Кохати не можна забути

Минуло три дні.

Олександр

Сьогодні прилітає мама. Мені треба її зустріти, вчора цілий вечір з нею говорив по вайберу з цього приводу. Вона планувала їхати одразу до лікарні з аеропорту. Ледь вмовив все ж таки заїхати додому та залишити валізи, запевнив, що Рита в надійних руках.

Оксана всі ці дні проводить разом з нами. Залишила свої справи, передавши роботу над проєктами своїм співробітникам, щоб читати разом з Ритою казки, пояснювати як розв’язувати задачі за другий клас та просто підбадьорювати її. Обіцяла познайомити зі своїм рудим котиком Марсіком, фото й відео з яким вони переглядали по сто разів на день, а донька розповідала як мріє мати маленьку собачку йорка. Шкода, що поки не дозволяє мати улюбленця хазяйка квартири, яку ми знімаємо.

Рита швидко йшла на поправку. Ми раділи, що хвороба проходить у легкій формі, хоч й запалення легенів потребуватиме довгої реабілітації. Втім, лікарі радили ще три-чотири дні побути під наглядом.

Ми за ці кілька днів зблизилися ще більше. Поки Рита відпочивала та спала вдень, ми гуляли у парку поруч з лікарнею, обідали й вечеряли разом в кафе чи їздили до Оксани, все більше й краще пізнаючи один одного.

Я з певністю можу сказати, що ми відчували себе справжньою сім’єю, навіть медперсонал називав нас батьками.

Сьогодні Оксана на ніч залишалась з донькою, оскільки мамин літак прибуває о п’ятій ранку.

Вона ще не знає про Оксану. Сподіваюся, мама не буде сильно критикувати мою кохану жінку, хоч характер у неї ну зовсім кепський. Вона сурова жінка, но й справедлива водночас.

Мчу в Бориспіль, а сам згадую вчорашню відверту розмову з коханою.

Я наважився розповісти Оксані свою особисту історію. Те, про що знали лише рідні та близькі друзі. Ми сиділи в парку під розкидистим дубом, насолоджуючись теплим осіннім днем. Сонечко зігрівало нас, граючи з опалим листям. Такі теплі дні у листопаді рідкість.

Я обійняв жінку, вона влаштувала голову на моєму плечі.

– На нашу з Ритою долю випало багато випробувань. Я радію, що вона так швидко та легко до тебе прив’язалася. Після смерті мами вона замкнулася в собі: лише танці, якими вона захоплювалася з раннього дитинства, допомагали їй відволікатися. Їй було лише шість, коли не стало Аліни… Ми мали разом вести її в перший клас, але не судилося. Ми з Донеччини. Аліна була медиком. Після початку АТО, у чотирнадцятому, дружина твердо вирішила допомагати пораненим та працювати на фронті. Риті тоді було лише два. Я сидів з дитиною, волонтерів, розвозив їжу та ліки... Наші батьки допомагали доглядати малу. Ми знаходилися хоч й на підконтрольній території, але все, що відбувалося там й досі моторошно згадувати. Дві тисячі вісімнадцятий виявився найтяжким роком у нашому житті. На початку березня ракета влучила в дім батьків Аліни. На жаль, вони загинули. А через кілька місяців ми втратили і її. Їхню машину, якою вони перевозили ранених, розстріляли окупанти.

Похоронивши близьких, я не зміг там більше залишатися. Окупанти забрали у мене найцінніше. Звісно, ми того року не пішли до школи. Нам був потрібен час, щоб оговтатися. Приїхали в передмістя Києва, цілий рік відвідували психологів…

У перший клас Риту проводжав я та моя мама. Батька в мене немає. Він покинув нас ще в дитинстві. Тому я завжди мріяв мати велику родину. А проклята війна зруйнувала ці мрії… Так я вважав донедавна. Поки не зустрів тебе… Ти даєш мені надію на те, що створити сім’ю ще не пізно. І нехай все розвивається занадто швидко, проте поруч з тобою я знову відчув себе живим.

Ці два роки у мене не було стосунків. Я не бачив поруч з собою іншої жінки, крім Аліни. Не думав, що здатен знову покохати. Ти потрібна мені, Оксано. Бо я закохався в тебе…

Я замовк, заглядаючи в її очі. Вона плакала.

– Господи, я навіть подумати не могла, що ви з Ритою пережили, – притискаючись до мене прошепотіла вона. – Прийми мої співчуття. Нехай вони всі спочивають з миром.

– Дякую, – прохрипів у відповідь.

– Я не покину вас. Ви теж потрібні мені. І ти, і Рита. Я не уявляю свого життя без вас.

– Я кохаю тебе, – шепчу їй, цілуючи в губи. І моє серце завмирає від почуттів, що вирують в середині. Весь мій біль та надія на щасливе майбутнє у цьому цілунку. Вона відповідає палко та ніжно, обіймає за шию.

– Я теж кохаю тебе, Алексе. Ти повернув мені віру в кохання. Я розповідала тебе про Максима. Але не сказала одну важливу деталь.

– Він тебе бив? – нахмурившись спитав я, міцно стиснувши її долоньки.

– Ні. На щастя, ні, – вона зітхнула. – Я була вагітна. Але дорогою до Києва наш автобус потрапив в аварію… Термін був малий, дитинку не врятували… – вона схлипнула.

– Який жах…, – лише прошепотів я. – Не плач, рідна. Я вже поруч. Це все наше минуле. Я радий, що ми відкрилися один одному. Давай просто жити далі. Насолоджуватися життям. Втративши рідних, я зрозумів важливу річ – не потрібно відкладати життя на потім. Воно надто коротке. Треба радіти кожному дню. Жити кожного дня. І я хочу, щоб в цих днях була ти.

