Діти виростають за двадцять чотири години

Діти виростають за двадцять чотири години,

Вигодовуючи мужність іти вперед,

Прокидається з середини, наче з домовини,

Глибоко зарите коріння старих дерев.

Кажуть, у сміливих завжди є щастя,

Та скільки треба часу щоби його знайти?

В'яжучи силу волі мотузками на зап'ястях,

Чи треба сміливість, щоб падати на щити?

А якби мати шанс просто чекати дива?..

І не думати про важливе від миті до миті;

Може б жили собі спокійно і неважливо

В якомусь ідеально-утопічному світі?..

Ні! «Якби» тільки забивають голову мотлохом,

Вигодовуючи під серцем кубла отруйних змій.

Стирають різницю між правдою і непотребом,

Будують із нього фортеці незримих мрій.

А війна ніколи не постукає в двері,

Не спитає дозволу, не чекатиме, щоб зайти,

Дика королева божевільних імперій,

Гниллю отрути стікає кордонами до мети.

Двадцять чотири години і ти вже дорослий,

Іншим не вистачає і сотні літ.

Вдих, видих, крок — і вже сиве волосся,

Кілька ударів серця з надгробних плит.

Кілька хвилин позичених у мінливого завтра,

Кілька маленьких сонць схованих у кишені,

І ти вже біжиш, біжиш вперед з високого старту,

Надриваючи криком легені.