рятівне коло

в центральнім парку листя облітало

в карнеґі-холі - класика і смур

а нам уже граматики замало

у нас була любов і де сосюр

метро синтагмою через мости шугало

гуділи пробки з бруклина у квінс

нам лекцій Деріди не вистачало

бо ми за хмари в парадигму піднялись

там янголи собі гніздечка вили й

конкорд поодинокий зумкотів

і пропливали кришталеві каравели

на генуезький плачучи мотив

здавався світ новий неологізмом

здавався братом кожен чорний брат

а дощ ішов, на нас водою бризкав

водою зі свяченого відра

і щастя те, здавалося, убоге

довіку вічно буде й назавжди,

неначе слово, що було у бога;

як мандрівник, який дійшов мети

і ті холодні та байдужі бризки

і брязкіт дріб’язку у чашці жебрака

лунали нам іллокутивно різко,

і хмарочоси у гудзоні сторчака

в центральнім парку листя облітало

і ми чіплялися за коло рятівне

“поете мій! кричала ти, наталко,

невже і це на світі промине?”

сніги лягли на міста сірий мур

як ми кохалися несамовито й клопотливо...

але любов за листям полетіла

лишились фердинанд і де сосюр