– Так, ти правий. Ми теж згаяли з тобою багато часу, не наважуючись поговорити. Але тепер я нізащо від тебе не відмовлюся.

– Навіть не думай. Я не відпущу тебе. Ходімо за кавою?

– Пішли, – погодилася вона.

Найсмачніша кава не та, яку ти зварив сам, а та, яку ти п’єш разом з коханою.

***

Оксана.

За вікном світає, а я так і не змогла сьогодні заснути. Вчора ми з Алексом розкрили свої душі один одному, довірили свої таємниці, виплеснули біль, що сковував нас роками. Господи, скільки ж горя він та Рита пережили! Я не могла стримати сліз, вони й зараз ще підступають, а в горлі застряла грудка тільки від думки про це. Рита тримається. Вона сильна дівчинка. І я вірю, що її мама дійсно стала янголом. Янголом-охоронцем для доньки. Олександр правий, життя швидко минає, і ми повинні бути щасливими зараз. Сьогодні. Кожного дня. Я кохаю його. І прив’язалася до Рити. Цю маленьку, але таку серйозну та розумну не за віком дівчинку, складно не полюбити.

Ми вчора читали книгу про пригоди Пеппі Довгапанчоха. Я принесла їй в подарунок велику яскраву книгу з картинками. Пам’ятаю, як сама любила цю історію. Звісно, Риті ще важко читати книги такого об’єму, але вона намагається бодай сторінку прочитати самотужки. І я дуже пишалася успіхами дівчинки. Я вже уявляла, як буду зустрічати її зі школи, коли вона одужає, я хотіла водити її на танці, возити на море чи в гори. Та просто в парк на вихідних! Я вже навіть встигла набудувати купу планів, адже попереду новорічні та різдвяні свята. А ще мій день народження…

Тихенько вийшла з палати, зробила собі кави в автоматі. Незабаром приїде Олександр з мамою. Я хвилювалася, боялася, як вона відреагує на мою появу в житті сина та онучки.

Близько восьмої ранку двері в палату відчинилася. Зайшли Олександр та жіночка. Вона досягала ростом йому до плечей, пухленька, але з доброю посмішкою в очах. Через маску я не могла розглянути всі її емоції.

– Доброго ранку! – привіталася я.

– Вітаю! Моє сонечко, привіт! – вона нахилилася до Рити.

– Бабусю! – зраділа дівчинка. – Нарешті ти повернулася. Я скучила.

– Я теж скучила, моя маленька. Як ти почуваєшся?

– Вже добре. Лікар сказав, якщо я добре буду їсти та приймати ліки, то на вихідні відпустить додому.

– Як чудово! А я тобі дещо привезла, – вона дістала із сумочки сувенірну єгипетську пірамідку.

– Ти бачила піраміди? Вони великі? – Рита крутила у руках нову іграшку.

– На жаль, ні. Вони надто далеко від Шарм-ель-Шейху.

– Тато, а ти звозиш мене на піраміди? Я на YouTube бачила про них ролики… Валерка розповідав* (*мається на увазі ютуб-канал про желейного ведмедика Валерку).

– Звісно, люба. Поїдемо, – відповів Олександр.

Алекс весь час, поки бабуся с онучкою розмовляли стояв поряд зі мною, міцно обіймаючи.

– А ти познайомиш мене з твоєю подружкою, синку? – спитала жінка, уважно нас розглядаючи.

– Авжеж. Знайомтеся. Це Оксана. Ми партнери по роботі, і дійсно подружилися. Оксано, а це моя мама – Валентина Мих…

– Просто Валентина, – поправила вона. – Мені дуже приємно, Оксано. Я давно казала Сашку, що треба жити далі. – Вона підійшла до мене та обійняла. – Сподіваюся, ми зможемо трошки побалакати за стінами лікарні без усяких масок та халатів.

– Звісно, пані Валентино, – я посміхнулася, радіючи, як тепло ця жінка зі мною спілкується.

– Ти не втомилася? – турботливо спитав Алекс.

– Ні, – махнула головою, – але поїду додому, треба переодягнутися та з’їздити в офіс. Вайбер вже завалили повідомленнями.

– Звісно, їдь, я вже тут. Побуду з Ритою. І ти, синку, їдь на роботу.

– Мамо, але ж ти щойно з літака…

– Я відпочила, тем більше що останні дні і так були напружені. Я за вас хвилювалася. Ще й квитків не було, щоб раніше вилетіти. Тож, йдіть собі. Ми дамо собі раду, адже так, Рито?

– Так, – кивнула дівчинка. – Зараз сніданок принесуть.

– От й добре. Дорослі, ідіть собі, працюйте, ввечері приходьте.

І Валентина прямо таки виштовхнула нас за двері. Попрощавшись з Ритою ми вийшли в коридор.

– У тебе чудова мама, – сказала я.

– Так, – стиснув мою руку Олександр, – хоч я й дуже хвилювався, як вона тебе прийміть.

– Не варто було, як бачиш. Як Рита одужає, поїдемо до моїх. Вони зараз живуть в Одесі, переїхали з Криму, але оскільки не могли жити без морського повітря, обрали саме це місто.

– Одеса – неймовірна. Я вже давно не бував там. І вже чекаю зустрічі з твоїми батьками, – він міцно стиснув мої долоньки.

– Тебе підвезти до офісу? – спитала я, коли ми сіли в машину.

– Спочатку б поснідати, а потім можна й в офіс, – хитро посміхнувся чоловік.

– Тоді додому, – я завела машину та ми поїхали до мене.