Я пес твій панночко

Упала ніч, ажурна глиба

коса в руці, а в другій том.

Чого ти давиш чорну либу?

Твоїм я ситий глевтяком.

Від нього тіло обважніло

і попрозоріло, мов лід,

яким узялась кожна жила

від уст твоїх і ласки від.

Найліпший друг мій, Ієгова,

на вухо днями прошептав:

Дарю хреста тобі соснового

покинь її, залиш, остав...

Мене покорчила дрімота

близького пекла тільки рот

римовану товче роботу

твоїх заради злих пещот.

Жагучий сон мене зминає

неначе м”якуш у руці,

і заступають, заступають

мене мерці мерці мерці...

Я пес твій панночко. Собака.

Я твій Бертран де Вентадорн.

Єгова, друг сердечний плакав,

як труйний запал не зборов.

І от за це остуда, Ноче?

Ні змах коси, ні змах плаща?

Ажурні пальчики не хочуть

цілунка взяти, дать ляща?

Та я здригнусь, напевно, й мертвим

на знак погордливий, бо твій.

Тверезо з ями вийду й твердо,

спустивши очі, наче Вій.