Фантасмагорія (тривірш)

ФАНТАСМАГОРІЯ

Він прокидається весь спітнілий і регоче,

Згадуючи й вимовляючи слова, що казав.

Уві сні чи в минулому, це все неважливо.

Важливо, що він усе це згадав.

Підіймається з ліжка. Третя ночі.

На його спілих вустах витинається страх,

А потім сміх, ніби лоскочуть за очі.

Ніби смерть знов зустріла життя.

"Я бачу когось" – каже вона протираючи

Свої темні очниці в рукав.

А він зі своїх білих плям видираючи,

Їй свої очі віддав.

Ось я стою у кімнаті сліпий

Я бачу тебе, я бачу тебе.

Я все ще сміявся, я не сумний.

Розчаровуй мене, розчаровуй мене.

Аж раптом світло тане у пітьмі.

Пітьмі, пітьмі, пітьмі

За був то й кр ай, де я мали й

Гу кав. Гу кав.

Не. Чую. Я. Себе.

Я. Стих.

ФАНТАСМАГОРЕЦЬ

Стрімко здіймаюся з гори, як сніг.

Падаю спокоєм і теплом, мов привид.

Він зупиняє мене знов і не востаннє.

Напевно, буде шторм.

Я бачу, як на тій горі пливе човен.

Сідає на дно, а потім знову спливає.

А на вершині стоїть він.

Тужливий горець.

Він – це я у іншому часі, що зупинився.

Що не хотів іти далі попри все.

Але він на вершині, а я тут унизу.

Дихаю повінню.

Саморуйнуюсь і дивлюсь, як гора пливе хвилею.

Підхоплює мене і знову жбурляє у зелену повінь надій.

І я розбиваюсь. Спостерігаю, як моє бездиханне тіло лежить.

Німіє від доторків весни.

І знову мене підхоплює гора.

Руйнується і зникає.

Лише залишився скелет,

Що вічно деформується.

ФАНТАСМАГЕРОЙ

Він стих.

Океан у морській людині.

Що ніколи не мав би стихати,

Але зробив це.

Ожив під сонцем.

Розплющив зорі і заплакав.

Гірким молоком із тужливих очей

І розбитого лоба.

Лоб в лоб.

І знов зустрілись кораблі.

Через вічність після загибелі

І заскрипіли.

Скрипіли довго,

Вшановуючи спокій своїм гармидерем.

А потім заснули, як океан,

Що витік з розбитого неба.

Заридала зима.

На тім кораблі затонув герой.

Все стихло.

Я плачу.