Кохати не можна забути

Оксана.

На роботі все падало з рук. Я не могла зосередитися на справах. Відчуття тривоги та якогось поганого передчуття мене не покидало.

Я дала указівки Вікторії та викликавши таксі поїхала до Наталки. Мені просто потрібно було з кимось поговорити.

Подруга була вдома.

– Привіт, дорогенька, – обійняла вона мене. – Не очікувала тебе побачити. Щось трапилося?

– Привіт, Наталко, – я лише важко видохнула. – Мені потрібно поговорити.

– Проходь на кухню. Микитка зараз спить. Я заварю нам чаю.

– Вибач, що я так увірвалася. Мені неспокійно на душі. Не можу зрозуміти, що діється…

Наталка сіла навпроти та уважно на мене дивилася.

– Ксю, може, ти себе накручуєш?

– Не знаю. Я забула купити корм Марсіку…

– Буває, таке трапляється, – спробувала заспокоїти мене подруга.

– Зі мною це вперше…

– Вітаю, міс Перфекціоніст. Але за це дійсно не варто так перейматися. Тим більше Марс невибагливий кіт…

– А ще він сьогодні дзвонив. І він був засмучений…

– Олександр твій?

– Так. – Я обійняла руками гарячу чашку, ледь стримуючи сльози.

– Та годі тобі, нащо ти так себе доводиш? Хочеш бути з ним – то скажи йому про це. І байдуже хто й що подумає чи скаже. Ми у двадцять першому столітті, жінки мають право на слово та почуття. Олександр точно зрозуміє…

– Ні… Не зараз.

– Ну ось знову вона за своє. Ну, сиди, страждай. Чекай бозна-чого. Кому ти тим гірше зробиш?

– Собі, – зітхнула я.

– Телефонуй! – рішуче сказала вона.

– Зараз?

– Так. Давай.

– І що я йому скажу?

– Оксано! Ти доросла жінка, тобі 32 роки, маєш власну фірму, і просиш пораду як поводити себе з чоловіками? – подруга округлила очі.

– Ну так. Я просто не знаю як себе з ними поводити.

– Ну, знаєш, я теж в цьому не профі. Телефонуй. Серце підкаже, що робити та казати.

Я лише зітхнула. Взяла до рук смартфон, обрала потрібний контакт та рішуче натиснула кнопку виклику. Але після короткого гудка почула голос робота: «Телефон абонента вимкнений, або тимчасово недоступний. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

– Вимкнений… – лише сказала я.

– Не смій розкисати, чуєш? Що ж мені з тобою робити? Хочеш Іллі зателефоную? Він вчора натякав, що не проти ще раз з тобою зустрітися. Сходить куди-небудь, повечеряйте. Тобі потрібно розважатися.

– Роби, що хочеш, – лише відповіла я.

Зайшла у вайбер, помилувалася усміхненою аватаркою Олександра та помітила, що він в мережі в останнє був лише вранці.

«В нього щось сталося». Я відчувала це. Але де його шукати та як допомогти – не знала.

Чи може я дійсно себе накрутила? Наталка права. Треба відволіктися. Я сьогодні геть втратила контроль над своїми емоціями.

Ілля приїхав години через дві, близько шостої вечора. За цей час я майже заспокоїлася. Ми з Микиткою послухали казки, що розповідав Миш, зібрали залізницю та пускали по коліях поїзд, що миготів кольоровими вогниками.

– Швидка психологічна допомога прибула, – з коридору пролунав веселий голос Іллі.

– Привіт! – вийшла в коридор, посміхаючись.

– Вітаю, Оксанко, – хлопець обійняв мене. – Вражений, що моя допомога згодилася тобі так швидко.

– Це все Наталка. Сказала, що в моєму стані лише твоя компанія мене розрадить.

– А зі мною тобі хіба погано? – Микитка підбіг та схопив мене за руку.

– Мій маленький, – підхопила я малого на руки, – звісно, ні. Ти вже мені допоміг. Я прийшла сумна-сумна. А з тобою ми дуже гарно пограли. І настрій покращився.

– Чесно? – насупив він брівки.

– Чесно, – поцілувала його в щічки. – Я дуже тебе люблю.

– Тоді добре. Пусти. Там поїзд знову зупинився.

– Біжи, грайся.

– То до тебе треба в чергу записуватися, – реготнув Ілля. – Диви який захисник!

– Микита такий, так, – погодилася я. – Зачекай трохи, я швидко зберуся.

Наталка лише посміхалася, спостерігаючи за нами.

– Ілля, віддаю свою подругу в твої надійні руки.

– Не хвилюйся, я майстер лікувати души. Все буде добре.

– Сподіваюся.

– Ходімо? – Ілля посміхнувся та простягнув мені руку.

– Так, – я вложила в неї свою долоньку.

Ілля привіз мене на набережну Дніпра. Вона сяяла вогнями, неспішно прогулювалися мешканці столиці, лунала музика. Доволі прохолодна осіння погода не заважала насолоджуватися атмосферою вечірнього міста.

Ми неспішно гуляли. Я поділилася з хлопцем історією свого переїзду до Києва. Розказала як змогла досягти успіху…

– А ти сильна жінка, Оксано. А ще тримаєш дистанцію. Я тепер розумію, чого ти сама і чому страждаєш. Навколо тебе стіна. І так просто її не здолати, ти не дозволяєш перетинати ці кордони…

– Так і є. Я намагалася, але мені вкрай важко довіряти людям. Тому й багато друзів я не маю.

