Мила моя незнайомка

Мила моя незнайомко, я бачу тебе у пітьмі.

І лиш очей твоїх сяйво, веде мене в ній,

ніби сяйво зірок найтемнішої ночі,

що компасом вкаже мій шлях.

Ти залишишся світлом, що не помічає істот,

тих що тихо чекають на нас.

Ті монстри з тіней що з'являться скоро,

покажуть тобі всі наші страхи.

Й просити немає помочі в кого,

немає і згадки про захист чи сховок.

Бо янголи очі закривши,

не хочуть більше дивитись туди.

Де тонеш у темряві, світло віддавши,

ввібрала жахіть не з одного життя.

Та спить ще сонце десь за горизонтом,

як шкода що ти вже забула й сама.

Як дарувала тепло навкруги,

Як залишити не могла ти нікого,

Доброта твоя щира для люду сумного,

важливіша була і за хліб, і за воду.

Та сонце зійшло, зігрівши поляни.

Зігнало істот у темні кутки,

жахіть більш люду не бачить,

не бачить їм і наші страхи.

Забули про тебе, моя незнайомко.

Й не знаю тебе від тепер вже і я.

Чарівна душею, і з світлом очей,

такою в пам'яті ти збереглась.

Ти ходиш по світу й тіні ведеш,

що не залишають тебе ні на крок.

Не бачу я більше сяйва очей,

й не зігрітися більше світла теплом...