо. Богдану здалось, що він не може порухати ні руками, ні ногами. Йому не вистачало дихання, він почав хапати повітря ротом і закашлявся. Богдану навіть на мить здалось, ніби над ним висить здоровенна зламана плита перекриття і ось-ось впаде на нього. Але кашель допоміг йому вийти зі стану заціпеніння.

Богдан точно не пам'ятав, скільки часу він боровся з кашлем, але коли прийшов до тями, то побачив, як у темному отворі дверей стоїть Сашко.

- Що сталося!?- спитав Богдан не своїм голосом.

- Нічого,- відповів Сашко, повільно заходячи до класу,- то птахи.

- Чого ти кричав?

- Злякався. Мені здалось, що птах кинувся на мене.

Сашко пішов до свого спального мішка і ліг на бік, відвернувшись від Богдана.

- Спи,- тихо сказав Сашко і замовк.

Богдан деякий час сидів, потім ліг на спину. Він лежав з відкритими очима, потім тихо сказав:

- Ти дуже налякав мене.

Але Сашко нічого не відповів йому.

Богдан знову прокинувся від невимовного жаху. Він різко сів. Акумулятор в ліхтарику трохи підсів і світло стало тьмяним. Та все ж усе в класі було видно. Богдан важко дихав, відкривши рота. Обличчя, волосся на голові, тіло - усе було вологим від поту. Богдан повернувся і подивився на товариша. І одразу голосно закричав від жаху. Сашко сидів на спальному мішку, погляд його був направлений у бік Богдана. Обличчя... ні, то було не обличчя, а страшна бліда маска. Сині губи розтягнулись судомою у диявольській посмішці. З чорних очей текли на підборіддя струмочки темної крові.

Тваринний жах керував Богданом. Він скочив на ноги і побіг до дверей. Він вибіг у ніч під дощ, вискочив на вулицю і опинився коло автобусної зупинки під ліхтарем. Серце вискакувало з грудей, льодяний дощ заливав очі. Богдан обернувся і раптом побачив, як з іншої сторони дороги до нього повільно наближались фігури. Він захотів закричати, але не зміг. Пролунав лише тихий стогін.

То були люди. Він впізнав їх. Ось йшла стара, з темним обличчям жінка, яку Богдан бачив, коли вони заїхали у село, он - продавчиня з сільського магазину з більмом на оці, он там дід, який стояв і мовчки дивився на них, он - хлопчик, якого вони витягнули з води коло греблі.

Здавалось, це були звичайні люди. Але від них наче невидимими хвилями випромінювався такий невимовний жах і смертельна небезпека! Вони повільно наближались. Богдан у відчаї повернув голову до школи і побачив Сашка, який стояв і чекав його. Богдан зірвався з місця і побіг кудись у морок. Йому не важливо було, куди бігти - головне - подалі з цього проклятого і страшного місця. Чорнота ночі захопила його, понесла, наче на хвилях води. Навіть якби він і хотів чинити опір, все одно б не зміг - занадто нерівні сили були у нього і у цієї ночі.

- Дивись, здається у нього затремтіло віко.

Він ніби повільно виринав з густої в'язкої чорноти. Морок трохи розсіювався, та все ж не до кінця. Спочатку Богдан чув якісь далекі голоси, потім сіре світло обпекло його очі, тіло. Потім він став відчувати своє тіло, яке усе горіло, наче знаходилось на жаркому сонці.

- Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? Дивись, він відкрив очі!

Богдан розтулив важкі віки. Він не зрозумів спочатку, де знаходиться. Це було щось схоже на білу кімнату.

І раптом, наче невидимими велетенськими хвилями, які набігали одна за одною, його накрило приголомшливими спогадами.

З першою хвилею він згадав, що Сашко помер, що його було вбито у власній квартирі в Ірпені. Вбито кулею у голову ще на початку весни.

З другою хвилею прийшов спогад, що у його будинок влучила ракета і він опинився під завалом, притиснений стіною.

Він нескінчене число разів то непритомнів, то приходив до тями. Стіна тиснула на груди, він зовсім не відчував нижньої частини тіла.

Потім Богдан згадав, що його здається знайшли під завалом, але цей спогад був дуже неясний і хиткий, наче затягнутий сірим туманом.

- Я у лікарні? Я помираю?

Богдан хотів вимовити ці слова, та не зміг. Кожна клітина його тіла так боліла! Йому хотілось позбутись цього болю. Йому хотілось опинитись у своєму домі, випити ароматної кави, подзвонити друзям, нарешті відкласти усі справи, зібратись і поїхати кудись на велосипедах. У якесь цікаве і незнайоме місце, у нескінчене тепле літо...

- Господи, як хочеться жити!

Поступово Богдан пірнав у теплий м'який туман. Біль потрохи відступала. Ставало так приємно, так покійно і легко. А ось і його велосипед! Треба підкачати нарешті колеса і їхати, їхати, їхати...