– Це я помітив. І дуже дякую тобі за довіру.

– Тобі дякую. Мені справді стало легше…

– Але ти так і не розказала, що саме тебе зараз турбує…

– Просто не знаю, чи зрозумієш ти мене.

– Я спробую. Наталка натякнула. Але я хочу, щоб ти сама розказала, якщо вважаєш це за потрібне.

Він зупинився. Повернув мене до себе, та дуже уважно подивився мені в очі:

– Я готовий підтримати, справді. І я нічого не потребую взамін.

– Дякую. Я хочу, щоб ти знав, що не можу й не хочу давати тобі надію на романтичні стосунки… Адже моє серце належить іншому, – різко видохнула та завмерла в очікуванні його реакції.

У відповідь він різко притиснув мене до себе, обіймаючи.

– Ксю, я вже казав, що ти неймовірна? Я знаю. Відчував це. І не претендую ні на що, крім дружньої підтримки. Чи братської. Сподіваюся, таке тебе влаштує?

– Так. Дружба цілком. А ось брата… Навіть не знаю. В мене ніколи не було братика.

– Ну, тоді вважай, що він в тебе тепер є, сестричко.

Я засміялася. Ось так за один день отримати брата… Ілля дійсно неймовірний. Він зміг трохи розважати мене та й настрій здається покращився, а сумні думки розвіялися.

– Ходімо всередину? – ми підійшли до ресторанчика. – Я вже зовсім змерз.

– Я, чесно кажучи, теж. Ходімо.

Всередині було тепло й дуже затишно. Ми влаштувалися за столиком.

Я довго гортала меню, ніяк не могла визначитися. Ілля не витримав та підізвавши офіціанта зробив замовлення сам: два теплих салати з курячою печінкою, карбонару, імбирний чай та фірмовий десерт на вибір закладу.

– Сподіваюся, ти не проти? Бо я з ранку нічого не їв, – Ілля щиро посміхався.

– Ні, все гаразд. Дякую.

Я замилувалася ним. Доволі гарний чоловік. Щирий та відкритий. Ще й в брати мені напрошується. І я довірилася йому. Наважилася й за вечерею дуже коротко розповіла як ми познайомилися з Олександром, як сходили на прогулянку у парк, не вдаючись у подробиці, але й не приховуючи свого відношення до Олександра. Все ж таки, не зважаючи на всі запевнення Іллі, марну надію давати йому не хотілося.

– Як ти ставишся до того, що жінка робить першій крок у стосунках? – спитала його після декількох хвилин мовчання.

– Нормально, – він пожав плечима. – Ми живемо у вільні часи. І ми, чоловіки, так само маємо сумніви, хвилюємося і не хочемо часом завдавати болю чи здаватися нав’язливими. В моєму житті був такий досвід. На жаль, нам не вдалося вберегти стосунки, але це геть інша історія. Просто спробуй.

– А ще у нього дитина…

– І що саме тебе лякає? – не зрозумів Ілля.

– Те, як прийміть мене мала.

– Судячи з того, як тебе любить та захищає Микитка, ти вмієш спілкуватися з дітьми. Не думай про це зараз. Все це можна вирішити.

– Ти думаєш?

– Впевнений. Чому ви, жінки, такі дивні? Вам всім важлива думка інших – родичів, друзів… І чому коли чоловік одружується з жінкою з дитиною, то він красунчик та молодець, а якщо навпаки, то що? Ось ти знаєш його історію?

– Ні…, – мотнула головою. – Ми настільки близько не спілкувалися.

– І ти вже сама собі щось вирішила! – швидше констатував, а не спитав він.

– Так.

– Ну і кому від цього легше? Він же теж страждає. Думаю, Олександр давно помітив твій інтерес до нього.

– Гадаєш?

– Впевнений, судячи з того, що ти розповідаєш, висновок напрошується сам собою. Просто поговори з ним. Я за чесність. І за те, що треба жити сьогодні, а не мріяти про мінливе майбутнє. Пам’ятай, що все в твоїх руках. Ти ж стала успішною не просто тому, що про це мріяла, а й доклала багато зусиль, адже так? – я кивнула, а він продовжив, – так і в стосунках. Одного бажання замало.

– Дякую тобі. Мені дійсно стало легше.

– Я радий, що зміг тобі допомогти. Швидка психологічна допомога завжди напоготові, – Ілля посміхнувся. – Головне зроби правильні висновки, Ксю.

Нам принесли десерт. Шоколадні брауні із шариком морозива.

– Ти диви яка смакота, – зрадів Ілля.

– А я дивлюся, ти солодкоїжка.

– Ага. Люблю солодке. І іграшки. Особливо на пульті управління, – розсміявся хлопець.

– Насолоджуйся, – лише сказала я.

Коли ми вже виходили з кафе, я точно знала, що робити далі. Зранку я поїду в офіс, де працював Олександр. Мені все одно потрібно дещо обговорити з Максимом стосовно подальшої співпраці. І я зможу не лише побачити Олександра, а й поговорити з ним. Здається, він запрошував на обід? Час прийняти цю пропозицію.

Дорогою додому перевірила вайбер. Тишина. Відправила йому наліпку – сонного котика з написом «Солодких снів».

Але це повідомлення навіть не було доставлено.

Таксі зупинилося біля мого будинку.

– Ксю, – Ілля обійняв мене та чмокнув у щічку, – дякую тобі за вечір. На добраніч.

– І тобі. Ти врятував мене. Спокійної ночі, бро! – я теж обійняла хлопця.