Кохати не можна забути

На душі було неспокійно. Але їхати в нікуди мені здавалося кращою думкою, ніж залишитися. Жодного плану не мала, зараз головне вибратися з пекла, де я опинилася. Ніколи не пробачу Максу. Ніколи… Він зрадив мене. Вкотре. Спочатку зраджував наші мрії, а тепер ще і фізично. Як же це боляче!

В динаміках звучали улюблені пісні, але я навіть слів не розбирала. Не помітила і як заснула.

Прокинулася від сильного удару та криків. Наш автобус на великій швидкості злетів з траси, врізавшись у відбійник. Нас перевернуло, в салоні запахло бензином. Люди кричали, стогнали, хтось намагався вибратися, кричав та жалісно нявкав Марсік під сидінням, але в мене затиснуло ногу, я не могла поворухнутися, і здається вдарилася головою о скло, по потилиці текла кров… В голові паморочилося, усе раптом стало повільним, усі слова та крики змішалися у один гул, наступила якась байдужість…

– Мабуть, так краще. Я назавжди зникну з твого, життя, Максе, – це була остання думка, перш ніж наступила темрява…

***

Вибиратися з темряви не так просто. Голоси. Хто ви, навіщо кличете мене? Я ж наче померла… Відчуваю, що хтось взяв мене за руку, тримає, щось говорить та шепоче. Голова все ще болить. І нога… Що з нею? Не відчуваю…

Голос все ближче. А ще щось пікає.

– Піп-піп…

– Дівчино, чуєте мене? – голос вже прозвучав чітко та зовсім близько.

Я спробувала розплющити очі:

– Так, – прошепотіла я.

– Чудово!

– Де я? – знову пошепки питаю та намагаюсь розгледіти бодай щось. Але все наче в тумані. Зір не фокусується. Але принаймні я пам’ятаю все. І зраду Макса, і дорогу, і аварію…

– В лікарні. Вже все добре.

– Добре… – повторюю я. – Ні… Не добре… Навіщо… – починаю викрикувати я.

– Тш-ш, – шепоче хтось. – заспокойтеся, пані. Найстрашніше позаду. – Зробіть ще укол заспокійливого, – надав комусь указ той же голос.

– Де Марсік? – раптом питаю я, насилу відкриваючи очі.

– Це хто?

– Кіт. Мій кіт. Він був в автобусі, – пам’ять підкидає мені картинки моєї подорожі.

– У рятівників, мабуть. Точно не знаю. Я попитаю, хто взяв тваринку. Ви пам’ятаєте як вас звати?

– Оксана.

– Добре, Оксана. Мене звати Артем Миколайович, я ваш лікар.

Мені нарешті вдалося сфокусувати свій зір та розгледіти чоловіка поруч з моїм ліжком. Вже немолодий, втомлений чоловік. Але він по-доброму посміхався мені. Палата була невеликою. Поруч зі мною якісь прилади.

– Я радий, що ви отямилися. Вже дві доби минуло після аварії. У вас перелом лівої ноги, тож вам наклали гіпс, та струс головного мозку. Ми змогли врятувати ваше життя, але, на жаль, ваша дитинка загинула. Термін був дуже малий.

– Дитинка? – здивувалася я.

– Так, ви не знали, що вагітні?

– Ні, – покачала головою я.

– Прийміть мої співчуття. Як ви себе почуваєте?

– Голова поморочиться, та зір не чіткий.

– Це мине.

– А ще нога. Я не відчуваю її.

– Завтра вас подивиться нейрохірург та невролог.

– Гаразд.

– У вас є рідні? Може їм повідомити де ви?

– Так, батьки. Мама буде хвилюватися…

– Гаразд. Медсестра принесе речі, що були при вас під час аварії. Її звати Настя. Вона буде поруч та допоможе вам.

– Дякую вам. Скажіть, у якому ми місці?

– Ви в Кіровограді* (*нині м. Кропивницький). Міська лікарня.

– Дякую. Добре.

– Відпочивайте, Оксано. Я пізніше до вас ще зайду.

Лікар пішов, залишивши мене саму. Мені важко було міркувати. Знову хотілося спати.

Дитина… В нас могла бути дитина. Я мріяла про малятко, але Макс був проти, казав, що ще не час і треба пожити для себе…

Я провела рукою по животу. Пробач мені, крихітко.

Медсестра зайшла у палату із невеличким пакунком.

– Вітаю, Оксано. Я – Настя. Ваші речі, що були при вас. Тут телефон, паспорт та ваш одяг. Речі пасажирів, що втілили, в окремому приміщенні. Я можу провести вас, пошукаєте свої.

– Дякую, Настю. Поки вистачить телефона. Треба подзвонити рідним.

– Можливо, потрібна допомога? Звозити вас в туалет чи принести поїсти?

– Дякую, так, пообідати було б непогано.

– Добре, – дівчина посміхнулася.

Вона пішла, а я увімкнула мобільний.

Тридцять пропущених дзвінків від Макса, від мами ще більше, кілька непрочитаних смс…

Я набираю маму.

– Алло, мам. Це я. Я в лікарні, в Кіровограді. Зі мною вже все добре.

– Дочко! Дякувати богу ти жива. Макс як сказав, що ти зникла, я місця собі не знаходжу. Що ти робиш в Кіровограді? Чому в лікарні?

– Я пішла від Макса. Він зрадив мене. Я поїхала в Київ, але автобус потрапив в аварію. Приїжджай, будь ласка. І не кажи йому нічого. Бачити його не хочу…

– Добре-добре, не хвилюйся тільки. Я вже виїжджаю, зранку буду у тебе.

– Будь обережна.

Максу я лише відправила смс: «Не шукай мене. Я знати тебе більше не хочу. Іди до своєї киці. На розлучення подам сама»

Ось й все. Крутий поворот у моєму житті. Що робити далі – не маю жодного уявлення. Зараз головне одужати та знайти Марсіка.

***

У лікарні я провела два тижні. За цей час я повністю оговталася, хоч і гіпс ще не зняли, але за допомогою милиць я вже сама ходила.

Мама була поруч весь цей час, знявши кімнату неподалік лікарні. Вона підтримала мене та моє рішення про розлучення, навіть запропонувала повернутися в Крим. Але я вже прийняла рішення рухатися далі.

Я зв’язалася з директором фірми, де працювала та домовилася поки що на віддалену роботу. Мені завжди подобався дизайн, тож, я вирішила зайнятися не тільки продажами, а й розробкою рекламних банерів, візиток, буклетів тощо.

Після виписки з лікарні першим чином зайшла у магазин техніки та обрала собі ноутбук. Довелося оформити кредит, адже на лікування теж пішла значна сума коштів.

Марсіка вдалося знайти у притулку для тварин, куди його передали волонтери. Як же він зрадів побачивши мене! Я притискала кота до грудей та не могла повірити, що він знову поруч!

Тут же, у Кіровограді, звернулася до суду та подала на розлучення. Розвели нас досить швидко і вже за кілька місяців я отримала свідоцтво.

Минуло пів року, та за цей час мені вдалося досягнути не аби яких успіхів у дизайні та отримати позитивні відгуки від клієнтів.

Директор порекомендував мене своєму другові у Києві. Там відкрилася нова типографія і вкрай були потрібні грамотні фахівці. Так у моєму житті й справді почалася нова сторінка.