Надія

Залите кров'ю серце на долоні,

Що відбиває свій останній вже удар.

Ховало почуття із мармуру в колоні

І до кінця таїло диво-сонця дар.

Не було сенсу рахувать хвилини,

Що тихо шепотять землі уста.

Бо те минуле, що минуле і до днини,

Навіки упокоїть в собі тиша та.

Ти міг би і кричати, й бити стіни,

Але забракне духу й не дарма.

І не одна душа зреклась тієй провини,

І не одную душу карма віднайшла.

І ось у оповитим Богом місці,

Де не гроша цінуєш, а любов.

У храмі цінності, хоробрості і честі

Погасле серце вмить забилось знов.